Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 20:38

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. У випуску: “Нові пристрасті навколо гетьмана Мазепи”, “Галицький сепаратизм: звідки і чому”, “Грузинські гусари в Україні”


В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. У випуску: “Нові пристрасті навколо гетьмана Мазепи”, “Галицький сепаратизм: звідки і чому”, “Грузинські гусари в Україні”

Київ, 26 квітня 2002 - В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Сьогодні у випуску: “Нові пристрасті навколо гетьмана Мазепи”, “Галицький сепаратизм: звідки і чому”, “Грузинські гусари в Україні”.

Нова кінострічка Юрія Ільєнка “Молитва за гетьмана Мазепу” не встигла з‘явитися на екранах, але вже стала предметом шаленої критики в деяких мас-медіа. Парадоксальність ситуації у тому, що критики самої стрічки не бачили. Про причини і витоки цієї “антимазепинської” кампанії розмірковує культуролог Вадим Скуратівський:

“Щойно з’явився новий фільм режисера Юрія Герасимовича-Ільєнка “Молитва за гетьмана Мазепу”. У цього фільму особлива доля: десь він побував на берлінському фестивалі, де був зустрінутий тамтешньої критикою, а передовсім, російською. Цей фільм з’явився у Києві, і кілька фахівців його бачили, але взагалі всерйоз ніхто його у Києві не бачив. І попри цю обставину, цей фільм атакують і на телебачення, і в газетах. Ідеться, власне, не про естетичні якості фільму, а про дивовижний стиль наших співвітчизників, які слідом за 50-ми вже на початку 21 століття лають те, чого вони не бачили. Зрозуміло, що за цим стоїть. Фільму Ільєнка дуже різко переіначив міфи, пов’язані з подіями на Україні доби гетьмана Мазепи. Десь упродовж чи не 300 років і російську , а за тим у загальнорадянську свідомість вбивалася тема так званої зради Мазепи, і тема реформатора Петра Першого, якому, мовляв, все мало коритися, а тут якийсь Мазепа пішов у бік опору йому. Усе так, але треба відмовлятися від цих міфів.

Носії цих міфів згадують відповідні сторінки патетичної “Полтави”, справді, доброї пушкінської поеми, де Мазепа постає демонічним персонажем, але саме демонічним.

До нього дуже серйозно ставиться поет, а вслід за тим, упродовж 1830-років, Пушкін поступово перемінив своє ставлення і до тогочасної України, ставши ентузіастом гетьмана Дорошенка, а буквально в останні сезони свого життя він, у режимі певної двозначності, відгукнувся про саму постать Петра. Того самого Петра, що його Толстой Лев ненавидів, Достоєвський у 1860-х роках говорив, що, нарешті, на наше щастя, закінчується петровський період російської історії. Не знаю, як саме з цим періодом, але міфи довкола Петра залишаються. І вони всією вагою впали з легкої, чи, навпаки, важкої руки російської кінокритики на репутацію цього фільму. Єдиний стан, який бачив цей фільм - це ота група берлінських кінокритиків на берлінському фестивалі. Їм фільм не сподобався. Західних глядач поки що не зрозумів семантику цього фільму, тому що він не володіє елементарним змістом, пов’язаним із цим самим дуже своєрідним фільмом.

Будемо говорити відверто, нібито фундаментальна невдача цього фільму на берлінському фестивалі ще нічого не означає.

Буквально кілька років тому на Канському фестивалі абсолютно провалився російський фільм видатного режисера Германа “Хрустальов машину” про добу, пов’язану зі смертю Сталіна. Рішуча канська публіка залишила залу. Що з того? Спочатку французькі кінознавці намагалися йти за цією публікою, а починаючи з 2000 року, вони урочисто оголосили цей фільм чи не найкращим у 20 столітті. А автора цього фільму оголосили одним з абсолютних класиків кінематографу 20 століття.

За певними естетичним ознаками, боюся, з фільмом Ільєнка буде теж саме. Але я не боюся за сам фільм, а боюся за репутацію наших журналістів, кінознавців, які ще на бачивши фільму, слідом за його російською антирепутацією, намагаються влаштувати саме антирепутацію цього фільму в українському контексті ще до знайомства глядача з ним, широкого глядача.

Отже, давайте зачекаємо, нехай режисер покаже нам цей фільм у Києві і в Україні в цілому, а за тим ми будемо говорити у своїх інтерв’ю, статтях те, що належить говорити об'єктивно. Поки що це нагадує ситуацію жорстокої і не дуже розумної міфології.”

Олекса Боярко:

Останнім часом інтелектуали Західної України жваво обговорюють ідею так званого “галицького сепаратизму”. Що стало причиною спалаху інтересу до цієї ідеї? Над цим розмірковує головний редактор львівського часопису “Ї” Тарас Возняк:

“Не десятому році української незалежності появилося таке явище, як галицький сепаратизм, точніше галицький федералізм. В чому його зміст? Галичани почали відчувати свою інакшість у державі з назвою Україна. Галичани, принаймні, ті, які усвідомлюють свою політичну позицію і хотіли б щось вирішувати, раптом відчули, що в цій державі їхнє місце достатньо обмежене. Звичайно, Галичина складає досить невелику частку цього народу, і мали б, відповідно, мати і ролей в органах влади представницьких чи виконавчих.

Якщо б це було у ситуації, що держава розбудовується так, як уявлялося галичанам, тобто в українському класичному розумінні цього слова, то такого б невдоволення не було.

Щодо мене, поява галицького сепаратизму, відособлення галичан від решти України – це певна реакція на неуспішність проекту з назвою Україна, коли він не тільки не є українським у сенсі культурному, мовному чи політичному, але в економічному сенсі він є неуспішним. Мало того, він далекий від засад навіть економічної демократії, не кажучи вже про демократію політичну. Що стосується галицького сепаратизму, це є певний ідеалізм, жодної сепарації Галичина не може здійснити, це було б щось нежиттєздатне. Ми вже маємо федеральну державу, Крим, фактично, є федеральною землею в Україні. Але чомусь для Криму, який менше має підстав, щоб бути незалежним у своїх рішеннях, ті ж самі права не надаються іншим землям – Волині, Донецьку чи Одещині, котрі мають свої характерні риси, можуть розбудувати свою економіку ефективніше, виходячи зі своїх регіональних потреб, бо є не тільки загальнонаціональні потреби, але й регіональні інтереси.

Тому така федералізація у сенсі надавання більших повноважень, свободи регіонам є абсолютно прийнятною для України. Мало того, вона зміцнить державу в цілому як державу, в кінцевому результаті, єдину.

Олекса Боярко:

Тему сепаратистських ідей в сучасній Україні продовжує “Коментар із нагоди” Сергія Грабовського:

Якщо говорити серйозно про сепаратизм в Україні, то він існує тільки у Криму, де чимала кількість населення висловлюється чи то за перехід півострову під юрисдикцію Росії, чи то за підвищення статусу кримської автономії (фактично – до рівня конфедеративних зв‘язків із Києвом). Та й у Криму ця ситуація, за оцінками експертів, склалася передусім унаслідок цілеспрямованої діяльності “клану Леоніда Грача”, для якого сепаратистські настрої – один із козирів у торгах з офіційним Києвом. Зовсім інше питання – федералістські настрої. На початку 90-х вони надзвичайно сильними були, скажімо, у Донбасі чи в Одесі. Зараз, коли донецький клан здійснює, так би мовити, “похід на Київ”, про створення Донецької автономії забуто. Адже мрія донецького клану – здобуття всієї повноти влади в країні. Проте федералістські настрої все ж існують, а подекуди стали навіть сильнішими.

Тому ще один важливий момент. Хоча суто теоретично федералізація України, себто надання широких прав регіонам, видається явищем прогресивним, реально у ситуації кланово-олігархічного капіталізму така федералізація мала б усі шанси перетворитися на таку собі феодалізацію, коли місцеві зажерливі можновладці встановлювали б свої закони і права, не зважаючи ані на офіційний Київ, ані на європейські норми демократії. Так що, як бачимо, проблема федералізації є надто непростою, щоб бути легко розв‘язуваною.”

Олекса Боярко:

20 квітня виповнилося 99 років від народження українського поета-футуриста Гео Шкурупія. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:

Гео Шкурупій (справжнє ім’я – Георгій) народився 20 квітня 1903 року у молдовському місті Бендерах. Він навчався у Києві у Другій гімназії, на медичному факультеті університету та в Інституті зовнішніх відносин, працював на залізниці, був журналістом, редактором та сценаристом Київської кінофабрики.

Свою першу книгу віршів «Психотези» Шкурупій видав ще дев’ятнадцятирічним, а двадцяти чотирьох років він уже був автором шести книг. Один із засновників «Асоціації панфутуристів» та голова київської філії літературного об’єднання «Нова ґенерація», Шкурупій називав себе «тротуарним поетом» та «королем футуропрерій». У своїй поезії він закликав «удосконалювати музику шумів» та «двигунами розуму знищити упередження серця», а у вірші «Аерокоран» скаржився на місяць, що «блідою цитриною // накислив усе повітря». Водночас поет оспівував червоний терор та посмішку Леніна, прославляв Червону армію як «армію армій» і мріяв про її наступ «все вперед // на Рур, на Рим, на Лувр». Він був автором першої в українській радянській літературі сатиричної епічної поеми під назвою «Божественна комедія».

Шкурупій публікував також пригодницькі новели, гумористичні оповідання, гостросюжетні повісті та експериментальні романи. У своїй прозі він активно використовував формальний метод «очуднення», як-от, приміром: «Широко розляглася Українська Мексика з лісами, степами, балками, із Каліфорнією золотих ланів».

У грудні 34-го року Шкурупій був заарештований за звинуваченням у належності до Київської групи Організації Українських Націоналістів. А 27 квітня наступного року військовий трибунал засудив поета до десяти років концентраційних таборів. Він відбував покарання на Соловецьких островах. 25 листопада 37-го року «особлива трійка» винесла Георгієві Шкурупію смертний вирок, і 8 грудня тридцятичотирирічний поет був розстріляний.»

Олекса Боярко:

Доля грузинських гусар в Україні 18-го століття – тема чергового “Етнографічного нарису” Олени Боряк:

“Досить потужна хвиля еміграції грузинів датується початком 18 століття, саме тоді цар Вахтанг шостий, разом із більш ніж тисячею своїх співгромадян під загрозою поневолення турецькими та перськими завойовниками залишив батьківщину.

1738 року з грузинів-емігрантів було сформовано гусарський ескадрон, потім реорганізований у полк. Цього ж року за наказом імператриці Анни Іоанівни грузинським гусарам було виділене у довічне користування землі в Україні. Князі отримали по тридцять селянських дворів, а решта дворян – по десять. Згідно з указом, грузини були зобов’язані мати “мундир, рушницю і всіляку військову амуніцію, ікони виключно власного утримання”.

Розселення нових володарів відбувалося на теренах чотирьох полків – Полтавського, Миргородського, Лубенського та Прилуцького, тепер це переважно територія Полтавської й Чернігівської областей.

Значними землевласниками в Україні стали члени царської родини Багратіоні, так, тільки вдова Вахтанга шостого мала у володінні 832 двори. Щоправда, мешкали нові власники, переважно, у столиці. За приблизними підрахунками, в кінці 18 столітті на Лівобережній Україні оселилося більше, як 150 грузинських родин. У свою чергу, вони мали при собі задля прислужування кілька незнатних, але багатодітних сімей.

Грузинська присутність в Україні позначилася на географічних назвах, такі топоніми, як Ревазівка, Ерестівка, Ратіїщина, Гуржії – це нагадування про історію їх заснування. Серед гусаровок, розкинутих по Україні, є й такі, що дістали свою назву від грузинських гусар.

Грузинська колонія в Україні була помітним явищем її суспільного життя. Серед поселенців було чимало видатних діячів у галузі літератури, науки та військового мистецтва. Так, кілька десятиліть провів в Україні на легендарній миргородській землі видатний грузинський поет 18 століття Давид Гурамішвілі.

З української землі Давид Гурамішвілі відійшов у вічність. Тут і сьогодні спочиває його прах.”

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG