Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 02:10

Прямий ефір: «Чорнобильська трагедія в людському вимірі - погляд через 16 років. Довкола подій в УНА УНСО»


Прямий ефір: «Чорнобильська трагедія в людському вимірі - погляд через 16 років. Довкола подій в УНА УНСО»

Київ-Прага, 25 квітня 2002 - В київській студії працює Сергій Грабовський Гості київської студії: народний депутат України 4-го скликання, лідер Української Національної Асамблеї під час минулорічної акції “Україна без Кучми” Андрій Шкіль, журналіст, один із засновників екологічного руху в Україні наприкінці 80-х років Андрій Глазовий і по телефону з нами соціолог, професор, керівник соціологічних моніторингових досліджень, присвячених чорнобильській проблемі Юрій Саєнко.

Передачу з Праги веде Людмила Литовченко

Людмила Литовченко:

В передачі також візьмуть участь наші колеги – Віталій Портников по телефону з Москви. Гість празької студії - білоруський журналіст Юрій Свірко. 16 років відділяють людство від трагедії, що сталася в українському містечку Прип’ять 26 квітня 1986 року. Вже стають повноцінними громадянами ті, хто народився у 1986, їм уже по 16. Уже не так часто згадують імена тих, хто пішов у той вогонь і не повернувся. І все ж масштаби трагедії на чорнобильській АЕС ще не осмислені. Ми не знаємо достеменно, що зараз з тими, хто живе в Україні і в сусідніх державах, хто виїхав із тих земель, і що чекає на них у майбутньому. Колись японські фахівці, які мають гіркий досвід, дали прогноз, що основні удари Чорнобиля почнуться тільки через 30 років, і що жертвою трагедії стане третина населення України. Чи можна з цим погодитись? Чи може трагедія вже почалася, не дочекавшись тих 30 років?

Андрій Глазовий:

Що стосується того, як уплинув Чорнобиль на Україну, то не треба чекати і 30 років. Ми стали зовсім іншими після 26 квітня 1986 року. Сьогодні отримана інформація, що здоров’я усіх категорій чорнобильців погіршується., різко збільшується кількість смертей серед чорнобильців, погіршується здоров’я дітей. Не бачу необхідності повторювати всім відомі цифри.

Людмила Литовченко:

Тоді звернемося до експерта – пана Саєнка, який займається моніторингом результатів чорнобильської трагедії.

Юрій Саєнко:

Ми ведемо моніторинг соціально-психологічного стану, стану соціальної свідомості і соціальних орієнтацій потерпілих з 1992 року. Ми не вивчаємо , як інші дослідники, тіло потерпілого, а вивчаємо свідомість та орієнтацію. Треба відзначити, що потерпілими є все населення України, тому що кожна людина відчуває економічно – на зайнятості на виробництві, та на рівні життя наслідки Чорнобиля, тому, що величезні кошти відриваються від бюджету. Вони могли б піти на розвиток економіки, соціальну допомогу й інше. До цього часу ще 30% населення вважає, що основний цінник погіршення їхнього здоров’я – чорнобильський фактор. В 1994 році було 40% таких людей, так що фактор у свідомості людей пом’якшується.

Людмила Литовченко:

Пом'якшується, тому що люди менше хворіють?

Юрій Саєнко:

Забувається цей чинник. За об’єктивними медичними оцінками стан здоров’я наших людей погіршується, захворюваність зростає майже по всіх групах захворювань. Суб’єктивні оцінки також говорять про те, що стан здоров’я людей в Україні погіршується загалом, а не тільки у потерпілих. За медичними обстеженнями стан здоров’я у потерпілих погіршується ще швидше. Це відноситься до ліквідаторів і особливо до дітей, які перенесли йодовий удар. Я б хотів зупинитися на типах потерпілих, яких існує 4. 1-й тип це “закляклі у минулому”. Ці люди говорять, що нічого не сталося. Вони живуть так, як і раніше. Тобто люди ховаються за цю психологічну установку і відмежовують свої почуття від того, що з ними сталося. До цієї групи людей відносяться й самосели. Це оптимістично настроєні люди, які навіть говорять про дуже чисте довкілля. Якщо 50% потерпілих 2-ї і 3-ї зон кажуть, що довкілля дуже забруднене, то в 30-кілометровій зоні, де живе 450-500 жителів, які майже ніколи звідти не виїжджали, тільки 8-10% вважають довкілля забрудненим, а 90% кажуть, що все чудово.

Людмила Литовченко:

На якій підставі ті 10% вважають довкілля забрудненим – вони себе погано почувають чи їм так здається?

Юрій Саєнко:

Вони говорять це на двох підставах. По-перше, на основі отриманої інформації, але 60% інформації, як вони кажуть, вони отримують від знайомих та родичів. Другий фактор оцінки навколишнього середовища – залишки тих шокових ударів Чорнобилю, які залишилися в їхній свідомості. В 2-й зоні люди кажуть, що в них забруднене середовище, а в той же час 80% з них ягоди та гриби збирають із лісу та 5-та частина не знає чітко правил поведінки на забрудненій території. 2-й тип це люди “скаліченого майбутнього”, які говорять, що Чорнобиль скалічив усе їх життя, долю, та здоров’я їх та їхніх дітей назавжди. І 3-й тип - це люди, пов’язані родинними коріннями з колишньою родинною територією, могилам рідних. До цих груп також відносяться переселені, і 50% зараз, 16 років після Чорнобилю, хотіли б повернутися туди. 4-й тип це ліквідатори, яким Україна повинна бути вдячною і стояти перед ними на колінах, хоча 80% із них та населення вважає, що держава не відноситься до них із повагою, як до героїв, які віддали своє здоров’я заради врятування нації. Декілька сотень ліквідаторів розсіяні по всій Україні, бо тоді, у 1986 році, їх скликали і потім вони їхали додому. Це молоді чоловіки, які втратили здоров’я і це величезна трагедія. Ми ще спостерігаємо кілька синдромів: “синдром жертви” - потерпілі на все життя, “синдром соціального виключення” – вимога вічної ренти від держави, яким особливо страждають переселені, “синдром евакуації” – порушена картина світу і слабка адаптація до нових соціальних, культурних та економічних умов, “синдром утраченого здоров’я” та “синдром невігластва” – незнання правил поведінки на забруднених територіях та незнання закону, який забезпечує соціальну допомогу.

Людмила Литовченко:

Але цей синдром пов'язано з тим, наскільки держава забезпечує таку інформацію

Юрій Саєнко:

Я б ще назвав “синдром замкнутого кола” чи умовно “бермудський трикутник свідомості”, який надзвичайно поширено серед чорнобильців. З одного боку вони нікому не довіряють, державі також, з другого боку, повністю замикаються в родинному колі з архаїчними методами виживання і повністю покладаються на себе. А в той же час, коли ми запитуємо про їх надії на покращення життя, то все повинна зробити держава.

Людмила Литовченко:

Хочу запропонувати послухати не менш цікаву інформацію начальника відділу Міністерства з надзвичайних ситуацій у питаннях подолання наслідків чорнобильської аварії Василя Ковальчука. З ним розмовляла Марина Пирожук.

Василь Ковальчук:

На сьогоднішній день всього постраждали, відповідно до статистичних даних, 3 096 814 осіб, які за діючим законодавством поділені на відповідні категорії. Перша категорія постраждалих – особи, які мають інвалідність, пов’язану з наслідками чорнобильської катастрофи. Їх налічується 95 998. Друга категорія – особи, які віднесені до учасників ліквідації та особи, які були евакуйовані або відселені. Їх кількість складає 295 700. Третя категорія – особи, які проживають на забруднених територіях і могли бути учасниками ліквідації, їх 542 000. Четверта категорія – особи, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, зонах радіологічного контролю. Їх 1 110 000. Є потерпілі діти, їх кількість на 1 січня 1 048 928 осіб.

Марина Пирожук:

Чи опікуються ці люди відповідними інституціями?

Василь Ковальчук:

Звичайно, опікується держава. Є закон про соціальний захист громадян, які постраждали унаслідок чорнобильської катастрофи і яким надаються цілий ряд пільг. Нашим діючим законодавством передбачено майже 50 різних пільг для осіб, які постраждали унаслідок чорнобильської катастрофи. Це і безкоштовне лікування, путівки на оздоровлення, безкоштовне харчування школярів на забруднених територіях та багато інших.

Марина Пирожук:

Пане Ковальчук, яка ситуація безпосередньо в, так званій, 30-кілометровій зоні?

Василь Ковальчук:

Нормальна. Там проживає незначна кількість людей – самосели., якими опікується адміністрація зони відчуження, забезпечує їх товарами першої необхідності та лікарями.

Людмила Литовченко

Так що не все так погано, як комусь здається, особливо тим людям, які на собі відчувають наслідки цієї аварії. Нещодавно громадськість було ознайомлено з доповіддю ООН “ Гуманітарні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Стратегія реабілітації.” Її підготували за участю експертів із Росії, Білорусі та України. Основний висновок цього документу було оприлюднено одночасно в Москві, Києві й Мінську. Він звучить приблизно так:”Перестаньте хвилюватися і починайте, нарешті, щасливо й спокійно жити. Все це обставини психологічного порядку, а зовсім не радіація вплинули на здоров’я людей і, взагалі, на їхнє життя.”

Віталій Портников:

Хотів би нагадати обставини, про які мало хто знає і мало хто говорить за кордонами Російської Федерації. Коли ми були свідками цього радіоактивного вибуху в Україні, було досить важливо, куди йде хмара радіоактивного забруднення. В усіх країнах Центральної та Західної Європи, навіть тодішніх соціалістичних країнах, по телебаченню демонстрували маршрут цієї хмари. А в тодішньому Радянському Союзі ситуація була прихована. І не є секретом, хоча мало про це говорять, що щоб ця радіоактивна хмара не потрапила на Москву, її було разбомбардовано над підмосковними областями. І зараз там серйозно зросла кількість хворих на онкологію. Друга серйозна проблема це проблема Брянської області, де є великі території, забруднені радіацією, і яка вимагає від російського уряду допомоги у боротьбі з наслідками чорнобильської аварії. Досить важко сказати, наскільки в Росії адекватно ставляться до цієї ситуації. Трете, це проблема колишніх ліквідаторів, які зараз живуть в Російській Федерації й отримують досить невелику допомогу від держави. Росія зовсім не залишається осторонь цієї трагедії.

Людмила Литовченко:

Поруч із мною мій колега Юрій Свірко. Які ви маєте з цього приводу зауваження?

Юрій Свірко:

Я цілком погоджуюсь з Віталієм про те, що Білорусь потерпіла, може, найбільше. В Білорусі є така спільна думка, що 70% наслідків Чорнобилю припало на Білорусь, 20% на Україну і 10% на Росію. І це, мабуть, єдина думка, із якою погоджується і влада Білорусі, і опозиція. Звичайно, якщо Білорусь більше потерпіла, вона має якось відрізнятися від інших республік колишнього СРСР. Як вона відрізняється? Нещодавно і Росію, і Україну, і ( останню країну, яку він відвідав ) Білорусь відвідав заступник Генерального секретаря ООН Кензо Ошіма.

Він їздив Чорнобильськими регіонами, і, як зауважили в Російському міністерстві з надзвичайних ситуацій, в чому полягає різниця підходів ООН до Чорнобилю в трьох державах колишнього СРСР? Росія дуже турбується про соціальний розвиток Чорнобильських регіонів, в Україні – про здоров’я населення ,а в Білорусі – як Ви думаєте? Відновлення природних ресурсів...

Людмила Литовченко:

Я хотіла сказати, що в Білорусі турбуються розбудовою хокейних залів...

Юрій Свірко:

Так, і в місті Гомелі мали розбудувати диспансер для чорнобильців і російських, і українських, і білоруських. Його будують вже 12 років... тобто хокейні палаци виростають, а цей диспансер ніяк не можуть побудувати, навіть не зважаючи на численні суботники, що проводяться щороку.

Але нещодавно, продовжуючи російську тему, Білорусь була просто зрушена публікацією в московській газеті “Ізвєстія”. Публікація була кореспондента із Франції про те, що у Франції 12 травня цього року 400 осіб подаватимуть колективну скаргу до французького суду з позовом проти французького уряду.

Бо одразу після Чорнобильської катастрофи на Корсиці молока корів вміщувало радіонукліди, норма яких перевищувала десятки разів те, що передбачено звичайними обставинами. Ці люди стверджують, що вони потерпіли якраз унаслідок Чорнобиля, і французький уряд не повідомляв подробиці цієї катастрофи і її вплив на Францію. Що ж тут казати про Білорусь...

Людмила Литовченко:

І французький уряд подає претензії до України...

Юрій Свірко:

Хоче падати...Безумовно, але що відбувається в Білорусі? Посівна компанія. Президент Білорусі вирішив, що треба сіяти хліб на півночі від Чорнобиля...

Людмила Литовченко:

Дякую, наш час утікає. Будемо ще говорити про чорнобильські проблеми, це справа не одного дня. Але продовжуємо нашу передачу.

Переходимо до другої теми – ситуація в УНА-УНСО, почнемо з абревіатури, можливо, не всі слухачі знають - що ж воно таке, яка історія.

Віктор Міняйло про це нам розповість:

“УНА, яка спочатку мала назву УМА (Українська між партійна асамблея) була створена 30 червня 90 року. Ця організація прославилася хіба що врученням усім охочим посвідчень громадян Української народної республіки. Згодом, у назві партії слово “між партійна” було замінене на “національна”.

УНСО, як додаток до УНА, з‘явився під час ГКЧП у серпні 91 року. Тоді партія почала створювати так звані “парамілітарні” загони, які начебто мали б зупинити танкові колони заколотників.

Перше бойове хрещення унсовці отримали за рік у Придністров‘ї, де начебто захищали від румун місцевих українців. Чи отримали придністровські українці обіцяний захист, наразі, не відомо, але УНСО набула певного бойового досвіду, і, за неперевіреними даними, організація вивезла через на той час прозорі кордони якусь там зброю.

Потім, якщо не рахувати смолоскипових походів, та галасливої поїздки до Севастополя, унсовці заявили про себе на Кавказі, у зоні грузинсько-абхазького збройного конфлікту. Вони воювали на боці грузин проти абхазів, яких активно підтримувала Росія, і там понесли перші втрати.

На той час організація складалася з трьох частин. В центрі: УНС – українська націоналістична спілка. Як мені пояснював нині покійний голова політреферентури (політради) УНА Анатолій Лупиніс, УНС – це сім‘я, куди можна потрапити, а вийти – ні. Лише на той світ. Друга складова – УНА, як легальна політична партія, і УНСО – її бойовий загін.

І ця триєдина політична сила почала набирати обертів. У 94 році до парламенту потрапило 3 уна-унсовці. А після липня 95 року, коли патріарх Володимир був похований саме там, де вказала УНА-УНСО – біля стін святої Софії, рейтинг партії різко поповз угору. За різноманітними опитуваннями, на кінець 95 року УНА-УНСО впевнено посідала четверте місце після комуністів, соціалістів і Руху.

Влада не на жарт злякалася, і на той час міністр юстиції Сергій Головатий скасовує реєстрацію цієї партії. Легалізували УНА лише після його відставки.

Парламентські вибори 98 року стали фатальними для Української національної асамблеї. З першої п‘ятірки виборчого списку, а потім і з партії вийшов її незмінний лідер Дмитро Корчинський. Гасло унсовців: “ніщо не здатне зупинити ідею, час якої настав” - підтримало менше відсотка виборців.

Після тих виборів абревіатура УНА-УНСО майже зникла з інформаційного поля України. Помер ідеолог неординарних заходів Анатолій Лупи ніс. А колишній народний депутат, офіційний лідер УНА Олег Вітович узагалі чомусь опинився серед керівників об‘єднаних соціал-демократів.

Унсовці зробили спробу повернутися на політичний олімп під час акції “Україна без Кучми”, але арешт активу партії може назавжди відправити цю, колись потужну і популярну організацію, в політичне небуття.”

Людмила Литовченко:

Чому ми сьогодні почали розмову про УНА-УНСО? Я пропоную Сергію Грабовському у Києві продовжувати далі.

Сергій Грабовський:

А розглядаємо ми цю тему, тому що в самій організації виникли дуже й дуже складні проблеми. Її лідера Андрія Шкіля, який якраз під час акції “Україна без Кучми” очолював Українську Національну Асамблею, після того, як він був звільнений з-за ґрат, обраний народним депутатом України, його було виключено нинішнім проводом Української національної асамблеї з організації.

Андрію, чому, на Вашу думку, які підстави?

Андрій Шкіль:

Ви знаєте, я жодних підстав не бачу. Офіційно намагалися пояснити зближенням з блоком Юлії Тимошенко, спробою розчинити когось... а якщо говорити по правді, тут виходить про тільки одне – про зміну курсу, напрямку. Тут оглядач непогано провів “червону нитку” через нашу всю діяльність, але забув підкреслити, що організація завжди була і залишалася структурою нонконформістською, ми ніколи не пристосовувалися до обставин, намагалися обставини пристосувати до себе, а в даній ситуації у нашій організації після активу 9 березня відбулися зміни, які слід охарактеризувати повним конформізмом, тобто обставини стали більше за організацію, не за керівництво, бо організація як явище збереглася повністю і без жодних проблем. Я контактую, практично, з усім активом організації, поза двома, трьома, або чотирма особами, які в даний момент намагаються здійснювати керівництво організації.

Сергій Грабовський:

Але ж Ви зараз офіційно не є керівником?

Андрій Шкіль:

Ну розумієте, тут згадали про Анатолія Лопоноса, він також офіційно ніколи не був керівником, але був натхненником організації, який провадив її до тих чи інших цілей. Після нашої перемоги в одномандатному окрузі ми здобули 35 тисяч голосів. Ви розумієте, що навколо мене згуртувалися люди, які бажали перемоги, і я з двома-трьома людьми, чи навіть з 20-30 цієї перемоги не здобув. Тому що ми ніколи не мали коштів, ми мали людей, і на них була побудована ці перемога на виборах.

Сергій Грабовського:

Дякую, Андрію, у нас є думка нинішнього лідера Едуарда Коваленка...

Людмила Литовченко:

Так у нас є ця думка, і попри всі намагання подати виключення Андрія Шкіля як рядову поточну подію внутріпартійного життя, тим не менш, цей факт дає достатньо підстав щодо розмови про реальний і серйозний розкол.

Як не крути, але Шкіль – це фігура, здатна набрати пристойну мускулатуру і створити, скажімо, УНСО-2. І пан Коваленко - нинішній лідер, з цього приводу каже ось, що:

“Я думаю, щоб зареєструвати ще одну УНА-УНСО, треба, щоб він зібрав кількість людей, зареєстровані були в обласній організації, треба провести дуже серйозну роботу і тому подібне. Але це ж буде УНА-УНСО (2) (3) чи (4), але УНА залишиться цією першою, якою була. Це можуть організувати не Андрій Шкіль, а Іванов, Пєтров і Сидоров, інші люди, з таким само успіхом, як і Андрій Шкіль”.

Людмила Литовченко:

Щодо розколу, або ситуації в УНА-УНСО наші кореспондента ще говорили з Дмитром Корчинським, послухаємо його:

“Та ситуація, яка складається навколо УНА-УНСО, -не політична. Мені трошки ніякого говорити ці речі, тому що відчуваю себе ні в своїй тарілці - ніби я їв цукерку і викинув обгортку, і тут дітлахи накинулися й рвуть цю обгортку – кому вона дістанеться. Вони на жаль, належать до цієї категорії діячів, яким ніколи не дістаються цукерки.

УНА-УНСО було до 1997 року, після цього – це гурток ветеранів або гурток любителів УНА-УНСО. В цьому гуртку Шкіль був найздібніший, на мій погляд. Він міг зв’язати два слова, міг користуватися факсом, таку має поставу, але в організаційній діяльності його ніхто не сприймав і тому багато хто не любив із тих людей, які там залишилися. Мені здається, що він найбільш здібний там серед цих людей.

Це немає жодного політичного значення. Як показує досвід, можна дуже довго дожовувати старі абревіатури УНА-УНСО . У минулі роки, наші хлопці, навіть перебуваючи під розстріляними статтями, не давали показу, це було немодно. Тут я і із здивуванням з’ясовую, що ці нещасні люди, яких забрали після подій 9 березня, давали показання, навіть лідери – це дуже поганий смак, і це говорить про те, що, дійсно, все закінчено.

Я думаю, що цей гурток буде займатися переписуванням своєї внутрішньої історії у найближчі роки. Тобто, як політичне явище це давно вже перестало існувати, але там симпатичні хлопці й дівчата, до яких я ставлюся з великою симпатією. Вважаю, що перебування в цьому гуртку наповнює їхнє життя якимось змістом. Зрештою, як показує досвід і народного Руху України, і багатьох інших організацій, таке з’ясування стосунків усередині замінюють політичну діяльність. Можуть бути сурогатом політичної діяльності....”

Людмила Литовченко:

Пане Андрію, Ви б хотіли висловити думку стосовно зауважень пана Корчинського...

Андрій Шкіль:

Можна робити зауваження, можна – ні, але це думка шоу-мена, який непоганий шоу-мен, його цікаво дивитись з іншим шоу-меном на телеканалі “1+1”, це думка людини, яка вже давно не цікавиться політикою і можливо вже втратила контакт із реальним станом політичних речей і в організації, і, можливо, в інших політичних структурах.

З іншого боку, я скажу відверто, що, дійсно, невідомо, наскільки політичним є це звільнення. Ви розумієте, що в даній ситуації, люди, які намагалися мене звільнити, вони не розраховували не те, що я не те що стану народним депутатом, а, взагалі, що вийду з-за грат. Покази, на які натякав Корчинський, дійсно, були дані. І вони давалися у той спосіб, в який не прийнято робитися в хороших кампаніях, а тим паче в УНА-УНСО. Чи закінчився час чи ні – хто знає. Того, кого ховають, живе вічно. Поки я сидів, мене один раз уже поховали, інший я був при смерті... Але я не тільки вижив, але дійшов до Верховної Ради і намагатимусь активно працювати...

Сергій Грабовський:

А чому у Верховній Раді Ви збираєтесь саме працювати у фракції блоку Юлії Тимошенко?

Андрій Шкіль:

Ну а з ким? З СДПУ(о) якось не пристало, із “За ЄдУ” – я не за неї...

Сергій Грабовський:

Іншими словами, це принциповий чи тактичний хід?

Андрій Шкіль:

Звичайно, це за відсутністю вибору. Тому що єдина структура, з якою я знаходжу спільну мову, це блок Юлії Тимошенко. Єдина структура, яка, дійсно, є в опозиції владі.

Я не хочу критикувати конкретних осіб, я кажу про тактику й стратегію. Мені здається, вона є вірною, і особа Тимошенко мене приваблює як той лідер, який мав, що втрачати – утратив, і не зламався, продовжує боротьбу. Це мені близьке. І ще прокоментую події в організації.

Знаєте, старе твердження. Це торкається революції, але ми можемо перефразувати: що революцію починають романтики, продовжують фанатики, а до влади приходять пройдисвіти. Тут ситуація: починали романтики, потім їх посадили до в’язниці, розбіглися фанатики, і пройдисвіти скористалися ситуацією. Це нормальне явище, і не факт, що це все не відродиться. Усе буде відроджуватись. Є люди, наш основний капітал, надбання – це люди.

Перетворюватися на гурток ветеранів - не вартує, бо старі кадри, які, дійсно, можуть себе прирахувати до ветеранів, давно відійшли від справ. Вони втомилися, я їх розумію, в них було тяжке і скрутне життя, попереду – виховання дітей і таке інше. Хтось подався до телебачення, хтось – продавати квіти на базарі, хтось торгує морозивом, хтось виїхав за кордон і там знайшов свою долю, а ми продовжуємо боротьбу. Я її продовжую 12 років, і думаю, що ще вистачить наснаги продовжувати її достатньо довго.

Людмила Литовченко:

Пане Шкіль висловив думку щодо блоку Юлії Тимошенко, ми теж поцікавилися в представників цього блоку, що вони думають, можливо, не так про Андрія Шкіля, але про ситуацію, що склалася навколо УНА-УНСО після виключення Андрія Шкіля з партії.

Говорить заступник керівника партії “Батьківщина” Олександр Турчинов:

Після того, як були незаконно заарештовані лідери УНА-УНСО, інші члени партії, або ті, хто записався до цієї партії, повели себе дуже непристойно. В той час, коли хлопці знаходилися у в’язниці, вони провели з’їзд і переобрали керівництво партії. З моєї точки зору, це аморальна подія. Замість того, щоб боротися за звільнення своїх колег, вони почали розподіляти партійні посади.

Після того, як Андрій був звільнений, до речі, його колеги по партії не допомагали йому під час виборчої кампанії, тільки ті справжні патріоти, які були разом з Андрієм - їх, дійсно, можна вважати членами партії УНА-УНСО, тої партії, яку ми всі пам’ятаємо – саме вони боролися за перемогу Андрія Шкіля.

Після його виходу, ці, хто проводив ці ”з’їзди”, просто перелякалися. Вони зрозуміли, що вийшов, справжній лідер, патріот, на якого в УНА-УНСО будуть орієнтуватися і поспішили виключити його з парті, тим самим, спробувати захистити свої посади.

На мою думку, нові керівники організації , які провели повну ревізію цієї організації, які, я не можу виключати, що співпрацюють з тими, хто боровся з цією організацією вони зі своїми посадами не варті нічого. І доказом цього є результат виборів, які вони отримали. Тобто один Андрій Шкіль набрав вдвічі більше голосів, ніж уся оновлена організація УНА-УНСО на чолі з новообраними керівниками”

Сергій Грабовський:

Я маю запитання до Андрія Глазового як до журналіста, який протягом останніх 15 років багато писав на політичні теми. Ваша коротка оцінка ситуації в Українській Національній Асамблеї, ось із сторони.

Андрій Глазовий:

Я, звичайно, не знаю всієї кухні УНА-УНСО, єдине чисто суб’єктивне навіть не журналіста, а людини: коли я почув виступ пана Коваленка по телебаченню, Ви знаєте, націоналіст, який не знає мови... жахливо знає. Я як колишній учитель... в п’ятому класі за це виганяють з класу за таке знання української мови. А коли це лідер націоналістів, даруйте, це фарс якійсь. Це моя думка як персони, не як журналіста....

Людмила Литовченко:

На жаль, треба закінчувати. Нагадаю, в прямому ефірі брали участь журналісти Андрій Глазовий, Віталій Портников, Юрій Свірко, соціолог Юрій Саєнко та народний депутат Андрій Шкіль.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG