Чинником, який найбільше впливав і впливає досі на формування польсько-українських взаємин , як не парадоксально, є певна спільність і схожість долі поляків і українців,їх ролі у другій світовій війні. Так само як українська, польська нація була розділена тією війною. З одного боку поляки воювали в армії Костюшка, яка разом з радянськими військами визволяла Європу від фашизму. Так ,як українці воювали в складі радянської армії. З іншого боку, так само, як в Україні Українська Повстанська Армія, так у Польщі Армія Крайова змагалася на два фронти – як проти гітлерівців , так і проти більшовиків. Тим самим два суспільства – і польське ,і українське були на багато десятиліть поділені, поділені вони і досі – на тих, хто йшов у другій світовій війні з радянцями , і тих ,хто пробував ставити чоло обидвом тоталітарним системам – фашистській і більшовицькій. Це явище у історії як поляків , так і українців, здавалося б мало зіграти на користь міжнаціонального порозуміння. І треба сказати, що спроби такі були. На початку робилися намагання об'єднати зусилля Армії Крайової , її називають у скороченні АК, і Української Повстанської Армії (УПА). На жаль , це не вдалося. Вороги такого об'єднання зробили все, аби протиставити АК - УПА і зробити їх ворогами. І знаємо наслідки цього – взаємні кривди, які не дають дійти злагоди донині. Але не стільки пролитою кров'ю розділила минула війна українців і поляків, як накинутим у результаті цієї війни братерством без братерства. Поляків у результаті другої світової війни і повоєнних поділів виселяли з західних земель України, а українців примусово виганяли з їх прабатьківських земель у Польщі на землі, що до війни належали німцям. За всіма цими акціями – сотні тисяч людських трагедій, які офіційна пропаганда називала братерством між народами. Усі ці роки братерства – це довгі літа затаєних кривд, образи і болю. Це заморожені абсолютно всі національні і етнічні питання, які , якби не мудрість поляків та українців, могли б у часи відлиги вибухнути такою собі ще однією Югославією. Може те, що так не сталося, можна пояснити ще одним цікавим і несподіваним фактором. Польський та український націоналізми, у доброму розумінні цього поняття ,ніколи не були антиєвропейськими. І це стало головною причиною того, що польські та українські націоналісти зуміли порозумітися у перші роки так званої перебудови. А саме це порозуміння дало паростки порозумінню згодом і між рухом та солідарністю, і між президентами, яким вдалося у травні 97-го підписати польсько-українську декларацію задля порозуміння .І в ній було ясно сказано, що історія і та, зокрема, що пов'язана з другою світовою війною, не повинна розділяти поляків та українців. Що на цю історію два сусідні народи повинні дивитися з висоти майбутнього, а не з підвалин минулого. Цьогорічного травня минає, до речі, поять років, як повстала декларація порозуміння. Є сподівання, що цей п'ятирічний ювілей, а п’ять років – це вже ювілей - буде відзначений розв'язанням ще однієї болючої проблеми – відкриттям польського військового цвинтаря у Львові, проблеми, яка тягнеться за поляками та українцями ще з часів польсько-української війни вісімнадцятого року.
Так, війни ділять народи. Але війни також народи об’єднують. Поляки та українці мають шанс використати той об'єднувальний момент, який показала їм самим їхня ж трагічна історія, в тім числі й історія другої світової війни. Поляки й українці мають шанс скинути з плечей тягар, такий горб, який виріс на ґрунті взаємних образ, принесених війною. Мають два народи шанс випростати плечі і взяти в руки той європейський компас, який був загубився в роки повоєнного братерства без братерства. І може з такого чину почався б, даруйте дещо патетичний вислів, спільний шлях у нове майбутнє.