Київ, 10 травня, 2002 –
Олекса Боярко:
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Сьогодні наш випуск присвячений інакодумцям радянського часу – українським шістдесятникам.
Якими були вони, ідейні лідери української інтелігенції у 60-х роках? Перед мікрофоном ведучий циклу “Шістдесятники” культуролог Роман Корогодський:
Почну із загального: жодних теоретизувань навколо національного відродження не було. Не було ідеології, ідеологів, на кшталт Дмитра Донцова. У повітрі носилися флюїди самопізнання. Самопізнання як національного – це безумовно. Хотів би це підкреслити. Вузьке коло однодумців читало заборонену літературу (не плутати із самвидавом). Відкривалися обрії національного життя. Далекі, принадні й, щиро зізнаюся, лякаючі. Мінотавр тоталітаризму, як тільки заходило про національне, ставав дибки й трощив навколо себе геть усе, не входячи в деталі.
Націоналіст – це лайка
Націоналіст – це звинувачення, стаття Карного кодексу
Націоналіст – це Дорога до Себе, це Доля.
Отже, теоретиків не було й нікому в 60-х не приходило в голову висмоктувати з пальця теорії.
Виникає питання: а як же відбулося національне відродження? Диму без вогню не буває. І вогонь був. Палахкотіла думка, душа пробудилася й щоденно пульсувала в потужному ритмі в пошуках новітнього проявлення вчорашньої та позавчорашньої очевидності: ми – спадкоємці класики, ми – спадкоємці “розстріляного відродження”. Цю потугу треба навчитися сприймати як тяглість традицій, і власною творчістю підперти духову апсиду національного відродження бодай на одній нам доступній ділянці – творити якісно нову культуру.
Серед нас виділялися кілька постатей – Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк. Це в Києві. В’ячеслав Чорновіл – у Львові. Валентин Мороз – в Івано-Франківську. Кожна особистість мала величезний творчий потенціал, широке видноколо інтересів і, нарешті, всі були по-справжньому талановиті творці, які природно усвідомлювали нерозривність понять людської й національної гідності.
Передусім, Іван Дзюба. Гранично скромний, щирий, відвертий. З просто убивчою логікою викладання фактів, виключно вагомих аргументів, власною візією України в історичному розтині. Додайте безоглядну сміливість сказати: “Король голий...”.
Додайте елегантну форму говорити про складні речі просто й зрозуміло, дотепно, винахідливо, яскраво, і картина його успіху в будь-якій аудиторії стане саме собою очевидною. На Дзюбині виступи інтелектуали збігалися як сьогодні люд валить на поп-зірок.
Та це лише одне крило його діяльності. Іван Михайлович Дзюба – критик, літературознавець, культуролог у 60-х не знав собі рівних. Його друковані твори того періоду ставали подією – їх усі читали, обговорювали. І це було друге крило його діяльності. Пам’ятаю враження від статей “Перший розум України” (Про Григорія Сковороду), “І запалився сам від себе” (про Володимира Свідзинського), вступ до поеми Івана Драча “Ніж у сонці” – це, власне було не просто відкриття культури трьох століть, а цілий процес самоусвідомлення. Кожний український інтелігент ставав нащадком невичерпних цінностей – від бароко до модерної культури ХХ століття. Його твори духовно підносили, пробуджували в глуху добу людську гідність, емоційно окрилювали. Таким був творчий потенціал і вплив Івана Дзюби.
Іван Світличний, мав дещо інших “репертуар”. Він однаково гарно писав літературознавчі й мовознавчі статті, критику, робив поетичні переклади з французької (Ронсар, Ляфонтен, Беренже – це його улюбленець, цілу книжку видав під псевдонімом, тобто на інше прізвище, де Ліль, Бодлер, Верлен, Арагон), з польської (Словацький, Норвід) із сербської (Максимович), з турецької ( Орхан Велі), із давньоруської “Слово про Ігорев похід”; має том власних пречудових, глибоких поетичних творів – “У мене тільки слово” – називається книжка.
У Світличного було не тільки слово. Він був душею нашого Кола. Він збирав, підтримував талановитих людей. Через його вишкіл пройшли Василь Симоненко, Ірина Жиленко, Ігор Калинець. Він мав уплив на Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Івана Драча. Називаю лише постаті першої величини. Під його впливом знаходилися художники Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Панас Заливаха, Володимир Прядка, Леся Забой, мистецтвознавець Богдан Горинь, композитор Леонід Грабовський, юний історик Сергій Білокінь, театральний режисер Лесь Танюк, кінорежисер Ігор Грабовський, актор Святослав Максимчук.
Світличний був згромаджувачем художньої інтелігенції. Умів це робити – невимушено, елегантно й просто. І був душею товариства. І водночас: Іван Олексійович був конспіратор, через нього йшов увесь самвидав із Заходу й Сходу, він налагодив виготовлення власного самвидаву, тобто українського. Делікатна людина, він був здатний усе поставити на свої місця, називав речі своїми іменами, зміг неодноразово висміяти науково подібність і всілякі академічні пустопорожні прибамбаси. Наведу коротенький приклад: “... коментувати можна все. Можна взяти будь-який рядок будь-якої народної пісні – навіть не історичної, а такої як, скажімо, “На вгороді верба рясна” – і пояснювати, що таке город, чим він відрізняється від поля, коли на Україні городи з’явилися, на яких юридичних основах, як змінювалися ті основи, якою була етимологія слова “город”, його історія і т. д. і т. п.; можна також пояснювати, що таке верба...”
Непростою людиною був Іван Світличний, непростою. Полемізуючи зі стовпом двомовності академіком Білодідом і білодідятами, яловими шевченкознавцями, він аргументовано й чітко викладав суть проблеми, виводячи на світ Божий науковий камуфляж як суспільно-політичну проблему. А вроджений м’який гумор лише яскравіше окреслював безглуздя тоталітарної ідеології та її злочинний характер.
Окремий сюжет – Євген Сверстюк. Я не зразу збагнув, чому кожна, навіть найменша його публікація викликає скандал і скрегіт, зубовий на всіх керівних поверхах. Начальство його люто ненавиділо. Тому він найменш друкувався й від середини 60-х років став класиком самвидаву. Людина твердих переконань, він надто гостро відчував невідповідність тоталітарного режиму нормальному світовідчуванню людини як суспільної істоти, й не хотів, принципово не хотів миритися, співіснувати зі злочинним режимом. За фахом Євген Олександрович Сверстюк – психолог. Працював у Науково-дослідному інституті психології, на чолі якого в 60-х роках стояв ліберальний провід. Григорій Силович Костюк і Павло Романович Чамата – справжні українські вчені, свідомі національні інтелігенти знали ціну старшому науковцю Євгенові Сверстюку і прагнули його “легалізувати” як науковця-дослідника – уже був автореферат кандидатської дисертації... Та ба! Йому таки довелося покинути інститут... Нема ради!
А ларчик відкривався просто: Євген Сверстюк – волиняк із сільця Горохівського району, де під час війни й після був сильний партизанський рух. Його рідний брат Яків ще хлопцем брав участь у визвольній боротьбі з німецькими й совєтськими окупантами. Був репресований. Отже, на відміну від Дзюби й Світличного, донецьких “заблуклих овечок” (так, напевно, начальство спочатку визначало їхню творчість і громадянську поведінку), Євген Сверстюк відразу був кваліфікований як бандерівець, тобто соціально й політично чужий елемент – ворог.
А тут ще додався авторський стиль – гостро-сатиричний, просто вбивчий. І це за умов, коли критика звикла блеяти й шамотіти. І раптом – Салтиков-Сверстюк, як його охрестив Світличний...Природно, місця під сонцем ані совєтської науки, ані культури йому не було. Він виступав на літературних обговореннях, вечорах, безіменно писав сценарії літературних вечорів, які чи забороняли (Лесі Українки, наприклад,), чи перетворювалися на скандал (вечір пам’яті Івана Франка, коли учасники вечора за смолоскипами пішли Хрещатиком до пам’ятника Франкові покласти квіти...)
Головний біль КГБ, звичайно, викликали статті Сверстюка в самвидаві. Чи то “Собор” у риштуванні”, чи то “Котляревський сміється”, чи то “На мамине свято”, “Остання сльоза” – кожний твір Євгена Сверстюка був просякнутий гостро-національним комплексом болю, руба ставив проблеми життя і животіння народу (автор за своєю природою – народник) і в кожному творі протиставляв болотяному існуванню совєтських трудящих людське життя душею, людську гідність над усе.
Прилюдні виступи опубліковані твори й твори самвидаву, Івана Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, зокрема, “Інтернаціоналізм чи русифікація” Дзюби, творчість поетів, прозаїків, критиків, художників, кінематографістів, діячів театрального й образотворчого мистецтв і 60-х роках відтворили атмосферу національного самоусвідомлення. У самореалізації більшість талановитих митців пішла важкою дорогою національного відродження й зіштовхнулася, не могла не ввійти в конфлікт, у драматичне протистояння із Системою Імперії Зла. Репресії 1965 й 1972 років були відповіддю Системи. Але засів було вже зроблено й залишалося чекати на врожай. П’ятнадцять двадцять стражденних років минули аж поки з’явилася критична маса людей, яка переконалася: закон збереження духової енергії існує і наші зусилля не пропали намарне, хоч і не втілилися так романтично, як заповідалося на початку 90-х років.
Олекса Боярко:
Лідери шістдесятників привертали до себе не тільки своїми нестандартними ідеями, не тільки власними творами, а й усією своєю поведінкою, як зараз кажуть – аурою. Говорить учасник дисидентського руху Микола Матусевич:
Шістдесятники – це особистості, які зуміли думати, говорити й жити, згідно з переконаннями. Люди без подвійної, потрійної моралі. І найвище я ціную їх не за інтелектуальний доробок, а за життєву позицію. Саме вона зробила визначальний вплив на сучасників – і не лише на кухнях чи курилках інститутів, але й по райкомах, ЦК. Сила духу – це вище від інтелекту.
Не за виключенням, але за рідкісністю своєю, український народ дав взірець поєднання інтелекту й сили духу. Це було в 60-70-ті. Сьогодні бал править агресивна “сірятина”, що вдієш – настав її час...
Олекса Боярко:
Який вплив мало покоління шістдесятників на наймолодшу генерацію дисидентського руху в Радянській Україні? Розповідає Сергій Набока:
Тоді, сімдесят другого року, коли йшли повальні обшуки й арешти - я закінчував середню школу. Саме того року я вперше брав участь в акції біля пам’ятника Шевченку 22 травня і спостерігав розгін мирної демонстрації. І саме тоді я остаточно зненавидів комунізм і пересвідчився у необхідності, бодай, морального протистояння тодішньому режиму.
Мені особисто абсолютно байдуже, якими були, і якими є - у житті, в реальності, у побуті - герої моєї юності, байдуже навіть, яких конкретно політичних, економічних, соціяльних поглядів вони дотримувалися.
Сказати б - вершечок шістдесятницького айсберга, кращі з кращих, - ті, хто сів. Для мене вони були - і лишаються прикладом жертовності, любові до України, взірцем особистої мужності, принциповості, відданості ідеї. І навіть після того, як я -у чомусь наслідуючи їх - пройшов частково їхній тюремний і концтабірний шлях, після того, як особисто з багатьма познайомився і навіть де з ким посварився - вони все одно лишаються героями.
Тоді, на початку сімдесятих для мене й моїх друзів не стояло питання про покоління, про шістдесятництво, про ті чи інші світоглядні відмінності у творах тогочасних митців. Ми не замислювалися. Ми - вірили.
І люди, що поставали в нашій уяві зі сторінок самвидаву чи з нещадно глушених висилань радіо Свобода, люди, які тепер звуться шістдесятниками - були для нас єдино справжніми, єдино живими людьми, саме тими людьми, із яких тільки й варто брати приклад.
І попри разючу різницю в їхніх поглядах - хтось лівий, хтось правий, хтось іще якийсь - головною їхньою ідеєю була Україна. І цього вже було досить. Ото й увесь ідейний вплив.
Олекса Боярко:
6 травня виповнилося 18 років від смерті українського правозахисника, публіциста й поета Олекси Тихого. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:
Олекса Тихий народився 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка на Донбасі. Він закінчив філософський факультет Московського університету і вчителював на Донеччині.
Двадцяти одного року Тихий був уперше засуджений військовим трибуналом Сталінської області за критику кандидата в депутати. Наприкінці 1956 року він написав листа до центрального комітету КПРС із протестом проти радянської інтервенції до Угорщини, невдовзі був заарештований і засуджений за «антирадянську діяльність» на 7 років концентраційного табору. Після звільнення Тихому було заборонено викладати, тож він працював вантажником, слюсарем, пожежником і водночас писав статті та есе, укладав новий словник української мови.
9 листопада 76-го року Тихий став членом-засновником Української Гельсінкської Групи. Незабаром аґенти КҐБ підкинули ґвинтівку до сараю на подвір’ї його будинку. Як «особливо небезпечний рецидивіст» Тихий був знову засуджений до десяти років ув’язнення і п’яти років заслання за «антирадянську аґітацію й пропаґанду» та «незаконне зберігання вогнепальної зброї».
1978 року у мордовському концтаборі Тихий витримав п’ятдесятидводенну голодовку, вимагаючи перегляду своїх судових справ. У тому ж таборі він разом із священиком Василем Романюком (майбутній патріарх Володимир) написав і переправив на Захід «Лист українських політв’язнів». Автори листа пов’язували боротьбу за права людини зі справою визволення України і наголошували на моральному значенні опору радянському терору.
6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у в’язничній лікарні міста Пермі. А через п’ять із половиною років його прах був перепохований на Байковому цвинтарі у Києві разом із прахом Василя Стуса та Юрія Литвина.
Майже 30 років тому Олекса Тихий написав слова, на диво актуальні нині: «Я – українець. Я не хочу асимілюватися».
Олекса Боярко:
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Сьогодні наш випуск присвячений інакодумцям радянського часу – українським шістдесятникам.
Якими були вони, ідейні лідери української інтелігенції у 60-х роках? Перед мікрофоном ведучий циклу “Шістдесятники” культуролог Роман Корогодський:
Почну із загального: жодних теоретизувань навколо національного відродження не було. Не було ідеології, ідеологів, на кшталт Дмитра Донцова. У повітрі носилися флюїди самопізнання. Самопізнання як національного – це безумовно. Хотів би це підкреслити. Вузьке коло однодумців читало заборонену літературу (не плутати із самвидавом). Відкривалися обрії національного життя. Далекі, принадні й, щиро зізнаюся, лякаючі. Мінотавр тоталітаризму, як тільки заходило про національне, ставав дибки й трощив навколо себе геть усе, не входячи в деталі.
Націоналіст – це лайка
Націоналіст – це звинувачення, стаття Карного кодексу
Націоналіст – це Дорога до Себе, це Доля.
Отже, теоретиків не було й нікому в 60-х не приходило в голову висмоктувати з пальця теорії.
Виникає питання: а як же відбулося національне відродження? Диму без вогню не буває. І вогонь був. Палахкотіла думка, душа пробудилася й щоденно пульсувала в потужному ритмі в пошуках новітнього проявлення вчорашньої та позавчорашньої очевидності: ми – спадкоємці класики, ми – спадкоємці “розстріляного відродження”. Цю потугу треба навчитися сприймати як тяглість традицій, і власною творчістю підперти духову апсиду національного відродження бодай на одній нам доступній ділянці – творити якісно нову культуру.
Серед нас виділялися кілька постатей – Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк. Це в Києві. В’ячеслав Чорновіл – у Львові. Валентин Мороз – в Івано-Франківську. Кожна особистість мала величезний творчий потенціал, широке видноколо інтересів і, нарешті, всі були по-справжньому талановиті творці, які природно усвідомлювали нерозривність понять людської й національної гідності.
Передусім, Іван Дзюба. Гранично скромний, щирий, відвертий. З просто убивчою логікою викладання фактів, виключно вагомих аргументів, власною візією України в історичному розтині. Додайте безоглядну сміливість сказати: “Король голий...”.
Додайте елегантну форму говорити про складні речі просто й зрозуміло, дотепно, винахідливо, яскраво, і картина його успіху в будь-якій аудиторії стане саме собою очевидною. На Дзюбині виступи інтелектуали збігалися як сьогодні люд валить на поп-зірок.
Та це лише одне крило його діяльності. Іван Михайлович Дзюба – критик, літературознавець, культуролог у 60-х не знав собі рівних. Його друковані твори того періоду ставали подією – їх усі читали, обговорювали. І це було друге крило його діяльності. Пам’ятаю враження від статей “Перший розум України” (Про Григорія Сковороду), “І запалився сам від себе” (про Володимира Свідзинського), вступ до поеми Івана Драча “Ніж у сонці” – це, власне було не просто відкриття культури трьох століть, а цілий процес самоусвідомлення. Кожний український інтелігент ставав нащадком невичерпних цінностей – від бароко до модерної культури ХХ століття. Його твори духовно підносили, пробуджували в глуху добу людську гідність, емоційно окрилювали. Таким був творчий потенціал і вплив Івана Дзюби.
Іван Світличний, мав дещо інших “репертуар”. Він однаково гарно писав літературознавчі й мовознавчі статті, критику, робив поетичні переклади з французької (Ронсар, Ляфонтен, Беренже – це його улюбленець, цілу книжку видав під псевдонімом, тобто на інше прізвище, де Ліль, Бодлер, Верлен, Арагон), з польської (Словацький, Норвід) із сербської (Максимович), з турецької ( Орхан Велі), із давньоруської “Слово про Ігорев похід”; має том власних пречудових, глибоких поетичних творів – “У мене тільки слово” – називається книжка.
У Світличного було не тільки слово. Він був душею нашого Кола. Він збирав, підтримував талановитих людей. Через його вишкіл пройшли Василь Симоненко, Ірина Жиленко, Ігор Калинець. Він мав уплив на Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Івана Драча. Називаю лише постаті першої величини. Під його впливом знаходилися художники Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Панас Заливаха, Володимир Прядка, Леся Забой, мистецтвознавець Богдан Горинь, композитор Леонід Грабовський, юний історик Сергій Білокінь, театральний режисер Лесь Танюк, кінорежисер Ігор Грабовський, актор Святослав Максимчук.
Світличний був згромаджувачем художньої інтелігенції. Умів це робити – невимушено, елегантно й просто. І був душею товариства. І водночас: Іван Олексійович був конспіратор, через нього йшов увесь самвидав із Заходу й Сходу, він налагодив виготовлення власного самвидаву, тобто українського. Делікатна людина, він був здатний усе поставити на свої місця, називав речі своїми іменами, зміг неодноразово висміяти науково подібність і всілякі академічні пустопорожні прибамбаси. Наведу коротенький приклад: “... коментувати можна все. Можна взяти будь-який рядок будь-якої народної пісні – навіть не історичної, а такої як, скажімо, “На вгороді верба рясна” – і пояснювати, що таке город, чим він відрізняється від поля, коли на Україні городи з’явилися, на яких юридичних основах, як змінювалися ті основи, якою була етимологія слова “город”, його історія і т. д. і т. п.; можна також пояснювати, що таке верба...”
Непростою людиною був Іван Світличний, непростою. Полемізуючи зі стовпом двомовності академіком Білодідом і білодідятами, яловими шевченкознавцями, він аргументовано й чітко викладав суть проблеми, виводячи на світ Божий науковий камуфляж як суспільно-політичну проблему. А вроджений м’який гумор лише яскравіше окреслював безглуздя тоталітарної ідеології та її злочинний характер.
Окремий сюжет – Євген Сверстюк. Я не зразу збагнув, чому кожна, навіть найменша його публікація викликає скандал і скрегіт, зубовий на всіх керівних поверхах. Начальство його люто ненавиділо. Тому він найменш друкувався й від середини 60-х років став класиком самвидаву. Людина твердих переконань, він надто гостро відчував невідповідність тоталітарного режиму нормальному світовідчуванню людини як суспільної істоти, й не хотів, принципово не хотів миритися, співіснувати зі злочинним режимом. За фахом Євген Олександрович Сверстюк – психолог. Працював у Науково-дослідному інституті психології, на чолі якого в 60-х роках стояв ліберальний провід. Григорій Силович Костюк і Павло Романович Чамата – справжні українські вчені, свідомі національні інтелігенти знали ціну старшому науковцю Євгенові Сверстюку і прагнули його “легалізувати” як науковця-дослідника – уже був автореферат кандидатської дисертації... Та ба! Йому таки довелося покинути інститут... Нема ради!
А ларчик відкривався просто: Євген Сверстюк – волиняк із сільця Горохівського району, де під час війни й після був сильний партизанський рух. Його рідний брат Яків ще хлопцем брав участь у визвольній боротьбі з німецькими й совєтськими окупантами. Був репресований. Отже, на відміну від Дзюби й Світличного, донецьких “заблуклих овечок” (так, напевно, начальство спочатку визначало їхню творчість і громадянську поведінку), Євген Сверстюк відразу був кваліфікований як бандерівець, тобто соціально й політично чужий елемент – ворог.
А тут ще додався авторський стиль – гостро-сатиричний, просто вбивчий. І це за умов, коли критика звикла блеяти й шамотіти. І раптом – Салтиков-Сверстюк, як його охрестив Світличний...Природно, місця під сонцем ані совєтської науки, ані культури йому не було. Він виступав на літературних обговореннях, вечорах, безіменно писав сценарії літературних вечорів, які чи забороняли (Лесі Українки, наприклад,), чи перетворювалися на скандал (вечір пам’яті Івана Франка, коли учасники вечора за смолоскипами пішли Хрещатиком до пам’ятника Франкові покласти квіти...)
Головний біль КГБ, звичайно, викликали статті Сверстюка в самвидаві. Чи то “Собор” у риштуванні”, чи то “Котляревський сміється”, чи то “На мамине свято”, “Остання сльоза” – кожний твір Євгена Сверстюка був просякнутий гостро-національним комплексом болю, руба ставив проблеми життя і животіння народу (автор за своєю природою – народник) і в кожному творі протиставляв болотяному існуванню совєтських трудящих людське життя душею, людську гідність над усе.
Прилюдні виступи опубліковані твори й твори самвидаву, Івана Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, зокрема, “Інтернаціоналізм чи русифікація” Дзюби, творчість поетів, прозаїків, критиків, художників, кінематографістів, діячів театрального й образотворчого мистецтв і 60-х роках відтворили атмосферу національного самоусвідомлення. У самореалізації більшість талановитих митців пішла важкою дорогою національного відродження й зіштовхнулася, не могла не ввійти в конфлікт, у драматичне протистояння із Системою Імперії Зла. Репресії 1965 й 1972 років були відповіддю Системи. Але засів було вже зроблено й залишалося чекати на врожай. П’ятнадцять двадцять стражденних років минули аж поки з’явилася критична маса людей, яка переконалася: закон збереження духової енергії існує і наші зусилля не пропали намарне, хоч і не втілилися так романтично, як заповідалося на початку 90-х років.
Олекса Боярко:
Лідери шістдесятників привертали до себе не тільки своїми нестандартними ідеями, не тільки власними творами, а й усією своєю поведінкою, як зараз кажуть – аурою. Говорить учасник дисидентського руху Микола Матусевич:
Шістдесятники – це особистості, які зуміли думати, говорити й жити, згідно з переконаннями. Люди без подвійної, потрійної моралі. І найвище я ціную їх не за інтелектуальний доробок, а за життєву позицію. Саме вона зробила визначальний вплив на сучасників – і не лише на кухнях чи курилках інститутів, але й по райкомах, ЦК. Сила духу – це вище від інтелекту.
Не за виключенням, але за рідкісністю своєю, український народ дав взірець поєднання інтелекту й сили духу. Це було в 60-70-ті. Сьогодні бал править агресивна “сірятина”, що вдієш – настав її час...
Олекса Боярко:
Який вплив мало покоління шістдесятників на наймолодшу генерацію дисидентського руху в Радянській Україні? Розповідає Сергій Набока:
Тоді, сімдесят другого року, коли йшли повальні обшуки й арешти - я закінчував середню школу. Саме того року я вперше брав участь в акції біля пам’ятника Шевченку 22 травня і спостерігав розгін мирної демонстрації. І саме тоді я остаточно зненавидів комунізм і пересвідчився у необхідності, бодай, морального протистояння тодішньому режиму.
Мені особисто абсолютно байдуже, якими були, і якими є - у житті, в реальності, у побуті - герої моєї юності, байдуже навіть, яких конкретно політичних, економічних, соціяльних поглядів вони дотримувалися.
Сказати б - вершечок шістдесятницького айсберга, кращі з кращих, - ті, хто сів. Для мене вони були - і лишаються прикладом жертовності, любові до України, взірцем особистої мужності, принциповості, відданості ідеї. І навіть після того, як я -у чомусь наслідуючи їх - пройшов частково їхній тюремний і концтабірний шлях, після того, як особисто з багатьма познайомився і навіть де з ким посварився - вони все одно лишаються героями.
Тоді, на початку сімдесятих для мене й моїх друзів не стояло питання про покоління, про шістдесятництво, про ті чи інші світоглядні відмінності у творах тогочасних митців. Ми не замислювалися. Ми - вірили.
І люди, що поставали в нашій уяві зі сторінок самвидаву чи з нещадно глушених висилань радіо Свобода, люди, які тепер звуться шістдесятниками - були для нас єдино справжніми, єдино живими людьми, саме тими людьми, із яких тільки й варто брати приклад.
І попри разючу різницю в їхніх поглядах - хтось лівий, хтось правий, хтось іще якийсь - головною їхньою ідеєю була Україна. І цього вже було досить. Ото й увесь ідейний вплив.
Олекса Боярко:
6 травня виповнилося 18 років від смерті українського правозахисника, публіциста й поета Олекси Тихого. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:
Олекса Тихий народився 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка на Донбасі. Він закінчив філософський факультет Московського університету і вчителював на Донеччині.
Двадцяти одного року Тихий був уперше засуджений військовим трибуналом Сталінської області за критику кандидата в депутати. Наприкінці 1956 року він написав листа до центрального комітету КПРС із протестом проти радянської інтервенції до Угорщини, невдовзі був заарештований і засуджений за «антирадянську діяльність» на 7 років концентраційного табору. Після звільнення Тихому було заборонено викладати, тож він працював вантажником, слюсарем, пожежником і водночас писав статті та есе, укладав новий словник української мови.
9 листопада 76-го року Тихий став членом-засновником Української Гельсінкської Групи. Незабаром аґенти КҐБ підкинули ґвинтівку до сараю на подвір’ї його будинку. Як «особливо небезпечний рецидивіст» Тихий був знову засуджений до десяти років ув’язнення і п’яти років заслання за «антирадянську аґітацію й пропаґанду» та «незаконне зберігання вогнепальної зброї».
1978 року у мордовському концтаборі Тихий витримав п’ятдесятидводенну голодовку, вимагаючи перегляду своїх судових справ. У тому ж таборі він разом із священиком Василем Романюком (майбутній патріарх Володимир) написав і переправив на Захід «Лист українських політв’язнів». Автори листа пов’язували боротьбу за права людини зі справою визволення України і наголошували на моральному значенні опору радянському терору.
6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у в’язничній лікарні міста Пермі. А через п’ять із половиною років його прах був перепохований на Байковому цвинтарі у Києві разом із прахом Василя Стуса та Юрія Литвина.
Майже 30 років тому Олекса Тихий написав слова, на диво актуальні нині: «Я – українець. Я не хочу асимілюватися».
