Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 04:34

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. У випуску: “Друга світова війна і Україна”, “Співак Олександр Вертинський”, “Подвижництво Феодосія Печерського”


В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. У випуску: “Друга світова війна і Україна”, “Співак Олександр Вертинський”, “Подвижництво Феодосія Печерського”

Київ, 15 травня 2002 -

Олекса Боярко:

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні у випуску: “Друга світова війна й Україна”, “Співак Олександр Вертинський”, “Подвижництво Феодосія Печерського”

Демократичний світ відзначив чергову річницю закінчення Другої світової війни у Європі. Слово моєму колезі Сергію Грабовському:

Друга світова війна для України фактично розпочалася раніше, ніж для абсолютної більшості інших країн. У середині березня 1939 року. Тоді в обороні Карпатської України від угорських військ загинули близько 5 тисяч українських вояків. А далі – спільний сталінсько-гітлерівський похід у вересні 1939 року проти Польщі. Сотні тисяч українців воювали і в лавах польського війська, і у частинах червоного Українського фронту. Знову тисячі полеглих. Далі – радянсько-фінська війна. Втрати червоноармійців, мобілізованих в Україні, на цій війні, становлять десятки тисяч людей. І, нарешті, радянсько-німецька війна. Чотири роки територія України була театром воєнних дій. Якщо у січні 1941 року на території УРСР проживало майже 42 мільйони осіб, то наприкінці війни їх залишилося тільки 27 мільйонів.

Майже 15 мільйонів осіб – це вбиті в боях, померлі в концтаборах, евакуйовані до Росії та політичні емігранти. Але Друга світова для України не закінчилася її звільненням від нацистів. На Західній Україні до середини 50-х років тривала боротьба Української Повстанської Армії. Загальна кількість втрат (включно з померлими внаслідок масових депортацій сімей повстанців до Сибіру) становила ще кілька сот тисяч людей. А ще на Закерзонні (на території Польщі, де щойно був установлений комуністичний режим), під час етнічної чистки, знаної під назвою “операція Вісла” і перед цим, у другій половині 40-х років загинуло не менше, ніж 25 тисяч українців.

Ось як оцінює висліди Другої світової війни для України історик професор Юрій Шаповал:

“Як будь-яка війна, ця війна була трагедією, вона забрала життя 8 мільйонів українців. У нашій державі здійснилося два голокости – проти євреїв і проти слов’ян. Під час цієї війни чітко позначилися ті сили, які заявили світові, що боротьба за українську державність триває й триватиме. Той факт, що сталінський режим грав з національним почуттям українців, засвідчував, що є сили, які не обмежаться таким “декоративним зверненням” до національних почуттів і патріотизму, а які ведуть серйозну боротьбу, яка була одним із головних вислідів для України вже в повоєнний час.

Друга світова війна розколола українське суспільство на тих, хто відстоював державність України і на тих, хто служив сталінському режиму”.

До слів професора Юрія Шаповала можна додати хіба що те, що той поділ, який проліг у суспільстві за часів Другої світової війни між тими, хто бачив майбутнє України у складі тієї чи іншої тоталітарної імперії і тими, хто послідовно обстоював її незалежність, у дещо інших формах зберігся і донині. І якщо в європейських, навіть посткомуністичних державах, такий поділ відсутній, то в Україні і досі п‘ята частина громадян вважає своєю батьківщиною Радянський Союз – той самий, який разом із нацистською Німеччиною стояв біля витоків Другої світової війни.

Олекса Боярко:

Киянин Олександр Вертинський став одним із найвизначніших шансоньє ХХ століття. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Постаті” професор Вадим Скуратівський:

Вертинський –киянин, який народився 1889 року. Різне траплялося в історії Києва, але наприкінець позаминулого століття – початку двадцятого це було чи не найбільш музичне місто у Європі. Місто, яке музикувало, грало, співало. З ранку, коли співали чи то покоївки, які поспішали у своїх справах, чи то митрополити, чи то студенти музичних студій – з усіх вікон звучали роялі або більш скромні інструменти.

То і була музична консерваторія цієї надзвичайної людини. Ніхто ніколи Вертинського не навчав ані співати, ані, взагалі, бути артистом. Він став співаком сам і таким, що саме йому заздрив Федір Шаляпін.

Ідеться про те, що у 1910-х роках Вертинський самотужки виробив дуже своєрідний музичний жанр – музичну новелу, в якій розповідалося про крах цієї елітної розкішної культури, про особливий стиль, коли чоловік упадає за красивою жінкою, про самотність артиста, про самотність людини, взагалі.

Саме тоді в 1910-х виникає пісня Вертинського, яку співали у всій тогочасній Російській імперії.

Спочатку до Вертинського ставилися не дуже серйозно – артист, який у костюмі П’єро співає пісні. Але потім виявилося, що ледве не вся Росія починає слідом за ним співати ті пісеньки.

А починаючи з 1917-го у Вертинського звучали зовсім інші голоси. Він створив пісню, де розповідається про жертви громадянської війни, про юнкерів, які загинули, захищаючи тимчасовий уряд у Московському кремлі. Вслід за цим, цю пісню співали вже у 1917 році у Києві після того, як загинули офіцери-гетманці у бою із солдатами Української Народної Республіки.

Після того, співак залишив країну, де була громадянська війна. Він їздить із гастролями по всьому світові – від Шанхая до Нью-Йорка, від Південної Америки, закінчуючи тоді ще Румунськими Чернівцями, де і була написана славнозвісна пісенька “У бананово-лимонному Сінгапурі”. Саме у Чернівцях.

Ці пісні слухали і ті, хто розумів Вертинського, і хто не розумів. Така зовсім не легенда: у Парижі приїхав до Вертинського спадкоємець британського престолу з тим, щоб почути його “Танго магнолій”.

Під час Другої світової війни Вертинський повертається на батьківщину. А починаючи з 1945-46 року він відвідав і Київ – свою “нажну батьківщину” за рядком з одного його вірша. Услід за тим, він тут часто знімається в кіно, сам дублює свої ролі українською мовою. І коли наша велика артистка Наталя Ужвій запитала: “Звідки у Вас така українська мова?”, він, плачучи, сказав: “Я ж українець. Це моя батьківщина”.

Після 1957 року, вже після смерті Вертинського, пішли про нього різні матеріали. Хоча на повну силу про нього заговорили лише під час так званої перебудови наприкінець 1980-х.

І нарешті, у Києві ми бачимо дошку на Володимирській вулиці на тому самому будинку, де народився Олександр Вертинський. У нашому місті справжній культ Вертинського, хоч іноді дехто ображається на нього, мовляв, він співав тільки російською мовою. Так склалося.

Дружина співака Лідія Володимирівна – грузинка, вона розповідала, сміючись, що Грузія й досі називає Вертинського “наш зять”. А сам співак має право називатися сином українського народу, який став одним із найвідоміших шансоньє 20-го століття.

Олекса Боярко:

У час духовної кризи кожна культурно-мистецька подія набуває набагато більшого значення, ніж просто черговий захід. Розповідає Людмила Кучеренко:

У Кременчуці відкрилася виставка художниці Наталі Юзефович. Той потужний творчий пласт, що представлений на ній, дає змогу оцінити весь інтелектуальний масштаб майстрині, її незвичайний талант. На думку моєї колеги, журналістки Ірини Антипової, Наталя Юзефович має дар відчувати й відтворювати на полотні енергетику української природи. Через ріки і трави на нас ллється найдивовижніший спектр.

Витончені натури стверджують, що поряд із картинами гарних пейзажистів чується музика, і більшість картин Наталі Юзефович – саме такі, музичні.

Відкриття виставки також супроводжувала музика, звучали оперні арії. Наталя Юзефович – представниця нечисленної, на жаль, когорти справжньої інтелігентської еліти. Спілкування з нею дає нове знання з числа сакральних і філософсько-естетичних. На думку відомого галериста Марата Гельмана, більше відомого в Україні як політтехнолога, державні лідери виявляють зацікавлення у спілкуванні з художниками. То ж дивно, що владно- підприємницький бомонд міста поки що не піднявся до розуміння цього. Тому, мабуть, для виставки на знайшли кращого місця, ніж далеко від центру, на околиці.

Надає надію лише те, що міський голова Кременчуга Микола Глухов висловив бажання повернутися до цього питання і створити у місті ще один культурний центр.

Олекса Боярко:

3 травня виповнилося 928 років від смерті ігумена Києво-Печерського монастиря Феодосія Печерського. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:

Феодосій Печерський народився 1036 року у місті Василеві (нині – Васильків) поблизу Києва у боярській родині. Він навчався у князівській школі у Курську, а 1055 року вступив до Києво-Печерського монастиря. Через три роки Феодосій прийняв чернечий постриг і вже двадцяти шести років став ігуменом монастиря, в якому тоді було тільки двадцять ченців.

Він запровадив в обителі грецький чернечий статут Теодора Студита з надзвичайно суворими приписами. Прагнучи перетворити монастир на осередок благочестя, Феодосій вимагав від «монашої братії» позбутися приватного майна і жити єдиною громадою у безперестанній праці. Він запровадив серед ченців обов’язкове читання книг, спільні трапези та молитви.

У своїх духовних творах Феодосій розробив так звану «печерську ідеологію», засновану на засадах візантійського аскетизму та християнської містики. Він убачав шлях спасіння людини в її зреченні від усього земного й гріховного. На думку Феодосія, аскет здатний не тільки врятувати себе, а і заступитися перед Богом за іншого. Намагаючись поставити державну політику під моральний контроль церкви, він навіть втручався у боротьбу трьох братів Ярославичів за Київський великокняжий престол.

За дванадцять років ігуменства Феодосія кількість ченців в обителі зросла до ста осіб, а сам Печерський монастир перетворився на головний центр християнства у Східній Європі. Він заснував монастирську бібліотеку, притулок для немічних і хворих, побудував церкву святого Стефана та дерев’яний храм на Ближніх печерах. 1073 року Феодосій розпочав зведення мурованих келій та Успенського собору і сам працював на закладанні фундаментів.

Феодосій Печерський помер на восьмий день по Великодню 3 травня 1074 року, заповівши поховати себе вночі у власній келії на Дальніх печерах. Незадовго перед смертю він повчав ченців словами: «І бережіться лінощів і довгого сну, і будьте бадьорі».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG