Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 21:56

Події останніх днів, пов’язані з не відкриттям польського військового цвинтаря у Львові, спонукають до дистанції, до певної віддалі, аби звідтіля подивитися на справу


Події останніх днів, пов’язані з не відкриттям польського військового цвинтаря у Львові, спонукають до дистанції, до певної віддалі, аби звідтіля подивитися на справу

Варшава, 22 травня 2002 - І коли пробуєш аналізувати інцидент у, так би мовити європейському контексті, то уся ця колотнеча видається такою архаїчною, такою відірваною від сучасних життєвих ритмів, що аж висновок напрошується - які ми все таки схожі. Ми: поляки і українці. Які ми слов’яни, не зважаючи на те, що одні вже відходять по західний бік нової карти Європи, а другі – може мають невеселу перспективу надовго примнуки до простору євроазійського. Але, які ми при цьому схожі...

Два народи – польський і український, хоч здається їм тепер, що дуже вже вони відрізняються і рівнем культури, і орієнтацією (одні рішуче йдуть на Захід, другі дрейфують вслід за своїми керманичами на євроазійські простори), отож ці два народи насправді становлять одне нероздільне ціле, бо єднає їм певна риса... І поляки, і українці мертвих шанують більше, ніж живих. А тому не вірю, що поляки підуть до Євросоюзу, а українців залишать у пострадянському просторі. Бо поляки до Євросоюзу без своїх змерлих не підуть. А гроби їх лежать в Україні. Тож хто б що не казав, і яких би не робив прогнозів – Польща завжди буде, свідомо і підсвідомо підтягувати Україну до Європи. Бо є щось таке, що ці два народи робить нероздільними настільки, що навіть новий кордон Євросоюзу не здатний буде роз’єднати. Той фактор нероздільності – то могили. Я думаю тепер, чи нема чогось закономірного в тому, що так безглуздо ми самі собі створили бермудський трикутник на Личаківському цвинтарі у Львові? Може ця наша гротескна сварка, бо немає вона поважного підґрунтя, має дати нам остаточно зрозуміти кілька важливих речей. Українцям, зокрема, має ця попиханка над гробами дати усвідомлення, що ось Київ переконуючи, що ті, у Львові, псують для України Європейську дорогу, прокладену через Польщу, заслоняючись тим гамором, потихеньку тягнуть ту ж Україну до Азії. Уся ця мізерна за великим рахунком штовханина, яка набрала гротескних форм, повинна дати українцям усвідомлення того, що вони мають в Польщі справжніх друзів. Людей, які , не боячись загальноприйнятої тези про те, що незгода львів’ян написати оте слово “героїчно” - це погано для поляків, відважуються сказати – тут, у самому серці Варшави: ”Ні, львів’яни мають право на таке рішення". Це Яцек Куронь – один з найпопулярніших і найулюбленіших у Польщі політиків, легендарний Яцек Куронь , поляк зі Львова, який стояв біля колиски польської демократії ,подає нині голос на захист права львів’ян для такого їхнього рішення. І те, що в Польщі такі фігури знайшлися – це набагато важливіше від напису на гробі. Те, що в ці дні, коли в польській пресі справді розпочалася антиукраїнська не скажу істерія, бо це було б заміцно, але справді немає газети, ані журналу, які б не писали про Україну погано, у той самий час ще один легендарний чоловік, двічі міністр оборони Польщі Януш Онишкевич у великій статті в “Жечіпосполитій”, присвяченій формуванню нової доктрини світової безпеки у зв’язку зі зближенням НАТО з Росією, нагадує світові про Україну... Онишкевич підкреслює, що Україну попри все треба сприймати як державу настільки важливу й велику, що приділення їй ролі лише статиста в міжнародній політиці зашкодило б усій системі стабільності та безпеки.

Ці два голоси – Яцека Куроня і Януша Онишкевича, може, не здатні заглушити загальний хор, який співає в ці дні сумну для України пісню, але автори - люди настільки впливові і авторитетні, що соло їхніх чи може, дуету, не вдасться не зауважити.

І це може найважливіші висновки, які дає нам отой несмачний гамір, який ми самі наробили і який треба тепер якось загасити. Висновки про те, що українці мають серед поляків вірних і надійних приятелів і що ані поляки не можуть існувати без українців, ані українці не зможуть – без поляків. Так нам написано: разом в історії йти, і дибати, і бігти, і сунутися черепахами, - рухатися в різних темпах але - в одному напрямі...

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG