Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 12:57

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. У випуску: “Проблеми імміграційні”, “Українські цигани”, “Хто руйнує пам‘ятки історії”


В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. У випуску: “Проблеми імміграційні”, “Українські цигани”, “Хто руйнує пам‘ятки історії”

Київ, 23 травня 2002 -

Олекса Боярко:

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні у випуску: “Проблеми імміграційні”, “Українські цигани”, “Хто руйнує пам‘ятки історії”.

12-го травня Україна відзначала День матері. У Києві з ініціативи міської влади відбулася виставка творів майстрів народного мистецтва, на якій побувала наша кореспондентка Богдана Костюк:

Різьбярі по дереву, гончарі, майстрині – авторки чудових берегинь з тканини й лози з різних українських міст присвятили свою виставку матерям. Жінкам, які дарують життя й оберігають оселю і домашнє вогнище, які передають свої знання дітям. Цікаво, що більшість народних майстрів перейняли знання у своїх матерів.

Наприклад, Наталя Дворяківська – авторка маленьких розписаних дзвоників, янголят, вироблених із глини.

Вона розповідає: “Я навчилася цьому мистецтву від мами й бабусі – вони, до того ж, чимало розповідали мені про обереги, про дзвоники, якими господарі відлякували злих духів: ходили по хаті, дзвонили у дзвіночки, і сили Зла тікали...”

Розповідаючи про виставку, один з її ініціаторів – етнограф Олексій Доля, повідомив: “Я уже вдруге на День сім’ї, на свято Матері вивожу на Хрещатик майстрів народного мистецтва, які спеціально приїхали з Київщини, Чернігівщини, Житомирщини, з Кіровограду. Їм подобається таке дійство, і людям воно подобається, бо це ми усі бачимо витвори автентичного народного мистецтва...»

Учасники виставки сподіваються, що такі заходи стануть традиційними, оскільки відродження народного мистецтва є складовою відродження українського національного духу.

Олекса Боярко:

Відомо, що в Україні чимало людей не проти іммігрувати до Західної Європи. Чи чекають там на них? А якщо і чекають, то з чим? Про європейську іммігрантську проблему і про українську позицію щодо імміграційних процесів – у матеріалі Юлії Жмакіна:

Політика грубо й небезпечно може використати питання іммігрантів. Що і продемонстрували останні події у Європі. А ще ці ж події змусили визнати: Євросоюз, до якого тягнуться щороку мільйони нелегальних іммігрантів (а за даними соцопитувань близько 50 мільйонів громадян Центральної й Східної Європи потенційно хотіли б переїхати до країн ЄС), не мав і не має єдиної політики щодо цієї проблеми. Окрім окремих контрольних функцій. Більше того, за словами українських дипломатів, Брюссель чітко не диференціює іммігрантів із країн 3-го світу і, скажімо, з України.

Тому процес нелегальної міграції носить і надалі хаотичний характер. З одного боку, визнаючи впливовість іммігрантського чинника, демократична Європа ставить питання про соціальні гарантії, і захист прав іммігрантів. З іншого ж, нелегали привабливі, бо є дешевою робочою силою.

Сьогодні постало питання про загальноєвропейський менеджмент трудової міграції. Про координованість дій урядів, громадських організацій, тих, хто власне робить бізнес на іммігрантах.

Адже Європа і надалі потребуватиме додаткову робочу силу. Говорить професор Мюнстерського університету (Німеччина) Дитріх Транхард:

“Я думаю, що в майбутньому Німеччина потребуватиме двох типів іммігрантів – тих, що здатні започаткувати новий бізнес у Німеччині, що привнесуть новий досвід. Другий тип зумовлений демографічною ситуацією в Німеччині, яка, як і інші європейські країни, має негативний демографічний баланс, що у майбутньому спричинить потребу у збільшенні імміграції”.

Поки ж українські нелегали в уяві західного суспільства асоціюються із секс індустрією. Професор Дитріх Транхард продовжує:

“На жаль, українські, точніше, східноєвропейські жінки силою примушуються до занять проституцією. Тому головним завданням перешкодити цьому та поставити заслон торгівлі жінками та постачанню жінок до Західної Європи. Це є усталена проблема, якою ми довгий час опікуємося”.

Українські дипломати працюють над радикальною зміною ставлення до нелегалів з України.

До чесної розмови про цю проблему з Євросоюзом, визнаючи, що це, передусім, національний інтерес самої України.

Олександр Чалий, державний секретар МЗС із питань євроінтеграції зазначає:

“У нас немає розбіжностей у галузі боротьби та співпраці проти нелегальної імміграції. Якщо мова заходить про громадян України, які за тих чи інших причин іммігрують до Західної Європи, то тут українська держава та її національні інтереси дещо розходяться з тими підходами, які ми бачимо в країнах Західної Європи.

Повинен бути баланс інтересів. А співпраця у галузі імміграційної політики повинна також мати на увазі і автоматично включати такий же рівень ефективності й співпраці у візових питаннях, і в питанні регулювання легального працевлаштування на території країн західної Європи.”

Олекса Боярко:

Серед низки національних меншин, які здавен-давна варяться у спільному українському казані на території України, свою виразну ідентичність зберігають представники народу рома, яких в Україні найчастіше називають циганами. Уже майже десять років в Україні існує Асоціація ромів України. З членом правління цієї Асоціації Валерієм Сухомлинівом розмовляє Тарас Марусик:

Тарас Марусик:

Сьогодні в Україні існують паралельно на всеукраїнському рівні по кілька організацій, які репрезентують ту чи іншу національну меншину. Чим це пояснюється, на Вашу думку?

Валерій Сухомлинів:

Це не тільки в Україні. Наприклад, в Угорщині близько тридцяти організацій, в Румунії навіть ще більше, так само в Італії, Франції, Чехії.

Тарас Марусик:

А чи Ви задоволені тим, як українська держава ставиться до національних меншин?

Валерій Сухомлинів:

Судячи із закону, напевно, ставиться непогано. Але закон, фактично, дуже мало діє. Стосовно таких меншин, як росіяни, євреї, угорці - вони мають більше можливостей, тому що їм допомагає метрополія. А Індія нам допомагає дуже слабенько.

Тарас Марусик:

Тобто Ви вважаєте прабатьківщиною саме Індію?

Валерій Сухомлинів:

Так вважають і вчені-історики, які дослідили мову романі, це індоєвропейська мовна сім’я, а група – індо-арійські мови, куди входять і хінді, урду, багато мов Середньої Азії. І слухаючи індійські пісні, ми дуже багато розуміємо.

Тарас Марусик:

Чи має циганська мова діалекти?

Валерій Сухомлинів:

Вона має величезну кількість діалектів, але, із часом, вони більше і більше віддаляються – молодь не вживає їх. Але за кордоном ці діалекти є функціонуючими.

Олекса Боярко:

Для історичних пам‘яток нерідко руйнівним чинником виявляється не час, а байдужість чиновників.

Розповідає Людмила Кучеренко:

Нещодавно я повернулася із Польщі, де була приємно вражена тим, як поляки бережуть свою культурну спадщину, вміло розвиваючи індустрію туризму, що дає немалі кошти і до бюджету, і на реставрацію й підтримання у належному стані визначних пам’яток.

На жаль, в Україні для цього не вистачає чи то коштів, чи то справді, державного мислення. На Полтавщині, яку місцеві владоможці полюбляють називати “духовним центром України”, у селі Хомутець Миргородського району гине маєток гетьмана лівобережної України Данила Апостола.

Стіни цього маєтку пам’ятають декабристів, таких літературних велетнів, як Володимир Короленко, Антон Чехов. Останнім власником маєтку був Іван Муравйов-Апостол, письменник, дипломат. Упродовж громадянської війни нащадки роду Муравйових-Апостолів іммігрували у Францію, а маєток перетворився на зоотехнікум.

У 2000 році маєток був визнаний аварійним будинком, із нього пішли люди. Міністерство сільського господарства та продовольства України, якому підпорядкований Хомутецький зоотехнікум, за 80 років експлуатації приміщення жодного разу не спромігся зробити капітальний ремонт стелі, що протікає. Через це будинок і визнано аварійним.

Маєток Муравйових-Апостолів чомусь не внесено до реєстру пам’яток архітектури України державного значення, і нікому не має діла, що зовсім скоро він уже просто не підлягатиме реставрації.

Представники сільської інтелігенції готові навіть на такий крок, як звернення до президента Росії Путіна, аби він допоміг коштами, аби зберегти садибу, адже вона, мабуть, однаковою мірою належить і українській, і російській історії й культурі.

Олекса Боярко:

16 травня виповнюється 42 роки від смерті українського політика Кирила Осьмака. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:

Кирило Осьмак народився 27 квітня 1890 року у містечку Шишаках на Полтавщині. Він навчався у Полтавському реальному училищі та Московському сільгоспінституті. Осьмак був депутатом Центральної Ради, працював у Генеральному Секретаріаті землеробства та міністерстві землеробства УНР, згодом був співробітником Інституту української мови Академії наук.

У березні 28-го року Осьмак був заарештований і висланий з Києва на 3 роки як «соціально небезпечний елемент» із забороною мешкати у шести великих містах СРСР. Удруге він був заарештований у справі Спілки Визволення України і засуджений до трьох років концтабору. 38-го року Осьмак був утретє заарештований за звинуваченням у підготовці терористичного акту.

Звільнений через 2 роки за відсутністю доказів, Осьмак повернувся до Києва. У жовтні 41-го він очолив Всеукраїнську спілку сільгоспкооперації, став членом передпарламенту – Української Національної Ради й одночасно організовував постачання похідних груп Організації Українських Націоналістів продуктами та одягом.

У вересні 43-го року Осьмак переїхав до Львова, працював в Українському Центральному Комітеті, брав участь в організації Української Повстанської Армії. Улітку наступного року на Львівщині для керівництва повстанським рухом було утворено підпільний уряд – Українську Головну Визвольну Раду. 14 липня Кирило Осьмак був обраний її президентом. Він писав тоді: «На кінець війни ми повинні мати сформовану власну державу».

Проте вже через два місяці Осьмак поранений потрапив у радянський полон і 4 роки перебував у в’язницях Дрогобича, Львова та Києва. Усі спроби НКВД завербувати його не мали успіху, а у серпні 47-го року Осьмак оголосив голодовку протесту проти тортур. Наступного року він був засуджений на 25 років позбавлення волі. Кирило Осьмак помер у в’язниці міста Владімира 16 травня 1960 року.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG