Доступність посилання

logo-print
07 грудня 2016, Київ 16:33

Про Валерія Лобановського


Про Валерія Лобановського

Київ, 27 травня 2002 - Історію України другої половини двадцятого сторіччя неможливо уявити без літопису перемог футбольного клубу “Динамо” – Київ на чемпіонатах Радянського Союзу та у міжнародних турнірах. Для сотень тисяч уболівальників з Києва та Одеси, Львова і Запоріжжя столичне “Динамо” було уособленням самої України, а головного тренера й гравців команди називали “гетьманом” та “козаками”, що боронять честь України, виграють у пихатих москвичів – “спартаківців”, “торпедівців”, “цеесковців”... Переповнені трибуну Республіканського стадіону у Києві наприкінці сімдесятих – початку вісімдесятих років – у добу брежнєвського застою – співали пісень про гетьмана Дорошенка, який веде своє “військо” до перемог, а коли лунав фінальний свисток, і матч закінчувався – сотні тисяч рук злітали угору, і крики “Перемога – наша! Хай живе “Динамо”! Хай живе Україна!” довго лунали над стадіоном, а по тому над містом.

Ім'я Людини, яка створила київський супер – клуб, яку щиро ненавиділи чиновники від Комуністичної партії Радянського Союзу і від радянського футболу, яка для мільйонів уболівальників у цілому світі асоціювалася з Україною і якої не стало 13-го травня цього року – Валерій Лобановський. Великий Футболіст. Великий Тренер. Великий Майстер.

Він обігнав свій час, і цього йому не пробачили ні комуністичні лідери з Москви, ані спортивні функціонери. Уболівальники зі стажем у півстоліття розповідають, які брудні статті й коментарі щодо київського “Динамо” і його тренера писала газета “Правда”. А Лобановський, якого вболівальники ніжно називали рудим Соняшником, уперто перемагав. Найважливішим для команди було перемогти суперників з Москви – адже радянська столиця, на думку центральної влади, повинна мати все найкраще, з митцями й спортсменами включно. Але футбольною столицею спершу Радянського Союзу, а після тріумфу “динамівців” у 75-му році і Європи, був Київ. Мені досі сняться переповнені трибуни Республіканського стадіону у Києві, де поруч сидять літній полковник у парадній формі та відомий письменник, студенти й робітники, старі й малі – і всі разом дружно кричать “Москалі. Геть до Москви!”, “Україна переможе!”. І тепер, пригадуючи, як сяяли очі цих таких різних – і водночас таких подібних одне на одного – людей, я розумію: команді Лобановського вдалося у ті часи тотальної “комунізації”, добу брежнєвських “психушек” об'єднати українців, дати їм змогу відчути себе не частиною “великого радянського народу”, а саме українцями – народом, який вміє боротися й перемагати.

Невідомо, чи розумів цей феномен своїх перемог сам Валерій Васильович. Але відомо, що він уперто не помічав ані прискіпливих закидів Москви, ні відкритого переслідування з боку комуністичних ідеологів. Він просто робив свою справу, він творив свій футбол - який, до речі, московські журналісти відкрито називали “нерадянським”. Але футбол не може бути “радянським” чи “нерадянським” – футбол може бути гарним або поганим. У випадку з Лобановським, футбол був ще і київським: адже двадцять – двадцять п'ять років тому так могла грати лише одна – єдина команда – “Динамо” Київ. Команда, без якої не уявляють свого життя сотні тисяч уболівальників уже трьох поколінь. Команда, яка стала символом України для дуже багатьох людей у багатьох державах. Команда, яку залишив у спадок футбольному світові Валерій Лобановський – просто Васильович, Залізний Канцлер, Рудий Соняшник, без якого досі неможливо уявити собі тренерське місце “динамівців”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG