Прага, 30 травня 2002 – Громадянин і особистість близькі за змістом соціальні типи. Бо громадянином фахівці вважають соціальний тип особистості, яка характеризується суспільною активністю, вміло поєднує особисті і суспільні інтереси, має визначене почуття обов’язку щодо Батьківщини, любов до свободи й справедливості. Як поєднуються оці характеристики української особистості з її ставленням до держави і навпаки – як держава ставиться до особистості ?
Якраз у ці дні сталася подія, котра допомагає нам оцінити рівень української особистості й ставлення до неї з боку держави. Мати Георгія Гонгадзе вчора у Печерському суді міста Києва виступила позивачем у справі із відкритим листом її сина до Генеральної прокуратури від 14 липня 2000-го року, де йшлося про загрозу, праву цього журналіста на життя. Генеральна прокуратура вважає, що даний позов не може бути предметом судового розгляду, бо автора відкритого листа немає в живих, а мама немає права бути позивачем. нагадаємо, що тіло нібито Георгія Гонгадзе / бо немає жодної упевненої експертизи/ досі не віддане землі , не поховане, а сама справа про його вбивство не доведена українським правосуддя до кінця. Український президент у свій час висловлювався, що Георгій Гонгадзе настільки маловідома в країні постать, що не варто так багато говорити про її значущу особистість. Сьогодні весь світ говорить про справу Гонгадзе і чекає її справедливого завершення але лише не українська влада. Здавалося б після цього немає сенсу казати щось про українські особистості та їх взаємини із владою. Бо все нібито ясно.
Але все ж таки, у чому найбільша проблема у стосунках громадянина, особистості з українською державою?
Виглядає так, що, насамперед, в невідповідності влади довір’ю більшості громадян України. Не кажучи про майже абсолютне недовір’я української пересічної особистості до власного правосуддя, до інших органів влади у цій державі. Наприклад, європейські фахівці ніяк не можуть пояснити того феномену, що більшість фракцій у Верховній Раді, котрі набрали понад 60 відсотків голосів виборців на минулих парламентських виборах, не змогли обрати своє керівництво ВР, а зробила це меншість, котра мала підтримку лише 18 відсотків виборців України. Тому й не дивно, що відомий в Україні соціолог Ірина Бекешкіна зробила особистий висновок, що «вибори показали в Україні лише одного-єдиного виборця, чий голос переважає усі голоси виборців цієї держави разом узяті – це президент», і продовжила, що в Україні є «єдина влада, єдина у трьох іпостасях – водночас і законодавча, і виконавча, і судова – це президент. І такий тип політичної системи має свою дефініцію, і це аж ніяк не демократія». А що стосується почуття обов’язку українських громадян і особистостей перед демократією, щодо гарантій людської свободи і справедливості, то тут виникає пауза й довжина її залежить від того, наскільки довго український народ терпітиме на своїй шиї диктатуру одного виборця.
Якраз у ці дні сталася подія, котра допомагає нам оцінити рівень української особистості й ставлення до неї з боку держави. Мати Георгія Гонгадзе вчора у Печерському суді міста Києва виступила позивачем у справі із відкритим листом її сина до Генеральної прокуратури від 14 липня 2000-го року, де йшлося про загрозу, праву цього журналіста на життя. Генеральна прокуратура вважає, що даний позов не може бути предметом судового розгляду, бо автора відкритого листа немає в живих, а мама немає права бути позивачем. нагадаємо, що тіло нібито Георгія Гонгадзе / бо немає жодної упевненої експертизи/ досі не віддане землі , не поховане, а сама справа про його вбивство не доведена українським правосуддя до кінця. Український президент у свій час висловлювався, що Георгій Гонгадзе настільки маловідома в країні постать, що не варто так багато говорити про її значущу особистість. Сьогодні весь світ говорить про справу Гонгадзе і чекає її справедливого завершення але лише не українська влада. Здавалося б після цього немає сенсу казати щось про українські особистості та їх взаємини із владою. Бо все нібито ясно.
Але все ж таки, у чому найбільша проблема у стосунках громадянина, особистості з українською державою?
Виглядає так, що, насамперед, в невідповідності влади довір’ю більшості громадян України. Не кажучи про майже абсолютне недовір’я української пересічної особистості до власного правосуддя, до інших органів влади у цій державі. Наприклад, європейські фахівці ніяк не можуть пояснити того феномену, що більшість фракцій у Верховній Раді, котрі набрали понад 60 відсотків голосів виборців на минулих парламентських виборах, не змогли обрати своє керівництво ВР, а зробила це меншість, котра мала підтримку лише 18 відсотків виборців України. Тому й не дивно, що відомий в Україні соціолог Ірина Бекешкіна зробила особистий висновок, що «вибори показали в Україні лише одного-єдиного виборця, чий голос переважає усі голоси виборців цієї держави разом узяті – це президент», і продовжила, що в Україні є «єдина влада, єдина у трьох іпостасях – водночас і законодавча, і виконавча, і судова – це президент. І такий тип політичної системи має свою дефініцію, і це аж ніяк не демократія». А що стосується почуття обов’язку українських громадян і особистостей перед демократією, щодо гарантій людської свободи і справедливості, то тут виникає пауза й довжина її залежить від того, наскільки довго український народ терпітиме на своїй шиї диктатуру одного виборця.
