Н’ю Йорк, 31 травня 2002 - Український народний союз переживає кризу. На жаль, це так, до того ж, досить глибоку, принаймні, за багатьма ознаками.
Усі перелічити важко, але ось бодай декілька прикладів: Союз був змушений продати задешево свій знаменитий хмарочос на Монгомері-Стріт у Джерзі-Сіті, бо не вистачало коштів на утримання. Управа відтак переїхала у глибину штату, до містечка Парсипані, де приміщення, м'яко кажучи, значно скромніших розмірів. Далі, продали власну друкарню, де десятиріччями друкувалася українськомовна щоденна “Свобода” і англомовний тижневик “Ukrainian Weekly”. Тепер вони друкуються, так би мовити, у приймах. Та й нема вже тієї щоденної газети, свого часу єдиної щоденної серед усієї еміграційної преси не лише Америки, а Канади, Бразилії, Аргентини, європейських країн, Австралії. Тепер “Свобода”, так само, як її англомовна сестра, виходить лише раз на тиждень, попри численні протести пенсіонерів, для яких ця газета ще з передвоєнних часів була головним джерелом вістей про рідний край.
Український народний союз, знову ж таки, за браком коштів, зачинив своє вашингтонське представництво, хоч яке воно було важливе для лобіювання законодавців у Конгресі на користь України та українських справ.
Перелік можна було б продовжити. А чикагська конвенція додала іще. Скажімо, удвічі скоротили кількість керівного персоналу Союзу.
Яка ж причина кризи Українського народного союзу?
Проста як граблі: українська громада в Америці, немов та бальзакова шагренева шкіра, на очах зменшується в обсязі. Стара генерація вимирає, середнє покоління асимілюється, вони вже, як то кажуть, стовідсоткові американці. Щоправда, молодь, вихована в українських церковних школах, у загонах “Пласту”, у спільних походах та на забавах, зберігає мову й традиції, але й на них асиміляція хижаком чатує за дверима. А приплив нових українських іммігрантів надто нечисленний. Звідси й криза – фінансова та організаційна. Менше людей – менше страхових полісів, менше капіталу. Отож, Український народний союз занепадає. Занепадає ця могутня колись організація, яка здатна була не лише підтримувати стипендіями українських студентів, а й збирати серед громади в сімдесятих роках мільйони доларів на заснування української кафедри при Гарвардському університеті. Нині це Український інститут Гарварду, його літні семестри українознавства популярні в Америці й Канаді, та й в Україні теж. Мабуть, саме цей інститут залишиться найкращим пам'ятником діяльності Українського народного союзу.
Усі перелічити важко, але ось бодай декілька прикладів: Союз був змушений продати задешево свій знаменитий хмарочос на Монгомері-Стріт у Джерзі-Сіті, бо не вистачало коштів на утримання. Управа відтак переїхала у глибину штату, до містечка Парсипані, де приміщення, м'яко кажучи, значно скромніших розмірів. Далі, продали власну друкарню, де десятиріччями друкувалася українськомовна щоденна “Свобода” і англомовний тижневик “Ukrainian Weekly”. Тепер вони друкуються, так би мовити, у приймах. Та й нема вже тієї щоденної газети, свого часу єдиної щоденної серед усієї еміграційної преси не лише Америки, а Канади, Бразилії, Аргентини, європейських країн, Австралії. Тепер “Свобода”, так само, як її англомовна сестра, виходить лише раз на тиждень, попри численні протести пенсіонерів, для яких ця газета ще з передвоєнних часів була головним джерелом вістей про рідний край.
Український народний союз, знову ж таки, за браком коштів, зачинив своє вашингтонське представництво, хоч яке воно було важливе для лобіювання законодавців у Конгресі на користь України та українських справ.
Перелік можна було б продовжити. А чикагська конвенція додала іще. Скажімо, удвічі скоротили кількість керівного персоналу Союзу.
Яка ж причина кризи Українського народного союзу?
Проста як граблі: українська громада в Америці, немов та бальзакова шагренева шкіра, на очах зменшується в обсязі. Стара генерація вимирає, середнє покоління асимілюється, вони вже, як то кажуть, стовідсоткові американці. Щоправда, молодь, вихована в українських церковних школах, у загонах “Пласту”, у спільних походах та на забавах, зберігає мову й традиції, але й на них асиміляція хижаком чатує за дверима. А приплив нових українських іммігрантів надто нечисленний. Звідси й криза – фінансова та організаційна. Менше людей – менше страхових полісів, менше капіталу. Отож, Український народний союз занепадає. Занепадає ця могутня колись організація, яка здатна була не лише підтримувати стипендіями українських студентів, а й збирати серед громади в сімдесятих роках мільйони доларів на заснування української кафедри при Гарвардському університеті. Нині це Український інститут Гарварду, його літні семестри українознавства популярні в Америці й Канаді, та й в Україні теж. Мабуть, саме цей інститут залишиться найкращим пам'ятником діяльності Українського народного союзу.
