Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 12:09

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Знов повертаємося до теми “Мова влади і влада мови”


В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Знов повертаємося до теми “Мова влади і влада мови”

Київ, 29 травня 2002 -

Олекса Боярко:

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні наша програма знову повертається до теми “Мова влади й влада мови”.

Понад дванадцять років начебто діє “Закон про мови”, який закріплює державний статус української мови, але деякі високо посадовці вважають за можливе не дотримуватись його норм. Проблему досліджує Тарас Марусик:

Передовсім я звернувся до деяких посадових осіб, відомих, із дозволу сказати, шанувальників державної мови. На моє прохання говорити українською голова Державної податкової адміністрації України Миколи Азаров зробив неймовірні зусилля, які ви маєте змогу зараз оцінити: (Запис)

Тарас Марусик:

Чи не здається Вам, що ігноруючи державну мову як службовець, Ви, таким чином, подаєте поганий приклад громадянам України, які, у свою чергу, можуть ігнорувати чинне законодавство, скажімо, в податковій сфері?

Микола Азаров:

Не здається. Я читаю в день тисячі сторінок тексту українською мовою. Це говорить про те, що я її знаю. Я не вільно розмовляю цією мовою, але я буду нею розмовляти.

Тарас Марусик:

Якщо можна сказати – коли?

Микола Азаров:

У наступну нашу зустріч.

Тарас Марусик:

Я все чекаю наступної зустрічі, аби перевірити обіцянку. На ще одного подібного шанувальника української мови, міністра внутрішніх справ Юрія Смирнова, я витратив приблизно два місяці. Весь цей час свого шефа власними грудьми захищав симпатичний українець, начальник Центру громадських зв'язків МВС Віктор Сидоренко. То він казав мені, що міністр уже накупив словників, то підкреслював, що є питання набагато важливіші. А одного разу з його вуст злетіло наступне: “До нього звертається журналіст чи хтось про те, щоб він прокоментував, а він може відмовити, тому що це неофіційне звернення. Якщо Ви його запитуєте про діяльність відомства.... а це – його особисте питання”.

Звичайно, похвально, що міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов інвестував в українське книговидання, але для публічного політика, яким він є, виконання чинного законодавства не може бути особистим питанням.

Не вдалося мені почути коментар заступника державного секретаря міністерства економіки України Андрія Гончарука з одного конкретного приводу. Свого часу його секретарка Іванова, державний службовець, відмовилася розмовляти зі мною державною мовою. Це було влітку 2001 року. Ще тоді я попросив Гончарука оцінити дії його підлеглої. Він пообіцяв, і на цьому все стало. Готуючи цю програму, я спробував нагадати урядовцеві про його обіцянку. Пропоную вам послухати фрагмент розмов з Івановою:

Тарас Марусик:

Добрий день. Приймальна Гончарука? Олена Іванова? Ви вже державною мовою опанували?

Олена Іванова: Да да. Я просто нє могла найті Ваш номєр тєлєфона

Олекса Боярко:

Чому сучасна українська влада не дуже полюбляє українську мову? На це запитання відповіли відомі київські інтелектуали. Ось що думає культуролог Вадим Скуратівський:

Бюрократ українського походження, починаючи з 18 століття і до 1991 року розмовляє виключно російською. У якісь хвилини в нього міг бути сентимент до української мови, але в принципі він української не знав.

Після 1991 року обставини склалися так, що він змушений говорити українською, яка несподівано для нього стала не просто державною, а стала необхідним політичним жаргоном. Адже, він не знає цієї мови і тому говорить нею з внутрішнім спротивом. Ситуація зміниться лише тоді, коли нова генерація української бюрократії вивчить як слід українську мову.

Олекса Боярко:

Філософ, політв‘язень радянських часів Юрій Бадзьо дотримується іншої думки:

Влада утверджує колоніальну спадщину минулого, російське завоювання України. Тільки авторитетний визвольний рух українців може докорінно змінити таке становище. Покладатися на стихійний процес національного відродження – справа марна, бо в Україні діють політичні сили, які прагнуть протилежного. У підсумку – нашої історичної смерті.

Олекса Боярко:

Поет, фізик і політолог Максим Стріха резюмує:

Генетично сьогоднішня українська влада є нащадком партноменклатури, яка зробила все, для знищення цієї мови в 70-ті роки. Сьогодні ця влада прийняла мову, за певними винятками, для зовнішніх ритуальних моментів. Але ця мова не є внутрішньо усвідомленою необхідністю цієї влади, більше того – є певним обтяжливим доважком, який не збігається з внутрішніми ментальними установками цієї влади.

Олекса Боярко:

Деукраїнізація України, на думку політолога Віктора Каспрука, може відбуватися за допомогою вмілого використання електронних мас-медіа.

Говорить Віктор Каспрук:

У процесах на українському радіо є знаковим те, що відбувається на радіостанції “Промінь”, яка часто сьогодні витупає як радіо “Ера”.

Процеси, які технічно полягають у нав’язуванні низькопробних текстів російськомовних пісень, а також інших матеріалів, можна оцінити відразу у декілька площинах.

У площині національної політики, то тут поява переважно російськомовних пісень не можна визначити суто в термінах русифікації, оскільки всі матеріали й пісні , на мій погляд, не мають стосунку до російської культури. Скоріше, це є певна сов’єтизація, впровадження політики вже неіснуючої держави. Це явище є досить знаковим феноменом, яке нагадує проведення на теренах України експерименту: насадження будь-якої культури на окремо взятих культурницьких просторах. Перефразовуючи Бісмарка, який казав, що соціалістичний устрій – це дуже гарний устрій для експериментів держави, якої не шкода, можна визначити: у нашому випадку експеримент сов’єтизації також проводиться кимсь у державі, кому не шкода ані нації, ані культури.

Сама можливість такого експерименту на хвилях радіостанції “Промінь” засвідчує сутність української національної політики. А сутність у тому, що такої політики немає. Те, що українська пісня витісняється з культурного простору різними способами, в тому числі, і руйнаційними, показує: за красивими словами щодо турботи про культуру немає ніякого підґрунтя.

Український проект, який би мав би поширюватися на масову аудиторію, особливо на молоде покоління , відданий на відкуп. Кому? Особам, які через свій вплив і контроль на популярну в Україні радіостанцію, відтворюють совєтське минуле. Вони перекривають доступ до мікрофона українським співакам, а пропаганда іноземних артистів готує підґрунтя для масового і не завжди легального вивозу з України доходів від їхніх концертів.

Знаменно, що радіоканал “Промінь”, який навіть за українські часи відрізнявся своєю проукраїнською орієнтацією, починає втрачати своє обличчя, увійшовши до “ери совєтікусів”.

Дійшло до того, що на запит слухача привітати своїх друзів українською піснею, оператор радіо відповів: “Такий пісень немає”. Здається, що працівники “Ери” мають чіткі вказівки від захищених парламентською недоторканністю, власників: “українське не пускати”.

Олекса Боярко:

Комітет із національної премії імені Шевченка, очолюваний академіком Іваном Дзюбою, демонструє зовсім інший підхід до культурно-мовної проблеми. Розповідає Надія Степула:

Статусу державної нагороди Національна премія імені Шевченка набула недавно. Підвищено вимоги до кандидатів. Із 11 до 5 зменшено кількість щорічних премій. Затверджена програма державної підтримки комітету з цієї премії на п’ять років. Усе це покликане підняти престиж Шевченківської премії, котрій у нинішньому травні сповнюється 41 рік.

Шевченківський комітет окреслив нові перспективи щодо популяризації творчої спадщини як лауреатів високої відзнаки – а їх за всі роки нагороджено 530 персоналій і колективів, - так і творів самого Кобзаря. Започатковано серію видань “Бібліотека Шевченківського комітету”, випуск літературно-мистецького часопису “Золотий фонд України”. Усе це покликане підвищити престиж української літератури й мови в Україні.

У руслі розширення громадсько-суспільної діяльності комітету створено благодійне об’єднання “Шевченківський Фонд-21 століття”. Одним із перших заходів новоствореного Фонду, міністерства культури й мистецтв та Державного центру культурних ініціатив стане благодійний концерт “Сузір’я Шевченківських лауреатів”. Відбудеться він 31 травня у столиці.

Концерт за участю цілого грона яскравих талантів – заслужених і народних артистів, академічних колективів стане підсумковим штрихом Міжнародного Шевченківського свята, яке традиційно щороку проводиться в різних регіонах України. Цього року честі провести це свято удостоїлася Донеччина.

Кошти від концерту, який відтепер теж буде щорічним, надійдуть у Шевченківський Фонд і будуть використані для активізації культурно-мистецького та літературного процесу. А також – для того, щоб престиж найвищої національної нагороди зріс і щоб, як зазначив академік Іван Дзюба, “розвіяти уявлення про бідність нашої культури”.

Олекса Боярко:

Суперечливі тенденції у ставленні влади до мовних проблем аналізує політолог Ігор Лосєв:

Коли говорять про набуття українською мовою статусу справді державної, інколи забувають, що у цій справі вирішальну роль відіграє мовна поведінка влади, особливо, найвищої. Адже, не секрет, що багато наших можновладців уживають українську лише з офіційної трибуни, тоді, коли цього вимагає начальство.

Чиновник чітко розуміє реальні пріоритети, знаючи, що українська мова до таких у нас не належить. За ці десять років у свідомості громадян України, в тому числі. на Сході й Півдні, відбулися помітні зміни, переважна більшість розуміє, що треба володіти мовою своєї держави. Люди вже готові до вивчення мови, починають потрохи її опановувати, і напевно, засвоїли її, якщо б “київські дядьки” – державні діячі, політики – не били їх по руках, прозоро натякаючи, що українська – не така вже і потрібна в Україні мова. Останній раз, виступаючи під час виборчої кампанії до Верховної Ради, так вчинив лідер СДПУ (о) Віктор Медведчук, намагаючись справити приємне враження на мешканців міста Севастополя. Він пообіцяв якійсь особливий статус російської мови в Україні. Хто ж після таких заяв вивчатиме українську? Великою популярності Медведчук на Півдні не зажив, але багатьох потенційних прихильників утратив.

Найвищі посадовці нашої держави теж беруть участь у своєрідній мовній антирекламі. Як тільки вони їдуть кудись південніше Києва, то негайно переходять на російську, ніби встановлюючи якійсь невидимий кордон, що ділить Україну навпіл. Проте, ніякої потреби в цьому, як свідчить життя, немає. Кожен, хто хоче зрозуміти владу, - її розуміє. Насамперед, місцеві адміністратори. Ба більш, послідовність у цьому питанні сприймається як цілком природна, і революції не провокує.

В останні його приїзд на головну базу військово-морських сил України - місто Севастополь президент України вперше за багато років спілкувався й виступав мовою нашої держави. Українська звучала з його вуст і тоді, коли кримські журналісти зверталися до нього російською. Президент поводився так, як на його місці поводився б президент будь-якої іншої суверенної держави. Місцева публіка сприйняла усе, як явище нормальне й природне. Будемо сподіватися, що так, нарешті, поставляться до цього й у Києві, припинивши поділяти Україну на мовні зони.

Олекса Боярко:

І завершує програму “Коментар із нагоди” Сергія Грабовського:

Українські високопосадовці за своїм ставленням до української мови поділяються на чотири категорії. Перша – ті, хто демонстративно порушує Конституцію і чинне законодавство – і не несе за це жодної кари. Друга – це ті, хто забуває про існування української мови, тільки-но відходить від мікрофона і починає роздавати вказівки підлеглим. Третя – мабуть, найчисельніша – спілкується на роботі виключно новопосталим українським канцеляристом, поза службою переходячи на щось середнє між суржиком та язичиєм із банальної причини: ці люди просто не володіють літературною українською мовою і не підозрюють, наскільки вона багата. Четверта, наразі найменша категорія високопосадовців – ті, хто є не тільки україномовним, а й, образно кажучи, українокультурним, тобто для кого смислові коди української культури не є такою собі загадкою століть.

Відтак доводиться вкотре процитувати культуролога Миколу Рябчука: українська мова стане владарювати в Україні, коли 300 чільних персон політичної та фінансової еліти розмовлятимуть вдома українською, читатимуть українські книги, володітимуть здобутками вітчизняної культури. Чи реально це? Чи витіснить четверта, поки що найменша, категорія високопосадовців три інші категорії на марґінес? І за яких умов?

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG