Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 23:01

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Сьогодні у випуску: “Художники у національному відродженні”, “Скандал на Прикарпатті”, “Перші підсумки перепису”


В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Сьогодні у випуску: “Художники у національному відродженні”, “Скандал на Прикарпатті”, “Перші підсумки перепису”

Київ, 31 травня 2002 -

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні у випуску: “Художники у національному відродженні”, “Скандал на Прикарпатті”, “Перші підсумки перепису”.

Роль художників у національному відродженні – тема сьогоднішньої розповіді ведучого циклу “Шістдесятники” культуролога Романа Корогодського:

Роль художників у національному відродженні осібна, дістала належної оцінки й, на жаль, призабута. Тим часом, саме художники стали зачинателями процесу гуртування, їхні творчі поривання стали бродильним ферментом громадянського зрушення. Саме художники знайшли Леся Танюка й разом заснували Клуб творчої молоді. Саме художники на початку задавали тон засіданням Клубу творчої Молоді. І ми задамося питанням: чому художники?

Запропоную одну з можливих відповідей. Художник, на відміну від інших митців, працює в майстерні. Він там живе весь світловий день. Якщо він митець — живе душею. Тобто простір художньої майстерні обжитий душевною, духовною енергетикою. Там легко думається, й емоційне життя завжди на порядок вище, ніж у будь-якому іншому просторі. Там завжди збираються друзі, знайомі-художники, як і всі інші митці, потребує оцінки свого доробку, та в 90 випадках із 100 така зустріч у ті часи унеможливлювалася Системою, бо Система вимагала від митця, передусім, засвідчити лояльність режимові й друге — відданість соцреалістичному методові. Майже всім художникам така залежність була обтяжливою, осоружною. Та екзистенційна безвихідь примушувала коритися долі й пояснювати собі й навколо, що... Творча інтелігенція була навчена віднаходити пом’якшуючі обставини й віднаходити для себе «несповідимі» (у лапках) дороги в мистецтві.

...«Перший комсомольський осередок на селі»... Так називалася, пам’ятаю, одна гіт-парадна картина, на правду, обдарованого маляра. Сюжет — у назві. Інших світоглядних вимірів (психологізм, філософія) там не було. Та художники жваво обговорювали, я к картина написана, розглядали кожний дециметр, ніби мета образотворення — продемонструвати технічну вправність.

Художники-шістдесятники напріч відкинули нормативи соцреалізму. Вони прагнули, передусім, з’єднатися з мистецькими надбаннями попередньої доби — національною школою Михайла Бойчука, з авангардизмом 20-х років. Ці течії були знищені: одних художників розстріляли, одні — самі померли в безвісті. Їхній доробок був захований у запасниках. Здавалося, надійно захований... Та в певному місці в певний час опинилася людина, яка для своїх друзів відкрила колодки, засови, показала ще не знищені твори Бойчука, Падалки, Седляра, Павленка, Богомазова, Пальмова, Шехтина, Маневича, Петрицького, Бурлюка...

Ім’я тої людини — Дмитро Горбачов. Тепер — поважний професор, а тоді — молоденький історик.

У майстернях Алли Горської — Віктора Зарецького, Юрка Якутовича, Веніаміна Кушніра, Людмили Семикіної, Галини Севрук, Бориса Довганя, Олексія Захарчука, Валентина Задорожного, Михайла Вайнштейна постійно обговорювалися теми мистецьких шукань, нових доріг у мистецтві доби хрущовської відлиги. Обговорювання, дискусії, а часом і вечори носили різний характер.

Алла Горська очолила групу друзів, які не обмежувалися мистецькими шуканнями, а поринули у вир громадянських пристрастей і своєю духовною висотою, неабияким темпераментом стала помітним явищем культурно-мистецького та суспільно-політичного життя 60-х років. Друзями Алли Горської були її подруги-художниці Людмила Семикіна, Галя Севрук, Галя Зубченко, філолог Надія Світлична. Усі вони були неофітами на полі національно-культурного життя. Надійка Світлична, напрочуд красива душею людина, активно входила в мистецьке коло шістдесятників, водночас, навчаючи своїх подруг українській мові.

У майстернях відбувалися вечірки-зустрічі. Пам’ятаю, була зустріч-знайомство з літературознавцем-україністкою з Праги Зіною Геник-Березовською. Вечірка відбувалася в майстерні Юрія Якутовича десь 10\964 року. Молодь дотепно гомоніла, навипередки старалася показатися, пописатися перед зарубіжною гостей. Коли ми танцювали, Зіна, в майбутньому наша близька приятелька, розпашіла й щаслива сказала: «Як у вас добре! Навіть не думала-гадала, що так змістовно й приємно можна провести вечір. А товариство яке гарне!»

Так, товариство, направду, було гарне... А які дискусії точилися в майстернях чи вдома в Алли Горської — вечори, що були присвячені 70-річчю Бертольда Брехта, 75-річчю Олександра Довженка. Ідея першого належала Іванові Дзюбі. Він перебував у Криму й попросив мене провести вечір. Ідея довженкового вечора належала Аллі Горській і мені. Ми його задумали як альтернативний урядовому, що відбувся за кілька днів перед тим. Основним доповідачем на офіційному вечорі був Дмитро Павличко. Алла до вечора зробила ліногравюру, яку я спопуляризував 1994 року, видавши том Олександра Довженка «Господи, пошли мені сили» — суперобкладинка й авантитул Алли Горської. Вечір пройшов на доброму рівні — усі виступали розкуто, вільно. Щоправда, напередодні ми з Аллою посварилися: вона запросила Дмитра Павличка, а я був переконаний, що альтернативний вечір має бути в усьому, і вчорашній доповідач тут ні до чого. Я помилявся — однозначно, і стало це ясно вже на вечорі... Людям не було де сісти й навіть стати. Дмитро спочатку тримався зверхньо й сказав, що виступати не буде. Мовляв, він уже все сказав... Виступав тричі! Обіймали слово Михайлина Коцюбинська, Ірина Жиленко, Свєта Кириченко, Іван Драч, Юрій Бадзьо, Євген Сверстюк, Володимир Крекотень, Василь Стус. І я виступав. Вечір тривав зо три години. Пристрасті вирували. Нарешті, якийсь гуцул (хто його привів — таємниця) каже: мовляв, Довженко розпивав чаї зі Сталіним, коли український народ кровицею спливав, а ви тут говорите про великого українця Довженка... Стало тихо.. Усі почали дружньо розходитися...

На другий день — грім! Виставили внизу охоронця — вхід до майстерень на вул. Філатова 10 забороняється всім, окрім власників. Питання майстерні Горської — Зарецького поставлено на партбюро. Якщо б не Віктор Зарецький, член КПРС і учасник війни, майстерню б в Алли забрали. А так — лише по-пе-ред-жен-ня... Отака бувальщина сувора.

Що ж у тій майстерні говорили?

Усе те саме, що й в інших майстернях сотні разів:

- Чи можливо поєднати національне світовідчування з комуністичною ідеологією? - Чому метод соцреалізму в практиці не передбачає національний зміст, а лише форму? - Чи єдність форми—змісту можливе, якщо художник мислить у мистецтві національною висхідною як самовияву, власної ідентичності? - Як здобути власну ідентичність, бути художникові собою на полі комуністичної доктрини про інтернаціоналізм, прогресивне людство, прогресивне мистецтво й реакційний буржуазний Захід, націоналістичних посіпак, прислужників й таке інше.

Ці питання ставилися в повістку денну й приватно вирішувалися художниками підчас перманентних дискусій. Вони й безпосередньо впливали й на творчість, й на їхню громадянську поведінку. Зокрема, коли діло дійшло до підписів під листом-протестом проти політичних репресій, велика група відомих художників підписали лист, що й призвело до виключення зі Спілки художників України Алли Горської, Людмили Семикіної, Галі Севрук. Решта після того, як зняли свої підписи, були попереджені..

Навіть за подібної тоталітарної драконівщини в майстернях, приватних квартирах робилися виставки художників-нонконформістів Івана Марчука у, так званих, фізиків; Галі Севрук — у керамічних майстернях у Софії Київській; Люди Семикіної костюми (свитки, камізельки) «гуляли» Києвом, дивуючи людей вишуканістю й шляхетною красою.

У майстернях Галі Севрук, скажімо, можна було зустріти найвідоміших дисидентів: Михайла Брайчевського, Івана Світличного, Василя Стуса, Славка Ступака, Євгена Сверстюка. Приватна виставка Івана Марчука на квартирі призвела до масштабної роботи — керамічного оформлення величезної стіни вестибюля Науково-дослідного інституту теоретичної фізики АН УРСР, директором якого був син Петра Шелеста. Отже, він собі міг дозволити розкіш монументально-декоративного оформлення споруди в дусі національних традицій. І, нарешті, квартира й майстерня незабутньої Алли Горської після ліквідації клубу творчої молоді перетворилася на клуб шістдесятників. Згадував вечір пам’яті Бертольда Брехта... Їх було десятки — гарячих обговорень виставок, підготовки акції покладання квітів 22 травня до пам’ятника Шевченка, дискусій щодо народно-декоративного мистецтва, монументального мистецтва, бойчукізму, творчості художника Саєнко, і, нарешті, знаменитого Шевченківського вітража до 150-річчя від дня народження поета у вестибулі Київського університету, авторами якого були художники Алла Горська, Людмила Семикіна, Галя Зубченко, Панас Заливаха. Вітраж було розтрощено вночі 9 березня 1964 року напередодні відкриття.

Майстерні художників-шістдсятників залишалися нескореною територією національного духу в глухі часи глобального контролю тоталітаризму.

Олекса Боярко:

Як уже повідомляло Радіо “Свобода”, минулого тижня міліція силою вивезла за межі регіону циган, котрі розкинули табір на околиці Івано-Франківська. Проблему досліджує Іван Костюк:

Циган табору, що розташувався у передмісті Івано-Франківська, представники органів внутрішніх справ силоміць завантажили до мікроавтобусів. 30 представників ромської національності під охороною було відправлено на Закарпаття в місто Рахів. Керівництво Івано-Франківської мерії та міського УВС такі події пояснили тим, що цигани, буцімто, порушують громадський порядок. Кореспонденту радіо “Свобода” так і не вдалося з’ясувати, яким чином роми це роблять. Міліціонери водночас заявили, що ведуть роботу з виявлення аналогічних поселень.

Такі операції правоохоронці проводять не вперше. Симптоматично, що саме у дні депортації циган з Івано-Франківська в місті проходив семінар у межах спільної програми Єврокомісії та Ради Європи, на якому розглядалися проблеми щодо дотримання прав і свобод людини в Україні. Впоравшись з завданням виселення, циган, міліціонери взялись за нове – ліквідацію стихійних поселень людей без визначеного місця проживань. Один з міліціонерів запевнив жителів, що зусиллями правоохоронців за кілька тижнів усі поселення так званих бомжів будуть ліквідовані. Це, зрештою, не дивно, адже люди без місця проживання, як і цигани, в обласному центрі Прикарпаття, фактично, оголошені владою людьми поза законом, які не потрібні місту, яке місцеві чиновники називають європейським.

Водночас депутати фракції “Наша Україна” Івано-Франківській міській раді заявили, що права людини не мають національності. Вони однакові для всіх громадян держави, і це, врешті, має усвідомити і місцева влада.

Олекса Боярко:

Опубліковані попередні дані Всеукраїнського перепису населення. Перед мікрофоном Сергій Грабовський:

За попередніми даними всеукраїнського перепису населення, на 5 грудня 2001 року кількість населення України становила 48 млн. 416 тис. осіб. Остаточна дані очікуються в листопаді-грудні цього року. Вони враховуватимуть інформацію про розподіл населення в Україні у цілому і по кожній територіальній одиниці, за віком, етнічним походженням, мовною ознакою, рівнем освіти, сімейним станом, розмірами домашнього господарства, житловими умовами. За попередніми даними перепису, кількість міського населення становила 32 млн. 538 тис., сільського – 15 млн. 878 тис. Співвідношення міського й сільського населення, відповідно, 67% до 33%.

В Україні проживає 25 млн. 941 тис., або 54% жінок і 22 млн. 475 тис., або 46% чоловіків.

Востаннє загальний перепис в Україні проводився в рамках усесоюзного перепису 1989 року. За його даними, в Україні проживало 51,45 млн. осіб.

Наразі ще немає даних, яку частку населення України становлять її громадяни, а яку – громадяни інших країн і особи без громадянства.

Так само невідомим є й етнолінгвістичний склад населення. Низка експертів висловлювала застереження з приводу методик, застосовуваних для виявлення цього показника. Проте, поза сумнівом, дані перепису будуть точнішими, ніж оцінки статистиків і результати соціологічних опитувань.

Олекса Боярко:

Про головні події, пов‘язані з міжетнічними стосунками в Україні, розповість у “Етнополітичному огляді тижня” Надія Шерстюк:

28 травня у Варні завершив свій шлях Міжнародний караван солідарності українців. Акція розпочалася два тижні тому в Естонії і проходила столицями Європейського міжмор’я, де мешкає понад мільйон етнічних українців. Як зазначив один з організаторів заходу, голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Горинь, мета акції - “це пропаганда української національної ідеї від Талліна аж до Болгарії. Він також наголосив: “Нас приймають керівники держав, ми домовляємося про те, як утвердити поняття “світове українство”.

У цей же день в одному з південних селищ Естонії відкрили пам'ятний знак подружжю перекладачів Ряпо – естонцеві Яну й українці Анфісі. Завдяки їхній праці побачив світ український переклад естонського епосу “Калевіпоег”. Робота над перекладом тривала кілька десятиліть і завершилася у 1967 році. Нинішній пам`ятний знак - уже третя матеріалізована згадка про історію українсько-естонських зв`язків, створена в Естонії за ініціативою посольства України в цій державі.

30 травня у місті Біла Церква, під Києвом відбулася науково- практична конференція “Іван Мазепа й українська державність”. Захід організувало всеукраїнське товариство “Просвіта” разом з інститутом історії та інститутом українознавства з нагоди 370-річчя від дня народження гетьмана. Теми наукових доповідей стосувалися, зокрема, політичної й державотворчої діяльності Мазепи, а також його образу в художній літературі.

Олекса Боярко:

1 червня виповнюється 112 років від народження українського військового діяча Осипа Букшованого. Перед мікрофоном – ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:

Уродженець прикарпатського села Жаб’єго, Осип Букшований по закінченні Коломийської гімназії поступив до Львівської політехніки. 1914 року, ще студентом, він записався добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. А вже у грудні Букшований командував сотнею, яка на російському фронті біля Сваляви прикривала відступ австрійських частин.

У травні наступного року під час боїв неподалік села Лісовичів у Карпатах двадцятип’ятирічний Букшований був поранений, потрапив в оточення, а невдовзі – у російський полон. Засланий до Сибіру, він незабаром утік з ув’язнення і через Туркестан добрався до Персії (нині – Іран). Там у горах Букшований очолив загін курдів, який воював проти урядових частин за незалежність Курдистану. Згодом, перебравшись до Туреччини, він приєднався до турецького війська, бився проти російської армії і за хоробрість був відзначений бойовими нагородами.

Наприкінці 1916 року Букшований повернувся до України, знову очолив стрілецьку сотню і за рік став старшим командиром. Третього листопада 18-го року він на чолі групи з тисячі трьохсот стрільців прибув із Буковини до Львова для захисту щойно проголошеної Західноукраїнської Народної Республіки і керував боями проти польських загонів за вокзал та центр міста. Від січня 19-го року Букшований командував Першою бригадою Українських Січових Стрільців на польському фронті.

У лютому 1920 року отаман Букшований став одним з організаторів Червоної Української Галицької Армії, союзної більшовикам. Коли ж вона за два місяці перейшла на бік Армії Української Народної Республіки, Букшований залишився у радянській Червоній армії. Він прослужив там до 33-го року, коли був заарештований і засланий на Соловецькі острови. Імовірно, Осип Букшований загинув саме у Соловецькому концентраційному таборі.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG