Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 18:43

Конфлікт між Юрієм Шевельовим (Шерехом) і Олесем Гончарем


Конфлікт між Юрієм Шевельовим (Шерехом) і Олесем Гончарем

Прага, 30 травня 2002 – Учнем видатного українського літературознавця і мовознавця Юрія Шевельова (Шереха) вважав себе і український радянський письменник Олесь Гончар, хоча саме йому чи не найбільше дісталося від учителя. Шевельов критикував Гончара, як і інших членів офіційної Спілки письменників України, за відсутність стилю й вислужування перед комуністичною пропагандою. Гончар, із свого боку, довгі роки не хотів, аби Шевельову присуджували найвищу літературну премію України - Шевченківську. Можна безперечно говорити про світоглядний і творчий конфлікт цих двох видатних постатей української культури, але не менш важливі і їхні людські стосунки.

Сучасна Україна вже знає про доробок Шевельова, але його критика автора "Прапороносців" й далі залишається табу. Говорить професор Гарвардського університету Григорій Грабович: "Хоч видано три томи його критичних есеїв та різних статей, ця стаття, яка викликала багато контроверсій, тобто про Гончара "Таврію," таки ще не появилася, хоч я переконаний, що вона скоріше чи пізніше таки появиться. "

Юрій Шевельов написав свій коментар про "Таврію" Гончара понад півстоліття тому - в 53-му році у Бостоні. Гостре око критика помітило немало упущень автора – від примітивного методу подачі матеріалу до втрати стилю. Шевельов робить і загальний висновок. На його думку, відмежованість від світу не минає дарма і головна втрата української літератури за радянських часів це втрата культури. Він, зокрема, пише:

"Це гіркі слова, це страшні слова, але вони мусять бути сказані. Українська література в УРСР не тільки загнана на 70 років назад. Вона навіть не посідає того ступеня культури, що посідала тоді... У "Тарвію" (Гончара) можна вставити, що завгодно, і ніщо від цього не зміниться. Твір аморфний стилево і композиційно. Сьогодні в нього вставлений американський капіталіст і негр, тільки для того зрештою, щоб сказати про суди Лінча в Америці й показати рівноправність рас, оскільки йде про трудящих. Епізод з одруженням української селянської дівчини-наймички з Кременчуччини з негром без єдиної думки про те, як вони зорганізують своє життя – абсурдний з усіх поглядів. Варто тільки собі уявити, що було б, коли б дівчина повернулася до свого села з таким чоловіком і що вони обоє робили б. На щастя, автор змусив свого негра повіситися за кілька годин після одруження і так розв’язав проблему."

Олесь Гончар, із свого боку, вважав, що Шевельов мав патологічну злобу до його творчості і якось назвав свого критика заокеанським "негативістом і снобом, блідолицим інтелектуалом." Але водночас усе життя він вважав Шевельова своїм учителем. У щоденнику в 95-му році Гончар пише, що познайомився з Шевельовим у Харкові ще в тридцяті роки. "Я слухав його блискучі лекції шість років: спершу в технікумі журналістики, а потім в Харківському державному університеті, якось у напливі відвертості він сказав, що "і в університет викладати прийшов може заради вас, Олесю..." Гончар згадує і про те, що часто бував удома в Шевельова, де старенька мати напувала його чаєм, а молодий професор осипав компліментами.

Щоправда, із слів Шевельова вимальовується зовсім інша картина. В своєму останньому інтерв’ю американській україномовній газеті "Свобода" в лютому цього року він говорить про свого учня дуже сухо: "Олесь Гончар був у Харкові років два чи три моїм студенти. Коли його послали на роботу в районну газету, десь на Полтавщину, то напевно з нудьги, він там почав писати вірші і надсилати їх мені. Оригіналів тих віршів, мушу сказати, слабеньких, думаю ніхто, крім мене, й не мав. Десь у 60-их роках Олесь Гончар приїздив до Нью-Йорку. Через певних осіб, котрі йшли на його виступ, я дав знати про своє існування в Америці. Він відповів, що зустрітися не може і так, мовляв, краще для нас обох."

Нова зустріч Шевельова і Гончара таки відбулася через багато років, коли Шевельов приїхав до вже незалежної України на Всесвітній конгрес україністів. В інтерв’ю для Радіо Свобода про цю зустріч згадує український журналіст і літературознавець Віталій Абліцов:

"Я, наприклад, був вражений тому що, от Олесь Терентієвич Гончар, живий класик для нас і тоді і тепер, хоча по-різному звучать оцінки його творчості, він тоді дивися на Шевельова як на живого Бога. Тобто тоді Гончар іще нічого не знав про те як писав про нього Шевельов. І от моя особиста точка зору, що тут зіграли оту негативну роль люди з оточення і Шевельова, так і Гончара. Правда, треба зауважити, що взагалі то Олесь Терентієвич не дуже сприймав негативну критику своєї творчості, це було в нього. "

В "Невигаданій новелі життя, " опублікованій два роки тому, Гончар вперше виклав свою точку зору конфлікт із Шевельовим. По-суті він звинувачує його у зраді. В роки війни автор "Прапороносців" потрапив до харківської в’язниці і написав до університетського професора листа, в якому попросив сприяти визволенню. Шевельов нібито міг це зробити, але не захотів. Але сам Шевельов каже, такого листа ніколи не отримував.

Як би там не було, фактом є те, що Шевельов отримав найвищу літературну нагороду України - Шевченківську премію - лише у 2000-му році – уже після смерті Гончара, який очолював шевченківський комітет. Далі Віталій Абліцов:

"Він пов’язував це з ідеологією, що от, мовляв, Шевельов, так би мовити, залишившись на окупованій території ( ви знаєте як це сталося, тут не було ніякого його переходу на іншу ідеологію, просто так сталося, що він залишився в Харкові) і тоді от із цим пов’язували противники присудження премії Шевельову з тим, що він залишився на окупованій території, а тут, мовляв, народ боровся з фашистами. Але мені здається, що тут треба розділяти випади проти самого Шевельова вчителя й розгляд вручення самої премії, хоча зовні ці протести були конкретні: і у виступах, і у колективних заявах, бо Гончара підтримувала частина членів Шевченківського комітету "

А хто саме?

"Наприклад, Борис Ілліч Олійник дуже різко виступав і може більше говорив про це ніж сам Гончар."

На думку Віталія Абліцова, відносини від двома видатними постатями української культури ще чекають на своїх дослідників. І тут дуже важливо опиратися не на емоції, а на факти:

"Я думаю, що таких конфліктів було багато в нашій літературі: (Хвильовий-Пилипенко, Маланюк-Сосюра,) а якщо згадати листи Стуса до Івана Дзюби, це нормально; візьмімо в російській літературі: Толстой-Тургенєв і так далі.

Це нормальне явище і треба сьогодні й об’єктивно досліджувати творчість і Гончара і Шевельова, і все стане на місце, і це говоритиме тільки плюс про нашу літературу, бо в нас дослідження або однобокі, або боязкі."

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG