Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 08:24

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. Сьогодні у випуску: “Прем‘єра рубрики “Несподіваний ракурс”, “Етнічний туризм у Криму”, “Перспективи історико-культурних заповідників”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. Сьогодні у випуску: “Прем‘єра рубрики “Несподіваний ракурс”, “Етнічний туризм у Криму”, “Перспективи історико-культурних заповідників”

Київ, 5 липня, 2002 –

Олекса Боярко

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні у випуску: “Прем‘єра рубрики “Несподіваний ракурс”, “Етнічний туризм у Криму”, “Перспективи історико-культурних заповідників”.

З кожним містом у широкого загалу пов‘язані якісь усталені асоціації. Але, виявляється, Львів – це не тільки осідок українського національного руху, а ще й місто антикварів. У рубриці “Несподіваний ракурс” слово має Ірина Перешило:

Жити у Львові і бути антикваром - це природно. Так само, як бути французом і шанувати філософію вина чи жити у Венеції і пересуватися на гондолі. У Львові споконвіку культивувалися мистецькі ремесла, котрі наповнювали побут міщан майстерно виготовленими меблями, посудом, і тому подібним хатнім причандаллям. Критична маса котрого впродовж століть витворила у місті традицію гарного й вишуканого смаку. Яку історичні пертурбації після 1939 року намагалися приструнити до общєпрінятих норм.

Але попри всілякі війни, революції і режими – цілком несприятливі для культурного розвитку громадян - у Львові збереглася тьма старовинних цінностей, себто антикваріату, і людей , які розуміються й спеціалізуються на цьому - себто антикварів. Антикварний рух відбувається у місті на трьох рівнях - спеціалізований базар, магазини й колекціонери. Останні є найбільш закритими для спілкування, оскільки саме у їхньому середовищі відбувається продаж, купівля - або як це буває найчастіше - обмін справжніх творів мистецтва, вартість котрих обчислюється від десятків до сотень і вище тисяч умовних одиниць.

Спеціалізований базар біля міського драмтеатру - це місце, де торгують здебільшого антикварними дрібничками. Пан Фома стоїть тут майже щодня. На його вітрині, яку господар облаштував просто на тротуарі біля своїх ніг - бронзові свічники, довоєнна ступка, бра на піаніно і різьблені гуцульські дерев’яні хрестики 19-го століття. Пан Фома закінчив свого часу два художні заклади й антикваріатом займається з дитинства.

Богдан Борович працює на базарчику на вихідні. Він приїздить сюди з княжого Галича. Де народився і живе. Цікавитися старожитностями почав із десяти років. Коли досліджуючи старезні підземні ходи міста - надибав козацьку шаблю.



Але найбільший вибір старожитностей – у міських антикварних салонах. Яких у Львові - греблю гати. Там можна знайти все - від цвяхів, келихів і зброї часів князя Романа до виробів Фаберже, мейсенської кераміки і вишуканих дубових меблів львівської знаті початку двадцятого століття. Пані Тетяна - художній експерт одного з таких салонів говорить, що найбільшим попитом серед покупців користуються ікони.

Серед усього сонму святих, як стверджує пані Таня, максимум довіри громадяни виявляють до Миколая. Ікони із зображенням Чудотворця розбирають майже оптом.

Степан Йосипович - експерт антикварного салону-майстерні. Де пошкоджені старожитності реставрують і по тому виставляють на продаж. Перед мікрофоном пан Степан говорити відмовився. А без диктофона повідомив кілька цікавих речей. Каже, що найбільше антикваріату купують іноземці - німці та поляки. І нові українці з Києва та Дніпропетровська. Багаті львів’яни , за його словами, до цієї справи ще зелені. Їм простіше за турецьку люстру викласти вісім тисяч гривень. А нещодавно у якогось знатного львівського чиновника був день народження. Делегація з його підлеглих прийшла до салону, де працює пан Степан, довго і прискіпливо вибирала й торгувалася. В результаті вони забракували естетичну цінність пропонованих антикварних речей і у сусідньому магазині купили за три тисячі гривень чеський сервіз.

“І немає на те ради, “- каже пан Степан, - “щоби колись змінити їхні смаки”.

Олекса Боярко

Інститут юдаїки, американський комітет “Джойнт” та Єврейська конфедерація України проводять у київській галереї “Дім Миколи” “Виставку портрета”. На виставці представлені твори двох десятків художників, у котрих єврейська тема нерозривно пов‘язана з буттям України. На виставці побувала Надія Степула:

Ці полотна, яких не так і багато в залі “Галереї Миколи”, зупиняють погляд - красою, оригінальністю; змушують замислитися. Світ , зображений у роботах на “Виставці портрета” – важкий, складний, хоч і розбавлений подекуди яскравістю фарб та летючістю зображеної квітки.

Вдивляючись у “Автопортрет” Зої Лерман, розумієш, чому цю художницю назвали “живою легендою повоєнного часу в українському мистецтві”. Зрештою, легендарними є більшість імен авторів експонованих робіт. Яким Левич – графік, чий творчий почерк не сплутаєш ні з чиїм – йому притаманні відсутність прямих ліній, прозорість і різнобарвність.

Стихія кольорів часом здається стихією тіней. “Стара, що годує голубів” – це і тонке схлипування тіней, і плач за старою та її голубами, - здається, у цілому світі в них нема нікого більше. “Портрет Єфрема Ліхтенштейна” ( із колекції Галини Ліхтенштейн) - натомість означує манеру Якима Левича як віртуоза прозорості й реальності кольору.

Імена авторів виставлених портретів знані не тільки в Україні. Так, твори Анелі Толкачової є і в українських музеях та фондах , і – в музеях Москви, Санкт-Петербурга, Семипалатинська, у приватних колекціях в США. Роботи Любові Раппопорт зберігаються у державному музеї Українського образотворчого мистецтва, колекціях у США, Канаді, Ізраїлі.

Виставка портрета дібрана начебто без видимого логічно-організаційного принципу. Тут – і роботи 1942 року, як “Старий з хрестом” Зіновія Толкачова, і монотипія Паоли Литовченко 2002-го, твори п’ятдесятих і шістдесятих, сімдесятих і дев’яностих минулого століття. Об’єднує їх те, що - так чи інакше – життя авторів пов'язане з Україною, найбільше – із Києвом. Хтось, як Анеля Толкачова або Ілля Толкачов, у Києві народилися. Зіновій Толкачов у Києві навчався, - в художньому інституті, там і викладав – на початку сорокових, під час війни був рядовим і фронтовим художником. У Києві і похований.

Любов Раппопорт, молода, та відома у світі художниця теж киянка. Йосиф Вайсблат, який народився у багатодітній сім’ї рабина, навчався у київському художньому училищі з 1912-го року до 1918-го. Він – талановитий учень славетного Федора Кричевського, автор серії картин “Бабин Яр” та “Арешт”. Сам художник теж був заарештованим і довгий час – у п’ятдесяті роки - провів у сталінських таборах.

Життя митців, чиї роботи експонуються в “Миколиній Галереї”, живими вузликами пов’язане з Україною, її історичними реаліями, із київськими каштанами, Дніпром, вулицями й людьми. А ще їх об’єднує те, що вони – єврейські художники України. Деякі з робіт пронизує тема геноциду – як фашистського, так комуністичного.

Невловно присутня у творах єврейська історія й культура. Портрет під лаконічною назвою “Бабуся” Євгена Ройтмана – одна з- характерних робіт. Старенька з порожнім полумиском на столі перед нею, обхопивши голову, думає. – Про радість життя? Про жахіття Холокосту? Про мотиви новітнього антисемітизму? Про живих чи мертвих вона думає, ця Бабуся? Про минуле чи про майбутнє?

Подібні чи інші питання викликають і герої інших портретів, інших авторів. Нелегкі питання, які потребують відповідей.

“Виставка портрета” – це унікальна добірка творів художників, чия життєва й творча присутність в Україні невіддільна від самої України. Незалежно від того, як їх тут знають – кого ще живі ровесники, кого – уже тільки правнуки.

Олекса Боярко

Виявляється, крім традиційних видів відпочинку, у сучасному світі все популярнішим стає так званий “етнічний туризм”. Розповідає Володимир Притула:

Коли мова йде про розвиток туристичної індустрії, ми звикли думати про про великі розважальні центри, високласні готелі, багатовікові пам’ятки історії й культури. Але все більше й більше людей намагаються глибше усвідомити самобутність своєї національної культури, краще пізнати історичне коріння інших народів. – Це цитата з передмови директора Центру інновацій і розвитку Олександра Сидоренка до буклету “Крим – жива традиція”, у якому презентовано 11 культурно-етнографічних туристичних центрів АРК.

Справді, Крим – багатий на поліетнічне розмаїття регіон, і численним туристам, які щороку відвідують півострів, вже потрібні не тільки море, гарні готелі і смачна їжа. Вони шукають щось особливе, кримське. Директор Програми “Інтеграція кримськотатарського народу, болгар, вірмен, греків і німців в українське суспільство” Міжнародного фонду “Відродження“ Олег Смирнов каже, що цим особливим може стати так званий етнічний туризм.

В інтерв’ю для Радіо “Свобода” він повідомив, що фонд “Відродження” і Центру інновацій та розвитку спільно з іноземними донорами розпочали нову програму на підтримку розвитку етнічного туризму в Криму. За його словами, у рамках цієї програми вже працюють культурно-етнографічні туристичні центри кримських татар “Коккоз”, “Мухульдур”, “Таш-хан” і “Дерекой”, а також греків – “Карачоль”.

Тут не тільки можна пожити у традиційній національній оселі, скуштувати страви національної кухні, але й ознайомитися з традиціями кримських татар чи кримських греків, придбати вироби народних майстрів. Уже є перші клієнти, хоча наплив туристів очікується з початком сезону. Олег Смирнов каже, що відродження кримського колориту має бути справою прибутковою.

Олекса Боярко

В Україні чимало національних історико-культурних заповідників. Чи відчувають вони державну турботу? На прикладі заповідника “Качанівка” проблему досліджує Богдана Костюк:

Заповідник створено 1981-го року на основі палацового ансамблю й парку дворянської садиби, заснованої “як родове гніздо” родини Тарновських у вісімнадцятому сторіччі. Нині Качанівка є єдиною серед українських садиб, яка збереглася у комплексі. Качанівський ансамбль – не тільки один із найбільших, найяскравіших взірців садибної архітектури, але і місце, яке надавало творчої наснаги Тарасові Шевченку і Михайлові Глинці, Миколі Костомарову і Михайлові Врубелю: усього у так званій “гостьовій книзі” Тарновських налічується понад шістсот автографів провідних митців та науковців кінця вісімнадцятого - дев’ятнадцятого століть.

Більшовики перетворили Качанівку на “республіку шкід” – тут розташовувалась дитяча комуна імені Воровського; після Другої світової війни у палаці перебували туберкульозники. Лише 1981-го року Качанівку оголошено заповідником – але процес реставрації палацового ансамблю, понівеченого часом і людьми, триває. І невідомо, коли Качанівський палац буде відновлено: реставраційні роботи проводяться час від часу, коли надходять кошти; фахівці приїздять з Києва, а це – шлях некороткий, години три з половиною – чотири автобусом по розбитій дорозі. На території заповідника немає де попоїсти, харчі треба везти із собою. І це при тому, що палацово-парковий ансамбль Качанівки включено до Державного реєстру національного культурного надбання і до туристичного маршруту “Намисто Славутича”. Співробітники заповідника сподіваються на кращі часи, але держава не поспішає ці часи наблизити. Можливо, до процесу відродження Качанівки і перетворення її на туристичний центр долучаться бізнесмени – але поки що вони також не поспішають.

Олекса Боярко

Тему продовжує “Коментар із нагоди” Сергія Грабовського:

Статистика вражає. У порівнянні з часом здобуття незалежності загальна площа заповідних теренів України зросла у два рази і нині становить понад 4% території держави. Крім небачених раніше біосферних заповідників і національних природних парків, на обліку понад 500 пам‘яток садово-паркового мистецтва, понад 30 дендрологічних парків, понад 20 ботанічних садів. Є у переліку заповідних територій регіональні ландшафтні парки, заповідники історико-культурні, заповідні урочища.

Але чи перейшла кількість у якість? Тим більше там, де заповідна справа фінансується з місцевих бюджетів. Це перша проблема. Друга пов‘язана з тим, що новий Земельний кодекс у принципі не забороняє приватизувати заповідні території. Як такий процес може відбуватися – це широко описувала преса у зв‘язку з методами привласнення Трахтемиріва кланом Бакаїв.

Опозиційні політики б‘ють на сполох із спробами клану київського губернатора Засухи приватизувати заповідно-музейний комплекс Переяслава-Хмельницького. І третя проблема – це кадри. Мізерні зарплати, відсутність припливу освіченої молоді, - усе це у ближчі роки призведе до того, що охороняти заповідники і дбати про їхній стан буде просто нікому. Якщо від творення нових заповідників на папері держава не перейде реального збереження, бодай, уже створених.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG