Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 19:02

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. У випуску: “Володимир Жаботинський і Україна”, “З‘їзд представників народу Рома”, “Як не треба вшановувати героїв”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. У випуску: “Володимир Жаботинський і Україна”, “З‘їзд представників народу Рома”, “Як не треба вшановувати героїв”

Київ, 7 червня 2002 –

Олекса Боярко

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні у випуску: “Володимир Жаботинський і Україна”, “З‘їзд представників народу Рома”, “Як не треба вшановувати героїв”.

Визначний діяч єврейського національного руху Володимир (Зеєв) Жаботинський – герой розповіді ведучого рубрики “Постаті” професора Вадима Скуратівського:

Володимир Євгенович Жаботинський фактично один із засновників єврейської державності на Близькому Сході. Водночас, це надзвичайно цікава постать в українській ситуації кінця 19 початку 20 століття аж до 20 років. Це був чи не перший діяч єврейського національно-культурного, а потім національно-політичного руху на Україні, який дуже одверто й послідовно підтримав український національний рух.

Розпочнемо з того, що, взагалі, що цього, поміж українцями і євреями, в їхніх національних рухах не було нічого спільного, і навпаки, поступово наростав антагонізм. Досить пригадати, що на початку 1860-х років Одеська газета єврейської орієнтації “Сіон” звинуватила українців журналу “Основа” у сепаратизмі. Отак уперше з українцями було поєднано це імперське словечко. І згаданий журнал змушений був виправдовуватися у зв’язку з цим перед урядом.

Жаботинський належав до тих дуже нечисленних діячів єврейсько-національного руху, які одразу зрозуміли, що євреї й українці на Україні мають не сваритися між собою, а співдіяти. Десь на початку 1960-х років у московському журналі “Юність “ з’явилися спогади російського письменника Корнія Чуковського, українця за походженням, де він розповідав про свій журналістський дебют в Одесі. Згадував про те, що йому в цьому допомагав якійсь тамтешній журналіст високого класу. Чуковський обачливо замовчав, що цим журналістом був Жаботинський.

Жаботинський, взагалі, дуже добре ставився до біжучої української літератури, і не тільки до біжучої. Десь у розпалі шевченківських торжеств початку 1910-х років ( якщо це можна було називати торжествами, оскільки імперський уряд заборонив ювілей Шевченка), Жаботинський написав про нього надзвичайно проникливо, точну і цікаву статтю, де він говорив і про естетичні і про національно-світоглядні глибини великого українського поета.

Але на цьому співдія Жаботинського з українською громадськістю і культурною не скінчилася. Упродовж громадянської війни Жаботинський, власне вже військовий активіст єврейського національного руху на Близькому Сході повертається до українських справ, аби зробити все для того, що в новій ситуації й українці, і євреї знайшли поміж собою спільну мову. І на початку 1920 років він підписує відповідну угоду з Максимом Славинським – послом УНР у тогочасній молодій Чехословацькій республіці.

Жаботинський і Славинський спілкувалися ще з кінця 90-х 19 століття. І всупереч антиукраїнській міфології вельми розповсюдженій у тогочасній Європі й Америці, серед іншого і в єврейському середовищі, Жаботинський підписав домовленість про співдію поміж українськими і єврейськими військовиками на випадок воєнних дій проти Червоної Росії.

Виявилося, що це стало кінцем політичної кар’єри Жаботинського. Він надзвичайно багато зробив для створення єврейської державності в Палестині. Але, нібито не те, що на півдорозі, але буквально в останнє десятиріччя перед здійсненням цього проекту, Жаботинського у зв’язку з цією самою домовленістю з Славинським, було виключено з національно-визвольного єврейського руху. Але він ніколи не розкаювався у своїй співдії з українцями, він до кінця життя залишився при доброму, сказати, союзному й психологічно-довірливому ставленні до українського народу, його культури, політичних проектів.

Таким чином, ми, українці маємо в нашій історії доброго союзника з єврейського середовища.

Олекса Боярко

7-8 червня у Києві проходить Перший усеукраїнський з‘їзд громад народу Рома. Розповідає Надія Шерстюк:

За попередніми даними всеукраїнського перепису, в Україні мешкає близько 60 тисяч представників народу роми. Проте, на думку лідерів ромських громад, ця цифра не відповідає дійсності. Насправді чисельність ромів в Україні складає близько 350 тисяч, але переважна більшість із них бояться вказувати свою національність через те, що протягом усієї своєї історії роми зазнавали принижень і дискримінації. За часів ІІ Світової війни вони разом із євреями пережили трагедію Голокосту.

На українських теренах роми з'явилися у 15 столітті. Наразі місцями їхнього компактного проживання є південь України й Закарпаття. Основна маса ромів зосереджена у приміських регіонах і селах. Мешкають вони, за словами Петра Григориченка, голови громадської організації “Форум ромів України”, у важких побутових умовах, без елементарних комунальних зручностей, що призводить до високого рівня захворювань і смертності. Окрім суто побутових проблем, роми України мають цілу низку соціальних, економічних, освітньо-культурних потреб.

Петро Григориченко продовжує:

Одна з головних проблем – освітня, бо маючи свою мову рома не можуть її вивчати на різних рівнях. Значні соціальні проблеми, економічні у зв’язку з тим, що рома мають низький освітній рівень, вони мають нижчий рівень до отримання робочих місць...

Саме реалізація прав представників народу роми, як громадян України, задля збереження свого етносу лягла в основу ідеї створення Конгресу ромен України, до складу якого увійшли близько 20 громад ромів майже з усіх регіонів України.

Олекса Боярко

“Волинь моя, краса моя, земля моя сонячна” – такими словами з відомої пісні у перекладі німецькою мовою розпочалась у Луцьку презентація виставки “Німці на Півночі України”. Розповідає Андрій Криштальський:

Заходи, які знайомлять громадськість Волині з представниками національних меншин уже стають традицією. Нещодавно фотовиставку, присвячену призабутим аспектам українсько-польських добросусідських стосунків представило обласне товариство польської культури імені Еви Філінської.

Тож недарма його голова Георгій Ролленгер, завітавши на відкриття виставки “Німці на Півночі України” сказав:

“Минулі часи комуністичної темряви. Представники всіх народів, які живуть на Україні, можуть пишатися своєю історією”.

Цього разу свято завітало до німецької громади. Велику добірку фотоматеріалів, що розкривають життя українських німців, підготувало історичне товариство “Волинь” за підтримки муніципальних установ Баварії та однойменного Баварського дому в Одесі. Експозиція буде мандрівною. ЇЇ експонатами зможуть ознайомитися ще мешканці 8 міст України. А фінансувати ці заходи, як повідомив представник німецької спілки допомоги Ганс Науман, буде міністерство праці і соціального забезпечення Баварії.

Олекса Боярко

6 червня виповнилося 75 років від загибелі українського вченого Данила Щербаківського. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки Національної Історії” Віталій Пономарьов:

Заходи, які знайомлять громадськість Волині з представниками національних меншин вже стають традицією . Нещодавно фотовиставку, присвячену призабутим аспектам українсько-польських добросусідських стосунків представило обласне товариство

Данило Щербаківський народився 17 грудня 1877 року у селі Шпичинцях на Житомирщині. Він закінчив Третю Київську гімназію та історико-філологічний факультет Київського університету, вивчав музейну справу в Австрії, Італії, Німеччині, Росії, Швейцарії. Викладач гімназій та інститутів Умані й Києва, Щербаківський був серед засновників Української академії мистецтв та Археологічного інституту, працював в установах Академії наук.

Ще студентом Щербаківський брав участь у розкопках трипільських поселень на Київщині та скіфських курганів на Херсонщині, тоді ж захопився вивченням народного мистецтва. Двадцяти п’яти років він опублікував першу зі своїх сорока наукових праць із мистецтвознавства, етнографії, археології. У них Щербаківський уперше в українській науці запровадив дослідження декоративних народних виробів саме як витворів мистецтва. Прагнучи зафіксувати унікальне міське середовище, вчений власноручно створив колекцію фотонегативів на склі з видами київського Подолу.

Упродовж сімнадцяти років – із перервою на службу в російській артилерії під час Першої світової війни, – Щербаківський завідував відділом народного мистецтва Історичного музею у Києві. У численних експедиціях регіонами України він зібрав для музею понад 30 тисяч творів народного мистецтва, подарував йому власну збірку старовинних ікон і навіть жив у будинку музею.

Під час голоду 1922 року Щербаківський намагався перешкодити вивезенню з України до Росії історичних коштовностей під виглядом збору цінностей для допомоги голодуючим. Наступного року він їздив до Москви і домігся повернення до музеїв України близько п’яти тисяч виробів золотарства.

Цькування та переслідування за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі довели Щербаківського до самогубства 6 червня 27-го року. У 30-і роки більшовики сплюндрували його могилу у Києво-Печерській лаврі. Вона була відновлена 1995 року.

Олекса Боярко

Як треба і як не треба вшановувати пам‘ять діячів української історії? Про це розмірковує відомий правозахисник, історик Микола Матусевич:

Минулого тижня у Білій Церкві відбулася наукова конференція “Гетьман Іван Мазепа і українська державність” із нагоди 370-річчя від дня народження геніального державного діяча України. Конференцію організувало товариство “Просвіта”, Інститут історії, Інститут українознавства при підтримці місцевої влади, яка була відсутня на конференції.

Цілком пристойний науковий рівень більшості тих, хто виступав із доповідями і жалюгідна організація заходу. Організаційне нехлюйство – це азійсько-совєтська традиція - стає ознакою національного менталітету. Тому і не дивує, що київські учасники конференції запізнилися на дві години. Пробачте, пан академік N (не буду називати щоб не зіпсувати йому травлення) допивали каву?!

Говоримо про хамство чиновників, міліції, а свого хамства ми якось не помічаємо, будуючи суспільство хамократії.

На конференції виступило біля 2 десятків учасників. Більшість науковців і громадських діячів пропонували залові лаконічних, насичених фактами тексти.

Цікавою, у першу чергу, для шкільної та студентської національно-закомплексованої молоді, була інформація з виступу Олександри Пономаревої, політолога з Києва, про постать Мазепи у світовій історіографії, мистецтві, літературі. А скільки українців сповідують правило – немає пророка у своїй вітчизні. Після того, як узнали б, як світ цінує Мазепу, мабуть і дозволили йому б зайняти місце в національному духовному пантеоні. Після конференції була поїздка в село Мазепинці. Від двохсоттисячного міста найшлося три десятки душ, які поїхали вклонитися землі, що породила великого сина.

Біля погруддя гетьману все було відповідно. Два депутати-суперпатріоти, духовий оркестр, який зворушливо одкрив урочистості вальсом “Знову цвітуть каштани”. Роль народу була доручена селянам, яких влада розвезла автобусами. Одним словом, нормально все, по-нашому, по-совєтські. Чи дочекаємося, коли буде по-українські?

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG