Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 21:06

Щотижнева передача «РЕЛІГІЯ І КУЛЬТУРНА ПАМ’ЯТЬ»


Щотижнева передача «РЕЛІГІЯ І КУЛЬТУРНА ПАМ’ЯТЬ»

Прага, 22 червня 2002 - Якою буде капеланська служба в Українській армії?

Убивство черниці у Вінниці і педофілія- сексуальна агресія супроти неповнолітніх серед католицьких священиків у США.

Сімнадцяте століття в духовній історії України.

80-річчя більшовицької конфіскації церковних цінностей. Куди вони поділися або: «ни шиша голодающим».

Ось теми передачі «Релігія і культурна пам’ять», яку запрошуємо вас послухати.

Майже одночасно на початку червня у Києві і у Львові відбулися заходи, пов’язані з духовною опікою військовослужбовців. У столиці завершив роботу міжнародний семінар з вишколу священиків та семінаристів – капеланів, який зорганізували благодійний фонд “Карітас-Київ”, а в місті Лева пройшла Міжнародна науково-практична конференція "Гідність людини в однострої", яка зосередилася на проблемі: як маючи обов'язок застосовувати силу, залишатися християнином? Ця та інші проблеми, які лишаються предметом громадської дискусії, коли йдеться про присутність Церкви у війську, вже обговорювалися на хвилях радіо “Свобода”. Однак питань тут і дотепер лишається більше, ніж відповідей. Більше про це – в матеріалі Віктора Єленського.

Віктор Єленський

Вважається, що питання духовної опіки військовослужбовцями в Україні на загал зводиться до розв’язання дилеми: бути чи не бути капеланам у Збройних Силах України? Але насправді проблема виглядає більш глибокою, а відтак – і значно складнішою. Передовсім ідеться про розуміння душ пастирства у війську. Тут існує принаймні .... можливих варіанти. Перший, назвемо його військово-політичним – передбачає підпорядкування інституту капеланства завданням виховання дисциплінованого, морально досконалого військовика – патріота. Таке розуміння відводить священнослужителям певний, цілком визначений і значною мірою обмежений сектор дії та відповідальності – бути помічником командира у виховальному процесі, надаючи цьому процесові духовного виміру і сакрального виправдання. Виховна й мобілізуюча функція Церкви стає тут беззастережно приоритетною відносно власне релігійної функції. Капеланська служба тут розглядається як певний аналог політорганів, що забезпечує легітимацію військового обов’язку й зміцнення бойового духу солдат і офіцерів.

Друге розуміння – власне церковне – зосереджується на забезпеченні якомога більш послідовної духовної опіки над вірними тієї чи іншої церкви, які виконують військовий обов’язок та розширення сфери церковного впливу. Церква в такому разі сама визначає зміст та форми душпастирської праці, а також рамки, в яких відбуватиметься співпраця релігійних інституцій, священнослужителів та командування.

Нарешті третій варіант ґрунтується на діалозі церкви в першу чергу із суспільством і вже потім – із державою. Філософія, сказати б, цього варіанту будується не тільки на визнанні необхідності духовної опіки над військовослужбовцями й сприйняття військового священика як повноцінного партнера, а не помічника командування. Ця філософія виходить із необхідності громадського контролю над збройними силами, досягнення якомога більшої моральності й прозорості державних структур. Центральною постаттю у війську стає “громадянин у мундирі”, наділений усією повнотою громадянських прав; військове відомство не має специфічних установ, які утворюють непроникні для суспільства армійські зони (наприклад, у Німеччині не існує військових трибуналів, правопорушення військових підсудні цивільному судові; священик не підпорядкований командирові, хоча фінансується державою і за жодних умов не освячує зброю). Якщо б Україна сприйняла саме цю концепцію душпастирювання у війську, то виграли б і Збройні Сили, і Церква, і суспільство в цілому. До цього варто додати, що військовий священик – це не політрук, він також не може замінити військового психолога, психіатра чи лікаря. Хоча за екстремальних умов йому доводиться виконувати всі перелічені функції. Між іншим, цьому вчать в багатьох семінаріях світу; про необхідність відповідної підготовки вже досить давно говорять в Україні і щось навіть у цьому напрямі робиться. Поки що відносини Церкви і Збройних Сил України будуються на двосторонніх угодах тих чи інших видів військ та певної церкви. У Православних і Греко-Католицькій церквах є відповідальні за духовну допомогу українським воякам і треба відзначити, що до своїх обов’язків вони ставляться доволі сумлінно. А деякі з них навіть оволодівають військовою технікою. Однак очевидно настав час серйозно замислитися, які саме форми набере капеланство у Збройних Силах України. Адже капеланська служба – це необхідний стандарт для Збройних Сил – членів країн НАТО, куди, здається, хотіла б потрапити Україна.

Юрій Маєрник

Ми не знаємо, чи у військовій частині, в якій раніше служив убивця черниці у Вінниці, працював священик-капелан чи ні. Спекулятивним залишається і запитання: чи в цьому разі військовий священик міг би запобігти тому, що сталося, бо не знаємо, що наштовхнуло вбивцю на цей огидний злочин. Делікатна і складна - це тканина – людська психіка. А громадськість Поділля приголомшена вбивством 28-річної греко-католицької черниці Анни, тіло якої знайдено сьомого червня, на шостий день після злочину на даху церкви святої Покрови у Вінниці, де вона прислуговувала. Про реакції на це вбивство розповідає наш кореспондент Валерій Лазаренко.

Валерій Лазаренко

Підозрюваного у вбивстві черниці Анни заарештували ще 9 червня. Однак офіційно про це повідомили працівників місцевих мас-медіа тільки 11 червня у другій половині дня. Ним виявився 20-літній вінничанин, досі не судимий, який щойно відслужив строкову службу в національній армії. До речі, із родини віруючих. Батьки ходили саме в цей греко-католицький храм Святої Покрови, де і служила черницею сестра Анна. Підозрюваного у вбивстві та зґвалтуванні, який нині перебуває у слідчому ізоляторі міста Вінниці цілком обґрунтовано можуть звинувачувати у крадіжці та пограбуванні. Хоч за цими статтями карна справа ще не порушена, але достеменно відомо, що в день арешту, тобто 9 червня, він вирвав на території лікарні ім. Пирогова в одного чоловіка мобільний телефон, а потім насолоджувався секс-послугами по телефону.

Радіо Ватикан багато разів розповідало і про черницю Анну, і про підозрюваного у вбивстві та зґвалтуванні, закликаючи молитися за його знівечену й поруйновану душу, щоб той зрозумів і усвідомив власну провину, щоб покаявся. У тому ж Ватикані трагічну смерть Анни названо найбільшою наругою над священиками за всіх часів історії людства, і дуже прикро, звичайно, що саме через цей нелюдський злочин Вінниччина стане тепер відома в усіх куточках світу. Подоляни обурюються. Один спересердя висловився так: цей нелюд зганьбив чесне ім’я майже двох мільйонів жителів регіону.

Але хто вона, Анна, на честь якої богослужіння відправили не тільки у Ватикані, а й у храмах Вінниці, Києва, Львова. 1974 року народження, галичанка, навчалася заочно у Вінницькому університеті ім. Михайла Коцюбинського. 27 серпня 2001 року монахиня греко-католицької церкви з чину сестер-служебниць Непорочної Діви Марії склала Богові довічні монаші обіти чистоти, послуху й убогости. На місійну працю до Вінниці приїхала 98-го року, і відтоді здобула великий авторитет серед подолян. Ïї називали милим створінням, божою пташкою. Розповідає голова обласної організації партії «Батьківщина», депутат міської Ради

Олена Вітенко

Серце не витримує. Я знала сестру Анну, добру, щиру, божу дитину, обличчя якої завжди випромінювало світло, людяність і душевне тепло. Батьки благословили її на світлий шлях – зціляти людські душі. Ïй це вдавалося, але світ жорстокий. А вбивці ходять між людей. Замасковане зло робить свою чорну справу. Як його позбутися?! Господь не захистить нас, коли ми будемо байдужими до чужого – чи ж чужого! – горя. А в нас це не перший випадок – глумління над людиною, над дитиною, над дівчиною. Безкарність породжує ще більше зло. Суспільство деградує.

Валерій Лазаренко

Церква молиться за упокій душі Анни, за упокій душі дідуся черниці, котрий, не витримавши тяжкої звістки, одразу помер. А також за спасіння душі убивці. До речі, після завершення слідства священикові дозволять зустрітися з ним, щоб висповідати поганьблену, поруйновану душу молодої людини, яка вчинила непоправний злочин.

Юрій Маєрник

Убивство черниці, яка присвятила себе службі Богові через службу ближньому, кожна нормальна людина назве огидним. Проте, існує не лише фізичне вбивство. Людину можна вбити й морально, спричинивши їй душевні травми на все життя. Наприклад, коли сексуально збочена людина підступними методами здобуде довіру дитини – підлітка з метою задовольнити свої сексуальні похоті.

Є такі випадки і серед священиків, яким Церква довірила найцінніше - душі віруючих прихожан. Наслідки такого, не менш огидного, ніж фізичне вбивство, вчинку в душі жертви можуть бути тривалі й трагічні. З явищем педофілії скандальних розмірів зіткнулася Католицька церква у Сполучених Штатах.

13-15 червня у Далласі відбулася пленарна сесія єпископської конференції США, яка стала винятковою тому, що майже повністю була присвячена розгляду одного єдиного питання: численним випадкам сексуальної агресії супроти неповнолітніх серед католицьких священиків у Сполучених Штатах. Яке рішення ухвалили єпископи США на своїй сесії? Докладніше про це в матеріалі Зоряни Курдини зі Львова.

Зоряна Курдина

Робоча група конференції єпископів США ще початком місяця опрацювала й представила згодом на розгляд сесії у Далласі пакет заходів щодо боротьби з педофілією. Основна мета, якою керувалися американські єпископи, обговорюючи це питання на своєму з’їзді, - розробка так званої національної політики нульової толерантності перед лицем цього явища. Зміст документу коротко зводиться до того, що на майбутнє кожен священик, помічений у статевих домаганнях неповнолітніх, буде негайно позбавлений свого сану. Це правило стосуватиметься і тих, на кого впало звинувачення в неодноразових проступках такого роду у минулому, незалежно від давності скоєного. Разом із тим текст передбачає поблажливе ставлення до тих священнослужителів, які вчинили злочин лише проти однієї дитини. Вони зможуть залишитися на своїй посаді за умови, якщо педофілія у даному випадку не діагностуватиметься як захворювання. Рівно ж автори документу просять єпархіальні власті уважніше перевіряти пасторів, призначених для праці з молоддю й дітьми. Єпископи повинні також укласти спеціальну Хартію захисту дітей і молоді, яка затим має бути схвалена Ватиканом.

Протягом кількох останніх місяців католицька церква у США виявилась втягнутою в серйозний скандал. Лише цього року були позбавлені сану 218 священиків, звинувачених у педофілії. Три американські єпископи у зв’язку з цими подіями подали у відставку. У квітні цього року кардинали США, навіть, мали зустріч із папою Римським спеціально для обговорення цієї проблеми. Справа в тому, що 10 років тому конференція єпископів США вже розробила запобіжні заходи проти згаданого явища, але при цьому кожна єпархія залишалася вільною у виборі щодо втілення їх на практиці. Тепер нові заходи, розроблені єпископською конференцією і затверджені Ватиканом, будуть обов’язковими для повсюдного виконання. Передусім це стосуватиметься більш вимогливого й жорсткого підходу до підбору священиків, а також ретельної перевірки їх минулого.

Кардинал Лос-Анджелеський Роджер Магоні виступив у пресі з відкритим листом, де назвав сексуальну агресію щодо неповнолітніх великим гріхом і злочином і пообіцяв, що у церкві США таке більше не повториться. Водночас кардинал Оскар Родрігес Мародьяго, архієпископ Теґусіґальпи, столиці Гондурасу, піддав різкій критиці те, як певні засоби масової інформації висвітлюють скандали такого роду у церкві. Прелат, якого чимало експертів вважають одним із можливих наступників папи Римського, звинуватив деяких медіа-магнатів у відверто антицерковній позиції. За його словами, ця кампанія дуже нагадує часи переслідування церкви римськими імператорами Нероном та Діоклетіаном, а також менш віддалені від нас часи Сталіна й Гітлера. «Священики, які вчинили важкі проступки, повинні бути і будуть покарані згідно з канонічним та цивільним правом, але не треба влаштовувати полювання на відьом,»- такими словами закінчив кардинал Мародьяго своє інтерв’ю італійському щомісячнику «Трента Джорнія».

Архієпископ Теґусіґальпський нещодавно вже був у центрі уваги преси, коли заявив, що католицька церква не готова до 3-го Ватиканського Собору. Таким чином він прокоментував заклики деяких ліберально налаштованих богословів зібрати черговий Вселенський собор для розгляду питання про скасування обов’язкового целібату для священиків. На думку латиноамериканського прелата, скасування безшлюбності духовенства не принесе церкві жодної користі.

Юрій Маєрник

Перейдімо до інших тем.

Наприкінці минулого тижня у Празі відбулася триденна міжнародна конференція, присвячена особистості й науковій праці видатного українського вченого, славіста світового імені Дмитра Чижевського.

На конференції з доповіддями виступили вчені з багатьох країн світу – США, Канади, Німеччини, Чехії, України. Серед них і професор Гарвардського університету Юрій Грабович.

Моя колега Оксана Пеленська запросила американського професора до нашої празької студії, щоб провести з ним розмову на тему:

«Сімнадцяте століття в духовній історії України в оцінці Дмитра Чижевського.»

Оксана Пеленська

У статті «17 століття в духовній історії України» Дмитро Чижевський стверджує, що століття, тобто 100 років не є просто хронологічною рамкою випадкових подій. Між ними є логіка, що вибудовує підстави, які творять стиль епохи. Таким чином, Дмитро Чижевський робить один з висновків: духовність була однією із домінант 17 століття, це при тому, що ми, чи не вперше, бачимо з великим розмахом протистояння православ’я й католицизму, двох вірувань, що мають за собою, як вони стверджували, шану до старовини. В якому тоді руслі, на тлі цього протистояння, будувалося духовне життя 17 століття?

Григорій Грабович

Це дуже цікаве питання. Там, бодай, чотири моменти зашифровані, тобто можна розчленувати чотири істотні такі теми. Одна з них, це, очевидно, є сама історіографія - як історик, як дослідник бачить матерію над якою працює. І я думаю, дуже слушно й правильно Чижевський наголошує, що історія, щоб мати якийсь сенс для тих для кого вона є призначена, ту історію, яку ми як науковці пишемо, мусить бути не лише сукупністю фактів, не тільки якоюсь великою купою поодиноких роздрібнених моментів, але якоюсь ідеєю, якоюсь концепцією. Тобто, її треба якось згорнути й збагнути.

Тому поняття, що існують періоди, і в даному випадку 17 сторіччя, є абсолютно слушне й доцільне. Тим більше, що в українській історії цей період є дійсно переломовий. Українська культура у 17 столітті ще в стані доволі такому аморфному, не завершеному. Очевидно, починається це століття, якщо можна так сказати, від Унії Берестейської 1596 року. А закінчує його великий розквіт доби Мазепи і осягнення українського бароко й української шкільної драми, шкільної культури Академії Києво-Могилянської, впливу на Росію. І, очевидно, закінчується воно 1709 роком, поразкою під Полтавою і, так би мовити, великою чорною перервою в історії українського культуротворення. Хоча початок 18 сторіччя був далеко не поганий, лише у другій половині 18 сторіччя приходить таке приспання й приниження.

Другий момент – стильовий, ви згадали у запитанні. Для Чижевського стилі були такими вихідними віхами, які дуже важливі для його розуміння прогресу, розвитку історії, зокрема, історії літератури, історії культури.

А саме конкретне питання – протистояння православного й католицького... Очевидно, це стало тим каменем спотикання в українській історії, великим протиборством, яке спричинило і розкол, свого роду, в українській політичній силі.

Але в той же час, це був момент, який створював фермент – полемічна література, яка зав’язалася між двома сторонами, вводила дуже багато інтелектуального й культурного, творчого такого ферменту. І на кінець, за кілька сотень років це протистояння стало продуктивним.

Але, безперечно, що це є центральне століття для української історії і його треба досліджувати, і Чижевський нам показав великою мірою, як це можна робити.

Оксана Пеленська

Коли ми говоримо про 17 століття – доба українського бароко в архітектурі, прекрасного козацького бароко. Барокова людина 17 століття мала пристрасть оновлювати, реформувати життя. Так виникла Третя церква, за Чижевським. Він її називає грецький-католицизм, Унія. Сполучення нового і старого в ідеології, і в ставленні до людини, і, далі, цієї людини до двох інших старших церков - православної й католицької. Чим ця боротьба, це протистояння збагатило дух, духовність?

Григорій Грабович

Взагалі, як все в житті, як все в історії має позитивне й негативне, хоч, очевидно, деякі речі багато однозначніше негативні або позитивні. У кожному разі, це треба бачити також у контексті. Це стосувалося не тільки України, української історії, а цілої Європи. Європа почала 17 сторіччя величезною 30-річною війною між католиками й протестантами, яка спустошила Західну Європу. Перемир’я у Вестфалії прийшло також і тому, що обидві сторони вже не мали сили, щоб далі воювати. Якраз тоді в 1648 році почалася Хмельниччина. Якась така дивна естафета. Очевидно, в культурному плані Хмельниччина і ці спустошення, які прийшли з тих затяжних воєнних дій були дуже негативними. Правобережна Україна була спустошена.

Але наприкінці 17 століття був розквіт козацького літописання, барокова література має своє друге дихання у другій половині 17 століття. І не можна сказати, що ці релігійні свари мали тільки негативний ефект. До речі, нова праця, яка з’явилася декілька місяців тому у професора Наталі Яковенко «Паралельний світ», досліджує це питання і показує, що дуже багато пластів тут існує, що не тільки на одноповерхневому рівні можна вичитувати ці події, що вони розгалужуються й мають свій ефект ще дуже довго.

Оксана Пеленська

Пане професоре, продовжуючи цю думку протистояння, чому сьогодні в Україні нерідко спалахує протистояння церков? Чи це таким ренесансним, бурхливим є сучасник наш в Україні, чи це є ремінісценцією давньої традиції? Це є прогрес, чи стагнація духовності?

Григорій Грабович

Не кожне таке протистояння має органічні свої корені. Мені здається, що основним в сучасній ситуації в Україні, я маю передусім на увазі ситуацію в українській православній церкві, де є, з одного боку Київський Патріархат і Автокефальна Православна Церква, а з другого боку Московський Патріархат, що це є скоріше не проявом ферменту якогось шукання нових богословських чи культурних шляхів, а рецидив совєтської імперської системи і лояльності певного прошарку клерикалу до цього вже імперського центру. Тобто, я не бачу в цьому протистоянні таких самих органічних моментів як, скажімо, у тих моментах у 17 сторіччі. Я вважаю, що це є питання не духовності, а це є питання політичного протистояння, це є питання лояльності певного прошарку клерикалу і віруючих, навіть, лояльність до старої москво-центричної церкви. І це не віддзеркалює істоту органічну, так мені здається.

Юрій Маєрник

Продовжуємо історичну тематику в контексті поняття «культурної пам’яті», що здатна події переосмислювати, оцінювати і зберігати як сенс існування, розуміння порядку співжиття і напряму діяльності колективу і нації. Отож, пригадаймо нині річницю вибуху більшовицької ненависті супроти Церкви й релігії взагалі.

80 років тому – в першій половині 1922-го року розпочалася і в основному завершилася безпрецедентна в історії людства акція більшовиків: конфіскація церковних цінностей, як вони брехливо переконували, для допомоги голодуючим. Щойно після остаточного краху совєтського комунізму стала відома справжня суть цього злочину. І так ми довідалися з документів, якими словами соратник Леніна Бухарін схарактеризував це більшовицьке злодійство: «Мы ободрали церковь, как липку, и на ее «святые ценности» ведем свою мировую пропаганду, не дав из них ни шиша голодающим».

Наступ більшовиків на Церкву 21-22 років минулого століття слід розглядати в контексті їхнього фанатизму, в основі якого було переконання Леніна, що він із своєю клікою однодумців створить «нову людину», слухняного раба-виконавця партійних директив і наказів. Найбільшим суперником цього плану виявився Бог - Творець всесвіту. Християнська віра в нього. Отже потрібно було знищити цього суперника у свідомості віруючих. Знищити ієрархію Православної церкви як моральну силу в суспільстві. Знищити пастирів, щоб розбіглися вівці...

Голод 1921-22 років, причиною якого була більшовицька безграмотна економічна політика, став чудовою нагодою повести рішучий бій проти Православної церкви. У лютому 22-го року оприлюднено декрет за підписом Калініна про конфіскацію церковних цінностей у більшовицькій Росії. 8-го березня того ж року аналогічний декрет на Україні «Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим» підписав Петровський.

Типовими більшовицькими методами - «на всіх парах через болото» - почалася реквізиція коштовностей, що були власністю Церкви.

Варто сказати, що ієрархія Православної церкви не була категорично проти здачі церковних цінностей, прикрас, які не мали безпосереднє відношення до культу богослужіння для потреб голодуючих. Патріарх Тихон із цього приводу писав: справа не в тому, чи передавати церковні цінності, чи ні, а справа в тому, кому передавати. Церква хотіла бути свідком, як розподіляється допомога голодуючим за передані нею коштовності, однак більшовицький режим на це не погодився. А, зі свого боку патріарх не мав довір’я до більшовицької влади, яка нехтувала всіма правилами гуманності й узагалі прийнятими в культурному світі законами.

У липні 1922 року до більшовицького уряду вдруге звернувся папа Римський Пій 11-ий з пропозицією, що Апостольська Столиця готова викупити сконфісковані режимом церковні цінності, щоб їх пізніше повернути на своє місце, однак більшовики відкинули цю пропозицію. Це зайвий раз підтверджує, що Леніну не йшлося про допомогу голодуючим, а про знищення Церкви як морального авторитету.

І коли під час конфіскації церковних цінностей у російському містечку Шуя дійшло до опору з боку віруючих, вождь більшовиків у березні 1922 року написав членам політбюро таємного листа про те, що саме тепер, отже після подій у Шуї настав час «здушити спротив із такою жорстокістю, щоб вони не забули цього впродовж кількох десятиліть...Чим більше представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства нам удасться розстріляти з цього приводу, тим краще».

Цей документ радянські ленінці ніколи не опублікували у зібраних творах Леніна, щоб люди не довідалися правди про те, що їхній вождь був інспіратором і керівником більшовицьких терористі. Протягом кількох місяців 1922 року на території України було пограбовано сотні церков і монастирів, в тому числі й зокрема багаті на коштовності київські святині. Сконфісковано сотні кілограмів золота, тисячі кілограмів срібла, інший дорогоцінний метал, діаманти тощо. Усі конфісковані по церквах, монастирях цінності було передано до російського Ґосхрану. Частина церковних цінностей була продана на Захід, частина переплавлена в зливки й відправлена на монетний двір до Петрограду, а частину коштовностей розікрали самі більшовицькі екзекутори підчас процесу конфіскації.

Під час цього наступу на Церкву лише в Україні протягом кількох місяців було розстріляно або замучено майже шістсот служителів культу. Чи допомогло це мільйонам голодуючим у більшовицькій Росії та окупованій ними Україні? Про мету цієї брутальної акції ленінських терористів щиро сказав 1923-го року улюбленець партії Бухарін, слова якого варто повторити й пам’ятати: «Мы ободрали церковь, как липку, и на ее «святые ценности» ведем свою мировую пропаганду не дав из них ни шиша голодающим».

На цьому ми завершуємо сьогоднішню передачу «Релігія і культурна пам’ять», яку для вас підготував і вів Юрій Маєрник. Нагадаю, що наступну передачу в суботу, 29 червня, плануємо присвятити річниці візиту папи Римського Івана Павла Другого до України. Отже, до зустріч в ефірі через тиждень.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG