Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 18:42

Ми Український народ: Національно-Етнічна Мозаїка: “Художниця Алла Горська”, “Чи можна узгоджувати історію?”, “ Війна й окрема людина”


Ми Український народ: Національно-Етнічна Мозаїка: “Художниця Алла Горська”, “Чи можна узгоджувати історію?”, “ Війна й окрема людина”

Київ, 21 червня 2002 -

Олекса Боярко

В ефірі програма «Ми Український народ: Національно-Етнічна Мозаїка». Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Віталій Пономарьов.

Сьогодні у випуску: “Художниця Алла Горська”, “Чи можна узгоджувати історію?”, “ Війна й окрема людина”.

Художниця Алла Горська була душею шістдесятництва, тому радянська влада спрямувала саме на неї свій головний удар. Про Аллу Горську у рубриці «Шістдесятники» розповідає культуролог Роман Корогодський:

Аллочка... Так її називали друзі. Висока душею людина, вона була визнаним лідером шістдесятництва. Мала інтуїцію на людей, мала неушкоджене почуття людської гідності і відчувала всяку не справжність. Була вірним другом. Вірила в ідеал і послугувалася йому як затятий неофіт, яким на початку 60-х років була. Згодом, тверезішала. Бачила конфліктність нашої ситуації, бачила людський матеріал, суєтний і крихкий, і з цим фактом навчилася рахуватися, але воліла мати дружні взаємини з близькими за духом, на яких можна покластися. Найближчими її друзями були родина Світличних, Василь Стус, Славко Чорновіл, Євген Сверстюк, Панас Заливаха.

Ніщо так вичерпно не характеризує час, як архівні документи. Цитуватиму документи 1964 року, коли Алла Горська з художниками Синикиною, Зубченко, Заливахою створили вітраж до 150-річчя Тараса Шевченка.

Отже, рішення бюро Київської області при правлінні спілки художників від 13 квітня 1964 року:

«Вітраж дає грубо-спотворене архаїзований у дусі середньовічної ікони образ Т.Г Шевченка, який нічого немає спільного з образом революціонера-демократа, якого палко любить совєтській народ і народи всього світу».

А тепер послухайте саму дискусію у виконанні конкретних персонажів. Владич: «Ми бачимо принциповий відхід від совєтської тематики». Говдя: «Шевченко використовують за кордоном і зараз буржуазні націоналісти в Канаді...»

Широков: «Є товариші, які не дозріли до розуміння двох ворожих ідеологій».

Шаталін: «Вітраж дивився секретар КПУ товариш Скоба, працівники ідеологічного відділу.. Вони висловили думку, що це хуліганство в мистецтві. Художники, які вийшли з таким явно формалістично-ворожим твором, треба виключити із Союзу».

Пономаренко: «Виключити і встановити контроль за їх, роботою».

Та Алла Горська та її колеги виявилися людьми мужніми, і не дали себе залякати. І тут переходжу до по-справжньому драматичного сюжету вже 1968 року, коли група української інтелігенції підписала лист-протест проти політичних репресій. Лист підписала, звичайно, і Алла Горська та багато художників, її друзів. Почалася істерична кампанія дискредитації і жорстких наклепів. На жаль, цитуватиму лише уривки звинувачень, бо стенограма другого пленуму правління Спілки художників України від 4-5 червня 1968 року й зборів Київської спілки художників від 15.06 дуже велика. Тон задав Бородай, голова Спілки:

“Ми покликані давати рішучу відсіч завзятим підступам американського світового імперіалізму та відступникам рідної землі, озвірілим відщепенцям”.

Яценко: “Десятки, сотні радіостанцій працюють, щоб отруїти народи світу”.

Касіян: “Дружба слов’янських народів має велике значення, дружба з великим російським народом –це питання, зрозуміле усім художникам”. Горська: ”Чому Ви мені тиснете на психіку. Ви переплутали факти. Ви сказали, що суд над Морозом був закритим, а я була на закритому суді”.

А от і результат: звіт про роботу президії Спілки художників України за 6.07.1968 року, персональні справи художників Горської, Закорчака, Литовченко, Севрука, Луцака... Президія вирішила виключити цих художників із спілки, а загальні збори художників Києва приєдналися до цього рішення.

Крізь увесь бруд доби пройшла Алла Горська морально-неушкодженою, духовно-високою, духовно-чисто. І тоді 28 листопада 1970 року її вбили.

Олекса Боярко

Наприкінці травня створено спеціальну російсько-українську робочу групу для розробки спільної концепції шкільних підручників з історії. А чи можливе взагалі узгодження національної історії? Своє бачення цієї проблеми пропонує письменник Максим Стріха:

Чи можна, взагалі, узгоджувати історію, яка є однією з найголовніших підвалин національної ідентичності. Адже, незаперечним фактом лишається те, що Меншиков спалив Батурин і при цьому вирізав 15 тисяч козаків. Адже, незаперечним фактом є те, що протягом перших десятиліть 20 століття загинуло не менше 15 мільйонів українців, і очевидно, хтось має відповідати за ці смерті.

І все ж, я б хотів наголосити: узгодження історії – це не є узгодження фактів. Це узгодження взаємоприйнятного ставлення до фактів. Безумовно, Меншиков спалив Батурин, безумовно, із вини російських більшовиків загинуло не менше 15 мільйонів українців. Але в нашій історії були різні сторінки. Чи не було проблеми масової різанини євреїв за доби Хмельницького? Очевидно, вона була. Чи не було проблеми жорстокості з обох сторін під час так званою волинської різанини? Чи були тільки праві поляки, чи були тільки праві українці? Безумовно, ні.

Отже, навчаючись історії, ми мусимо пам’ятати: сьогоднішній день є сьогоднішнім днем. Історія наша була страшенно-складна. І ті ж самі козаки Хмельницького, які влаштовували криваві погроми єврейських містечок, керувалися не сьогоднішніми критеріями прав людини, справедливості, а тим, що існувало в 17 столітті. І з цього не можна робити висновків про , начебто, притаманний українцям антисемітизм, бо серед тих же козацьких родин існували єврейські вихрести.

Чи винна виключно Росія в тому, що відбувалося по революції? Очевидно, ні. В тому є провина багатьох українців, які йшли на службу колоніальному режиму. Відтак, історію ми приречені узгоджувати, якщо ми не хочемо сьогодні переносити кривд днів минулих, кривд днів сьогоднішніх.

Мусимо пам’ятати, що були провини наші були великі провини щодо нас. Але, водночас, в історії є досить такого, що єднає нас. І участь російських інтелігентів у визволенні Шевченка, є багато інших сторінок, про які так само треба пам’ятати. Питання зараз: чи готова Росія визнати факт погрому Батурина, факт масового знищення українців в 20 столітті. І в той самий момент, коли вона буде до цього готова, коли вона буде готова включати це у свої підручники історії, - почнеться справжня робота по узгодженню не історії, а взаємоприйнятного ставлення до тих фактів, які насправді були.

Олекса Боярко

Про головні події, пов’язані з міжетнічними стосунками в Україні і навколо неї, розповість у «Етнополітичному огляді тижня” Надія Шерстюк:

Українські історики, інтелігенція і представники громадськості надіслали Президентові України, прем’єр-міністру і голові Верховної Ради відкритий лист із приводу загрози політичного перегляду української історії. Науковці занепокоєні створенням російсько-української робочої групи для розробки нових підручників з історії України й Росії. Як стверджують автори листа, переважна частина сучасної російської історіографії продовжує ігнорувати або заперечувати низку важливих фактів історії України. Один з підписантів, професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал зауважив: “У московських підручниках Мазепа завжди був, є й буде зрадником. І це був лукавий хід, бо в Москві побачили, що наші підручники увійшли в якусь нову фазу свого формування”.

Представники Львівської обласної організації «Собор» заявили про свій намір провести 28 червня народне віче і маніфестаційний похід центральною частиною Львова. У такий спосіб вони висловлюватимуть свій протест проти «грубого порушення в державі конституційних прав громадян України та української нації в цілому й невиконання владою статей 10, 11, 23, 24 Конституції України». Представники партії «Собор» вважають, що в державі не забезпечений усебічний розвиток української мови, а держава не сприяє розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури. На цьому тижні у Москві відбулося обговорення комплексної цільової програми Московського уряду, спрямованої на підтримку російських співвітчизників за кордоном. Пріоритетами нової програми є «сприяння організаціям і об’єднанням співвітчизників у самоорганізації діаспори, забезпечення їхньої економічної, інформаційної і культурної взаємодії». Крім цього, активно обговорюється створення центру із захисту прав російськомовного населення в країнах СНГ, а також підтримці російської мови й культури в близькому зарубіжжі.

Олекса Боярко

24 червня виповнюється 113 років від дня народження поетеси Анни Ахматової. Перед мікрофоном – ведучий рубрики «Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:

Анна Ахматова (справжнє прізвище – Горенко) народилася 1889 року у селищі Великому Фонтані у передмісті Одеси. Вона закінчила Фундукліївську гімназію у Києві, навчалася на юридичному відділенні Київських Вищих Жіночих Курсів. У Києві Анна Горенко обвінчалася з Ніколаєм Гумільовим. Згодом, мешкаючи у Царському Селі та Петербурзі, вона щороку на кілька місяців приїздила до Києва, Одеси, Євпаторії, Севастополя.

У Києві Анна Горенко стала поетом, і її перший поетичний цикл називається «Київський зошит». Вона обрала літературним псевдонімом прізвище своєї бабусі-татарки з княжого роду Ахматових. Серед зроблених нею поетичних перекладів було і «Зів’яле листя» Івана Франка.

Після Жовтневого перевороту Ахматова відмовилася від еміграції й упродовж майже півстоліття пережила розстріл одного свого чоловіка, загибель у концтаборі іншого, два тривалих ув’язнення єдиного сина, голод і злидні. За нею стежили аґенти держбезпеки, її помешкання прослуховувалося. Критиці ахматовської поезії були присвячені дві постанови центрального комітету компартії, і їй неодноразово доводилося спалювати свої небезпечні твори.

Попри це, вірші Ахматової вражають повнотою переживання життя, йдеться в них про кохання чи про «золотий Бахчисарай», про «синій фаянс» київського неба чи про «тьмяне й червоне» небо Севастополя. Водночас їй також належать найточніші відтворення нічного очікування арешту та прикликування смерті, яка видається тут визволителькою. Натомість пізня поезія Ахматової повниться спокоєм і такою музикою, «Будто там упереди не могила, // А таинственной лестницы взлёт».

Олекса Боярко

Щоб зрозуміти, чим була для українців німецько-радянська війна, треба досліджувати її на рівні повсякденного життя окремої людини. Над цим розмірковує історик Олена Боряк:

На жаль доводиться констатувати, що обширна й багатоаспектна тема становища, в якому опинився український народ під час ворожої окупації, в силу ряду обставин залишається на сьогодні розробленою вкрай незадовільно. Йдеться про те, щоб не полишаючи ґлобальних «макроісторичних», узагальнюючих досліджень, пов’язаних із Другою світовою війною, інтенсивно розробляти «мікроісторичні» аспекти. Серед них – «повсякденне життя» людини: цивільної – в окупації, військової – на фронті, людини ув’язненої, вирваної зі звичного контексту й усталеного плину життя – за колючим дротом концтаборів чи в застінках; її поведінку в екстремальних ситуаціях. Адже фактично йшлося про подвійну чи потрійну ламку звичного способу життя, відповідно до ланцюга: кінець мирного життя /встановлення окупаційного режиму/ відновлення радянської влади. При цьому об’єктом дослідження має стати конкретна людина, із її індивідуальним способом мислення, сприйняттям подій, особливостями поведінки.

Суспільство треба побачити не лише «ззовні» – дослідником, але «зсередини» – очима самих учасників подій. Зменшення масштабу дослідження до рівня локалізованої мікроситуації означає ретельну фіксацію й накопичення бази даних малопомітних і, на перший погляд, незначущих на загал фактів. Лише у цей спосіб можливе вивчення катаклізмів ХХ ст. у фокусі масової свідомості – «повсякденності» голодоморів, колективізації, депортацій, перебування на окупованих територіях та на примусових роботах у Німеччині. Так, це ускладнює проблему і ставить непрості й болючі питання: як оцінювати співпрацю пересічної людини з нацистами на індивідуальному рівні як спосіб виживання? Співпрацю з окупаційним режимом українських організацій на інституційному рівні? Як оцінювати, наприклад, діяльність музейників, бібліотекарів, архівістів, що залишалися під час окупації виконувати свої суто професійні обов'язки? Адже з формальної точки зору мільйони людей, що залишалися на окупованій території, попадають під категорію колаборантів... Так багато питань, на які так чи інакше ще доведеться шукати відповіді.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG