Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 00:57

Українське православ’я: “ювілеї” і ордени


Українське православ’я: “ювілеї” і ордени

Київ, 1 липня 2002 - У Києві все ще тривають відзначення десятирічних ювілеїв Православними церквами України. У кожної церкви свій ювілей. Українська православна церква в єдності з Московським патріархатом гучно святкує десятиліття харківського Собору, який змістив із предстоятельського престолу тодішнього очолювателя цієї церкви митрополита Філарета. Українська православна церква Київський патріархат відзначає десятиріччя свого утворення, а Українська автокефальна православна церква згадує про те, як її були трохи не знищили внаслідок цього утворення. До самих святкувань взагалі важко ставитися з розумінням, втім, офіційна влада нагородила і митрополита Володимира (Сабодана), і патріарха Філарета по суті справи саме з нагоди цих не дуже втішних ювілеїв.

Отже, минуло вже десять років відтоді, як Православ’я в Україні набуло своєї нинішньої конфігурації. Її найбільш характерні риси добре відомі і за межами України. Це наявність в країні відразу трьох православних церковних юрисдикцій, конкуренція між якими з’їдає левову частку духовної й соціальної енергії Українського православ’я, знесилює його у боротьбі з людською недосконалістю, знецінює його відповіді на виклики знебоженого світу і постійно загрожує громадському спокоєві. Поза сумнівом, це виснажливе протистояння не є цілковито самостійним: воно віддзеркалює всю глибину й складність української драми. Але святкувати якійсь з етапів її загострення – це, щонайменше, дуже оригінально. Від червня 1992 року, пам’ятного ейфорійними заявами й заголовком “Звершилося!” в парламентській газеті, можна було б, видається, усвідомити, що роздача державних нагород із нагоди події, котра унаочнила провалля між громадянами цієї самої держави, - це просто блюзнірство. За десять років у православних церквах України виховано по суті справи, цілу генерацію, яка твердо знає, що гірше за Філарета нікого в світі не було, або, з іншого боку, що в Лаврі засіли імперіалісти й поневолювачі України. У кожної свої правда, свої герої, свої демони і свої ювілеї. Упродовж останніх двох тижнів предстоятелі обох церков отримали по ордену Ярослава Мудрого за те, що справно вели один проти одного бойові дії, грамотно будували оборону, не поточилися, коли воріженьки насідали, а коли випадала сприятлива нагода, то й ішли у наступ. Сторони думати не хочуть про мир, напроти – дедалі більші сили мобілізуються на викриття і поборення супротивника. Погортайте хоча б періодичні православні видання – душеспасительним читанням це важко назвати навіть за найрозвинутішої фантазії. Чесно кажучи, я не сподівався, що з нагоди десятиріч українські православні церкви встановлять молитовні чування, особливі пости й оприлюднять відозви, які закликатимуть вірних до відповідальності й братньої любові. Але концертів і бенкетів із такого приводу також не чекав.

Що ж дає за цих умов надію? Хіба що, мабуть, Еклезіястове спостереження про те, що “покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть!” Що, далі, Православ’я ховали і після того, як воно опинилося в турецькому полоні в 15 столітті, і після того, як воно потрапило у полон комуністичний у 20-му сторіччі, але у незбагненний спосіб воно виявляло свою життєздатність. І що “український проект”, від успішності якого єдність Українського православ’я залежить вирішальним чином, нарешті відбудеться.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG