Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 18:06

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. “Інтелектуали і творення української нації”, “Українська держава та проблеми міграції”, “Інавґурація Українського Католицького Університету”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. “Інтелектуали і творення української нації”, “Українська держава та проблеми міграції”, “Інавґурація Українського Католицького Університету”

Київ, 3 липня 2002 -

Володимир Ляшко:

В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка». Перед мікрофоном у київській студії Володимир Ляшко. Співукладач програми Віталій Пономарьов.

Сьогодні у випуску: “Інтелектуали й творення української нації”, “Українська держава та проблеми міграції”, “Інавґурація Українського Католицького Університету”.

Хто був головною рушійною силою творення модерної української нації? Про це з істориком Ігорем Гиричем веде розмову Богдана Костюк.

Богдана Костюк:

Як відомо, більша частина сучасних європейських націй була створена за доби індустріальної революції і першої хвилі науково-технічного прогресу кінця 19 століття. Україна ж на той час була розкинута між двох імперій – Австрійською й Російською. Як відбувалися процеси творення української нації цієї доби, хто давав той поштовх?

Ігор Гирич:

Особливість українців як нації у тому, що націю творили не люди, які були при владі, які були заможними, не шляхта, як було в Польщі, чи цар і чиновництво, як у Росії, а творили саме інтелектуали в нашому сьогоднішньому розумінні. Цікавість полягає в тому, що інтелектуали у двох країнах, які вирішили , що вони одне ціле, домовилися і цю лінію вони проводили для широкого загалу. І в результаті за 30-40 років Україна отримала власну державу. Українські інтелектуали – це, в першу чергу, старогромадівці, галицькі інтелектуали, в першу чергу хотілося б назвати Барвінського й Івана Франка.

Також були відмінності релігійні...

Богдана Костюк:

Сучасна історія дає зразок сербів і хорватів....

Ігор Гирич:

Абсолютно. Чому серби й хорвати розділилися, а українці з’єдналися? Тут цікавий момент у тому, що, не дивлячись на те, що була якась конфесійна відмінність, те, що Галичина входила в коло Візантійської культури довгий час, те, що там була велика кількість москвофілів якраз і зіграло ту позитивну роль, як не дивно. Якби різниця була більшою, українці чітко себе визнавали конфесійно пов’язаними з Папою Римським, тоді б існувала певна проблема.

Богдана Костюк:

Наприкінці 20 століття Україна здобула незалежність. Яку роль відіграє у становленні сучасної української нації українська інтелектуальна еліта?

Ігор Гирич:

На жаль, відіграє дуже маленьку роль. І за 100 років ми не можемо сказати, що нація остаточно сформована. Липинський казав “без держави немає нації”. Державу ми маємо, але нації поки що ні. Основна причина, мені здається, в тому, що апарат держави не працює в цьому напрямку. І націю роблять інтелігенти, не маючи під собою структуру, яка повинна цю націю формувати. Не працює, як потрібно, школа, дошкільні установи, телебачення, радіо, тобто немає політики держави. У поляків і росіян, крім того, що працювала еліта, фактично працювала і державна машина.

Володимир Ляшко:

Наскільки успішно Державний Комітет у справах національностей і міграції допомагає мігрантам розв’язувати їхні проблеми? Тему досліджує Віктор Березанець:

Немає потреби когось переконувати, наскільки важливою для будь-якої країни є проблема міґрації і все, що з нею пов’язане. Досить нагадати, що навіть спокійна і демократично виважена Європа останнім часом не на жарт схвильована саме міґраційними процесами. Тенденція до зростання популярності правих політичних сил не в останню чергу пов’язана, знову ж таки, із міґраційними проблемами. Права національних меншин, незаконна міґрація, проблеми біженців – ось далеко не повний перелік складових міґраційної проблеми.

Державний Комітет у справах національностей і міґрації є одним із центральних органів виконавчої влади, який безпосередньо причетний до названих тут проблем. І не тільки цей Комітет. Відповідно до чинного законодавства, проблемами міґрації і національних меншин опікуються принаймні п’ять відомств. Коментує голова Державного комітету з питань національностей і міґрації Григорій Середа: Крім державного комітету міграційними процесами займається міністерство внутрішніх справ, на яке покладено виконання закону про імміграцію, Міністерство праці на соціальної політики, яке займається питаннями трудової міграції, крім того, МВД є координатором боротьби з незаконною міграцією. Зрозуміло, що в цій площині працює МЗС через візову політику й Держкомкордон»

Відомство, очолюване паном Середою, має і свої специфічні завдання:

«Наша проблематика – це сприяння поверненню наших співвітчизників за етнічною ознакою з інших країн і проблематика біженців. Тут ми виступаємо майже головними виконавцями».

На думку експертів, проблеми міграції Україна повною мірою ще не збагнула. І якщо не вживати рішучих і ефективних заходів, неґативні наслідки цього соціального явища не заставлять довго себе чекати. Які проблеми породжує міґрація? Коментує заступник голови Комітету Рауль Чілачава:

«Перш за все, нелегальна міграція. Україна стала місцем для “передишки” мігрантів, що шукають шлях до західної Європи, вони тут тимчасово зупиняються, багато хто осідає тут. Нелегальна міграція пов'язана з назавжди законною діяльністю цих людей. Це і наркобізнес, і проституція. Вони створюють, безперечно, додаткові проблеми для місцевого населення».

На загал, керівники Комітету не скаржаться на відсутність законодавчого забезпечення. В Україні діють, точніше сказати, є в реєстрі законодавчих актів, і закон про імміграцію, і закон про біженців, і закон про громадянство, про порядок надання притулку іноземцям та особам без громадянства. Розроблена програма боротьби з незаконною міґрацією. До кримінального Кодексу теж внесені відповідні положення щодо незаконної міґрації. Однак, на думку керівників Комітету, є доцільним утворити один центральний орган, який би опікувався комплексом міґраційних проблем у цілому.

Рауль Чілачава:

«Почнемо з того, що в нас немає єдиної міграційної служби, як це є в США чи Швеції. Це пов'язано, перш за все, з економічними проблемами, із тим, що немає повного комплекту законодавчих документів. Ми, в основному, займаємося розробкою правової бази»

То що ж потрібно для успішного розв’язання міґраційних проблем? Рауль Чілачава:

« Вирішення проблеми вбачається в тому, щоб у нас були жорсткі вимоги до них і умови для того, щоб нелегальний мігрант не міг незаконно перетнути наші кордони»

До оптимізму керівників Державного Комітету з питань національностей і міграції представники державних і громадських організацій, які безпосередньо потерпають від проблем міґрації, поки що ставляться з осторогою.

Володимир Ляшко:

На початку червня місто Ніжин відвідала делегація членів грецького «Братства Зосимеїв», щоб уклонитися могилам засновників братства. Про мешканців Ніжина – братів Зосим у рубриці «Несподіваний ракурс» розповідає Євген Зелінський:

У перших числах червня до Ніжина завітала представницька делеґація з грецького міста Яніна, на чолі з тамтешнім мером. На відміну від багатьох подібних зустрічей, ця мала глибоке історичне й культурне підґрунтя. Майже всі гості належали до так званого братства зосимеїв, і приїхали вони в Україну, щоб уклонитися могилам отців-засновників братства братів Анастасія та Миколи Зосимів. Чим же заслужили вони вдячну пам’ять своїх співвітчизників?

Брати Іоанн, Феодосій, Анастасій, Микола, Зой та Михайло Зосими – сини янінського комерсанта, – в пошуках кращої долі в 1785 році еміґрували з поневоленої Османською імперією Греції й утворили потужний сімейний купецький клан. Михайло оселився у Ліворно, а інших доля привела на терени Російської імперії. Двоє з них осіли у Ніжині, де на той час існувала велика грецька громада, інші ж подалися до Москви. Завдяки успішний торговій діяльності їм вдалося досить швидко примножити успадкований від батька капітал. Та це не диво, диво те, що живучи досить скромно, вони усі свої чималі прибутки спрямовували на Батьківщину для фінансування освіти, культури, православної церкви і, звичайно ж, для підтримки національно визвольного руху. 1828 року вони заснували в Яніні «Загальну Грецьку Школу», яка невдовзі стала носити їхнє ім’я. Випускники цієї школи, яка нині складається з кількох ліцеїв та коледжу, і становлять основу братства зосимеїв. Але не тільки цим уславились брати Зосими.

Говорить священик колишньої грецької Всехсвятської церкви протоієрей Олександр Морозов:

Додати тут нічого, залишається лише позаздрити нації, яка мала таких патріотів, і повчитися у нинішнього покоління зосимеїв, як треба берегти історичну пам’ять та примножувати культурну спадщину.

Володимир Ляшко:

29 червня відбулася церемонія інавґурації Українського Католицького Університету, заснованого на базі Львівської Богословської Академії. Про історію цього навчального закладу розповідає ведучий рубрики «Сторінки Національної історії» Віталій Пономарьов:

Греко-Католицька Богословська Академія була заснована у Львові у жовтні 1929 року як основа майбутнього університету, а її першим ректором став отець Йосиф Сліпий. Ініціатором створення Академії був митрополит Андрей Шептицький, який розглядав її (цитата) «як найпевнішу підвалину духовного відродження Нашого Народу».

У вересні 39-го року більшовики закрили Академію, а її студенти були репресовані. За німецької окупації Академія відновила свою діяльність, проте навесні 45-го року радянська влада знову закрила її. Частина викладачів, студентів та випускників Академії була ув’язнена, решта перейшла у підпілля. У листопаді 63-го року митрополит Йосиф Сліпий заснував у Римі Український Католицький Університет імені святого Климента, який перейняв частину функцій Академії.

Удруге Львівська Богословська Академія була відновлена у вересні 1994 року. 26 червня минулого року папа Іван Павло Другий освятив у Львові наріжний камінь майбутньої будівлі Українського Католицького Університету. А у квітні цього року Міністерство освіти і науки України включило богослов'я до переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах. Це відкриває шлях до майбутньої державної акредитації Університету.

На думку ректора отця доктора Бориса Гудзяка, засадничою для нового Університету «є гармонія пошуку знань та знання Істини», а одне з його завдань – «бути осередком осмислення та формування культурної традиції українського народу».

В останні дні червня у Львові тривали наукові, літургійні та мистецькі заходи з нагоди заснування Університету на базі Богословської Академії. А ввечері 29 червня на площі перед Оперним театром відбулася інавґурація Українського Католицького Університету.

Володимир Ляшко:

Про обряд «перегеня» як відгомін ушанування давніх язичницьких богів розповідає в «Етнографічному нарисі” Олена Боряк:

Важко собі уявити, але ще на початку ХХ ст., і фактично ще 50 років тому (що вони для історії!) в селах України ще можна було спостерігати обряди з давнім дохристиянським корінням. Цікаво, що окремо мали місце обрядові дії, яких об’єднує спільна назва (і, відповідно – дія) «водіння». Найбільш яскравими видаються записи спостережень етнографа Олени Курило, зроблені нею на Канівщині ще 1925 року, й опубліковані під назвою «Як водили перегеню». Тут влітку, по закінченню колективної роботи на буряках, обирали дівчину – так звану «перегеню». Традиція вимагала впорядити цей «персонаж» особливим чином: усю її до ніг умотували червоними поясами, що їх знімали з себе, і залишали тільки місце для очей. Дівчина підносила руки над головою і складала долонями – їх теж обмотували червоним поясом. Між долонями встромляли квітку (або настромлювали горщика й малювали на ньому обличчя, або на голові вона мала вінок із стрічок і польових квітів – за вінок стромляли дві ложки, обмотані хусточкою – так, що вони стирчали, наче роги, й сама дівчина була схожа на козу, або її плечі й голову накривали рядном і підперезували її перевеслом). Ряджену таким чином «перегеню» вели або несли (на плечах у парубків) селом, а вона всім кланялася.

Датами виконання обряду називалися зокрема Трійця, Спас. Імовірною датою могло бути також свято Івана Купала, до якого закінчувалися всі польові роботи, в т.ч. полоття буряків, або свято Петра.

Цікаво, що ще до недавнього часу в центральних регіонах України побутував подібний обряд, відомий під назвою «закликання Долі». Так, у селі Решітки, що на Канівщині, на свято Петра відбувався «обряд водіння Долі». Дівчину також убирали в усе червоне: червоного кольору кофта, спідниця, пояс, стрічки й квіти. Обома ногами дівчина ставала на плечі двом своїм подругам, а вони йшли і співaли. А «Доля» всім уклонялася.

Кінцевою датою побутування обряду, вік якого напевно визначається тисячоліттями, називалися ще перші повоєнні роки.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG