Доступність посилання

ТОП новини

«Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка» – “Українець Корній Чуковський”, “Становище українських музеїв”, “Повстання полку імені Полуботка”


«Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка» – “Українець Корній Чуковський”, “Становище українських музеїв”, “Повстання полку імені Полуботка”

Київ, 11 липня 2002 – Класик дитячої літератури Корній Чуковський був українцем не тільки за походженням, він навіть думав по-українському. Про письменника Корнія Чуковського у рубриці «Постаті» розповідає професор Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський:

Корній Чуковський народився в Санкт-Петербурзі, у родині української наймички, півполтавської селянки. Він виріс на Україні, і українська мова була його рідною. Ставши російським літератором, у середині 1900-х він записав у своєму щоденнику, що він навіть думає українською мовою.

Але Корній Чуковський – одна з найцікавіших постатей у світовій літературі 20 століття. На перший погляд, це дуже дивно – дитячий письменник, услід за тим дослідник сюжетів російської літератури, і раптом такий ранг. Але йдеться ось про що.

Окрім славнозвісних текстів дитячої літератури, Чуковський дуже ретельно працював над зовсім іншими, і здавалося б, далекими від дитячої літератури темами. Десь у середині 1900-х років він першим у світі заговорив про масову літературу, про масове, отже, бездуховне споживання, про відповідні жанри цієї масової літератури. Це було задовго до славнозвісної книги Ортеґи-і-Ґасета “Повстання мас”. Але іспанський філософ говорив про це у філософському стилі, а Чуковський говорив якось дуже спокійно, але по-своєму, надзвичайно глибоко.

Тоді ж він починає працювати над сюжетами, пов’язаними з найвідомішими письменниками світу, від Уолта Уітмана до Уайльда і закінчуючи біжучою російською літературою. І ті статті Чуковського розгорталися в напрямі винайдення структурних формальних основ цієї самої творчості. Тобто задовго до так званого російського і німецького формалізму Чуковський винайшов метод структурного аналізу, особливої морфології, яка розглядає художній твір як певну цілісність.

І нарешті, насамкінець 1920-х років Корній Чуковський починає працювати над так званою дитячою мовою як над системою знаків дитячої психології у її переході від однієї стадії до іншої. Майже водночас над цією самою проблемою працює великий швейцарський психолог Піаже, а в червоній Росії – Лев Виготський. Зрозуміло, що вони навряд чи дивилися у бік Чуковського, який своїми засобами легкої літератури задовго до Піаже і Виготського заговорив про те, як формується взагалі основа основ і людського мислення і мовної поведінки – шлях дитячої мови у напрямі до мови дорослої. “Від двох до п’яти” – це геніальна книга. Отже, ми бачимо, що Корній Чуковський віртуозно опрацював кілька найцікавіших сюжетів усієї світової культури при внутрішній, хай стриманій, але опозиції до довколишньої системи.

Не випадково більшовицька система на початку 1920-х почала цькувати Чуковського, більше того, до Фінляндії до Ільї Рєпіна послали Чуковського, щоб він умовив того повернутися з еміграції. Десь років через 15 до радянських рук потрапив щоденник Рєпіна, де було написано: “Приїжджав із Петербурга Корній. Вмовляв не повертатися”.

Російський славнозвісний дисидент, москвич Аркадій Біленков написав люту антикомуністичну книгу нібито про письменника Юрія Олешу. Ту книгу ніяк не можна було надрукувати в Москві, і було вирішено надрукувати десь у глибині Сибіру, у сміливому журнальчику “Байкал” – що і відбулося. Там надрукували той самий твір, який викликав величезний скандал, із передмовою Корнія Чуковського – людини, яка до кінця залишалася і при великих сюжетах світові культури, і при збереженні цієї самої культури для демократії. Звідси його особливий інтерес до Тараса Шевченка. Очевидно саме під впливом Чуковського Анна Ахматова переклала “Зів’яле листя” Івана Франка. І до кінця Чуковський залишався при глибокій людській гідності, альтернативній будь-яким недобрим вимірам – а інших не було – тоталітарного режиму.

Володимир Ляшко:

Українські музеї іноді називають «руїнами історії», оскільки державі не вистачає на них коштів. Про становище музеїв із директоркою київського Музею Павла Тичини Тетяною Сосновською веде розмову Богдана Костюк.

Богдана Костюк:

Як живеться столичним музеям і їхнім працівникам?

Тетяна Сосновська:

Столичним музеям живеться легше і цікавіше. Проте це залежить від підпорядкування. Ми підпорядковані головному управлінню культури і мистецтв Київської міської державної адміністрації, тобто ми фінансуємося з бюджету міста. Звідси забезпечується і потреба в ремонті, і можливість друкованої продукції і фінансування якихось можливих акцій. Не можна відкидати і той факт, що в великих містах дуже багато туристів, вирує мистецьке життя. Адже фінансування музею залежить не тільки він управління культури чи міністерства, музей повинен дбати сам, щоб заробити кошти своєю діяльністю.

Ми повинні і можемо це зробити – активізувати свою роботу по залученню відвідувачів і шкільного віку, і студентського, і старшого. Можемо організовувати більше екскурсій. Музеї в провінції цього позбавлені з багатьох причин. Найперша з них – брак інформації про музей, погані дороги і сервіс у самих музеях.

Володимир Ляшко:

Про головні події, пов’язані з міжетнічними стосунками в Україні і навколо неї, розповість в «Етнополітичному огляді тижня» Надія Шерстюк.

Надія Шерстюк:

Депутати Івано-Франківської обласної ради висловилися проти створення російсько-української робочої групи для розробки нових підручників із історії України і Росії. У зверненні сесії облради до президента України, Верховної Ради та прем’єр-міністра, зокрема, мовиться: «Поява в Україні окремих документів, ухвал уряду суперечить ідеї незалежного розвитку держави».

На цьому тижні Єврейський Фонд України відзначив своє п’ятиріччя. За словами президента фонду Олександра Фельдмана, діяльність організації спрямована на допомогу єврейським громадам в Україні, на відродження єврейської культури, мови і релігійних традицій. За період свого існування Єврейський фонд України організував і провів Міжнародний фестиваль театрального мистецтва, Дні єврейської культури в Маріуполі, Тернополі, Луцьку.

В Автономній республіці Крим із візитом перебував експерт Європейської комісії з питань праці Девід Тайджман. У розмові з ним заступник голови Кримсько-татарського Меджлісу Ремзі Ільясов зазначив, що майже 60% кримських татар не мають постійної роботи. На думку Ремзі Ільясова, Програма зайнятості населення Автономної республіки Крим на 2001 рік, яку ухвалила Рада міністрів Криму, у повному обсязі не виконується. На його переконання, вирішити проблему працевлаштування 70 тисяч осіб можна було б за рахунок надання цільових кредитів для розвитку малого та середнього бізнесу.

Володимир Ляшко:

5 липня виповнюється 85 років від повстання полку імені Полуботка з вимогою проголошення незалежності України. Перед мікрофоном – ведучий рубрики «Сторінки національної історії» Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов:

10 червня 1917 року Центральна Рада видала свій перший Універсал із проголошенням намірів домагатися автономії України, «не одділяючись від Росії». Така позиція не задовольняла українських політиків самостійницького напрямку, зокрема членів Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка на чолі з Миколою Міхновським. Наприкінці червня вони ініціювали формування з солдатів-українців Українського полку імені гетьмана Полуботка. Полк чисельністю 5 тисяч солдатів перебував на Київському військовому розподільчому пункті в очікуванні відправки на німецький фронт.

У ніч на п’яте липня полуботківці повстали проти російського Тимчасового уряду і заявили про визнання ними Центральної Ради найвищим законодавчим органом України. Вони зажадали від неї проголошення незалежності України від Росії і укладення сепаратного миру з Німеччиною та її союзниками. Уранці повстанці роззброїли кілька військових частин, захопили арсенал, банк, скарбницю, комендатуру, військові склади, штаб міліції і виставили охорону біля низки державних установ.

Генеральний Секретаріат Центральної Ради надіслав на придушення виступу полуботківців значні військові сили. У ході боїв на вулицях Києва упродовж дня частина повстанців була полонена, а решта відступила до хутора Грушки на західній околиці Києва. Там 7 липня полуботківці були оточені вірними російському урядові частинами Київського військового округу і після бою роззброєні.

Наприкінці липня полк Полуботка був розформований, а його солдати у складі інших частин відправлені на фронт. Організатори та найактивніші учасники повстання були ув’язнені за звинуваченням «у спробі відірвати Україну від Росії» і звільнені тільки після проголошення самою Центральною Радою незалежності України.

Володимир Ляшко:

Про традиції відзначення свята Івана Купала розповідає в «Етнографічному нарисі» Олена Боряк.

Олена Боряк:

У колі річних свят Купало було одним із найголовніших і відзначалося урочисто, чому значною мірою сприяла благодатна пора його проведення: буяння рослинності, сонце в апогеї своєї сили, тепла та впливу на природу. За народним повір’ям, у цей день «сонце сходить, грає», трави і квіти набирають найбільшої сили, а опівночі вогнистим квітом розквітає папороть – вона віщує тому, хто здобуде її, скарби й багатство.

У східнослов’янських народів відомо кілька назв свята: Івана Купала, Купайло, «собітка» – в Україні; Купальє, Дзевко Купало – у Білорусі, в Росії – Іван Лопухтій, Аґрафена Купальщиця, Іванів День.

Деякі дослідники вважають, що Купало – це ім’я язичницького божества. Проте в літописному пантеоні давньоруських богів воно не згадується. Інші виводять походження назви від слова «купить», що означає очищення, або від «купа» – купа хмизу або багаття. Проте ймовірнішим видається походження цього слова від слова «купатися». Назву «собітка», що поширена на західноукраїнських землях, відомий музикознавець-фольклорист К. Квітка виводив від слова «собити», тобто добувати тертям вогонь для ритуального вогнища.

Центром купальського свята ставало місце за селом на березі річки, де стояло обрядове дерево. Напередодні його встановлювали хлопці, а дівчата прикрашали вінками, квітами, вишнями, стрічками. У наддніпрянських селах це деревце називали «мареною», на Волині – Купалом. На Полтавщині його могли робити з днища прядки, в інших місцях – у вигляді солом’яної ляльки Мари або Маринки. На Київщині прикрашена віха з колесом нагорі мала назву «Іван».

Навіть на початку ХХ ст. на Поліссі ще зберігався прадавній звичай запалювати святкове вогнище «живим вогнем», здобутим тертям; подекуди з пагорбів та крутих берегів спускали у воду запалене колесо – символ сонця , його земне уособлення. Перестрибували через багаття для того, щоби пройти очищення вогнем, запобігти усякому злу і чарам. Подекуди молодь замість вогню перестрибувала через кропиву.

Скільки прадавніх вірувань затьмарилося й забулося у плині часу – хто знає? Проте купальські обряди і пісні виявилися не втраченими.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG