Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 14:13

Споконвіку було Слово…


Споконвіку було Слово…

Прага, 12 липня 2002 – У сьогоднішній передачі ми знову повертаємося до теми міжцерковного православно-католицького діалогу.

Відтак розповімо про те, які проблеми обговорювали учасники Патріаршого собору Української Греко-Католицької Церкви у Львові.

Розмах будівництва поблизу храму Святої Софії в Києві ставить під загрозу непорушність святині українського народу.

Духовний лідер Тибету Далай-Лама про релігію в сучасному світі.

Щороку 12 липня (за старим стилем) християнські церкви відзначають одне з найважливіших свят – Святих апостолів і мучеників Петра і Павла, які є покровителями Римської Церкви.

Апостол Петро був організатором і першим главою Церкви Христової. Він загинув у Римі мученицькою смертю, розіп’ятий на хресті головою вниз у 57-му році. Апостол Павло, автор 14 послань, у яких викладається суть християнського вчення, загинув у Римі в 64-му році.

Варто нагадати, що брат Петра, апостол Андрій Первозванний, також помер мученицькою смертю, розіп’ятий на хресті, що мав форму літери Х, у сімдесятому році у місті Патри, що в Греції. Андрій Первозванний є покровителем Православної Церкви.

Уже чверть століття з нагоди цих свят апостолів і мучеників за віру Христову та покровителів двох Церков – Католицької та Православної – відбуваються традиційні молитовні зустрічі між представниками Апостольської Столиці та Константинопольського Патріархату – вони є складовою міжцерковного діалогу.

Нагадаймо, що в січні 1964 року відбулася історична зустріч Папи Павла 6-го зі Вселенським Патріархом Афінагором у Єрусалимі.

У грудні 1965 року опубліковано спільну декларацію Апостольської Столиці та Вселенського Патріарха про усунення «з пам’яті і життя Церкви» взаємної анафеми 1054 року, коли дійшло до розколу Церкви.

Відтак папа Павло Шостий відвідав Вселенського Патріарха Афінагора в патріаршому соборі Святого Георгія на Фанарі і вручив йому послання Anno Inuete, яке містить пояснення, чому Католицька і Православна Церкви є «Церквами-Сестрами».

У жовтні 1967 року Вселенський православний Патріарх Афінагор уперше прибув із візитом до Рима.

У листопаді 1979 року наступника Афінагора, Патріарха Димитрія, відвідав Папа Іван Павло 2-й.

Цими днями в Римі перебуває представницька делегація Вселенського Патріарха, щоб разом із ієрархами Римо-Католицької Церкви спільними молитвами вшанувати пам’ять мученицької смерті Святих апостолів Петра і Павла.

Нагадую про ці події тому що нині у засобах інформації багато пишеться про відносини (як правило – про непорозуміння) між Російською Православною Церквою та Ватиканом і дуже часто замовчуються, власне, зв’язки Апостольської Столиці зі Вселенським Патріархатом.

Пояснення цього лежить на поверхні. Константинопольський Патріарх має моральний авторитет, але не має реальної влади над національними автокефальними Православними Церквами. З іншого боку, наприклад, Російська Православна Церква є потужною інституцією. Вона на словах також визнає авторитет Вселенського Патріарха, однак коли він відкрито намагається, наприклад, посприяти процесові об’єднання Православних Церков в Україні в одну автокефальну Церкву, вказує Московській Патріархії на межі її втручання в українські церковні справи, тоді дехто з промосковських ієрархів України називає Вселенського Патріарха «троянським конем» Православ’я.

Іншого рівня є культура спілкування між Ватиканом і Вселенським Патріархатом. Зацікавленим раджу ознайомитися з книгою ТОМОС АГАПІС (Книга милосердя), в якій оприлюднено документи про відносини Римського і Константинопольського Престолів від 1958 до 1984 років. Книга з’явилася українською мовою минулого року в київському видавництві «Дух і літера».

А тепер про спілкування представників Російської Православної Церкви з Апостольською Столицею. Нещодавно Московська Патріархія передала Ватиканові довідку про факти нібито католицького прозелітизму на території Росії. Звинувачення, які висунено російською стороною, зводяться до констатації праці католиків – головно в освітній і харитативній сферах – серед етнічних росіян.

Якщо вірити представникам РПЦ, то «підступність» католицьких служителів вражає. Ось в Елісті вони організували для дітей канікули, а в Оренбурзі – ляльковий театр, у Південно-Сахалінську працюють із дитячими будинками, в Петропавловську-Камчатському – опікуються дитячим будинком «Райдуга», а в Улан-Уде – дітьми з проблемних родин. А висновок такий: «Під виглядом піклування про сиріт, бездомних, безпритульних дітей католики готують собі на зміну нове покоління».

Карбованості дефініції позаздрив би і ЦК ВКП(б). То, може дітям краще б залишитися безпритульними?

Джерелом роздратування Московського Патріархату залишається уніатська, тобто Греко-Католицька Церква, і так званий «прозелітизм». Слово нашому київському колезі Вікторові Єленському:

Упродовж чверті століття після того, як у 1965 році Вселенський Патріарх Афінагор і Папа Римський Павло VI обопільно зняли анафеми 1054 року, які висіли наче примара над усім християнським світом, православно-католицький діалог розвивався вельми динамічно і приніс чимало добрих плодів. Здавалося, після падіння Берлінського муру він просто зобов’язаний віднайти нове дихання.

Але реальність виявилася не такою оптимістичною. Діалог між православними і католиками зіткнувся з величезними складнощами, а досягнуті здобутки було безжалісно зруйновано.

Першою перепоною стала проблема унії. З одного боку, вона не стала, як мислилося, синтезом західного і східного християнства. Але з іншого, Східні Католицькі Церкви перетворилися на явище, яке неможливо заперечити. Їх не знищили сталінський режим і його сателіти в Польщі, Румунії й Словаччині; вихід греко-католиків із катакомб після десятиліть переслідувань став реальністю, з якою не могла і, схоже, не може примиритися Московська Патріархія, що до останнього наполягала на “добровільному входженні уніатів до лона Матері-Церкви” і канонічності Львівського псевдособору 1946 року.

На вимогу православної сторони уніатська проблема стала виключною темою засідань комісії з православно-католицького діалогу в 1990, 1991, 1993 та 2000 роках. Сторони дійшли згоди, що унія не є методом досягнення єдності, це не міст між церквами – Східні Католицькі Церкви є саме КАТОЛИЦЬКИМИ.

Однак 2000 року делегація Московської Патріархії висунула наступну претензію: якщо унія як метод досягнення єдності не є нормальним, то Апостольська Столиця повинна визнати ненормальним і сам факт існування Східних Католицьких Церков. Тобто, Папа мав би сказати “своїм русинам”, яким чотири з половиною десятиліття викручували руки за вірність Римові, що він їх зрікається.

Наступна проблема, на якій наголошує Московська Патріархія, – це прозелітизм католиків на території, яку вона визначає як зону своєї відповідальності. Скільки католики не пояснюють, що вони не прагнуть навертати православних, а працюють із невіруючими, або ж, коли це стосується милосердя, не питають про віровизнання, Патріархія лишається невблаганною – це все наші люди і вам не вільно сюди ходити.

Поза сумнівом, православно-католицькі відносини – це проблема, круто замішана на політиці і геополітиці, на кризі ідентичності, хворобливому пошуку нових орієнтирів і на історичних образах. Богословські формули тут легко руйнуються відсутністю такту, а канонічні питання раптом опиняються в центрі уваги урядів.

Але ці відносини не зводяться до ватикансько-московського фрагменту; є чимало прикладів співробітництва окремих парафій і цілих єпархій між собою, а ставлення Вселенського Патріарха до католиків, скажімо, далеко не тотожне тому, що його демонструє Свято-Данилів монастир.

Ці відносини також не зводяться до церковної дипломатії; дуже багато і католиків, і православних, зрештою, усвідомлюють: наближається та повнота часу, яка не дозволяє їм лишатися в недоброму розділенні, у суперечках через речі, які або давно перестали бути актуальними, або не стосуються їхнього свідчення про християнську Любов, що, як відомо, є вища за Закон.

Юрій Маєрник:

Із 30 червня по 4 липня у Львівській духовній семінарії Святого Духа проходила 3 сесія Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви. У ній узяли участь понад 200 делегатів – єпископи, настоятелі чернечих згромаджень, священики, миряни від усіх греко-католицьких єпархій в Україні та світі. Собор проходив під гаслом: «Ісус Христос – джерело відродження українського народу».

Глава УГКЦ Кардинал Любомир Гузар у зверненні з нагоди завершення Патріаршого Собору закликав вірних не творити собі раю на землі розривами стосунків один із одним, відкритим чи прихованим запереченням моралі, брати активну участь у громадському та політичному житті, бачачи присутність образу Божого в кожній людині, маючи завжди на увазі Божу ціль – спасіння людини.

Особливу увагу під час роботи Патріаршого Собору було приділено ролі сім’ї. Адже саме родина закладає перші поняття про суспільні чесноти. Докладніше про результати роботи Патріаршого Собору – Галина Терещук:

Іще задовго до початку Патріаршого Собору духовенство УГКЦ заявляло, що основним його завданням є визначення ролі Церкви у нинішньому суспільстві, віднайдення християнської відповіді на соціальні проблеми.

Звісно, на Соборі обговорювалися десятки важливих проблем і в житті Церкви в Україні та поселеннях, і в українському суспільстві. Відтак мова ішла про нову назву Української Греко-Католицької Церкви, проблеми взаємодії матірньої та дочірніх конфесій, Церкву на поселенні. Учасники собору говорили про необхідність створення екзархату для греко-католиків у Румунії і про те, що в залежності від пастирських потреб треба допускати в богослужіннях уживання не лише української, але й інших мов.

Християнський рух «Одна Церква для Сходу» виступив із ініціативою побудувати по одному храмові УГКЦ у східних областях України. Однак, на думку делегатів Собору, політика Церкви має бути там особливо толерантною і відкритою, зважаючи на недоброзичливе ставлення з боку православних отців.

Не оминули делегати і проблем, спричинених новою хвилею еміграції. Для українців, які нині змушені трудитися за кордоном, важливо організувати парафіяльне життя, поширювати інформацію про те, де розташовані українські греко-католицькі храми в Італії, Греції, Іспанії, Португалії. А ще Церква має намір створити душпастирську опіку над дітьми, чиї батьки виїхали на заробітки.

Окрім того, важливими соціальними проблемами, осторонь яких Церква не може залишатися, стають наркоманія, алкоголізм, змушування жінок до абортів.

Уперше на сесії Собору прозвучали слова про потребу надання УГКЦ Патріархату. У зверненні делегатів Патріаршого Собору до Синоду єпископів сказано, що українська київська Церква вже починаючи з 10 століття змагається за завершення своєї церковної структури найвищою і повною його східною формою Патріархатом, де Патріарх посідає найвищий стан і є носієм верховної юрисдикції в помісній автономній Церкві свого права. На думку учасників Собору, проголосити Патріархат УГКЦ мав би Синод єпископів із благословення Вселенського Архиєрея.

Зазначу, що під час перебування у Львові секретаря з міждержавних стосунків Ватикану я запитала в нього про те, коли саме буде надано Патріахат Греко-Католицькій Церкві. На що архиєпископ Жан Луї Торан відповів, що вирішення цього питання вже перебуває у стадії завершення і Ватикан продовжує працювати над ним.

Окрім того, на Патріаршому Соборі було ухвалено «Суспільні дороговкази віруючого», створені за зразком «Десяти Божих Заповідей». Їх принципів мають дотримуватися вірні УГКЦ, зокрема, жити вірою в Ісуса Христа за вченням Церкви, сумлінно виконувати свої обов’язки, практикувати безкорисливість.

Рішення Патріаршого Собору були офіційно схвалені на Синоді єпископів УГКЦ, який, до речі, вперше за останні 100 років проходив із 7 по 12 липня в українській столиці.

Однак мушу зауважити, що вірні Греко-Католицької Церкви досі мало знають про останні рішення Патріаршого Собору. Адже його засідання проходили за зачиненими дверима. Журналістів на них не допускали. Отож, на жаль, чимало добрих побажань і настанов, ухвалених Собором, можуть так і залишитися лише на папері.

Юрій Маєрник:

Що потрібно зробити для того, щоб у нинішньому світі розширити спілкування людей різних конфесій? Як можна зменшити ризик зловживань релігійною ідеєю заради ескалації конфлікту? Ось теми, що були предметом міркувань учасників форуму, який нещодавно відбувся у Празі. В його роботі взяв участь відомий духовний лідер Тибету Далай-Лама.

Докладніше про празький міжнародний форум, присвячений відповідальності релігій у сучасному світі, розповідає Оксана Пеленська:

Прага, 10 липня 2002 – Далай-Лама – у перекладі з тибетської дослівно «монах-море». Такий титул від 1391 року має глава Ламаїстського духовенства в Тибеті. До приєднання Тибету до Китаю, тобто ще 50 років тому, він був також і теократичним, тобто духовним правителем тибетців і вшановувався, як Живий Бог. Нинішній Далай-Лама – 14-й в історії. 1959 року, після захоплення Тибету комуністичним режимом Китаю, Далай-Лама змушений був емігрувати. Нині він живе в індійському місті Дгарамсала, де також перебуває уряд Тибету на вигнанні й де свій притулок знайшли тисячі тибетських утікачів.

До Чеської Республіки, зокрема – до президента країни Вацлава Гавела Далай-Лама має особливе ставлення. Річ у тім, що Вацлав Гавел був першим главою держави, котрий офіційно прийняв тибетського лідера. Сталось це через кілька місяців після того, як Гавел став президентом тоді ще Чехословаччини, і з цього часу вони стали друзями. Нинішній приїзд Далай-Лами до Праги – четвертий, цього разу він був запрошений, щоб узяти участь у дебатах про відповідальність релігій у нинішньому світі.

Нинішня празька зустріч є продовженням щорічних міжнародних форумів за участю відомих учених, філософів, духовних лідерів, письменників на загальну тему «Міст через глобальну прірву», започаткованих чеським президентом іще 5 років тому. Їхня мета – зблизити різні релігії та культури, щоби зблизити народи.

Цьогорічна зустріч тривала один день і мала характер медитацій – глибоких роздумів учасників форуму про те, що потрібно зробити для того, щоб у нинішньому світі розширити спілкування людей різних віросповідань, мов, культур, щоб зрозуміти, як глобалізаційні процеси змінюють стосунки між релігіями і як можна зменшити ризик зловживань релігійною ідеєю чи символом заради ескалації конфлікту. Ось що з цього приводу сказав на зустрічі Далай-Лама: «Усі головні релігійні традиції є посланцями любові, співчуття, терпимості, згоди, самодисципліни. Тому релігії повинні спілкуватися одна з одною».

На зустрічі Далай-Лама говорив із присутніми про співчуття. Він наголосив на тому, що йдеться не тільки про співчуття до хворого чи немічного і не про співчуття, котре можемо мати до своїх найближчих. Співчуття має бути життєвою позицією, наголосив Далай-Лама, – позицією ласкавості до всіх, усіх без винятку – чи то друзів, чи неприятелів. Далі Далай-Лама розповів про те, як недавно був гостем одного дуже багатого чоловіка і жив у його палаці. «У цього чоловіка є все. Та в його домашній аптеці, – продовжив він, – я знайшов ліки на заспокоєння». Тобто багатство не означає духовний спокій, після його насичення, вважає Далай-Лама, неминуче настає потреба повернення до духовних цінностей. Урешті, любов і спокій у душі провадять до фізичного здоров’я – цей висновок підтверджують і вчені.

Серед учасників нинішньої зустрічі були також президент Чехії Вацлав Гавел, головний чеський рабин Карел Сідон, авторитетний філософ, голова Чеської християнської академії, професор Томаш Галік. Стосовно терористичних актів у США, зокрема того, що стоїть за ними – конфлікт релігій, культур чи міжнаціональна ненависть, – професор Галік сказав:

«На мою думку, після падіння радянської імперії весь світ почав структуруватись по-новому, встановлюється і новий міжнародний порядок. Колишні так звані перший світ і третій світ після занепаду комуністичного блоку шукають для себе нових визначень. На цьому тлі групи осіб, які представляє бін Ладін, намагаються значній частині людей третього світу, а також закордонним заробітчанам, бездомним, знедоленим, що живуть посеред світу багатіїв і часто є мусульманами, подати іслам – радикальний іслам – як ідеологію, котра поставила б їх проти західного світу. Йдеться не про конфлікт релігій, а про зловживання певними релігійними поняттями і почуттями, про втілення певних інтересів».

І далі чеський філософ і теолог Томаш Галік продовжив: «Бін Ладін та його люди – це часто ті, хто навчався на Заході й знають цю культуру. Але вони почуваються не прийнятими цією культурою, так само як часто не можуть на повну силу реалізуватись і в світі, з котрого вийшли. Саме ці люди є певною вибухівкою, їхня ментальність та ідеологія дуже подібні до тієї, з якою починав комунізм чи нацизм. Однак цього разу вони вдягли на себе шати релігії, зокрема – ісламської релігії».

Далі в професора Томаша Галіка я запитала, що сьогодні є найбільшою перешкодою на шляху людини до людини, як можуть порозумітися народи, коли сусід не хоче чути сусіда?

«Ми зараз перебуваємо в епіцентрі такої соціокультурної революції, котру називаємо глобалізація. Всі суспільства на землі стають взаємно залежними. Ми дізнаємось багато один про одного, нас поглинули потоки інформації. Так ми зіштовхуємось із відмінними людьми, але до цього ми часто не готові. Тому тих, інших, нам потрібно зустрічати як людей, що нас можуть збагатити. Часто в нас ця “інакшість” збуджує страх чи захисні реакції. Гадаю, що сьогодні йдеться про те, що потрібно долати цей страх і навчитися сприймати відмінність як те, що передусім збагатить нас».

На думку празького філософа Томаша Галіка, порозуміння і добра воля – це єдиний шлях до взаємозбагачення і духовного зближення. І Далай-Лама вважає, що справа не в різниці між культурами чи релігіями: «Чому в світі так багато релігій? Чи це так необхідно? Я вважаю – що так! Так, це необхідно! Адже людство має так багато різних переконань, що однієї релігії й однієї філософії – недостатньо».

Далай-Лама, котрого чехи бачили вже вчетверте, так само, як і всі, хто з ним зустрічається щоденно, зауважують, що духовний лідер Тибету завжди усміхнений і незмінно в доброму настрої. І цього разу, посміхаючись і поблагословивши присутніх, він сів до авта. У мить, коли двері за ним закрились, у Празі почалась сильна злива – однак радість і світлий настрій зустрічі ще довго зігрівав серця.

Юрій Маєрник:

І на завершення передачі повернімося до Києва, де поблизу найбільшої святині українського народу – Софії Київської – кипить робота. Вісім метрів під землею збудовано автопаркінг, споруджується фітнес-центр із басейнами. Невдовзі завершиться будівництво готельного комплексу під знущальною назвою «Свята Софія».

Будують зі стаханівською одержимістю. Та чи не забувають вони при цьому на національну святиню – храм Святої Софії? Чи не призведе будівничий запал нинішніх українських скоробагатьків до зрушення «Нерушимої Стіни» Богоматері-Оранти?

Тим часом громадськість починає бити на сполох: на стінах і склепінні Софійського Собору з’явилися численні глибокі тріщини довжиною від декількох сантиметрів до декількох метрів і шириною до двохсот міліметрів, повідомляє Інтерфакс-Україна. Мій київський колега Тарас Марусик розмовляв на тему розмашистого будівництва на самій території і поблизу Національного заповідника «Софія Київська» з членом-кореспондентом Академії мистецтв України, професором архітектури і головою організаційного комітету захисту естетики та історії Києва Ларисою Скорик.

Тарас Марусик:

Пані Скорик, які основні загрози тяжіють сьогодні над Національним заповідником «Софія Київська»?

Лариса Скорик:

Насамперед те, що на порушення усіх законодавств, які тільки існують і до яких Україна причетна (маю на думці міжнародні хартії, конвенції, маю на увазі наше українське законодавство про охорону культурної спадщини), на різке порушення всіх цих законодавств на самій території заповідника ведеться будівництво, яке категорично повинно бути там заборонене. Бо тільки те, що пов’язане зі збереженістю пам’ятки, тільки ті земляні чи якісь інші роботи можуть провадитись на території заповідника, це записано у всіх абсолютно законодавчих скрижалях. Тобто це є кримінальна ситуація.

Тарас Марусик:

Які конкретно роботи там проводяться?

Лариса Скорик:

Під самісінькою стіною, тобто якщо провести прямовисно лінію вглибину землі від історичної стіни Київської Софії, за якихось 15 метрів від Митрополичих палат і кілька десятків метрів, навіть не 80, а менше, від самих стін Собору вже зреалізовано підземний гараж, не одноповерховий, а два з половиною поверхи, і вже реалізується будівництво колосального (глибина котловану цього становить понад 15 метрів) фітнес-центру, в якому мають бути три басейни. Як можна в лесовидних ґрунтах, на яких стоїть весь ансамбль Софії, будувати басейни підземні?!.

Тарас Марусик:

Ви думаєте, що саме від цього будівництва пішли тріщини?

Лариса Скорик:

Безперечно. І не тільки від цього. Ще на Стрілецькому провулку, там, де на місці двоповерхового будиночка запроектовано шестиповерховий будинок, у панічному темпі, аби швидше освоїти фінанси і отримати собі відповідну нерухомість, почали страшні роботи – забивання паль і навантаження ґрунтів; це взимку проводилось, від цього пішли тріщини, тобто це почалося давно.

І мене страшенно дивує позиція нової дирекції київського заповідника, директора Куховальської, яка змінила на посту і відправила на пенсію тодішнього директора Валентину Очкасу. Мене дивує, чому Софія мовчить, чому не робить прес-конференції, чому не звертається до ЮНЕСКО, адже це є пам’ятка світового значення! Нарешті дирекція застосувала листа, який ми знайшли в інтернеті, єдиного листа до уряду Кінаха. А я хочу запитати – чому не до ЮНЕСКО?

Тарас Марусик:

Хто відповідає за всі ці протизаконні побудови, які ведуться майже впритул до стін Софії Київської?

Лариса Скорик:

Хто повинен відповідати? Є у нас таке управління в місті Києві – Управління охорони пам’яток, яке очолює Руслан Кухаренко. Виявляється, це управління себе прекрасно почуває, але пам’ятки – зовсім не так. Тому що це управління, а воно підлягає міському голові, повинно було вже бити в усі дзвони, що цього робити не можна.

Але щось відбувається абсолютно неймовірне. Бо там, де треба нісенітниці робити, тобто великі обсяги зреалізувати з великими грошима – раптом терміново відбудувати Десятинну – управління все в дії. На Майдані Незалежності управління – і замовник, і проектант, і ентузіаст. А там, де руйнується найбільша українська святиня – це фактично є символ України, символ української нації (не хочу вдаватись до патетики, але це є так) – це так само як викреслити з нашої пам’яті Шевченка…

Тарас Марусик:

Тобто і фітнес-центр, і гараж – це все Руслан Кухаренко?

Лариса Скорик:

Він повинен би був це заборонити. І якщо він не має вміння це заборонити, то є судові інстанції. Включно з ЮНЕСКО, апеляція до ЮНЕСКО, до світових правоохоронних органів.

Можна кивати на великих крутих, які це замовляють, тому що в нас справді гроші пробивають усі мури, і навіть мури Софії. Але ж існує якась влада, яка повинна вирішувати це однозначно – мабуть, такої влади в нас не існує. Існує влада, яка почувається дуже комфортно і з тими хлопцями, які готові зруйнувати Софію.

Тарас Марусик:

Пані Скорик, запитання на закінчення – була стаття колись в Ізвестіях «Скільки коштує сьогодні Собор». І тоді оцінювали видатні пам’ятки, в тому числі Софію Київську, в 130 тисяч рублів.

Лариса Скорик:

І смішно, і гірко. Це приблизно так само, як оцінити Нотр Дам чи ще щось інше, що є символами національної культури. Взагалі, як можна шедеври мистецтва, тим більше такі, як Софія, перераховувати на гроші? Так, можна сказати, що вартість цегли – стільки, але навіщо ці калькуляції? Це ж нонсенс, це на межі якоїсь параної. Ціни немає цій пам’ятці. Якщо немає Софії – немає України.

Юрій Маєрник:

Якщо згадати період «епохальної» реконструкції на Софійській площі кілька років тому, коли археологам доводилося вихоплювати унікальні пам’ятки буквально з під ковша бульдозерів і для цього працювати вночі, якщо мати на увазі «шедевр» архітектурного еклектизму, яким після реконструкції «пишається» столичний майдан Незалежності, і додати до цього бурхливе будівництво поблизу найбільшої святині – символу українського народу – храму Святої Софії, то огортає сум, а іноді й жах.

Наші пращури споруджували храми – собори для того, щоби зміцнити й облагородити силу духовну, пам’ятаючи про вічність. Невже ж Україна нині настільки «переповнена» силою духа, культурно-історичною пам’яттю, що можна дозволити собі під стінами тисячолітнього собору будувати фітнес-центр із басейнами, ризикуючи при цьому збереженням «Нерушимої Стіни» Богородиці-Оранти?

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG