Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 22:17

Національна церква й українська нація


Національна церква й українська нація

Київ, 16 липня 2002 - Занепокоєння тим, що прірва між православними в Україні глибшає, неодноразово лунала в нашій програмі. Причому відчуження сягає небезпечної позначки, а редакції епізодів церковної історії у виконанні пропагандистів різних юрисдикцій стають настільки відмінними, що часом здається нібито йдеться про різні церкви в різних країнах. Характерно, що останнім часом зникла навіть імітація готовності шукати шляхів врегулювання проблеми. Навіть більше – в Українській православної церкви Московського патріархату дедалі голосніше підкреслюють, що проблеми взагалі немає – існує лишень жалюгідна купка «безблагодатних», яка тримається коштом націоналістів.

У свою чергу, на нещодавній прес-конференції предстоятель Української православної церкви Київський патріархат повідомив, що його церква більше не прагнутиме об’єднання з іншими православними України.

Патріарх Філарет заявив, що, цитую: “Ми повинні змінити акценти нашої діяльності і не настоювати на єдиній помісній Православній Церкві на основі об’єднання усіх Церков” (кінець цитати). Відтепер Українська православна церква Київського Патріархату пропонує іншим Православним Церквам України приєднатися до неї і вважає, що створення єдиної Церкви у державі можливе лише на її основі. Українській автокефальній православній церкві, переговори про зближення з якою з більшим або меншим успіхом тривали досить довгий час, також пропонується приєднуватися.

Чим викликано таку заяву? Навіть якщо у першоієрарха УПЦ КП і є дуже вагомі підстави розчаруватися у так званому об’єднавчому процесі і своїх власних перспективах, якщо цей процес насправді розпочнеться, навряд чи йому варто було б оголошувати, що вірним його церкви на жодне об’єднання відтепер сподіватися не випадає. Хоча б тому, що для дуже і дуже багатьох із них нинішній стан українського православ’я є просто незрозумілим. Поза всяким сумнівом, із юридичної точки зору кожна релігійна інституція може об’єднуватися або відмовлятися від об’єднання з будь-ким. Однак церква, що оголосила себе національною, повинна мати особливу відповідальність перед нацією. Національна церква – це не просто церква, де богослужіння здійснюються національною мовою. Це церква, котра за визначенням бере на себе працю з постійного вдосконалення свого народу. І якщо нація, що формується (а модерна українська нація знаходиться в процесі формування і про близьке завершення цього процесу поки що говорити передчасно), є дуже й дуже немонолітною, то, відповідно, національна церква несе особливий обов’язок щодо її (нації) консолідації.

Патріарх Філарет неодноразово висловлював упевненість у тому, що майбутнє Православ’я в Україні – в єдиній Помісній Українській православній церкві, чия автокефалія буде визнана іншими православними церквами. Це не викликає сумніву, але за однієї дуже суттєвої умови: якщо українська державність і українська громадянська нація стануть незворотними реальностями (видається, що такі явища пов’язані нерозривно – поза власною державою ця нація вічно лишатиметься недовершеною, чимось не набагато більшим за етнографічну спільноту; без громадянської нації, з іншого боку, стабільність української держави завжди буде загроженою). І якщо церква почувається відповідальною за забезпечення згаданої незворотності, вона мала б допомогти “зшивати” українську націю – наполегливо й сумлінно, ретельно зводячи в єдине різні ідентичності. Інший шлях – ми заходимося розбудувати церкву для частини українців, а іншу частину не помічатимемо – увічнює не лише православний розкол в Україні, але й ті шрами й розтини, які неприпустимо довго не загоюються на тілі української нації.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG