Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 07:07

Тижневик «Листи на Свободу»


Тижневик «Листи на Свободу»

Прага, 13 липня 2002

Василь Зілгалов

Потік листів до редакції не вщухає, тому й не припиняється вихід в етер нашої програми. Теми кореспонденції слухачів радіо Свобода найрізноманітніші - від проблем селянського двору, так би мовити, сучасної Кайдашевої сім’ї, і до найсерйозніших державницьких проблем, включно з пропозиціями радикального реформування політичної системи України. Ось, наприклад, наш слухач зі Львова, винахідник Омелян Лищишин відгукується на один із наших матеріалів про 14-ту Міжнародну конференцію з проблем СНІДу і відзначає, цитую: :"Я був би радий Вас ознайомити з моїми науковими дослідженнями в області СНІДу, якими я займаюсь з 1985 року.

Результатами моїх досліджень є біля десятка патентів та винаходів. Звичайно, це ще не перемога, а перші кроки до подолання такого небезпечного недугу. Адже, будь - яка хвороба є небезпечною та залишає свої сліди в організмі людини назавжди.

Вірус СНІДу є у кожної людини від народження. Але він дрімає в організмі та чекає свого часу, щоб захопити біологічну владу в організмі та зруйнувати імунну систему людини, кров, органи дихання та прискорити смерть. Я не почав створювати ще одного хімічного препарату проти СНІДу, які і так отруюють організм. Цей вірус живе в крові, яку він і знищує.

Виникла думка знайти шлях для очищення клітин крові від вірусу СНІДу, і знищувати цей вірус природним, нешкідливим для організму шляхом. Спочатку була розроблена нова технологія знищення в крові вірусу СНІД. Ця технологія була визнана медичним винаходом, який не має аналогів, що вважається відкриттям. Про ці винаходи добре обізнані наші вчені у Львові, які мене морально підтримують та допомагають. Мені запропоновано зробити доповідь англійською мовою перед експертами та вченими з інших країн. Така конференція буде проведена під Києвом 15-17 жовтня 2002 року.

Я вже готовий детально розповісти та продемонструвати ці винаходи. Я повністю погоджуюся з Вашими передачами, що , якщо не вживати заходів проти СНІДу, то через 50 років ця хвороба може знищити людство - не буде кому воювати, не потрібна буде зброя, а мужчини будуть масово вимирати від вірусу СНІД.

Винахідник зі Львова Омелян Лищишин.»

Василь Зілгалов

Я дякую нашому дописувачеві зі Львова і бажаю панові Лищишину успішно реалізувати його патенти та реально допомогти хворим на СНІД, бо, як вважають міжнародні спостерігачі, в Україні на сьогодні близько 300 000 уражених цією хворобою...

На підтвердження різноманітності тематики ваших листів, шановні слухачі радіо Свобода, наводжу ще один допис, репліку від пана Леоніда Антонова з Кривого Рогу, цитую:« Шановна редакція радіо Свобода, після побачення по УТ-1 сюжету про отримання президентом авторського свідоцтва на винахід, у мене майнула думка, що для українського народу краще було б, якби талановитий конструктор залишився б працювати у конструкторському бюро і не подавався у компартійну номенклатуру, а згодом і у велику політику. Ще з радянських часів існує практика, коли творчий винахідник, вимушений залучити до співавторства інших людей, котрі допомагають йому зареєструвати винахід,тому що це дуже складно. В моєму житті був епізод, коли окрім творчого винахідника свідоцтво отримали і члени так званої групи підтримки, до якої належав і я. Слід пам’ятати, що поєднувати творчий процес винахідництва з іншою працею практично неможливо. Ймовірно, цей сюжет по УТ-1 мав на меті підняти рейтинг президента на більш високий рівень.» Так що два винахідники так би мовити, але про різні рейтинги йдеться, як ви самі, мабуть розумієте, шановні слухачі.

Пісня у виконанні Тризубого Стаса

Мить, секунда, хвилина, година, Тільки вчора вродилась дитина, А завтра це вже поважна людина, Крізь батько й дід.

Ходить маятник крок за кроком, День за днем, а потім рік за роком. І навіть, не встигнеш кліпнути оком, Згаса твій світ.

Ми, діти Божі, живемо лише раз. Час то є не гроші, а гроші - не час. Кинь свого годинника під трамвай І котра година не питай!

Січень, лютий, березень, квітень, Хто навчить мене, як треба жити? Їсти, пити й дітей родити - І так щодня.

Травень, червень, потім липень, серпень. То горень-злидень, то є бідень-терпень, А де ж той літень, зелений верпень.. То все - брехня.

Ми є пішаками у нечесній грі, Грають нею з нами календарі. І останній аркуш - то дорога в рай, Хочеш чи не хочеш - а зривай!...

Василь Зілгалов

Після музичних медитацій у часі Тризубого Стаса ми запитуємо, чи залежить вектор руху України від траєкторії польоту каменюки, цілком по-європейськи кинутої у сусіда. Цікаве питання, котре знову ж таки випливає з ваших листів, шановні слухачі радіо Свобода. І мій колега Павло Вольвач так би мовити логічно й творчо роздумує над деякими з дописів до редакції. Не завадить його послухати.

Павло Вольвач

Поки українська влада затягує вирішення будь-яких насущних проблем українського народу, той таки народ тугіше затягує пастки. Він, як станкові кулемети, тягне за собою кравчучки з кучмовозами, длубається на городах, торгує жуйкою, риє канави в Європах і …трапляється пише листи на «Свободу».

Про що пише? Та все, переважно, про те ж - про погане й невеселе життя. Котрого, до речі, не повинно б в Україні бути, і не лише через загальновідомі фактори на кшталт найкращих у світі чорноземів, сприятливого клімату et cetera. Зайвим тому підтвердженням є й інтелектуальний простір читацької пошти, простір листів отих так званих « пересічних громадян», який за обширами і глибиною думки разюче контрастує і з уладоможним безголів’ям, і з дуже згадуваним ганебним загальним рівнем життя.

Яскравою ілюстрацією до сказаного є лист львів’янина Петра Панчука, пенсіонера, ветерана праці, в котрого, цитуючи дописувача,«злочинний уряд-влада вкрали не тільки трудові заощадження, а й купівельну спроможність пенсії, яка при зміні назви «Ветерана труда СРСР» на «Ветерана праці України» зменшилась, майже, в 15 разів.

Утім, можна вкрасти пенсію, але не здатність напружувати мозкові півкулі, здатність мислити. Що й робить пан Панчук, колишній системний аналітик в галузі автоматизованих систем контролю і управління технологічними процесами й виробництвом.

Офіціозна словесна еквілібристика, як і поверхові журналістські підходи до складних і животрепетних проблем, пана Панчука давно не задовольняють. Критичний слухач ставить це на карб, до речі, і деяким нашим передачам, закликаючи журналістів частіше оперувати не кучерявими евфемізмами, а сухою «цифіррю» і конкретними, а відтак – часто вбивчими, фактами.

Ну, наприклад. «Чи є ще у світі – запитує дописувач, - такий же цинічний парламент, як в Україні, який міг би затвердити / як у бюджеті 2002-го року / мінімальну зарплату в 3.44 рази меншу від прожиткового мінімуму, який складає 340 гривень, або ж 53 долари, в той час, коли ще в 50-х роках ХХ століття парламенти цивілізованих держав ухвалили закони про те, що мінімальна зарплата повинна перевищувати ТРИ прожиткових мінімуми, тобто складати 450 доларів, позаяк, встановлений тоді ЮНЕСКО прожитковий мінімум складав 150 доларів. Чи є бажання це реалізувати, хоча б із запізненням на 150 років?»- запитує наш слухач.

Напевно, є – додамо від себе, неспроста ж відтепер кожен депутат парламенту матиме аж 31-го помічника-консультанта.

А слухач продовжує далі, цитую:«ВВП у Західній Європі десь в 25 разів більший на душу населення, ніж в Україні, навіть Польща перевищує в 10 разів. При зростанні ВВП у рік на 6%, як пропонує уряд Кінаха, за елементарними арифметичними розрахунками західноєвропейський рівень стає досяжним через 400 років, а польський – через 160». І насамкінець доскіпливий пан Панчук закликає всіх журналістів до базисних, основоположних тем і питань, щоб, знову цитую:«слухачам було зрозуміло, що українська влада веде нас ні в яку Європу, а в глибину Африки».

Що ж будемо намагатися. А Вам, пане Петре, щиро вдячні за ґрунтовного й ділового листа.

Пісня у виконанні Тараса Чубая і Скрябіна

Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є, А лента набої поспішно подає. Ах, лента за лентою набої подавай Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!

А ворог атакує і преться що сил, Юнак-кулеметник їх вправно косив. Ах, лента за лентою набої подавай, Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!

Василь Зілгалов

Наш колега Павло Вольвач переходить від системної аналітики до проблеми Кайдашевої сім’ї у ваших листах.

Павло Вольвач

Утім для різних людей базисними можуть бути і різні питання. Про що й свідчить, зокрема, лист від іншого нашого слухача, пана Степана Шаюка із села Горішній Івачів на Тернопіллі. Власне, це не лист, а крик душі на 8-ми сторінках, із вкладеним власним віршем і вклеєними талончиками карткової системи за 1944 рік – як документальний спогад про поневіряння родини Шаюків, вивезених НКВС ще перед війною до Казахстану. Багато чого випало на долю пана Шаюка, не будемо перераховувати, але головні біди, схоже, настали після купівлі ним у 82-му році садиби в Горішньому Івачеві. З листа пана Шаюка постає історія в стилі «Кайдашевої сім’ї» і «Баби Параски й баби Палажки», разом узятих, та ще й помножених на пострадянські реалії.

З перших же днів почалися, як висловлюється пан Шаюк, «диверсії і терористичні напади». Діяла, звісно, не «Аль-Каїда» і, навіть, не «Аум сінрікьо», а свої ж, за підтвердженням пана Шаюка, сусіди. Цитую:«Кидали зі свого подвір’я каміння в мене й у 1984-му році зранили гомілку моєї лівої ноги / маю довідку з лікарні /. Рана на моїй лівій нозі у розмірі 5 на 7 сантиметрів. Крім цього, напавши на мене на моєму дворі, залізними вилами Дейнека бив мене по голові, це вже третій раз, а його жінка прибігла і ще мене добивала».

Треба сказати, що норови у Івачеві Горішньому просто верховнорадівські...

Що ж маємо? Сусіди, як запевняє пан Шаюк, б’ють і травмують. Лікар вигнав із лікарні. Міліціонери залякують і ігнорують. Судмедекспертиза підкуплена «з тельбухами», як висловлюється наш дописувач. Тернопільський обласний суд ігнорує заяви, районний суд теж. Тим часом лихі сусідоньки потроху обтинають землю з присадиби пана Степана, б’ють його і членів родини, адмінкомісія безпідставно штрафує, і ще, ще, ще... А за всіма цими апокаліпсичними вереміями бовваніє зловісна фігура голови сільради, в чому абсолютно переконаний пан Шаюк.

Ну, що тут скажеш? Можна відмахнутися – мовляв, це не тема «Свободи» і не її функції – мирити Карпа з Лавріном у суперечці за всохлу грушу. Можна зітнути плечима – мовляв, хвора уява в людини, всі навкруг погані, а він один цяця. Можна... Але, знаючи глухо бетонну міць бюрократично-владного апарату, котрий від старих часів анітрохи не змінився, лише зміцнів і здатен перемолоти просту людину на порох, так ось, знаючи це, рука відмахнутись не підіймається. Втім, як і робити якісь беззастережні висновки, приймаючи чиюсь сторону конфлікту – до того ж іншої сторони не заслухавши.

«Шановні!- хочеться заволати.- Ми ж не прокуратура і не суд! Обніміться, брати мої...»- ну, й таке інше.

Зрештою, якщо Україна таки правова держава, а в Горішньому Івачеві права когось з громадян брутально потоптуються, повинен вступати в реальну дію Закон, однаковий для всіх – від колгоспника-пенсіонера до голови сільради й Президента держави. До того ж, вже згадуваний вектор руху України – мовляв, в бік Європи чи Африки? – залежить не лише від президентів з парламентарями, а й від напрямку польоту каменюки, цілком по-європейськи кинутої у сусіда...

Молитва

Отче Наш, Ти, що єсі на небесах Нехай святиться ім’я Твоє Нехай прийде царство Твоє Хай буде воля Твоя - як на небі, так і на землі Хліб наш насущний дай нам днесь І прости нам провини наші, як і ми прощаємо боржникам нашим І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого…

Василь Зілгалов

Словами головної християнської молитви я нагадую тим, хто підніс каменюку у сусіда, що земне життя тлінне для всіх і кожна така каменюка колись повернеться назад до того, хто її підносив і кидав у ближньго. Це стосується і тих, котрі радіють з чужої біди, так би мовити, «а щоб у сусіда корова здохла». Пам’ятаєте, що демократія і справедливість починається біля тієї всохлої Кайдашевої груші.

Пісня у виконанні Тризубого Стаса

Та якось так безпечніше в юрбі Ми втратили щось. І маємо небо у хмарах, І по суцільних базарах ми несемось. Він був актор, тепер - купи-продай, А той поет - міняла та мішечник І повний шлунок єдиний його рай. Тепер за нього думає його кишечник. А той доцент подався за кордон, Не на симпозіум, а також із торбами. Він би і сам продався з тельбухами За пару баксів, марок, або крон. Не має проблем, ми бізнесмени завзяті, А що занедбані хати, то якось проживем. Тепер держава стала нічия, Кому охота, той і розкрадає Усі крадуть, усі, але не я. Мені байдуже, моя хата з краю.

Василь Зілгалов

Після Тризубого Стаса, знову про політичні абсурди і формули рішучого реформування політичної системи України, або, як по чудернацькі, збігаються думки президентських радників теоретиків та реформаторів з національних низів.

Мій колега Олекса Починок дискутує з нашим слухачем і автором листа Євгеном Маїком із Жовкви.

Олекса Починок

Від часу проголошення незалежності України пройшло достатньо часу, аби ми могли неупередженим оком подивитись на результат.

З одного боку де-факто і де-юре - Україна - незалежна держава з усіма її атрибутами. В усьому іншому мало чим можна похвалитися. І це при тому, що вона мала чи не кращі, за оцінками західних аналітиків, стартові можливості, порівняно з іншими радянськими республіками.

Причини того, що «ми маємо те, що маємо...» називаються найрізноманітніші. Хтось звинувачує політичну еліту, інші – кивають на зловорожих сусідів, ще інші – звинувачують народ як такий. Дискусії на цю тему точаться у різних формах протягом усього останнього часу. Але серйозна розмова на тему ефективності політичної системи, яку ми собі обрали, так і не розпочалася.

Як відомо, лідер соціалістів Олександр Мороз, який уже кілька років пропонує запровадити парламентську систему правління, виглядає на цьому тлі «теоретичного вакууму» заледве не диваком. Реакції суспільства майже ніякої, якщо не вважати кількох роздратованих реплік президента Леоніда Кучми, статті політолога Віктора Небоженка про те, що нинішня система влади себе «ще не вичерпала» та листа на радіо від історика Євгена Маїка з міста Жовква, який, фактично, повторює аргументи політолога.

Політичну ситуацію пан Маїк означує як абсурдну і наводить вагомі аргументи. На його думку, все це зводить Україну на рівень відсталої латиноамериканської країни. При цьому він рішуче відкидає спроби опозиції послабити роль президента, а то й поміняти політичну систему, адже в Україні має залишитись «сильна влада, сконцентрована в руках однієї особи, яка оновить владну вертикаль згори до низу і це дасть можливість провести необхідні реформи».

Оскільки, на його думку, кінцевий результат залежить не від типу політичної системи, а від людей, які її наповнюють. На підтвердження своїх думок він посилається на В’ячеслава Липинського та Макіавеллі. Тобто, загалом висловлює таке уявлення про «силу», яке нині домінує в українському суспільстві. Зокрема про те, що якась високоморальна й сильна харизматична людина обмежить апетити олігархів і свавілля бюрократії, змусить усіх дотримуватись закону і, врешті, не допустить розпаду країни. І покладає відповідальність за реалізацію цього сценарію на націонал-демократів, які повинні «завоювати» президентську посаду.

Оскільки чекати ми вже втомились, то чи не настав час почати хоча б формулювати запитання, адже правильно сформульоване запитання – уже «половина відповіді». Хоча б : «А які ж шанси у такого розвитку подій?»

Видається мені, що уявлення про такого роду «сильну владу» змушують нас постійно шукати чи то Мойсея, чи то Вашингтона, чи то Віссаріона Адольфовича Піночета . І спричинені вони «тавром бездержавності», давнім архетипом поведінки народу, якому історія дала дуже мало спокою і який мріяв про месію, що виведе з «єгипетського рабства».

У кінцевому результаті ці очікування призводять до свого роду соціальної шизофренії, зіткнення різновекторних мотивів, з одного боку, демократія потребує емансипації особистості від державного контролю, з іншого - це входить у протиріччя із традиційним уявленням про сильну владу, яка має бути гарантом державної незалежності.

Звідси і дискусія початку 90-х про пріоритет нації чи особистості, хоча, насправді, нація формується саме з особистостей, які довіряють і визнають одна одну. Цим «ментальним туманом» користуються різного роду пройдисвіти, яким набагато легше маніпулювати однією людиною, у руках якої сконцентрована вся влада, аніж багатьма «центрами сили», що представляють інтереси різних прошарків суспільства.

Між тим світові політологи сходяться на думці, що, так звана, «сильна президентська влада», загалом, менш ефективна, аніж парламентська демократія. І одним із доказів того є криза президентських систем у Латинській Америці. Єдиний виняток - стабільна демократія США, на яку любить посилатися Леонід Кучма, має свої особливості, яких немає у Латинській Америці та Україні. Зокрема, американський президент – це заледве не єдиний глава уряду, більша половина пропозицій якого може бути відкинута.

Сьогодні більшість стабільних демократичних режимів світу є саме парламентськими, за яких виконавча влада породжується більшістю у законодавчих органах і є дієздатною лише спираючись на таку більшість.

Ця «сила», можливо, і не така очевидна, але у кінцевому результаті ефективніша, оскільки дає можливість хоч і не так швидко, але ухвалювати, шляхом досягнення компромісів, розумніші рішення. Вона знімає проблему протистояння виконавчої і законодавчої влади і формує справді відповідальний перед суспільством уряд .

Так от, повернемося до листа пана Євгена Маїка. Історик із Жовкви пише про те, що Україна може перетворитися у латиноамериканську країну. Пане Євгене, ми не перетворюємось – ми вже приїхали на цю станцію з початком другого терміну Леоніда Кучми.

Імплементація результатів кучмівського «всенародного референдуму» та балотування його на третій термін будуть хіба що останніми штрихами до картини, яку ми гуртом і намалювали. А що стосується націонал-демократів, так саме через такий спосіб думання вони і посадили «сильного Кучму» у крісло прем’єра.

Але – це тема вже інших передач. Зрозуміло одне – без широкої суспільної дискусії про систему влади в Україні ми і далі будемо кружляти у замкненому історичному колі, ризикуючи втратити незалежність. Незважаючи на те, що маємо велику перевагу як молода країна у тому, що можемо скористатися досвідом державного будівництва інших націй.

Василь Зілгалов

І на завершення не можемо, хоч трохи, підсміятися з себе, якраз за вашими листами, говорячи про дух не демократії, а димократії.

Дух димократії. / з підслуханого на Бесарабці/...

Про рабство.

Кордон рабства не можна перетнути нелегально.

Про владу. Мало прийти до влади, головне – відійти від неї неушкодженим.

Іще про владу... Влада народу? Уточніть, будь-ласка, над ким?

Гасло українських бомжів. Все одно старці – так підемо гуляти по світу.

Не поспішай. Того, хто знайшов вихід, затопчуть першим.

Біля українського кордону / з середини/:

Порушник. Скажіть, а кордон дійсно на замку?

Прикордонник. На замку, ітіть його маму, а то б сам давно чкурнув.

Проект Конституції країни.

Стаття 1. Країною управляє ДІД.

Стаття 2. Дід є ґарантом сходу Сонця і його заходу для блага народу.

Стаття 3. Ґарантом всього іншого є БАБЦЯ.

Стаття 4. Бабцю обирає ДІД.

Стаття 5. Дід обирає всіх інших, він же їх усуває, нагороджує, обезголовлює або ж переводить на іншу роботу.

Стаття 6. Раз в чотири роки ДІД дозволяє обрати парламент.

Стаття 7. Або не дозволяє.

Стаття 8. Якщо дозволяє, то створює у ньому свою більшість. Яка йменується ДІДОВА більшість.

Стаття 9. Завдання парламенту –не заважати ДІДОВІ.

Стаття 10. У Діда є дві дачі – одна на Заході країни, інша на Півдні.

Стаття 11. Якщо ДІД не на дачі , він керує країною, якщо на дачі – також.

Стаття 12. Якщо ДІД їде за межі країни, все залишається так, як є.

Стаття 13. У ДІДА є Олена, Саша, Собакевич, Віктор, ВолодимИрич і офшорна зона. Остання – про всяк випадок...

Стаття 14. До відбуття у офшорну зону ДІД залишається ґарантом єдності країни із двох шматків, 25 губерній та однієї автономії.

Стаття 15. Все тримається на єдності інтересів родини ДІДА та місцевих намісників, губернаторів, які утворюють владні клани лише за згодою ДІДА.

Стаття 16. Хто не згоден з ДІДОМ, той відбуває до Сан-Франціско, якщо зможе...

Стаття 17. Люди, вівці, леви, куріпки і всяка інша худоба та бидло мають право хотіти стати ДІДОМ.

Стаття 18. Але вирішує це народ.

Стаття 19. Який вибрав ДІДА.

Стаття 20. Котрий, дивись статтю 2., цитую: «є гарантом сходу сонця і його заходу для блага народу».

Стаття 21. Завдання народу – не заважати ДІДОВІ.

Про ГЕРБ.

Гербом країни є ДІД у вигляді НЕПТУНА з ТРИЗУБОМ, на якому щодня нанизуються: свіжий шмат сала, протятий огірок і свіжий номер єдиної незалежної газети під назвою «ДІДОВА демократія».

Василь Зілгалов

На цьому ми завершуємо програму «Листи на Свободу». На все добре. До нових зустрічей в ефірі і пишіть нам про свої враження від передачі, а також про те, чи можна виносити на всенародне обговорення проект Конституції країни із нашого Духу демократії?

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG