Варшава, 18 липня 2002 - До Варшави прибула делегація зі Львова на чолі з головою міста Любомиром Буняком. У помешканні відомого польського політика Яцека Куроня у присутності президента Варшави та чільних представників польського істеблішменту – були Броніслав Геремик, Адам Міхнік, Богуміла Бердиховська ( добре знані в Україні польські демократи), були маститі журналісти й діячі культури,- отже у їх присутності львівський міський голова вручив Яцекові Куроню документ про присвоєння звання “Почесний громадянин Львова”.
До вашої уваги розмова з головою Львова Любомиром Буняком на важку тему. Про толерантність, про пошуки порозуміння, про ставлення у Львові до нацменшин, - словом, про демократію:
- Ви приїхали до Яцека Куроня, а зустрів вас у його домі цвіт польської демократії, найцікавіші й найвпливовіші її представники. Чи Ви сподівалися такого тепер, коли, прямо скажемо, між Львовом і Варшавою існує деяке напруження у зв'язку з відомою проблемою польського військового цвинтаря?
- Я був вражений присутністю таких видатних людей, імена яких мені відомі ще з вісімдесятих років. Я відчув атмосферу приязні і доброзичливого ставлення до нашої держави, до нашого народу, до нашої історії, до нашої культури. Це мене приємно вразило. Мене з Польщею багато зв’язує. Я знаю цю країну, знаю тутешні звичаї і відому польську люб’язність. Але навіть при цьому я був приємно заскочений таким прийняттям.
- Ви прийшли до керма Львова у непростий час, коли проблема польського військового цвинтаря на Личакові дещо затьмарила до цього, можна було сказати, ідеальні польсько-українські взаємини. Як ви гадаєте, чи найближчим часом удасться знайти порозуміння у справі цвинтаря?
- Я на це сподіваюся. В усякому разі я переконаний, що мусимо шукати шляхів до порозуміння. Ми не маємо права як держави-сусіди, як народи –сусіди ризикувати нашим добросусідством, і історія нас цього вчить. Ми повинні бути разом і в усьому підтримувати одне одного. Це наша, можна сказати, історична роль.
- Даруйте за таку, може, надто гостру постановку питання: слухаючи вас я не можу не пам'ятати того, що часом у Польщі тепер говорять про Львів. Мовляв, це місто не толерантне для нацменшин. Себто, певні кола пробують робити Львову такий несимпатичний імідж. Що ви як міський голова робите, аби в усі часи демократичний Львів не обріс, так сказати, машкарою нетолерантності. Кажу машкарою, бо справжнє обличчя Львова, без сумніву, є демократичне...
- Так, це машкара... Бо справжнє обличчя Львова – багатонаціональне й толерантне. У Львові живуть росіяни, євреї, поляки, угорці, білоруси... І я як міський голова намагаюся створити у місті умови, аби їм жилося затишно, як буває затишно вдома. Це наші громадяни, громадяни незалежної України і я все робитиму для того, аби вони відчували себе вільно і впевнено. Я не можу допустити, аби наша українська нація притісняла якусь меншину. Якби так, борони Боже, трапилося, то я був би перший, хто грудьми став би на захист скривджених. Але у Львові нема традиції кривдити чи переслідувати представників інших національностей лише за приналежність до іншої культури чи релігії. Львів завжди лежав на перетині європейських шляхів і львів'яни звикли мешкати поруч з австрійцями, з німцями, із поляками... з росіянами. Кожен, хто він би не був, якщо ідентифікує себе з державою, якщо є громадянином України завжди у Львові буде своїм.
- Ви говорите гарні і правильні слова. Але повернімося до конкретної проблеми, польсько-львівської? Бо в Польщі вважають, що проблеми польсько-української нема. Є проблема польсько-львівська...
- Яцек Куронь добре говорив про “малі батьківщини”. Я думаю, що той шлях, який він запропонував, шлях обміну думок між елітами, доброзичливого обміну думок – це шлях, яким ми повинні прийти до порозуміння. Іншого шляху я не бачу. Силові якісь методи заведуть нас на манівці. Зрештою, я не вважаю питання цвинтаря аж такою великою проблемою. До нас приїжджає багато польських підприємців, для яких проблеми економічного характеру мають набагато більше значення, ніж проблема цвинтаря. Це за великим рахунком проблема пересічна, яка не повинна виступати понад наші двосторонні інтереси. І подивіться, це добре розуміє президент Александр Кваснєвський, який під час свого державного візиту до США ще раз нагадав світові про Україну. І ми вдячні йому за це. Отже є проблеми, так би мовити, щоденного порядку і є стратегічні цілі. Наші стратегічні польсько-українські цілі не може віддалити одна нерозв'язана, поки що нерозв'язана, проблема. Бо ми її розв'яжемо.
- Ваша зустріч з представниками польської еліти, можна сказати, заклала початок таким неформальним зустрічам у вузькому але впливовому колі. Чи ви вже думали, яким буде наступний крок?
- Ви застали мене своїм запитанням зненацька. Я думаю, треба після Варшави все добре обміркувати. І продовжувати те, що ми почали з Куронем. Я вважаю, що ми на шляху до успіху.
- Пане Голова, зробимо невеликий екскурс в недалеке минуле і перейдемо до ще однієї важливої теми польсько-українських відносин. Ви були одним з ідеологів і реалізаторів нафтопроводу Одеса-Броди-Гданськ, цього найбільшого спільного українсько-польського проекту. Останнім часом довелося мені чути такі заяви, що, мовляв, для каспійської нафти з цього газопроводу нема покупців на Заході і що, мовляв, ледве чи варто завершувати польський відтинок, бо російські можливості в цій ділянці – поза конкуренцією. Що ви з цього приводу думаєте?
- Дякую за це запитання. Цей проект – це дійсно моє дітище і я, звісно, стежу за його подальшою долею. Але, на жаль, останнім часом там відбуваються якісь не зовсім зрозумілі для мене речі...Там з’явилися випадкові люди, які хочуть його комерціалізувати, аби він став не як стратегічний об’єкт для нашої держави, а як об’єкт комерційний. Це небезпечна тенденція, бо за нею можуть піти інші процеси...Все може піти шляхом приватизації...Знаєте, як це буває – будуть казати, що нафтопровід нікому не потрібний, і потихеньку задешево прикуплять його... А вже тоді використати...Це дуже небезпечна тенденція. Держава тих тенденцій, мені здається, не відрегульовує. І виплили тепер, повторюю, випадкові люди, які чомусь тепер будують стратегію та ідеологію цього проекту. Це дуже небезпечні тенденції.
До вашої уваги розмова з головою Львова Любомиром Буняком на важку тему. Про толерантність, про пошуки порозуміння, про ставлення у Львові до нацменшин, - словом, про демократію:
- Ви приїхали до Яцека Куроня, а зустрів вас у його домі цвіт польської демократії, найцікавіші й найвпливовіші її представники. Чи Ви сподівалися такого тепер, коли, прямо скажемо, між Львовом і Варшавою існує деяке напруження у зв'язку з відомою проблемою польського військового цвинтаря?
- Я був вражений присутністю таких видатних людей, імена яких мені відомі ще з вісімдесятих років. Я відчув атмосферу приязні і доброзичливого ставлення до нашої держави, до нашого народу, до нашої історії, до нашої культури. Це мене приємно вразило. Мене з Польщею багато зв’язує. Я знаю цю країну, знаю тутешні звичаї і відому польську люб’язність. Але навіть при цьому я був приємно заскочений таким прийняттям.
- Ви прийшли до керма Львова у непростий час, коли проблема польського військового цвинтаря на Личакові дещо затьмарила до цього, можна було сказати, ідеальні польсько-українські взаємини. Як ви гадаєте, чи найближчим часом удасться знайти порозуміння у справі цвинтаря?
- Я на це сподіваюся. В усякому разі я переконаний, що мусимо шукати шляхів до порозуміння. Ми не маємо права як держави-сусіди, як народи –сусіди ризикувати нашим добросусідством, і історія нас цього вчить. Ми повинні бути разом і в усьому підтримувати одне одного. Це наша, можна сказати, історична роль.
- Даруйте за таку, може, надто гостру постановку питання: слухаючи вас я не можу не пам'ятати того, що часом у Польщі тепер говорять про Львів. Мовляв, це місто не толерантне для нацменшин. Себто, певні кола пробують робити Львову такий несимпатичний імідж. Що ви як міський голова робите, аби в усі часи демократичний Львів не обріс, так сказати, машкарою нетолерантності. Кажу машкарою, бо справжнє обличчя Львова, без сумніву, є демократичне...
- Так, це машкара... Бо справжнє обличчя Львова – багатонаціональне й толерантне. У Львові живуть росіяни, євреї, поляки, угорці, білоруси... І я як міський голова намагаюся створити у місті умови, аби їм жилося затишно, як буває затишно вдома. Це наші громадяни, громадяни незалежної України і я все робитиму для того, аби вони відчували себе вільно і впевнено. Я не можу допустити, аби наша українська нація притісняла якусь меншину. Якби так, борони Боже, трапилося, то я був би перший, хто грудьми став би на захист скривджених. Але у Львові нема традиції кривдити чи переслідувати представників інших національностей лише за приналежність до іншої культури чи релігії. Львів завжди лежав на перетині європейських шляхів і львів'яни звикли мешкати поруч з австрійцями, з німцями, із поляками... з росіянами. Кожен, хто він би не був, якщо ідентифікує себе з державою, якщо є громадянином України завжди у Львові буде своїм.
- Ви говорите гарні і правильні слова. Але повернімося до конкретної проблеми, польсько-львівської? Бо в Польщі вважають, що проблеми польсько-української нема. Є проблема польсько-львівська...
- Яцек Куронь добре говорив про “малі батьківщини”. Я думаю, що той шлях, який він запропонував, шлях обміну думок між елітами, доброзичливого обміну думок – це шлях, яким ми повинні прийти до порозуміння. Іншого шляху я не бачу. Силові якісь методи заведуть нас на манівці. Зрештою, я не вважаю питання цвинтаря аж такою великою проблемою. До нас приїжджає багато польських підприємців, для яких проблеми економічного характеру мають набагато більше значення, ніж проблема цвинтаря. Це за великим рахунком проблема пересічна, яка не повинна виступати понад наші двосторонні інтереси. І подивіться, це добре розуміє президент Александр Кваснєвський, який під час свого державного візиту до США ще раз нагадав світові про Україну. І ми вдячні йому за це. Отже є проблеми, так би мовити, щоденного порядку і є стратегічні цілі. Наші стратегічні польсько-українські цілі не може віддалити одна нерозв'язана, поки що нерозв'язана, проблема. Бо ми її розв'яжемо.
- Ваша зустріч з представниками польської еліти, можна сказати, заклала початок таким неформальним зустрічам у вузькому але впливовому колі. Чи ви вже думали, яким буде наступний крок?
- Ви застали мене своїм запитанням зненацька. Я думаю, треба після Варшави все добре обміркувати. І продовжувати те, що ми почали з Куронем. Я вважаю, що ми на шляху до успіху.
- Пане Голова, зробимо невеликий екскурс в недалеке минуле і перейдемо до ще однієї важливої теми польсько-українських відносин. Ви були одним з ідеологів і реалізаторів нафтопроводу Одеса-Броди-Гданськ, цього найбільшого спільного українсько-польського проекту. Останнім часом довелося мені чути такі заяви, що, мовляв, для каспійської нафти з цього газопроводу нема покупців на Заході і що, мовляв, ледве чи варто завершувати польський відтинок, бо російські можливості в цій ділянці – поза конкуренцією. Що ви з цього приводу думаєте?
- Дякую за це запитання. Цей проект – це дійсно моє дітище і я, звісно, стежу за його подальшою долею. Але, на жаль, останнім часом там відбуваються якісь не зовсім зрозумілі для мене речі...Там з’явилися випадкові люди, які хочуть його комерціалізувати, аби він став не як стратегічний об’єкт для нашої держави, а як об’єкт комерційний. Це небезпечна тенденція, бо за нею можуть піти інші процеси...Все може піти шляхом приватизації...Знаєте, як це буває – будуть казати, що нафтопровід нікому не потрібний, і потихеньку задешево прикуплять його... А вже тоді використати...Це дуже небезпечна тенденція. Держава тих тенденцій, мені здається, не відрегульовує. І виплили тепер, повторюю, випадкові люди, які чомусь тепер будують стратегію та ідеологію цього проекту. Це дуже небезпечні тенденції.
