Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 14:16

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Сьогодні у випуску: “Естонія як приклад для України”, “Крим етноконфесійний”, “Перемога під Грюнвальдом”


В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Сьогодні у випуску: “Естонія як приклад для України”, “Крим етноконфесійний”, “Перемога під Грюнвальдом”

Київ, 22 липня, 2002 -

Олекса Боярко

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський. Сьогодні у випуску “Естонія як приклад для України”, “Крим етноконфесійний”, “Перемога під Грюнвальдом”.

Політична практика яких країн може бути прикладом для сучасної України, для її народу? Про це розмірковує історик Віктор Коваль:

Знову Естонія подає нам приклад. Пригадуються гарячі літні дні 1989 року, перший з’їзд народних депутатів СРСР. Уперше за умов комуністичної влади депутати з дозволу головного комуніста Михайла Горбачова могли прилюдно казати неприємну правду владі. Найбільше мені запам’ятався виступ Андрія Сахарова, який з трибуни з’їзду прямо назвав “злочином” дії радянських військ в Афганістані.

Запам’ятався один із так званих афганців, що здобув в Афганістані ім’я героя радянського союзу. Українець із Черкащини, він завзято воював проти афганського народу. Цей вояка нічого не казав про те, що роками такими, як він, на догоду кремлівських імперіалістів, було вбито півтора мільйона афганців. Натомість від імені своїх товаришів він твердо обіцяв і надалі виконувати те, що в пропаганді називалося “високим обов’язком воїнів-інтернаціоналістів”. Свій виступ він закінчив вигуком: “Родіна, партія, комунізм”. Зал вибухнув оплесками.

У цій шовіністичній аудиторії у якійсь інший момент наче вдарила блискавка. А сталося те, що делегати прибалтійських республік Литви, Латвії й Естонії заявили: вони відмовляються брати участь у всесоюзному з’їзді, бо їхні народи мають намір вийти зі складу СРСР і відновити свою незалежність.

Прибалти першими покинули СРСР, не зважаючи на зусилля Москви спинити початок розвалу червоної імперії. І найбільш безкомпромісно боролася за незалежність крихітна Естонія. Вона твердо висунула принцип: громадянам естонської держави, із числа тих, хто поселився в ній після 40-го року, можуть стати лише ті, хто володіє державною мовою. Зараз Естонія знову виступила лідером боротьби проти московського імперіалізму. Естонський парламент ухвалив декларацію, в якій проголосив міжнародним злочином радянську окупацію Естонії як і наступну московську політику щодо Естонії.

Парламент цієї країни зажадав вибачення Москви за депортації та репресії естонських громадян, зажадав відшкодування постраждалим та родинам загиблих.

Україна має незрівнянну більшість злочинів супротив її народу з боку Москви. Постанова естонського парламенту дає ясний приклад того, як повинна діяти національно-патріотична влада. На жаль, ми не маємо такої влади.

Олекса Боярко

Тему продовжує “Коментар із нагоди” Сергія Грабовського:

16 липня Міністерства закордонних справ Росії та України обмінялися досить різкими репліками з приводу планів офіційного Києва визнати вояків Української повстанської армії повноправними учасниками визвольних змагань і Другої світової війни. Експерти відзначають надзвичайно різкий тон російської заяви, який, на їхню думку, був притаманний Москві у радянські часи при спілкуванні зі своїми сателітами.

Прикметне, що Москва у своїй заяві застосувала такі звороти, як-от: “так звана Українська повстанська армія”, “плани націоналістичних сил”, “приборкання націоналістичних сил” тощо. Іншими словами, зовнішньополітичне відомство Росії заговорило лексикою сумнозвісного КҐБ. Що ж стосується вимоги щодо “приборкання націоналістичних сил в Україні”, то ніяк інакше, аніж спробою втручання у внутрішні справи Української держави, на думку експертів, це назвати не можна. Відповідь міністра закордонних справ України була лаконічною: проблема з УПА – внутрішня проблема України. Цікаво, втім, чи справді уряд і парламент розв‘язуватимуть її як суто внутрішню проблему, як зробили у схожих ситуаціях країни Балтії, чи й далі озиратимуться на Кремль.

Але не тільки ззовні заперечують право українців розв‘язувати свої проблеми, ба, просто зватися українцями. Це регулярно робить газета “Крымская правда” і її головний редактор Бахарєв, котрий пише, що української нації у природі не існує. А територія України - це “исконные русские земли”. Прикметне, що ця газета фактично тривалий час була рупором колишнього комуністичного керівництва кримської автономії. І тільки зараз кілька кримських же активістів блоку “Наша Україна” звернулися до суду, звинувативши видання і його редактора Бахарєва у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі та дезинформації своїх читачів. Видається, що навряд чи у балтійських країнах, котрі впевнено рухаються до Європейського союзу і НАТО, така газета могла б існувати.

Олекса Боярко

У кримській автономії, про яку щойно йшлося, існують проблеми не тільки з національною самоідентифікацією, а й з державною політикою в такій делікатній сфері, як релігійна. Перед мікрофоном Володимир Притула:

Кримський півострів – особливий регіон України. Особлива тут і етнічна, і конфесійна картина. Мала б бути й особливо делікатною державна політика стосовно релігійних громад у Криму. Проте, виглядає, що й тут чиновники уже визначилися з офіційною церквою, яку підтримують, і з конфесіями, які є другорядними і небажаними.

Уже кілька років керівництво Фонду майна Автономної Республіки Крим за сприяння кримської влади і за байдужого ставлення офіційного Києва намагається відібрати Симферопольський кафедральний собор Кримської Єпархії УПЦ Київського Патріархату - храм Святих рівноапостольних князя Володимира й княгині Ольги. Сотні звернень віруючих до кримських і київських структур влади залишаються без відповідної реакції. Зараз, як заявив голова Комітету у справах релігій при Раді міністрів АРК Володимир Маліборський, це питання готується до розгляду на сесії Верховної Ради Криму, яка має передати приміщення храму Церкві в оренду, правда, за державними розцінками.

У Криму - 14 зареєстрованих громад УПЦ Київського Патріархату, які не мають жодної культової споруди, переданої державою. УПЦ Московської Патріархії, яка має 380 парафій за останні роки отримала понад сотню культових споруд. Пан Маліборський називає це відновленням історичної справедливості. Схоже, за його логікою, справедливість відновлюється і тоді, коли Московській Патріархії передаються вірменські церкви, чи культові споруди протестантів, як уже кілька разів було у Криму. Місцева влада не толерує й іншим християнським громадам: Російській Істинно-православній Церкві, яка має 8 приходів, УАПЦ – 3, УГКЦ - 2 та РПЦ за кордоном – у неї кілька парафій.

Стосунки і між Кримською єпархією УПЦ Московської Патріархії та Духовним управлінням мусульман Криму, що має майже 300 громад, до останнього часу теж були досить складними, а між віруючими кілька разів виникало протистояння. Приводом до цього називали масове встановлення хрестів у людних місцях, що викликало протести прихильників ісламу. Причина ж, на думку муфтія мусульман Криму Аджи Еміралі-ефенді, в тому, що кримська влада підтримує й сприяє лише одній релігійній громаді – православним Московської Патріархії.

Крім того, Аджи Еміралі-ефенді переконаний, що саме влада досі сприяла розколу у мусульманському середовищі Криму. Він каже, що в останні роки до регіону посилився інтерес зарубіжних, переважно, арабських місіонерів, які мають чималі кошти, а тому без проблем знаходять покровителів при владі. Тепер іноземні місіонери, за словами заступника муфтія мусульман Криму Закіра Куртнезірова, становлять загрозу не тільки традиційній вірі кримських татар, але й - стабільності кримського суспільства, оскільки насаджують у регіоні більш консервативні та ортодоксальні форми ісламу, в тому числі – і ваххабізм.

За словами Аджи Еміралі-ефенді, з 12 збудованих торік у Криму мечетей, 11 – зведені на кошти закордонних релігійних фондів. Муфтій каже, що комуністична влада в Криму до виборів абсолютно не перешкоджала і навіть сприяла проникненню на півострів ісламських фундаменталістів-проповідників. І як результат – уже зараз на півострові зареєстровані 22 автономні мусульманські громади, які орієнтуються на фундаменталістські течії Ісламу. Їхня кількість продовжує зростати. А в середовищі кримчан, які не належать до напівофіційної в Криму УПЦ Московської Патріархії продовжує зростати невдоволення владою.

Олекса Боярко

Свою думку щодо позицій кримської влади щодо релігійного питання висловлює політолог Ігор Лосєв:

Майже неподільне панування московського патріархату забезпечується дискримінацією усіх інших конфесій з боку місцевої влади. Найважче Київському патріархату та Української Греко-католицькій церкві. Закриття храмів, саботаж із боку державних органів, що не приховують свою підтримку лише однієї вибраної церкви стали в Криму нормою. Відкрита демонстрація ворожості чиновників до українських церков вважається на кримській землі правилом доброго тону. Подібна тенденція стане зрозумілою, якщо прочитати інтерв’ю керівника управління у справах релігій АРК Володимира Маліборського, яке він дав газеті “Кримська світлиця”. Ось його характеристика Київського патріархату:

“Філарета в традиціях православ’я піддали анафемі. І ці священики, яких він рукопокладав, не мають благодатної Божої сили. Тож люди, які йдуть до церков УПЦ Київського патріархату не можуть знайти там те, чого шукають. Тому священики Української православної церкви Московського патріархату і пояснюють людям, аби врятувати їх від гріха, яка церква є канонічною”.

Це заява єпископа Московського патріархату чи українського державного службовця? У будь-якій цивілізованій правовій державі така промова чиновника була б підставою для його негайного звільнення. Адже для державного службовця всі конфесії мають бути рівні, якщо вони зареєстровані.

Уже не кажу про те, звідки колишній інструктор, згодом завідуючий відділом Алуштінського міського КПРС може знати - хто має, а хто немає благодатної Божої сили.

Невже у Леніна прочитав? І людина з таким розуміння законності очолює з 1986 року в Криму Державну (підкреслюю) організацію у справах релігій? Хочеться вірити, що голова комітету України у справах релігій Віктор Бондаренко не поділяє переконань свого кримського підлеглого.

Напевно, керуючись подібними поглядами, Кримська влада заходилась відбирати єдиний храм Української православної Церкви Київського Патріархату в Симферополі, що змусило єпископа Клемента та його паству заявити, що вони звернуться до президента й Конгресу США з проханням про надання їм притулку як жертвам релігійної дискримінації.

Один з організаторів цькувань, голова Кримського фонду Держмайна Атласов (ще один богослов на державній служби) мотивує конфіскацію храму тим, що Київській патріархат не є святою церквою.

Не завадило б уповноваженому Верховної Ради з прав людини Ніні Карпачовій, яка успішно захистила ці права у Львові (змусивши, нарешті, СБУ і прокуратуру відповісти за злочини проти громадянина України Мозоли) відвідати і малу батьківщину Крим і взяти під свій захист гнаних віруючих УПЦ Київського патріархату.

Олекса Боярко

І завершує програму сьогодні рубрика “Сторінки Національної Історії”. 15 липня виповнилося 592 роки від перемоги союзного польсько-литовсько-українського війська над армією Тевтонського ордену біля Грюнвальда. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов:

1409 року розпочалася так звана «Велика війна» між Тевтонським орденом та Річчю Посполитою. Її вирішальна битва відбулася 15 липня наступного року між селом Грюнвальдом та містом Таннерберґом у Східній Прусії.

Армію хрестоносців складали німецькі та французькі лицарі й найманці з дванадцяти країн Західної Європи, а командував нею великий маґістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгінген. Хрестоносцям протистояло стотисячне військо коаліції центральноєвропейських держав. До нього входили польські частини на чолі з королем Владиславом Другим Яґайлом, литовські підрозділи під командуванням великого князя Вітовта, білоруські загони, кримськотатарська кіннота, молдовський загін, два смоленські полки, чотири тисячі чеських найманців, очолювані Яном Жижкою. Важливою частиною союзницьких сил було сорокатисячне українське військо, зібране з Волині, Галичини, Поділля, Київщини та Стародубщини. Союзники кількісно переважали хрестоносців, але поступалися їм в озброєнні та у бойовому досвіді.

Битва розпочалася атакою татарської кінноти на ліве крило Тевтонського ордену. Її відбили лицарі на чолі з Валенродом, які самі почали переслідувати татар. Литовські частини своєю контратакою врятували кримських татар, примусивши хрестоносців відступити.

Свій головний удар хрестоносці спрямували на центральні позиції союзників, утримувані українськими та білоруськими частинами. Їхня стійкість дозволила Яґайлові та Вітовту перегрупувати свої сили і перейти у наступ.

Грюнвальдська битва завершилася поразкою Тевтонського ордену, який утратив 18 тисяч убитими та 14 тисяч полоненими. У бою загинув і сам великий маґістр Ульріх фон Юнгінген. Військова могутність Тевтонського ордену була підірвана, і наступного року Велика війна закінчилася.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG