Варшава, 24 липня 2002 - “Мандрівка з Варшави до минулого” – так наша кореспондентка назвала дорожні замітки, в яких вона показує ті добрі і негативні зміни, що відбуваються в житті звичайних людей, котрі вчаться жити в демократичному суспільстві і будувати демократичний лад. Чи усе виходить так, як хотілося б? Чи елементи демократії, сплітаючись із рудиментами пострадянських рис суспільств, що визволилися, не породжують часом звироднілих форм людського існування? Про це у дорожніх замітках Ганни Стеців, фрагменти яких ми пропонуватимемо нашим слухачам.
Вибратися в суботу з Варшави – річ непроста. Можна застрягнути в корку надовго і втратити добрих кілька годин на розпеченому асфальті в очікуванні, коли трохи розсмокчеться на трасі. Втім, тієї суботи нам пощастило – падав дощ і майже без ускладнень ми рвонули напівпорожнім шляхом. А за кілька годин були вже у другій частині країни, тій, котру у столиці називають “Polska klasy B”. Усе частіше тепер зустрічалися на дорозі автомобілі з українськими номерами. І це були або безнадійно старі грати, вщент завантажені купленим тут товаром, або останніх марок мерседеси чи джипи з затемненими вікнами (чого у Польщі вже не роблять) і певними себе дядьками за кермом. Не обов'язково ті дядьки мали потужні карки, прикрашені золотими ланцюгами. Часом за шибою можна було розпізнати панів у краватках, які, судячи зі спеціальних номерів на таблицях авто, були якимись начальниками з невіддалених від Польщі областей України. Ще далі, вже біля самого кордону, траплялося на шляху все більше українських жінок і чоловіків, які або намагалися піймати попутку або стояли невеликими гуртами, чогось там собі очікуючи чи просто міркуючи, що тут робити далі. В радіусі кілометрів п’ятдесяти біля кордону відчувався інтенсивний рух – тут щось постійно варилося, крутилося, залагоджувалося всілякими способами. Світ тут чітко ділився на дві нерівні частини – ту, меншу, легальну і ту, значну – нелегальну, ту першу видиму і другу, про яку відали посвячені, а решта могла лише здогадуватися. Словом, тут пахло грошима і того запаху тяжко було не занюхати, навіть якщо ти не маєш жодного відношення до того, що в прикордонній зоні відбувається. Ми переїхали обидва шлагбауми (і польський, і український) без проблем – нас тут якнайскоріше хотіли позбутися як небажаних свідків, що потенційно могли б не те, що зашкодити, а може, привнести певні ускладнення в досконало відлагоджену систему, яка працює тут добрий десяток літ і ще послужить напевно аж до моменту, коли сюди пересунеться кордон Європейського Союзу. А вже тоді треба буде її реформувати і шукати інших лазівок, інших форм і методів роблення вели-и-ких грошей. Словом, ми минули кордон і перед очима на українському боці відразу повстали менші і більші палацики, побудовані митниками, що походили з тутешніх місць і всіма іншими людьми, які живуть із того, що дає близькість кордону. Колись за радянців навколишні села світили нуждою. Нині вони розквітли на очах і ми говорили про переваги незалежності і капіталізму, переваги для тих, хто має можливість з них скористати. Колись такого не було, зрештою, у цих лісах, що облямовують кордон, колись ходили не лише прикордонники, а й піонери, бо мальовнича місцевість була вкрита літніми піонерськими таборами. Мало хто з піонерів не мріяв впіймати шпигуна, що нишком перетяв кордон. Про щасливців, яким вдалося донести прикордонній службі на підозрілого писала потім “Піонерская правда” і можна було зробитися славним на “всю страну Совєтов”. В одному з таких піонерських таборів, який утримував обком профспілки працівників культури Львівської області були колись і ми з моїм супутником. І ось тут ми про це згадали й зародилася трохи смішна ідея заїхати в це місце і подивитися, як там тепер, що діється там, у частинці країни нашого радянського соціалістичного дитинства. Ми завернули трохи вбік з головної траси і в'їхали на польову дорогу, що вела до курортного містечка Немирів, перед яким був колись (ми там провели піонерське літо двадцять років тому) табір “Ялинка”. Це було піонерське містечко у сосновому борі, де стояли в ряд дерев'яні бунгала, а поряд з ними – барак. У бунгало мешкали старші піонери, а в бараку – там було електричне світло – поселяли молодших дітей – жовтенят, які за віком ще не могли жити в спартанських умовах дерев'яних халупок. Тут же – біля бунгало була умивальна з проточною водою і смердюча споруда без води, яку ми називали “тубзік “і ходити до якої було справжнім випробуванням, бо та вбиральня, мабуть, була такою, які бували в інших таборах, не піонерських, а концентраційних. Втім, радянський піонер міг до всього звикнути – до зарядки ні світ ні зоря, до вмивання під краном з холодною водою, і до речівок, із якими треба було йти після цього всього на ранкову лінійку, куди прямувалося “строєм”, по військовому зі словами на вустах : “Кто шагаєт дружно в ряд? Боєвой отряд рєбят! Дружниє, вєсьолиє – в городах і сьолах...” Далі ми не могли згадати, але згадували дорогою до свого соціалістичного дитинства цілу купу інших милих і прикрих речей з життя у піонерському таборі. Мій супутник пригадав змагання з футболу, на яких він виглядав справжньою зіркою, я згадала, як вперше у таборі у мене закохався єврейський хлопчик Рафік, який пізніше писав мені листи про те, що коли виросте, не піде до радянської армії, бо хоче служити в армії Ізраїлю. Ще пізніше листи перестали приходити. Рафік, мабуть, виїхав. Але не виїхала дівчинка Ларіса, дочка радянського офіцера, який служив тут, в околицях, бо тут був великий полігон і стояло багато радянських військ. Ларіса “пєрєд тєм била в Гєрманії с родітєлямі“ і мала стильні капронові підколінки – предмет заздрості всього табору – і знущалася з нас, місцевих, за нашу мову і за наші звичаї. Вона нікуди не виїхала, бо через багато років я зустріла її випадково - вона була функціонеркою в “Інтуристі”, закінчила “іняз” і знову їздила за кордон, бо вона була з того вузького клану, який добре зберігся після розвалення Радянського Союзу, який дав своїм дітям добру освіту і порозпихав їх по посольствах неньки незалежної, проти якої вони боролися всіма своїми силами і всім своїм життям. Отож я її, а може не її, а їй подібну Ларісу, багатьох таких Ларіс, зустрічала не раз у своєму дорослому житті і кожного разу при цьому поставала мені перед очима кучерява блондинка у стильних ендееровських підколінках, яку табірне начальство призначило нашою загоновожатою і яка вимучувала нас заучуванням безглуздих речівок на кшталт: “Єслі Родіна скажєт – надо – єсть!- отвєтіт отряд “Громада”. Невідомо звідки, тепер, на цьому шляху до піонерського табору ті речівки виринали з пам'яті – виявляється ані роки, ані події, ані враження їх не затерли. Вони притаїлися десь там, вглибині свідомості, так само, як гіркий присмак від щоденного днювання і ночування з загоновожатою у німецьких підколінках. Її не боявся у таборі хіба хлопчик Рафік, але ми тоді не розуміли, звідкіля у нього така відпірність на ті німецькі підколінки.
Переліс, який ми проїжджали, був схожий до тих околиць, в яких розташовувався колись піонертабір “Ялинка”. На всяк випадок ми перепитали дядьків, що їхали з поля на фірі: “А чи, може тут колись був піонерський табір?”. “Е-е-е, - відказали нам здивовані селяни, - це було ще за совєтів. Там тепер уже нічого нема.”
За скрутом дороги з'явилося щось схоже на примару минулого. Стояла похилена, облуплена, колись голуба, будка, в якій щодня чергував піонер, який мав пильнувати, аби в табір не зайшли місцеві хлопчаки. Далі виднівся той самий барак, в якому поселяли жовтенят. І в глибині сосняку стояли напіврозвалені дерев'яні бунгала. Усе це - заросле по пахви бурянами. Крізь забиті дошками вікна бараку, втім, пробивалося світло електричної лампочки. Здавалося, воно горить там ще з часів соціалізму. Здавалося, що піонервожата і директор табору, покидаючи у поспіху свої рідні пенати, попросту забули загасити світло. І воно донині горить, наче в очікуванні, що хтось таки колись мусить сюди повернутися.
Скриплять заржавілі ворота. В’їжджаємо. Тут таки трохи моторошно, хоча навколо не видно ні душі. Складається враження, що це і справді закинуте і забуте всіма місце і навіть висока трава не видає людського сліду. Кидаємо авто перед бараком і прямуємо до розвалених дерев'яних бунгало...
- Панє, ей, панє, забєрі автомобіль, - несподівано чуємо голос з якимсь чи то кавказьким чи, то афганським акцентом... Голос лунає з барака, із шпар забитих дошками вікон, звідтіля, звідки пробивається світло електричної лампочки. Ще кілька секунд і починаємо розуміти, що діється на території забутого табору. Тут тепер табір інший. Усе це схоже на базу, де переховують – нелегалів, яких згодом таємно переправляє через польсько-український кордон міжнародна мафія... Швидко забираємо геть. Їдемо мовчки. Але кожен, мабуть, думає про те саме - чи шкода того, що колись тут було? Чи хотіли б, аби те піонерське літо вернулося? Такі були смачні суниці в цьому переліску! А яка тепла була вода в озері, в якому піонервожата не дозволяла купатися! А як гарно було гойдатися на качелях. Якби той час вернувся? Враз перед очима повстала кучерява блондинка у німецьких підколінках і у вухах зазвучало : “Кто шагаєт дружно в ряд...” я здригнулася як від дотику леза.
Вибратися в суботу з Варшави – річ непроста. Можна застрягнути в корку надовго і втратити добрих кілька годин на розпеченому асфальті в очікуванні, коли трохи розсмокчеться на трасі. Втім, тієї суботи нам пощастило – падав дощ і майже без ускладнень ми рвонули напівпорожнім шляхом. А за кілька годин були вже у другій частині країни, тій, котру у столиці називають “Polska klasy B”. Усе частіше тепер зустрічалися на дорозі автомобілі з українськими номерами. І це були або безнадійно старі грати, вщент завантажені купленим тут товаром, або останніх марок мерседеси чи джипи з затемненими вікнами (чого у Польщі вже не роблять) і певними себе дядьками за кермом. Не обов'язково ті дядьки мали потужні карки, прикрашені золотими ланцюгами. Часом за шибою можна було розпізнати панів у краватках, які, судячи зі спеціальних номерів на таблицях авто, були якимись начальниками з невіддалених від Польщі областей України. Ще далі, вже біля самого кордону, траплялося на шляху все більше українських жінок і чоловіків, які або намагалися піймати попутку або стояли невеликими гуртами, чогось там собі очікуючи чи просто міркуючи, що тут робити далі. В радіусі кілометрів п’ятдесяти біля кордону відчувався інтенсивний рух – тут щось постійно варилося, крутилося, залагоджувалося всілякими способами. Світ тут чітко ділився на дві нерівні частини – ту, меншу, легальну і ту, значну – нелегальну, ту першу видиму і другу, про яку відали посвячені, а решта могла лише здогадуватися. Словом, тут пахло грошима і того запаху тяжко було не занюхати, навіть якщо ти не маєш жодного відношення до того, що в прикордонній зоні відбувається. Ми переїхали обидва шлагбауми (і польський, і український) без проблем – нас тут якнайскоріше хотіли позбутися як небажаних свідків, що потенційно могли б не те, що зашкодити, а може, привнести певні ускладнення в досконало відлагоджену систему, яка працює тут добрий десяток літ і ще послужить напевно аж до моменту, коли сюди пересунеться кордон Європейського Союзу. А вже тоді треба буде її реформувати і шукати інших лазівок, інших форм і методів роблення вели-и-ких грошей. Словом, ми минули кордон і перед очима на українському боці відразу повстали менші і більші палацики, побудовані митниками, що походили з тутешніх місць і всіма іншими людьми, які живуть із того, що дає близькість кордону. Колись за радянців навколишні села світили нуждою. Нині вони розквітли на очах і ми говорили про переваги незалежності і капіталізму, переваги для тих, хто має можливість з них скористати. Колись такого не було, зрештою, у цих лісах, що облямовують кордон, колись ходили не лише прикордонники, а й піонери, бо мальовнича місцевість була вкрита літніми піонерськими таборами. Мало хто з піонерів не мріяв впіймати шпигуна, що нишком перетяв кордон. Про щасливців, яким вдалося донести прикордонній службі на підозрілого писала потім “Піонерская правда” і можна було зробитися славним на “всю страну Совєтов”. В одному з таких піонерських таборів, який утримував обком профспілки працівників культури Львівської області були колись і ми з моїм супутником. І ось тут ми про це згадали й зародилася трохи смішна ідея заїхати в це місце і подивитися, як там тепер, що діється там, у частинці країни нашого радянського соціалістичного дитинства. Ми завернули трохи вбік з головної траси і в'їхали на польову дорогу, що вела до курортного містечка Немирів, перед яким був колись (ми там провели піонерське літо двадцять років тому) табір “Ялинка”. Це було піонерське містечко у сосновому борі, де стояли в ряд дерев'яні бунгала, а поряд з ними – барак. У бунгало мешкали старші піонери, а в бараку – там було електричне світло – поселяли молодших дітей – жовтенят, які за віком ще не могли жити в спартанських умовах дерев'яних халупок. Тут же – біля бунгало була умивальна з проточною водою і смердюча споруда без води, яку ми називали “тубзік “і ходити до якої було справжнім випробуванням, бо та вбиральня, мабуть, була такою, які бували в інших таборах, не піонерських, а концентраційних. Втім, радянський піонер міг до всього звикнути – до зарядки ні світ ні зоря, до вмивання під краном з холодною водою, і до речівок, із якими треба було йти після цього всього на ранкову лінійку, куди прямувалося “строєм”, по військовому зі словами на вустах : “Кто шагаєт дружно в ряд? Боєвой отряд рєбят! Дружниє, вєсьолиє – в городах і сьолах...” Далі ми не могли згадати, але згадували дорогою до свого соціалістичного дитинства цілу купу інших милих і прикрих речей з життя у піонерському таборі. Мій супутник пригадав змагання з футболу, на яких він виглядав справжньою зіркою, я згадала, як вперше у таборі у мене закохався єврейський хлопчик Рафік, який пізніше писав мені листи про те, що коли виросте, не піде до радянської армії, бо хоче служити в армії Ізраїлю. Ще пізніше листи перестали приходити. Рафік, мабуть, виїхав. Але не виїхала дівчинка Ларіса, дочка радянського офіцера, який служив тут, в околицях, бо тут був великий полігон і стояло багато радянських військ. Ларіса “пєрєд тєм била в Гєрманії с родітєлямі“ і мала стильні капронові підколінки – предмет заздрості всього табору – і знущалася з нас, місцевих, за нашу мову і за наші звичаї. Вона нікуди не виїхала, бо через багато років я зустріла її випадково - вона була функціонеркою в “Інтуристі”, закінчила “іняз” і знову їздила за кордон, бо вона була з того вузького клану, який добре зберігся після розвалення Радянського Союзу, який дав своїм дітям добру освіту і порозпихав їх по посольствах неньки незалежної, проти якої вони боролися всіма своїми силами і всім своїм життям. Отож я її, а може не її, а їй подібну Ларісу, багатьох таких Ларіс, зустрічала не раз у своєму дорослому житті і кожного разу при цьому поставала мені перед очима кучерява блондинка у стильних ендееровських підколінках, яку табірне начальство призначило нашою загоновожатою і яка вимучувала нас заучуванням безглуздих речівок на кшталт: “Єслі Родіна скажєт – надо – єсть!- отвєтіт отряд “Громада”. Невідомо звідки, тепер, на цьому шляху до піонерського табору ті речівки виринали з пам'яті – виявляється ані роки, ані події, ані враження їх не затерли. Вони притаїлися десь там, вглибині свідомості, так само, як гіркий присмак від щоденного днювання і ночування з загоновожатою у німецьких підколінках. Її не боявся у таборі хіба хлопчик Рафік, але ми тоді не розуміли, звідкіля у нього така відпірність на ті німецькі підколінки.
Переліс, який ми проїжджали, був схожий до тих околиць, в яких розташовувався колись піонертабір “Ялинка”. На всяк випадок ми перепитали дядьків, що їхали з поля на фірі: “А чи, може тут колись був піонерський табір?”. “Е-е-е, - відказали нам здивовані селяни, - це було ще за совєтів. Там тепер уже нічого нема.”
За скрутом дороги з'явилося щось схоже на примару минулого. Стояла похилена, облуплена, колись голуба, будка, в якій щодня чергував піонер, який мав пильнувати, аби в табір не зайшли місцеві хлопчаки. Далі виднівся той самий барак, в якому поселяли жовтенят. І в глибині сосняку стояли напіврозвалені дерев'яні бунгала. Усе це - заросле по пахви бурянами. Крізь забиті дошками вікна бараку, втім, пробивалося світло електричної лампочки. Здавалося, воно горить там ще з часів соціалізму. Здавалося, що піонервожата і директор табору, покидаючи у поспіху свої рідні пенати, попросту забули загасити світло. І воно донині горить, наче в очікуванні, що хтось таки колись мусить сюди повернутися.
Скриплять заржавілі ворота. В’їжджаємо. Тут таки трохи моторошно, хоча навколо не видно ні душі. Складається враження, що це і справді закинуте і забуте всіма місце і навіть висока трава не видає людського сліду. Кидаємо авто перед бараком і прямуємо до розвалених дерев'яних бунгало...
- Панє, ей, панє, забєрі автомобіль, - несподівано чуємо голос з якимсь чи то кавказьким чи, то афганським акцентом... Голос лунає з барака, із шпар забитих дошками вікон, звідтіля, звідки пробивається світло електричної лампочки. Ще кілька секунд і починаємо розуміти, що діється на території забутого табору. Тут тепер табір інший. Усе це схоже на базу, де переховують – нелегалів, яких згодом таємно переправляє через польсько-український кордон міжнародна мафія... Швидко забираємо геть. Їдемо мовчки. Але кожен, мабуть, думає про те саме - чи шкода того, що колись тут було? Чи хотіли б, аби те піонерське літо вернулося? Такі були смачні суниці в цьому переліску! А яка тепла була вода в озері, в якому піонервожата не дозволяла купатися! А як гарно було гойдатися на качелях. Якби той час вернувся? Враз перед очима повстала кучерява блондинка у німецьких підколінках і у вухах зазвучало : “Кто шагаєт дружно в ряд...” я здригнулася як від дотику леза.
