Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 04:00

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Людина, яка перемогла долю”, “Ідеалісти”-антисеміти”, “Отаман українського війська”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Людина, яка перемогла долю”, “Ідеалісти”-антисеміти”, “Отаман українського війська”

Київ, 24 липня 2002 -

Олекса Боярко

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський. Сьогодні у випуску “Людина, яка перемогла долю”, “Ідеалісти”-антисеміти, “Отаман українського війська”.

Письменник Євген Концевич – це людина воістину світлоносна. Так вважає ведучий циклу “Шістдесятники” Роман Корогодський. Йому слово.

Роман Корогодський

Рекорд світлоносності

Чую заперечення: такого рекорду не може бути. Хіба що інтенсивності світла чи швидкості провідника світла... Напевно, із боку фізики воно так виглядає. З боку суспільно-спортивних уявлень — також. Адже ми живемо в добу надзвукових «конкордів», електронної пошти, осягнутого кіберпростору й, зрештою, рекордів Гіннеса. Уже існують найбагатші люди планети (рекорд+), найбідніші країни світу (рекорд –), скоро в Україні з’явиться рекордсмен-злодій — світ живе рекордами, й не хотілося, щоб ми пасли задніх... До того, поки офіційно об’являть: затримано рекордсмена-злодія, в рекордно довгий строк й ми всі порадіємо успіхові українських пінкертонів, я об’являю, що 22 липня відбудеться фіксація рекорду світла.

Рекордсмен тихо мешкає в тихому місті Житомирі. його прізвище відоме хіба що його друзям і прошарку читачів, які геть не цікавляться рекордами як такими — і тут аномалія. Отже, йдеться про Євгена Концевича, який 22 липня 1952 року нещасливо пірнув із скелі в ріку, й від того часу хворий лежить, прикутий до ліжка.

За цей час він скінчив Житомирський педагогічний університет, написав шість (!) книжок, був удячним об’єктом електронного стеження секретних служб есесеру та його передового загону ГҐБУ, тримав фантастично цінних голубів, що зліталися на його подвір’я в 2 Шевченківському провулку з усього євроазіатського простору, з власного чару створив магнітне поле, яке приворожило до нього (зазначу окремим рядком для Світової Ліги феміністок) двох жінок і претенденток, був обдарований дружбою визначних постатей з чотирьох континентів, став українською Меккою для дисидентів-шістдесятників і залишився найсвітлішою людиною, яку коли-небудь доводилося мені зустрічати в цьому світі.

Того нещасливого літа до сімнадцятилітнього хлопця, який фатально пірнув у Тетерів,— приходили його колеги — брати Шевчуки — Валерій і Толя. Напевно, Валерій згодом привів Бориса Тена, одного з найвидатніших поетів-перекладачів, який усередині 50-х років повернувся з ГУЛАГу. На початку 60-х Валерій і Анатоль Шевчуки стали помітними молодими прозаїками, й на подвір’ї Євгена Концевича утворили «прозгурток», до якого ревниво не дуже допускали навіть іменитого Бориса Тена.

Євгенові голуби з тих теревенів сміялися, кпили, кепкували, та коли траплялася кризова ситуація в небі, вони твердо знали, що «У негоду» (так називається Концевичеве оповідання) земне Око Їхньої Світлості випасає кожного з них. Світлом своєї душі, серця, всього єства людини й митця він розповість світові про надзвичайні пригоди в голубиному царстві, що так подібні на... людські.

У негоду

Рвучкий втер хапливо зривав із людей капелюхи, кашкети і в куряві котив по землі. Дерева напиналися натужними вітрилами, і земля наче силкувалася зрушити з-під людських ніг. угорі, налітаючи одна на одну, штовхаючись, вирували шматовані вітром темні хмари. На будинку, вишикувавшись голівками проти вітру, сиділи голуби.

Усім своїм крихітним тілом вони щосили тиснулися до даху, аби бути ще меншими, аби врятуватися від навальних поривів: зірве — то неминуча загибель, на землю не сядеш, підніме в хмари й занесе безвісти...

Голуби з тривогою поглядали у знавісніле небо, там, угорі, вони бачили невеличку цятку, малесеньку крапочку, яка надривно тремтіла в цьому скаженіючому вихорі, змагаючись із невблаганною стихією.

Цяточка та поривалася в їхній бік, але вітер щоразу кидав нею і все далі й далі відносив геть.

Та маленька цятка — голуб з їхнього голубника, із їхньої зграї. Його, необережного, зірвав вітер із даху і вже цілу годину рве-кидає з боку в бік.

Тут, на будинку, серед голубів сидить його подруга — крихітна, тендітна сніжно-біла голубка, вона не зводить із цятки сполоханого ока, але чим тут допоможеш?

Голуб утрачає останні сили, його вже відкидає за потемнілу лінію обрію, а там — безнадія, в таку негоду відти не повертаються. Старі, бувалі голуби це добре звали і зараз бачили, що він уже губить з очей свій голубник, сліпо блукає за вітром.

Йому за всяку ціну треба негайно подати знак. Хтось повинен облетіти над голуб’ятнею, щоб привернути його увагу і показати, куди летіти, де його домівка. але хто наважиться стрімголов кинутись в обійми стихії?

Він от-от зникне за обрієм, вітер що далі, то дужче скаженіє.

Раптом над дахом у грізну круговерть стихії білим смолоскипом злітає-спалахує пташка...

То не вітер її зірвав — то кинулася в шалену круговерть крихітна, тендітна сніжно-біла голубка, вона не змогла більше стриматися. Собою, смолоскиповим мерехтінням своїх білих крил, вона прагне освітити другові шлях до рідного дому...

Вітер наче зрадів новій жертві, рвонувся ще дужчим. ще сильнішим поривом, щоб згасити біля голубника маленький палахкий білий вогник.

А голубка звужується в стрілу, всім своїм тільцем стріля в навальні груди вітровим поривам, прагнучи подолати їхню смертельну силу чи хоча б зменшити її, щоб допомогти голубові...

Тепер очі тих голубів, що сиділи, припадаючи до даху, стежили тільки за нею, голуба вони вже зовсім не бачили, він лише на якусь мить ще з’явився, а потім зник, як у прірві.

Очевидно, він не помітив над голубником у небі своєї подруги.

Вона ж, щоб потрапити йому на очі, скорилася вітрові, дала себе відкинути від рідного обійстя.

Але він знову не помітив її.

Тоді біла голубка метнулась ще й ще до обрію. І вже з білої стала чорною цяткою.

Птахи, що сиділи на даху, зрозуміли, що й вона не повернеться до них.

Та раптом над далеким небосхилом таки з’явилася та ледве вловима цяточка. З неясної вона ставала чіткішою, і вітер не міг її вже стерти. Вона росла, росла, пориваючись до другої такої ж цятки на небі — до голубки, то був голуб, він побачив свою подругу, і згаслі сили його потроїлися.

Ось обидві цятки зблизилися. Тепер вони боролися проти стихії поруч, коли одній щастило вирватися трохи вперед, інша тягнулася за нею, і так по черзі...

А проти них шаленіли вітри, вгорі, штовхаючись, безвісти летіли розірвані хмари...

У 70-х роках (час терору в Україні), здавалося, «невеличка цятка», якою став сам світлоносний Євген Концевич, ось-ось зникне за обрієм буття. Та друзі його не покинули: так само приходили Валерій і Анатоль Шевчуки, приїздили Ніна й Славко Доценки, Михайлина Коцюбинська, Свєта Кириченко й ми, Оксана та я, приїздили. Та головне, саме тоді з’явилася «його подруга — крихітка, тендітна», Майя, однокурсниця, і стала його дружиною.

Жанр легенди живий, і хоч як негода існування не кидало їх за обрій, світлоносний Євген утримав човен свого буття й, коли ми в черговий раз з’являлися на подвір’ї 2-го Шевченківського провулка не можна було не помітити, якою ц і н о ю сплачується мітологія. Як літератор він не визнає happy end, і весь драматизм «прикордонної ситуації» для його друзів очевидний.

Умови соціального існування родини та самого Євгена надзвичайні, і ця однозначна констатація має стати гострим докором передусім Спілці письменників України, які до цього часу не спромоглися здобути для Євгена Концевича Президентської стипендії. Завтра вона вже буде не потрібна, бо за всіма законами (неписаними!) гуманного суспільства мала бути виділена вчора й позавчора. Правий письменник, коли пише: «Каліцтво — категорія моральна» («Тутешня кава»).

На театрі життя це — репліка вбік. Вона водночас істотна — адже зашморг існування не знімається жодного діалектичної розбудованою сенсовність на кшталт чиновничого «все минуло й це мине»... А поруч!

...У середині 60-х років, задовго до актуалізації гендерних студій в одній окремо взятій країні маленька жіночка, ну зовсім мацьонка Ірця Жиленко завела... гарем. Чотирьох о, щасливчиків я знав, а п’ятий жив у Житомирі, тому не мав честі бути знайомим. Любій і страх якій малій гаремниці залежило, аби всі її шанувальники знали одне одного. Вона й запропонувала: «...отже, зайдімо в кав’яшку, вип’ємо кави і возрадуємося радістю, може, і невеликою, а все ж...»

Ірцю! Мудре в Тебе серце: від того часу Світло Євгена Концевича опромінює мене, бо я мав щастя доторкнутись до нього душею. І оптимізмом, круто замішаним на драматизмі життя й гуморі, дихає кожна сторінка всіх його книжок. Мені найдорожча «Тутешня кава», що розпочинається тверезими констатаціями: приправленими спеціями: мовляв, книжка видана: «Під патронатом Президента Академії оригінальних наук з пошуку ідей на винаходів на трьох»; «Без спонсорів, спонсорувала б їх холєра з дідьком разом»; «Автор сердечно вдячний усім, хто не заважав зробити цю книжку».

А найдорожча вона...

Коли трапився мене найтяжчий удар — квітень 2001 року — в травні одержав «Тутешню каву» із надписом: «Романе мій, я завжди з Тобою. Євген К. Травень, 2000».

Здавалося б!

Чи я того не знав? Але!

Повертаюсь до джерела світла та земного ока Євгена Концевича. Як він побачив, що мою «подругу — крихітку, тендітну сніжно-білу голубку» заніс гураган недолі за обрій, він мені зателефонував, написав листа, прислав книжку, і я подумав: якщо Женя десятиліттями живе душею, працює, втрачає близьких, зокрема Батьків, друзів — Івана Світличного, Василя Стуса, коли Женя, прикутий до ліжка, ніколи не скиглить, а все приймає/не приймає, як належить християнинові, й за таких немислимих умов його душевний радар усіх нас «випасає» й спонукає до праці, то мені нічого не залишається, як продовжити акумулюватися від його світла. І славити Господа, що послав мені зустріч з отим Світильником.

Олекса Боярко

Українська реальність така, що доводиться постійно говорити не тільки про світло, а й про темряву. Минулого тижня ми вже сповіщали про скандал, спричинений черговою антисемітською публікацією львівської газетки “Ідеаліст”. Що ж це за видання і хто за ним стоїть? Ситуацію досліджує Галина Терещук:

У газеті ультраправої організації “ідеалістів” України цими днями був опублікований так званий “закон про депортацію жидів”. Його автори закликають читачів вивчити родоводи українських політиків і, в тому випадку, коли ті мають єврейське та російське коріння, - закликають вигнати їх з України. Список, наведений у газеті з назвою “Ідеаліст”, що час від часу з’являється у Львові, налічує понад 200 осіб. А очолюють його Леонід Кравчук та Леонід Кучма, не обійшли увагою автори і Юлію Тимошенко, прем’єра Кінаха, Віктора Ющенка, Геннадія Удовенка. А ще, на думку так званих “ідеалістів”, щонайменше, половина депутатів попереднього й нинішнього скликання має бути також депортована з України.

Щодо самої газети, як розповіли мені місцеві політологи, це видання зареєстроване Держкомінформом і упродовж 6 років друкується в Україні. А сама ультраправа організація “ідеалістів” народилася у 1990 році на підприємстві “Іскра” з ініціативи пана Маньківського. Тоді той очолював профспілки, а згодом, на їх основі зробив союз “ідеалістів”. Вони влаштовували походи містом, демонстрації з антисемітськими гаслами. Політичні партії, організації, діячі Львова одразу дистанціювалися від цієї організації.

Наприкінці минулого року, з ініціативи об’єднаної єврейського громади України, прокуратура Львівської області порушила кримінальну справу проти редакції газети "Ідеаліст”. Її звинуватили в пропаганді антисемітських настроїв.

Про результати цього розслідування ще не повідомлялося. Хто фінансує цю газету – сказати важко. Дехто вважає, що вона видається на зібрані партійні внески, а ще кажуть, що цю газету фінансує якась важлива персона, зацікавлена у нав’язуванні Львову негативного іміджу. Однак багатьох львів’ян сьогодні дивує той факт, що досі ні судова, ні адміністративна влади так і не спромоглися відібрати ліцензію на видання газети “Ідеаліст”.

Олекса Боярко

А як дивляться на публікації “Ідеаліста” знані українські інтелектуали? З кількома з них розмовляла Надія Шерстюк:

Головний редактор газети “Наша віра” Євген Сверстюк вважає публікації у газеті “Ідеаліст” проявом псевдопатріотизму:

Євген Сверстюк

“Маскуються під патріотизм по-різному ображені люди. Вони вдаються до різких способів мислення – депортації, переслідування”.

Архітектор Лариса Скорик упевнена, що за виданнями на кшталт “Ідеаліст” стоїть офіційна Москва, яка зацікавлена у створенні негативного іміджу України, особливо, в міжнаціональних питаннях.

Лариса Скорик:

“Цій організації доручено, щоб ми виглядали ідіотичною і ксенофобічною державою. Якщо ці панове мають до мене претензії, хай позиваються до суду, а я тоді їм дам деяку аргументацію”.

На думку політолога Дмитра Корчинського, матеріали “Ідеаліста” - ніщо інше, як форма психологічної компенсації за власне безсилля.

Дмитро Корчинський

“Те, що ми з Вами змушені говорити про них, – уже в цьому є велика незручність і дуже великий комплімент цим нещасним людям, які випускають цю газетку”.

Олекса Боярко

І завершує “ідеалістичну” тему коментар соціолога Євгена Зелінського:

Останнім часом львівській газетці “Ідеаліст” та персоні її редактора і засновника приділено більше уваги, ніж вони заслуговують. Йшлося про дуже очевидні речі. Про те, що в Україні ще й досі існують непоодинокі клінічні юдофоби. Про те, що ці свої хворобливі марення вони мають можливість висловлювати у легальній друкованій формі. Про те, що зміст цих публікацій грубо порушує Конституцію й закони України, але, як часто водиться, припинити це неподобство не дуже поспішають тощо.

Можна, звичайно, не звертати на те особливої уваги, мовляв, чим би дурні не тішилися. Ну хоче людина привернути до себе увагу, ну не дав їй Господь розуму й таланту на щось більш путнє. І можна було б над тими вихилясами посміятися чи гидливо скривитися, але...

Але ця газетка таки виходить. Це значить, що хтось її фінансує, бо зазвичай професійні борці зі світовою єврейською змовою чомусь уникають робити це власним коштом.

Знаючи інтелектуальний рівень певної частини так званих українських скоробагатьків, не можна виключати, що серед них не знайшлося жодного переконаного симпатика структури, яка чомусь називає себе Організацією ідеалістів України. Зважимо й на таку можливість. Але більш вірогідно, що підгодовують цю досить дивну організацію саме ті, кому чи не найбільш вигідно її існування в якості масної й смердючої плями на й без того далеко не бездоганній репутації новітньої української держави. І йдеться тут не про Моссад чи ЦРУ, а скоріше про нащадків тих, хто свого часу створював фальшиві боївки УПА і довгі роки боровся з українським буржуазним націоналізмом.

Отож, чи не варто було б розумним і інтелігентним львів‘янам дещо пильніше придивитися до пана Маньковського й компанії. Я розумію, що це вкрай неприємно й бридко, але хто крім самих українців, про це подбає.

Олекса Боярко

18 липня виповнилося 116 років від народження отамана Армії УНР Омеляна Волоха. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки Національної історії” Віталій Пономарьов:

Омелян Волох народився 18 липня 1886 року у станиці Каніболотці на Кубані, а його дитинство минуло на Донеччині. Від чотирнадцяти років він працював на вугільних копальнях, згодом служив у російській армії, був двічі поранений на фронті під час Першої світової війни.

Наприкінці 1917 року штабс-капітан Волох став комендантом Харкова, а невдовзі – командиром Другого Українського полку. У січні 18-го року він очолив Гайдамацький Кіш Слобідської України, захищав Київ від червоних частин Муравйова, брав участь у придушенні повстання на заводі «Арсенал».

Сучасник характеризував Волоха як «стихійну людину, хоробру, вперту, безоглядну й бунтарську». Отаман Волох воював проти гетьмана Скоропадського, німців, махновців, Директорії, денікінців та більшовиків. Його намагалися розстріляти галицькі старшини та київські чекісти. Він був призначений Петлюрою головнокомандувачем повстанськими військами України і двічі пробував перейти на бік більшовиків. 1 грудня 19-го року, за узгодженням із партією боротьбистів, Волох повстав проти Директорії, захопив армійську скарбницю, створив ревком і проголосив себе командиром червоного козацтва. Нарешті, 11 лютого 1920 року в Умані він приєднався до Червоної армії.

Того ж року Волох вступив до компартії України, працював у партійному, радянському та профспілковому апараті і, за його словами, «виконував завдання партії бездоганно і без попереджень». У ніч на 5 травня 1933 року Волох був заарештований, через 4 місяці засуджений за терористичну діяльність «трійкою» ҐПУ до десяти років ув’язнення і відправлений у Соловецький концтабір. 3 листопада 37-го року, на відзначення двадцятої річниці Жовтневого перевороту Омелян Волох був розстріляний разом з іншими так званими «українськими буржуазними націоналістами» в урочищі Сандормох біля Медвежьєгорська у Карелії.

Олекса Боярко

Фольклорист Володимир Науменко – герой сьогоднішнього “Етнографічного нарису” Олени Боряк:

Володимир Павлович Науменко був родом із Новгород-Сіверського. По закінченні Київського університету він викладав у середніх школах Києва. Багато років він учителював у 2-й Київській гімназії. Серед його особливих наукових зацікавлень були досліди граматики української мови. Відомий він був і як учасник таких об’єднань інтелігенції, як “Стара громада” і “Товариства грамотності”.

Він був заступником голови Українського наукового товариства, головою Київської “Просвіти”. Проте найпомітніший слід полишив Володимир Науменко на ниві української етнографії та фольклористики.

Упродовж довгих років він залишався редактором і видавцем часопису “Київська старовина”, в якій публікував і більшість своїх праць. Останні роки життя він працював над матеріалами українського письменства для Української академії наук. Під час визвольних змагань українського народу його обрали заступником голови Центральної ради, а 1918 він був призначений міністром освіти в уряді Гетьмана Скоропадського.

Саме Володимир Науменко у січні 1902 купив у власність ділянку землі мірою в півдесятинки, на якій знаходилося поховання Тараса Шевченка. І раніше Науменко турбувався про Чернечу гору, приїжджав до Канева спеціально, щоб посадити дерев, разом із друзями планував зміцнити схили.

1919 року Володимир Науменко був розстріляний більшовиками за “не визнання радянської влади”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG