Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 19:59

30 хвилин у різних вимірах: Ольжич, Концевич та гетьман Мазепа


30 хвилин у різних вимірах: Ольжич, Концевич та гетьман Мазепа

Прага, 20 липня, 2002 -

Ірина Халупа

Говорить радіо «Свобода». Вітаємо Вас дорогі слухачі і пропонуємо послухати передачу «30 хвилин у різних вимірах».

У сьогоднішній передачі ми хочемо згадати про дві події, ювілей яких випав на липень. Ми також поговоримо про село, яке носить ім’я Мазепи. На жаль, назва славетного гетьмана, для села не принесла великої слави.

Здається, на перший погляд, між двома ювілеями, що були відзначені в цьому місяці немає нічого спільного. Але обидва ювілеї тією чи іншою мірою пов’язані з Житомиром і з людьми, які вчинили опір тоталітарним системам.

Почнемо матеріалом про українського поета, археолога, публіциста, політичного і громадського діяча Олега Ольжича. Народився він у Житомирі в родині поета Олександра Олеся. Нещодавно йому виповнилося б 95 років, однак загинув він у майже 37-річному віці у німецькому таборі “Заксенхаузен”. Перед цим кати піддали його тривалим жорстоким тортурам.

Його поезія була органічною часткою його життя. Тому недаремно поезію Ольжича називають поезією національного героїзму. Можливо, інтуїтивно передбачаючи фінал свого життя, в одній з поезій Ольжич написав:

Шляхи – велетенські гадюки... Невгнутий, розмірений крок... Діла і змагання сторукі, І смерть, як найвищий вінок.

Про деякі аспекти творчої спадщини Олега Ольжича розповість автор документального фільму про нього, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, письменник Леонід Череватенко.

Тарас Марусик

95- ліття з дня народження Олега Ольжича пройшло повз увагу органів державної влади. І це вже не дивує. Може його спадщина вже не така актуальна, щодо концепції культурної політики? Усе ж таки нинішні умови дещо інші, виклики зовсім інші, в умовах заблокованого українського культурного, інформаційного і мовного простору може потрібні інші відповіді?

Леонід Череватенко

На кожну ситуацію треба знаходити адекватні відповіді і тут ви маєте рацію, але викидати за облавок спадщину, зокрема, теоретичну, Ольжича я б не став. Там дуже багато такого, яке, на превеликий жаль, і досі залишається актуальним, починаючи з найголовнішого, того, що ви сказали.

Ось ми маємо, принаймні, номінально Україну як державу, але вона не є зовсім українською. Завдання наситити її, наповнити цю країну саме українським змістом. Воно залишається першорядним. І таке завдання стояло і перед Ольжичем. В цьому плані багато з того, що він тоді говорив, що він писав, що він, очевидно, проповідував своїм однодумцям, воно на порі.

Тарас Марусик

Що на Вашу думку актуальне, що на порі?

Леонід Череватенко

Перш ніж давати якісь настанови, чи виголошувати якісь приписи, він, все таки, дуже уважно вивчив культурну ситуацію в трьох найбільших і тоталітарних, на той час, державах Європи. Це в Італії, Німеччині і Радянському Союзі, зокрема, в радянській Україні.

Висновки, яких він дійшов вражають. Цей струс політичний почався з півдня, тобто з Італії, я кажу про фашистський рух. Але от що він спостеріг. Він сказав, що «як не дивно, а нічого адекватного у сфері мистецтва в Італії не з’явилося».

Тарас Марусик

Мається на увазі, в часи фашизму?

Леонід Череватенко

Так, в часи фашизму. Він називає причину. Він говорить, що біда полягала у тому, що ідеї фашизму дуже легко опанували свідомість італійського суспільства. Тобто, вони нічого не переборювали, а вони просто це як гасло виголосили і суспільство це прийняло. В той же час, як саме боротьба змусила б це фашистське мистецтво досягти і певного пафосного рівня, і певного мистецького рівня. Цього не відбулося.

До речі, ми знаємо, що розквіт італійського мистецтва - і літератури, і кінематографу - відбувся саме після повалення фашизму. І суспільство виявилося до цього готовим, бо вже у 1945 рік з’явився фільм «Рим відкрите місто» Россіліні. Правда, цікаво?

Я думаю, що воно має відношення і до України теж. Ми дуже пишаємося тим, що нам оця незалежність далася без боротьби, далася без кровопролиття, далася без жертв. Воно не так. Жертви були - перед тим, і величезні жертви, мільйонові жертви. Але саме те, що оце покоління воно не пройшло через героїчний період опанування суспільною свідомістю, воно позначилося, безперечно, і на його духовності.

Тарас Марусик

Цікаве спостереження. Я хотів би повернутися до бачення Ольжичем культурної політики. Як він ставився до культурної політики, яку проводили тоді в радянській Україні коли він жив?

Леонід Череватенко

Він дуже тверезо оцінював як здобутки, так і вади цієї культурної політики. Насамперед, безперечно, його вразила масовість культурних обсягів радянської України. Він наводить цифри і ці цифри, безумовно, приголомшують. Скажімо, у 1932 році в Україні надруковано тільки назв 10 тисяч українських книг, підручників - 35 мільйонів було надруковано. Це сотні вищих учбових закладів, 22 тисячі шкіл. Ніколи Україна не мала такого рівня культури, яке б пішло у маси.

Але от тут приховується і певна небезпека Зокрема, для Радянського Союзу і радянської України. Він пише:«Всі ці зусилля, все таки, не приносять бажаних наслідків.» По-перше, є реакція на оці заходи з боку більшовицького уряду. Ясна річ, що українське суспільство не могло адекватно відреагувати. Елементи спротиву були й були надто виразні і все це закінчилося, як знаєте, розстріляним «Відродженням».

Але він копає глибше. Він пише:«При всій плановості й ґрунтовності культурна політика більшовизму не може дати бажаних наслідків. І причиною цього є, попри безплідність матеріалістичної філософії, засадничо хибне ставлення застосовувати в ділянці мистецтва і наукової творчості адміністративно бюрократичні способи керування та різного роду поліційні санкції. Культурна творчість, яка потребує могутнього внутрішнього відчуття правди та справжнього пафосу тратить свої джерела, коли туди вривається брутальна рука унтера Прішибєєва». Ось вам відповідь на те, а що сталося з цією культурою в радянській Україні?

Тому він говорить, що якщо ми з’явимося зі своїми гаслами і своїми засадничими положеннями у радянській Україні, то вони дуже швидко можуть стати популярними і, навіть, визначальними для населення вже підрадянської України.

Тарас Марусик

Пане Леоніде, а що було самою серцевиною концепції розвитку культури для України Ольжича? Що він вважав головним?

Леонід Череватенко

У нього не було оцих плачів Єремії і плачів на ріках Вавілонських. Він уникав уживати, скажімо, такі визначення як «колоніальне» становища України. Навпаки, він увесь час наголошував на тяглості української культури, на те, що ми дуже древній народ серед інших народів Європи, що українська цивілізація сягає глибин тисячолітніх. І таким чином, от як ми втрималися при всьому тому, що сюди приходили кочові народи, що на нас засягали сусіди із Заходу?

Він каже, що нас врятував міф землі. Тобто, цей міф землі він став, фактично, визначальним для українського народу і кожного українця. Те що ми зачепилися за цю надзвичайно родючу землю, надзвичайно благодатне осоння, воно нас врятувало і далі воно нас врятує.

Тарас Марусик

Я хотів би продовжити цю тему - міф землі. Чи можна сказати, що цей міф землі у викладі Ольжича, до певної міри мав у собі якісь анти-західні елементи? Чи був Ольжич анти-західним у своїх поглядах?

Леонід Череватенко

Я б уникав таких означень - чи він був антизахідником, чи він був московцем, коли він вивчав російську культуру. Ні, він намагався у кожній культурі знайти щось корисне й важливе і перейняти це, і збагатити українську культуру.

У листі до батька він, який ровером об’їхав всю Європу, раптом пише:«Ти знаєш, чим більше я знайомлюся з чужинцями, зокрема, з американцями, із сербами, німцями, тим більше я шаную українців». Якщо де і була інтелігенція, то вона все таки була у дореволюційній Росії, яка вистояла під цим тиском царизму. Будь ласка, таке визначення.

Тарас Марусик

Це хто сказав?

Леонід Череватенко

Це Ольжич пише своєму батькові. І він каже, що «я гордий з того, що я українець, бо українець скрізь, де б він не опинився – за океаном, чи тут у Європі, він доводить, що він, все таки не пасе задніх, а навпаки, він може бути у перших лавах.

А щодо ідеологічного спротиву, то безперечно, тут він давав звіт, у якому становищі опинилася Україна. Він вважав її передовим загоном європейської цивілізації супроти московського більшовизму. Він сказав, що це, фактично, є історичним призначенням України, яка як бастіон, весь час під вогнем більшовицької, імперської російської ідеології. Якщо вона вистоїть, а у тому що вона вистоїть він не сумнівався, то вона дасть Європі новий стиль життя і нові засади цього загальноєвропейського життя.

Він твердив, що провідною ідеєю українського народу є безоглядна цінність героїчного наповнення, тобто призначення людини й українського суспільства. Якщо переносити все це у сферу мистецтва, він казав абсолютно точно: «Сьогодні Гомер більш потрібний, ніж Золя, Пісня про Нібелунгів більше, ніж Рільке, а «Слово о полку Ігоревім» більше, ніж «Наталка Полтавка», бо це духовність молодих, здобувчих легендарних епох. А він гадав, що Україна стоїть на порозі відновлення своєї державності.

Тарас Марусик

Це був письменник Леонід Череватенко, лауреат Шевченківської премії 2002-го року за документальний фільм про Олега Ольжича.

Ірина Халупа

А тепер – про іншу дату. 22 липня 1952 року 17-річний юнак з Житомира, стрибаючи з кручі у Тетерів, зламав собі хребта і став майже нерухомим на ціле життя. Юнак цей був незвичайний. Його звали Євген Концевич. Уже тоді він виявляв літературний дар. Пізніше він стане членом Спілки письменників. Але в історію шістдесятництва він увійшов як людина, яка збирала у своєму житомирському обійсті, починаючи із середини 60-их років, цвіт української незагнузданої інтелігенції. Саме тому він був не просто прикутий до ліжка. Він перебував під постійним наглядом органів, які поводилися з ним досить безцеремонно. Лише важка недуга, певне, врятувала його від ув’язнення.

Про Євгена Концевича і 50-літній ювілей драми цього чоловіка моєму колезі Тарасові Марусику розповідає довголітній політв’язень совєтських таборів Василь Овсієнко.

Тарас Марусик

Пане Василю, чому шістдесятники вирішили згадати 50-літній ювілей такої нетрадиційної дати - драматичного епізоду з життя Євгена Концевича, який кардинально змінив його життя. Подібне ж траплялося не з ним одним.

Василь Овсієнко

Цього року вийшла книжка Євгена Концевича «Вона йшла усміхнена», в якій є оригінальний епіграф: «На відзнаку 50-річчя відтоді, як автор скрутив собі в’язи і став письменником». На жаль, це не літературна фігура - «скрутив собі в’язи», це гірка правда життя Євгена Концевича. Рівно 50 років тому 17-літній юнак стрибнув у Тетерів, і звідти його вже витягли. Назавтра він прийшов до тями, і перше, що спитав у лікаря, чи можна йому бігати, бо наступного дня Олімпіада. «Бігатимеш,»-сказав лікар, але той юнак уже на ноги не став. Кожного року, 5-го червня, в день народження Євгена Концевича у нього збираються друзі. А друзі в нього неабиякі. В 1965-му році, коли йому було 30 років, Ірина Жиленко зібрала цілу команду з Києва. Приїхали троє Світличних- Іван, Надія, Леоніда, приїхав Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Михайло Гуць. Здавалося б, подія цілком дружня, але в гості до Євгена Концевича прийшов давній його сусід Оксентій Мельничук, приніс альбом із фото видами і сказав:«Якщо сподобається, можемо і тобі зробити такого». На альбом особливої уваги не звернули, а вночі, коли гості роз’їхалися, Євген став перегортати сторінки цього альбому і виявив в обкладинці підслушку. Певно, що він її знешкодив і кинув у відро з попелом. Вранці прийшов хлопчик від того Мельничука і попросив:«Дядьку, поверніть альбомчика». Альбом не віддали. Приходив сам Оксентій і просив віддати, його прогнали. Тут заворушився весь мурашник КДБ. Прийшов сам начальник Житомирського відділення КДБ, полковник Юдін і вимагав повернути. Набігла повна хата цих обшуковців, стали робити обшук, але підслушку не знайшли. А вона лежала у відрі, навіть, дротики стирчали. Це, справді, була подія для Євгена Концевича. Він перелякався, але коли порівняв своє становище з їхнім, то йому стало смішно. «Від тих пір оцей сміх якось тримає мене на світі,»- говорить він. У КДБ був інтерес не стільки до самого Євгена, скільки до кола шістдесятників. Там був і Чорновіл, і Надія Світлична. Готувалися серпневі арешти 1965-го року, і КДБ було важливо послухати, про що ж це коло між собою розмовлятиме.

Тарас Марусик

Чи вони тоді, у червні 1965-го року, були свідомі, що їх підслуховують?

Василь Овсієнко

Про це тоді ніхто і не думав. Була просто весела дружня бесіда, жарти, співи. Але скоро ця історія набула такого розповсюдження, що про це знала вся дисидентська Україна, про це говорило радіо Свобода. І, певно, що полковник Юдін прийшов до Євгена Концевича з вимогою спростувати ці події і, навіть, співпрацювати з КДБ. Це було відкинуте. Через 7 років, 18 квітня 1972-го, року під час чергового покосу української інтелігенції, коли у Євгена Концевича знову було проведено обшук, один капітан Медвецький сказав:«Ви, Євгене Васильовичу, свій життєвий хребет зламали не тоді, коли стрибнули у Тетерів, а тоді, коли відкинули добру пропозицію Івана Івановича Юдіна». До тої події до Євгена Концевича ходили піонери, пенсіонери, агітували вступати до КПРС. Відтепер до нього вже ніхто не ходив, його не публікували, а він був членом Спілки письменників і на той час мав книжку. Між іншим, голова Житомирської Спілки письменників Володимир Канівець, той самий лауреат Шевченківської премії за книгу «Ульянови», наполягав на тому, щоб виключити Євгена зі Спілки письменників. Двічі збиралися, але до честі житомирським письменникам, більшість була проти, і вони його втримали. Зрештою, на Канівця притупнули ногою - не роби з нього великомученика. Концевича залишили в Спілці, але не публікували. Ця обструкція тривала до середини 80-х років. Тільки у 1985-му році вийшла чергова книжка Євгена Концевича.

Тарас Марусик

Очевидно, те, що Євген Концевич жив у нерухомому стані, врятувало його від ув’язнення.

Василь Овсієнко

В його душі буда іскра Божа. Він був знайомий з Васильком Хомичевським, сином Бориса Тена, коли навчався в школі. Ще Борис Тен зауважив у ньому літературний талант і порадив йому писати. І ця робота зі словом рятувала його душу, була для нього Божою благодаттю, яка допомагала витримувати болі. Академік Любомир Пиріг, приятель Євгена Концевича, який часом дзвонить йому, часом приїздить, питає Євгена:«Як ти ще живий?» А Євген каже:«Якщо брати до уваги анекдот, що якщо ви одного разу прокинулися і вам нічого не болить, то ви вже вмерли, то я живий на 200 відсотків, бо мені все болить. Я тримаюся за принципом коханки - як старі хвороби мені не докучать, то я заводжу нову, а старі забуваю. Отакий я оптиміст».

Тарас Марусик

Власне, він ціле життя так переносить важку й довготривалу хворобу?

Василь Овсієнко

Це, справді, приклад якогось духовного прямостояння, про котре колись говорив Василь Стус. Дивовижна річ, що лежача людина отак духовно протистоїть тому злому світові, витримує це все. Я коли вийшов, як казав Шевченко, із тьми, із смрада, із неволі у 88-му році і треба було шукати живих людей, то куди я пішов у Житомирі? До Євгена Концевича спитати куди йти далі, бо я знав, що це є острів стабільності у Житомирі, осердя Духа. Недавно вийшла книжка «Кава на 12 персон». Це житомирська школа прози і Концевич один із її авторів, довкола нього горнуться всі духовно просвітлені житомиряни. Це, справді, осердя духу в Житомирі.

Тарас Марусик

Наскільки я знаю, Євген Концевич і далі мешкає у власній хаті, де є садиба. Очевидно, як у кожному місті, ця садиба зовні обростає сучасними новобудовами. В якому стані зараз ця хата і чи не думають її зносити?

Василь Овсієнко

Він народився у Млинищах, під Житомиром, а в 1947-му році батьки перебралися, рятуючись від голоду, до Житомира, там побудували хату. В цій хаті він тепер і живе. Його вже, справді, обступають висотні будинки. Громадськість, зокрема, Житомирська Спілка письменників, наполягала на тому, щоб цей будинок не зносили. Є вже такі гарантії. Олексій Опанасюк, голова Житомирської організації Спілки письменників каже, що тут буде Музей шістдесятників. 5 червня цього року, коли ми їздили до Євгена, Валерій Шевчук сказав:«Хай тут ще довго не буде музею». А я додав:«Нехай сюди ходять живі експонати!»

Ірина Халупа

Мазепа – запроданець. Саме так історичні джерела радянських часів називали Мазепу, одну з найбільш суперечливих постатей Козацької доби. Тавро Мазепи-запроданця не тільки спотворило історичні події, пов’язані з гетьманом Мазепою. Паплюжили Мазепу – дісталося і його землякам. Через назву село Мазепинці, місце, де народився гетьман, намагалися штучно знищити. Наслідки ворожого ставлення до “Мазепиного гнізда” відчувають і сучасні селяни Мазепинець : це село хоч і убогіше за сусідні, але воно багате історією й таємницями... Не менш загадковими і малодослідженими залишаються і ті храми та світські споруди, які за часів гетьманства Мазепа будував по усій Україні, зокрема, в Києві. Утім, із козацької архітектури уціліли лише поодинокі споруди. Який слід залишив за собою гетьман Мазепа на своїй батьківщині і в Києві – про все це у матеріалі Наталії Баландюк із Києва.

Наталя Баландюк

Сучасне село Мазепинці Білоцерківського району, де народився Іван Мазепа – це тільки третина тієї території, яка була за часів гетьмана. Навіть назва Мазепинці була кілком в оці влади. Село визнали безперспективним і намагалися ліквідувати. Дві третини села відділили й назвали Дроздами. А третина, що залишилася, це і є Мазепинці. Чому село так називається, знає молоде покоління Мазепинець.

Дівчина

До того, як Мазепі сказали, що він зрадник, коли він помер, це село назвали Мазепинцями. Воно було дуже велике. Але не всім сподобалася ця назва і більша частина відділилася. Ії назвали Дроздами, а менша залишилася Мазепинцями.

Наталя Баландюк

Старі люди не знають достеменно чому Мазепинці – саме Мазепинці, а не Колчаківці, Голопупівці, чи Тютьки. Баба Настя, наприклад, вік прожила в Мазепинцях, а дізналася правду про гетьмана - земляка і тільки нещодавно.

Баба Настя

Ніхто нам у школі нічого не казав, не згадували нічого про нього. Ми не знали, що воно таке. І батьки наші не знали й у батьків таке тоді робилося. Ви знаєте, що тоді було.

Це зараз відкрили людям і розум, і очі, і роти. А що я про нього можу знать? Ну поставили йому пам’ятника. Ходимо кожен раз до нього, панахиду там наймаємо, молимося біля нього, коли у нього день народження. Наїжджають люди із Білої, із Києва, слава Богу, не минають, не цураються... Зараз гарне про нього говорять. І по радіо говорять хороше, що він був гетьманом великим. А я кажу:«А чого ж ви тоді топтали того гетьмана?»

Наталя Баландюк

Найбільш детально історію села і те, як за радянських часів намагалися стерти з лиця землі батьківщину Мазепи, знає Борис Демківський, який живе в Мазепинцях.

Борис Демківський

Було так: зібрали збори і запропонували перейменувати, бо Мазепа - зрадник, негативна постать, і про нього треба забути. У 1927 році порекомендували назвати село Червоним партизаном. Вирішили тут і направили рішення до Києва. Але в Києві знайшлися розумні люди, патріоти, які це поклали під сукно, і так воно і затихло до 1939 року. В 1939 році знов підняли це питання, зібрали збори, всі знову підняли руки - вирішили назвати Щербинівкою, в честь нашого земляка, у минулому зам міністра. Вирішили це в районі, і надіслали до Києва, а там знову не було рішення.

Наталя Баландюк

Дід Борис все знає про Мазепинці, і готовий дискутувати до ранку про гетьмана Мазепу, обстоюючи свою позицію: Мазепа був тонким політиком, людиною досвідченою й витонченою, ревним покровителем православ’я, отже – видатним українцем. Дід Борис навіть готовий перегризти горлянку тому, хто скаже про Мазепу погане. І першим під гарячу руку діда Бориса потрапить газета “Факти”, яка, як розповів дідусь, в одній з публікацій брудом полила Мазепу. Щоб довести наклеп, у Бориса Демківського чимало аргументів.

Борис Демківський

Коли Петро І дізнався, що Мазепа перейшов на сторону Карла ХІІ, він дав установку про Мазепу писати, що він зажерливий, безпощадний феодал, авантюрист, зрадник. Була дана вказівка патріархату й церквам говорити, що він такий-сякий. І російські історики писали про нього тільки негативне. І хто писав найбрудніше, той отримував дивіденди.

Наталя Баландюк

Дід Борис - живий свідок того, що родина Мазепів не була зажерливою, як писали імперські джерела. Якось пра-пра-прадід діда Бориса програв усе у карти. Зібрав клунки і хотів виїхати з сім’єю геть із села. Але родич Мазепи не дав йому піти по світу - дав гультіпаці безкоштовно велику ділянку землі у селі, аби тільки господарював.

Уже 10 років Борис Демківський досліджує історію села, яка, як з’ясувалося, тера-інкогніта, хоча надзвичайно цікава. Борис Демківський навіть видав книжечку “ Село Мазепинці від передісторії до сьогодення”. Зрозуміло, тираж дуже обмежений. І хоч а це за обсягами невелика брошура, однак дід Борис пишається нею до безтями. А односельчани тепер величають діда Бориса етнографом.

Власне, з 2 тисяч мешканців села довоєнного періоду нині в селі трохи більше 400 душ. В довколишніх селах, Дроздах і Тарасівці, як і раніше належали до Мазепинець, на мешканців батьківщини Мазепи, за звичкою, і досі кажуть ляхи. Але в Мазепинцях на таке прізвисько не зважають. Та й у Дроздах потроху прикушують язик, бо ж мазепинські дівки таки гарні та працьовиті. Дроздівські хлопці беруть їх залюбки. Але все одно до Мазепинець у Дроздах досі ставляться, як до пасинка.

У Дроздах селищна рада, там кращі дороги і навіть більше телефонів. У Мазепинцях навіть не має власної школи – тутешні діти ходять у Дроздівську школу. Зате, в нескорених Мазепинцях є церква. Хоч і невеличка, але Київського патріархату, а у Дроздах – пишна та велична, проте підпорядковується Московському патріархату. Дружина діда Бориса каже, що дроздівський батюшка усе агітує прихожан іти до його храму, але мазепинські боговірні все одно йдуть молитися своєму богові.

Мазепинці хоч і менш заможні порівняно із сусідніми селами, зате багаті історією. За Андріївським хутором зберігся досі пагорб Мазепи. Кажуть, після смерті гетьмана, козаки власноруч створили велетенський насип, землю носили шапками. За радянських часів цей насип так і не змогли зрівняти із землею, хоча нищили бульдозерами. Так і стоїть ритий – переритий насип Мазепи.

На вигоні села був маєток Мазепи. Височину оточувала річка, що називалася Глибока. Тепер її вбрід переходять качки. Навпроти – Лиса гора, де колись було древнє місто Чугуїв. Від гетьманської родини тут залишилося лише одне - підземні ходи, що були довкола знищеного маєтку Мазепів. Імовірне підземелля – таємниця і досі. Охочих відвідати підземелля відлякує страх опинитися в пастці.

Борис Демківський

За цією хатою є ще одна. Там у 1998 році весною орали город, коли трактор розвертався біля хати, то земля почала осідати. Тракторист злякався, вискочив і став. Потім земля перестала осідати. А моя мама розказувала, що у 1917 році чоловік викопав новий погріб і засипав туди картоплю, там ще й дробина стояла. Через 2 дні він туди заглянув - картоплі немає, і дробину хтось вкрав. Він пішов до сусіда і попросив позичити дробину, узяв її, опустив туди, а вона - гух- і тільки зашуміла.

Наталя Баландюк

Старі люди в Мазепинцях кажуть, що у цьому місці, де височів маєток Мазепи, заховано скарб. І місце це закляте. Згідно з легендою, якщо урвище, де був маєток, забере 13 душ, то людям відкриється місце, де захований скарб. Мешканці Мазепинець кажуть, що урвище стало причиною смерті вже 9 душ – кого привалило, хто звалився. Якщо припустити, що люди помилилися, то закляття збулося. В 1938 році вже знайшли скарб. Велику кількість золотих монет та коштовності.

Мешканці Мазепинців хоч і вірять у закляття, але підкопують глиняне урвище, де був маєток Мазепи. Юхим Ілліч та Валентина Іванівна, які сьогодні живуть на Мазепиному місці, воюють із глинокопами, але самі на пошуки скарбу Мазепи часу не гають. Саме місце вважають подарунком долі. Господар садиби, Юхим Ілліч, пишається надто родючою землею.

Юхим Ілліч

Тут, очевидно, дуже великі підземні ходи, і саме це місце, де стоїть наша хата, розташоване на цих підземних ходах.

Наталя Баландюк

Каже, що структура ґрунту на цьому місці дивна. Одна полоса чорнозем, інша глиняна. За 10 років господарі вже визначили, що де краще плодоносить. Як з’ясувалося, найбільш родючий перець. Сорт каліфорнійське чудо виростає тут по 400-500 грам одна перчина. А картопля на тому місці, де була пустош, така, як ніде інде у селі. А господиня, Валентина Іванівна найбільшим скарбом Мазепиного місця вважає гірку на смак воду. Вона, каже жінка, цілюща.

Валентина Іванівна

Береш цю воду черпаєш пригоршнями вмиваєшся. П’єш і наче легше стає. Таке враження, що вона має цілющі властивості. Цілюща вода, справді.

Наталя Баландюк

Це історичні місця гетьмана Мазепи. Однак єдине, що свідчить про батьківщину Мазепи – це назва села й пам’ятник Мазепі. Кілька років тому в селі встановили бронзовий бюст Івана Мазепи. У 1994 році на пишних урочистостях з нагоди відкриття пам’ятника були перші державні мужі, але ніхто не згадав, що споруджено пам’ятник коштом американців українського походження з ініціативи мешканця Легінстнону Мар'яна Коця.

До речі, якби не допомога діаспори, не було б на Подолі у Києві музею гетьманства, споруди, яку ще називають будинком Мазепи. Існує думка, що кам’яниця, побудована в стилі козацького бароко, могла бути козацькою канцелярією. На початку 90-х на гроші українських американців цю пам’ятку архітектури 17 століття реставрували, але поверхово, не здійснивши гідроізоляції, і тепер історична споруда, та їх частина, де розташовані досі недосліджені підземні ходи – може завалитися під дією ґрунтових вод.

В такому ж катастрофічному стані й храми, споруджені в Києві та в Україні на кошти гетьмана Мазепи. Він вкладав гроші в розвиток релігії та культурно-освітніх установ. Це був інший стиль, на відміну від традиційного. По суті, це був виклик російській імперії, яка нав’язувала українцям не лише єдину релігію, але й єдиний архітектурний стиль. І навіть якби це була єдина заслуга гетьмана, цього виявилось би досить, щоб ім’я Мазепи спаплюжити, а його гніздо сплюндрувати.

Ірина Халупа

На цьому закінчуємо цей випуск передачі 30 хвилин у різних вимірах. Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі.

Не забувайте про нашу сторінку в Інтернеті дорогі слухачі, все, що ви почули сьогодні, можна прочитати і навіть ще раз послухати. Наша адреса: www.radiosvoboda.org

Ми Вас чекаємо.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG