Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 10:42

30 хвилин у різних вимірах: Український національний характер


30 хвилин у різних вимірах: Український національний характер

Прага, 27 липня 2002 - Тема сьогоднішньої програми - український національний характер. Етнологи, етнопсихологи, історики, соціологи - усі вони мають різноманітні погляди про те, яким, власне, є цей національний характер українців, і чи він, взагалі, є. Свого часу з великою любов’ю та дотепністю Остап Вишня зафіксував кілька національних рис українців у своєму науковому дослідженні про країну Чукрен і чухраїнців. З цього ми і розпочинаємо нашу програму. Остап Вишня, зокрема, писав, цитую: «Мали чухраїнці цілих аж 5 глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що коли б котрийсь із них загубився в мільйонній юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців угадає - це чухраїнець. І ніколи не помилиться. Його, чухраїнця, постать, його рухи, вираз, сказати би, всього його корпуса, все це так і випирає оті 5 головних рис його симпатичної вдачі. Риси ці, як на ту старину термінологію звалися так: 1 - якби ж знаття, 2 - забув, 3 - спізнивсь, 4 - та якось то воно буде, 5 - а я так і знав. Розглянемо поодинці всі ці 5 характерних для чухраїнців рис.

Олекса Боярко

Якби ж знаття - найхарактерніша для чухраїнця риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець - не чухраїнець. А риса ця без чухраїнця - не риса. Постала ця риса в чухраїнців от із якого приводу. Ушивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить: -Жінко, жінко, соломи, соломи!.. Геп!! -Не треба.. Це значить кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце підстелила. Не встигла жінка цього зробити, тоді, виходить, «Не треба!» І от після цього укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу: -Якби ж знаття, де впадеш - соломи б підіслав. Або: -Якби знаття, що в кума пиття…

ІІ так у кожному випадку життя чухраїнського цивілізованого. От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла й упала. І зразу: -Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували. Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя - на манер лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати. Полемізували, аж дивляться – у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть: -Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би! Сильно в них тоді культура затрималася. Та й не дивно: із попровалюваними головами не дуже культурне життя налагодиш…

Вирішили вони якось театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театру, а зовсім навпаки. Тоді почухались: -Якби ж знаття!.. І почали знову. І не було жаднісінького без отого знаменитого:«Якби ж знаття!»

З цією головною рисою з’єднані четверта й п’ята риса в чухраїнців, а саме:«Якось то воно буде» та «Я так і знав».

Коли чухраїнці, було, починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив: -А чи так ви робите? Чухраїнець обов’язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже: -Та! Якось то вже буде! І починає робити… Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді: -Я так і знав! -Що ви знали? -Та що отак буде! -Так навіщо ж ви робили? -Якби ж знаття… -Так ви ж кажете, що знали?! -Так я думав, що якось то воно буде! Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповіли, сказав: -Дивне якесь perpetuum mobile.

Друга риса - «забув» і третя - «спізнивсь» - характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують... -Чому ви цього не зробили? -І-і-і ти! Забув! Дивись?! Або: -Чого ж ви не прийшли? -Та засидівсь, глянув, дивлюсь – спізнивсь! Так я й той... облишив. Якось то, сам собі подумав, воно буде.

Істинно дивний народ!

Ірина Халупа

Український національний характер був і лишається предметом дослідження знаних мислителів. Серед них - Іван Лисяк-Рудницький, Олександр Кульчицький, Євген Маланюк, Іван Мірчук, Микола Шлемкевич та інші. Спираючись на праці цих дослідників, мій колега Сергій Грабовський спробував окреслити вплив того, що називається «межовою ситуацією» в українському бутті, на національний характер.

Сергій Грабовський

Іван Лисяк-Рудницький, аналізуючи у відомій праці «Україна між Сходом і Заходом» специфіку генезису української нації, зазначив унікальну роль пограниччя як чинника становлення України. Упродовж століть переважно землеробська українська спільнота перебувала на межі євразійського степу і північноєвропейського лісу, перебуваючи у соціокультурному діалозі як із кочовими, номадичними, етносами так і з цивілізаціями європейської Ойкумени. Україна опинилася ще й на межі двох відламків християнства - східного й західного, а на додачу - ще й між потужними засадничо-відмінними державами - Річчю Посполитою, Оттоманською Портою та Московським царством. За словами іншого знаного українського дослідника Олександра Кульчицького, геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів психологічно впливало впродовж століть на життєву ситуацію української людини, яку екзистенціальна філософія назвала межовою. Така ситуація, за Кульчицьким, сформувала дві основні життєві настанови - героїчну і мінімалістичну. Перша пов’язана з лицарством, напругою усіх сил, але водночас із нехіттю до раціональної буденної праці. Друга - із прагненням у такому собі соціально-анабіотичному стані перечекати чергові негоди, зберегти себе за будь-яку ціну, не ставлячи перед собою якихось високих цілей. Раціональна, уважна до буденності, і разом із цим соціально-активна настанова відтак, фактично, виявляється відсутньою в українській культурі і національному характерові. А з такою соціально-психологічною настановою пов’язане, зокрема, існування бюргерства, середнього класу, міської культури. У зв’язку ж із низкою несприятливих чинників, як от винищення чи силова асиміляція української еліти, утиски української професійної культури та її творців, накинення містам на українських теренах властиво неукраїнського характеру, зрештою, низка невдалих спроб здобуття державності. В українському характері стала домінувати мінімалістична життєва настанова - виживання за будь-яку ціну. Відтак витворилося те, що Євген Маланюк назвав протеїзмом українця, тобто здатність пристосовуватися до найскладніших і найтрагічніших зовнішніх обставин, але таким робом, що при цьому значною мірою втрачалося внутрішнє єство, і сам українець дуже часто вже не знав і не відчував, хто ж він є тепер насправді - малорос, малополяк чи просто тутешній.

Ірина Халупа

Чи можна, справді, визначити український національний характер? Богдан Харахаш вважає, що не можна, оскільки він, національний характер, як такий не існує, а всі ті різноманітні риси, які приписані типічному, пересічному українцеві, неможливо звести до купи, й тому український національний характер неможливо чітко й точно визначити, переконаний Богдан Харахаш

Богдан Харахаш

Спроби побачити, зрозуміти чи пояснити український національний характер, чи, пак, менталітет, тривають стільки ж, скільки існує новітня українська гуманітаристика, цебто від середини дев’ятнадцятого століття. І українці у цьому плані зовсім не становлять винятку. Всі центрально-східноєвропейські народи, причому включно з німцями, саме півтора сторіччя тому почали займатися рефлексіями та медитаціями на тему "Хто ми і чиї ми діти?" Звичайно, почали цим займатися не народи у повному складі - від фельдмаршала до конюха, а лише вузьке коло так званих "будителів", цебто літераторів, істориків та громадських діячів. Чому такі студії найактивніше практикували саме у Центрально-Східній Європі? Мабуть, тому, що всі без винятку народи, що замешкують цей регіон, були, так би мовити, історично неблагополучними - або роздробленими на десятки мікро державок, як німці, або пригнобленими чужонаціональними імперіалізмами, як решта. Українці теж прилучилися до місцевої моди на само осмислення і досягли у цій справі чималих успіхів - принаймні з огляду на грубезні стоси написаних на цю тему фундаментальних праць та виданих з цього приводу збірників народної творчості тощо. Проте найцікавіше те, що якщо навіть хтось і ризикне проштудіювати весь цей корпус літератури, він так і не збагне, що ж таке український національний характер. Український менталітет змінює подоби неначе середньовічний лицедій. Українець у кожному з таких дзеркал постає зовсім по-різному, Всі ці бачення можна спробувати згрупувати у кілька типажів. Отже, українець є сентиментальним, замріяним, гіпертрофовано ліричним, сльозливим, закоханим у вареники, зажурені верби, похилені над ставком, вишневі садки, роси, покоси та чорнобривці коло чепурненької хатинки. Такий типаж не здатний не те що до агресії чи експансії, а навіть і до організованого самозахисту. Свідчень присутності такого типажу в українській історії є більш ніж достатньо. Наступний типаж: українець є хитрим, заповзятливим, пронозливим і шахраюватим, як Шельменко-денщик. Крім того, він ще й потайливий, а головне - надзвичайно впертий. Про те, що остання характеристика українця була дуже поширеною, свідчили і відповідні звороти у російській /«впертий, як хохол»/ та у польській /«впертий як русин»/ мовах. Нарешті, третій типаж - українець як мужній воїн, степовий лицар, безстрашний герой, що боронить власну землю від різноманітних поневолювачів, а всю Європу - від монгольської, магометанської чи комуністичної навали. Такому українцеві вже непритаманне замилування садками та хрущами. Такий українець замилуваний у зброї та війні. Це той українець, що його Євген Маланюк називав "шулікою, вовком, буйтуром", і який не зупинявся перед дилемою "мститися чи ні". Він завжди обирав помсту і мстився, як видно із Шевченкових "Гайдамаків", без зайвих розмислів про гуманізм та невід’ємне право на життя. Чи можна звести ці типажі в один узагальнено-український? Очевидно, ні. Очевидно, так би мовити, українського національного ментального трафарету просто не існує. Українська нація – завелика спільність для того, щоб її можна було втиснути в один шаблон. Тож коли Ви чуєте про те, що українці, мовляв, якісь не такі, радимо Вам спитати:«А які вони?» Навряд чи Ви почуєте врозумливу відповідь.

Ірина Халупа

Український народ - об’єкт для вивчення погано придатний. Деякі дослідники, взагалі, вважають, що це явище, у принципі, не спостережуване через повну його відсутність у природі. Не беручи до уваги вищезгадану позицію як банальну та явно антинаукову, Сергій Набока спробував встановити бодай мінімум параметрів, згідно з якими ми могли б, спираючись на емпіричні дані, накопичувані упродовж сторіч, визначити особливості українського національного характеру.

Сергій Набока

Аналіз ускладнено через об'єктивні обставини - він-бо передбачає щонайменше розтин чи розчленування, що утруднено зі зрозумілих причин. Так що доводиться вживати елементарний синтез. Утім, ані емпіричним шляхом, ані шляхом експериментів ін-віво (єдино, на жаль, доступним, оскільки дозвіл на досліди ін-вітро отримати не вдалося), ані дедуктивно-раціоналістичним шляхом не вдалося довести нічого. Підтвердити чи спростувати наявність чи відсутність специфічно української компоненти явища, що зветься національним характером, певно, зможуть прийдешні покоління науковців. Наразі вдалося встановити наступне. Захисна реакція українців на імперську політику Москви, яка породжувала - та й досі породжує - так званий комплекс меншовартості, породила інший комплекс - комплекс народолюбства. Колись цей комплекс називався хлопоманством й підштовхував деяких різночинців до ходіння в народ, збирання фольклору й носіння вишиванок. Звідси ж узялася тенденція возвеличувати український народ, який і досі апріорі вважається мудрим, працьовитим, довірливим, цнотливим, індивідуалістичним, лагідним, доброзичливим, мрійливим та, ясна річ, співучим. Щось, певно, у цьому є. Утім, багато хто з українців вважає найбільш характерними рисами дещо інше. А вороги українського народу, що окопалися, зрозуміло де, впродовж сторіч вважають, що українці насправді хитрі, ліниві, вайлуваті, жадібні, заздрісні й - головне - зрадливі. Деякі з мешканців межуючих з Україною держав досі вважають українців усуціль бандитами й різунами-зарізяками. Більшість мешканців дуже цивілізованих держав, що не межують з Україною, головною національною рисою українців вважають звірячий і тваринний антисемітизм. На відміну від власне семітів, що тут мешкають чи й мешкали донедавна. Проте ніхто не заперечує співучість. Навіть Остап Вишня колись, пишучи власне наукове дослідження «Чукрен», «Чухраїнці» та «Дещо з українознавства», відзначив в одному місці: «Усе було вони чухаються та співають... Співають було цілими століттями».

Більшість спостерігачів та дослідників вважають, що впродовж років комуністичного режиму співати стали менше, а чухатися більше. Інші ж заперечують, що, насправді, відбулася диференціація та розшарування досліджуваної нації на гречкосіїв та козаків: одні, мовляв, чухаються, а інші - навпаки, співають.

Етнопсихологи колись завершать титанічну працю з вивчення суто українських рис національного характеру й поставлять, нарешті, крапку у цій суперечці.

Ірина Халупа

Древньогрецькі філософи ще до нашої ери намагалися визначити, що ж воно таке - характер. Чи не всі трактували це поняття по-різному і не дуже чітко. Геракліт Ефесський ще у п'ятисотих роках до нашої ери стверджував, що характер для одних людей — добрий геній, а для других — злий. Чи він мав рацію? В різні часи інші філософи теж намагалися з’ясувати собі й людству, що ж воно таке — характер. Плутарх вважав, що характер — то не що інше, як довгочасна звичка. Демокріт пов’язував із характером благополучність життя або неблагополучність. Минав час, а єдиного визначення як не було, так і немає. Про співучість українців у матеріалі Надії Степули.

Надія Степула

Національний характер вирізьблювався в кожної нації від початків її становлення. Гартувався в складних умовах розвитку. Набував якихось оригінальних рис у буднях та святах. Характер кожної нації різниться багато чим. Іноді щось можна пояснити, іноді - ні. Просто багато рис складалися не відразу, а простежити історію появи тієї чи іншої риси національного характеру непросто. Одне можна сказати з певністю: українці — нація співоча. Пісенність українців відома здавен. Про українські пісні можна говорити день, а співати їх — як день, так і ніч. Ліричні й героїчні, історичні й весільні, до кожного свята й до буденної праці мають - а чи мали — українці пісню. Часом жартують, що майже сто відсотків українських пісень починаються на "Ой..". Перегорнувши відомі збірки пісень, можна впевнитися, що не сто, а, принаймні, дев'яносто. Хто чув, то хай пригадає: Ой у лузі, Ой чий то кінь стоїть, Ой на горі там женці жнуть, Ой ти дівчино, заручена, Ой за гаєм, гаєм, і так далі, і таке інше. Не слід думати, що це перше "Ой" означає хіба біль чи тривогу. В українській мові слово «ой» мас безліч значень. Це — і вираз болю, і вираз захоплення, і благання, і прагнення, і багато чого ще. Тематична розмаїтість пісень безмежна. Пісенність - не основна, але дуже примітна риса українського національного характеру. Пісня звучала на хрестинах і на заручинах, на весіллі і на жнивному полі, на сінокосі і в бою. Пісенність означає не тільки вміння чи бажання співати. Передусім - це властивість душі, наповненість її силою співбуття, співпереживання. В піснях захована історія народу, його стражденний шлях до волі, його самобутність. Чи пісенність українців - то міф? Ні, то правда. Але невідомо, чи не стане вона міфом. Це – невід’ємна риса українського характеру. Принаймні, була невід’ємною. Сьогодні можна сперечатися про те, чи притаманна пісенність нинішньому українському народові.

Можна міркувати над тим, чому обрядові, побутові та інші пісні тепер звучать дуже рідко. Чому так багато створено народних українських пісень на слова Шевченка, Франка, Лесі Українки, Котляревського, Петренка, Писаревського, Олеся та інших, і чому нема народних пісень на слова теперішніх поетів? Чому таких могутніх композиторів, як Лисенко, Січинський, Стеценко, Людкевич і ще кількох сьогодні Україна не знає? Чому духовний простір української пісні звузився до жалюгідних творів, які заполонили ефір та екран? Чому вбиті українські композитори Володимир Івасюк та Ігор Білозір?

...Характер народу творить його долю. Гірка пісенність українського народу стає міфом. Минуть віки, щось, очевидно, зміниться У міфів своє життя, у людей - своє. Часом міфи роблять народ безсмертним. — Коли народ творить безсмертні міфи...

Ірина Халупа

Кожна нація має свої прикметні риси. Їх ще називають особливостями національного характеру. Протягом останніх років національний характер українців викликає чимало нарікань. Зчаста критику власних національних рис ініціюють самі українці. А це вже називається самоїдством. Чи можна виміряти, наскільки є поганим або ж добрим той чи інший народ? Очевидно, далеко не однозначним є ставлення до українського національного характеру. Над темою розмірковує мій івано-франківський колега Іван Костюк.

Іван Костюк

Як сказав Антуан Сент-Екзюпері, все починається з дитинства. Я б ще додав: для українців починається з мови. Адже в дитинстві ти ще не ідентифікуєш себе як українця. Ти не розумієш і не усвідомлюєш, що належиш до кількісно меншої частки людей, які мешкають на території, що називають Україною. Однак паралельно тривають розповіді діда, розповіді батька про славних козаків-запорожців. І, нарешті, ти сам починаєш читати романи про пригоди запорізьких скитальців. І врешті ти сам оселяєшся в цьому світі. Усі ці козаки-характерники на сторінках книг стають найвірнішими друзями. Однак уже в шкільні роки виявляється, що не все так просто. Зради починаються спочатку маленькі, дріб'язкові, у студентські роки - більші, підліші. А у війську це вже відверте протистояння, де є свої і чужі. І там уже все по-справжньому. Саме до військових років я неодноразово чув, які українці погані, зрадливі і не схильні допомагати один одному. Мушу заявити, що це далеко не так. У цьому переконався майже кожен український чоловік, якому доля послала випробування у вигляді робіт у Сибіру та на Далекому Сході, служби у війську, або ж, ще гірше, перебування у в'язниці. Останнього, як відомо, українцям ніколи не бракувало. Саме тоді дізнаєшся про справжні особливості національного характеру. І врешті переконуєшся, що всі ті дитячі книжки не брехали. Я, очевидно, все життя буду дивуватися, як в українцях може поєднуватися природна делікатна доброта, співчуття з межовою відвагою, якоюсь беззастережною любов'ю до товариша, гіпертрофованим почуттям честі. І все це, з іншого боку, в національній історії - від побутового до найвищого державного рівня — відтінюється яскравими постатями окремих зрадників. Зраджувати в нас також уміють. Це своєрідне національне мистецтво. З одного боку, нас тут "триста, як скло, товариства лягло", а, з іншого - якийсь там собі Сташинський. Або ж звичайний хлопець з українського Півдня Судоплатов. Окремою сторінкою є українські жінки, які, хотіли цього чи не хотіли, однак мусили брати участь у всіх війнах, які велися на цій землі. На Галичині дотепер ще живуть бабусі, колишні зв'язкові, станичні, які відсиділи в тюрмах по 25-30 років. У цьому місці пасувало б проілюструвати всю розповідь кількома яскравими прикладами. Але чи варто? Адже відкрий сторінки навіть ще недавньої історії, і кожне прізвище - яскравий приклад. За ним - життєва історія відваги нації, яка живе всупереч, яку паталогічно намагаються дотепер знищити. Різними способами. Коли стає вже зовсім важко, то згадується одна з українських дум: козак Байда висить в катівні турецького султана, підвішений за ребро і сміється. Оце, очевидно, і є найкраща ілюстрація національного характеру. Сміх через безмежний біль. Відвага, що долає страждання й зневіру. Врешті, на цій землі були і є ті хлопці, про яких говорять "одна надія на вас". І надія, справді, на них. Безмежних романтиків у глибині душі і зараз прагматиків зовні. Красивих, як писав Довженко, і мудрих. Ця земля і цей народ буде завдяки їм. Зрештою, таких нема ніде на цілому світі. А це і є національний характер.

Ірина Халупа

Отже, характер нації. Сукупність колективних психічних особливостей народу, які проявляються в його вчинках і поведінці. І вчора, і позавчора, і за "перестройки", і за Зиновія-Богдана, і до нашої доби. Щось стале й незмінне, хоча по-справжньому незмінним у цьому світі є, напевно, лише Господня присутність. Слово – моєму колезі Павлові Вольвачу.

Павло Вольвач

Характер нації - субстанція гігантська, неохопна і разом із тим містична, майже невловна, інтимна до того ж, якщо хочете. Тож підступатися до цього питання із смішними кліше оцінок і висновків і лячно й ніяково водночас. Індивідуальне і таке любе Я мізерніє перед знеособленим але велетенським МИ, що включає в себе і дядю Васю, і Гонту , і екіпаж української космічної станції, що в ХХІІ сторіччі висадиться десь в незнаних хащах геліоцентричної системи. Мені важко давати оцінку національному характеру, тим більше того народу, до якого я сам належу і чия сама назва, пам’ятається, красувалася в 5 графі мого старого, ще совєтського зразка паспорта. Для цього я не достатньо компетентна і занадто зацікавлена особа. Я хотів би поділитися не оцінками, а відчуттями. Солодко апельсинні канцони, чуттєвість, мафія - макаронники-італійці; гітарна пристрасть, зухвалість тореро – іспанці; про росіян не будемо...всі і так знають. Існують такі стереотипи і стосовно українців. Як там у Бродського з вірша «За независимость Украине»: «Краля, жупан, вареник...» Крім цього джентльменського набору на всіх перехрестях обсмоктується тема української скнарості, заздрощів, хитрості, неотесаності, сльозливості й сентиментальності. Щодо сентиментальності, то тут важко сперечатися. Який ще в світі народ нарік ворогів лагідним воріженьки, а до війни - страшного явища дібрав слово війнонька. Утім сучасна українська молодь вже далека від своїх пейзансько-левадних пращурів і здатна пускати сльозу хіба, що від сльозоточивого чи нервово-паралітичного газу типу «Черьомуха». Але облишмо сентиментальність і зупинимось на одній рисі, яка буцімто входить до пантеону національної вдачі і закодована у вислові «Моя хата з краю». Отже, що за висловом? Так, індивідуалізм українців, невиробленість ієрархій, нездатність підпорядковуватись істині, викладеній ще Бог знає коли в поетичних рядках:« Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку». Звідси ота фатальна відсутність критичної маси. Але це погляд із середини. Що ж до зовнішнього погляду, то, як на мене, він не має жодних підстав накидати нам якусь хатокрайність. Бо про що може йтись, коли не було самої хати? Отої, в котрій своя правда, сила й воля. Хати не було, ми тасувалися у вічних сінцях як самодержавних так і союзних, при цьому власними м’язами, кров’ю і мозком вивершуючи розкішний, в колоніальному стилі, палац імперії. Про яку таку крайню хату мова, якщо саме через Україну, як через жодну іншу землю, лише у ХХ віці прокотилися дві безприкладні світові війни, революція, громадянська, більшовицький терор і безпрецедентний у світовій історії голодомор. 6 мільйонів українців воювали в діючій Червоній армії у часи Другої Світової війни. Кожен четвертий мешканець України загинув, а прапор перемоги на Бранденбурзьких воротах і над Рейхстагом підняли саме хлопці з Наддніпрянських сил. То ж, яка крайня хата, шановні? Хіба, може, у тому сенсі, що крайня хата позначена знаком біди і всякі, ходячі повз нею, норовлять як не вийняти липку, то підпалити стріху. Та й раз вона с краю, то за нею що? Правильно, степ широкий, бите поле килиїмське, в якому гречкосій стає козаком, котрого орда знає, в чистім полі об’їжджає. А в західноукраїнському варіанті ліс, до якого з крайньої хати якраз найближче. Тож у такому розумінні крайня хата є. Але не варто населяти її кугутуватим куркуликом, вони всі живуть на центральних магістралях. У крайніх хатах виростає зовсім інший тип людей - тих, через яких Україні не соромно самій за себе.

Ірина Халупа

З Павлом Вольвачем неможливо не погодитися. Українське МИ, це щось набагато більше, як усі наші поодинокі Я, і коли подумаєш, як багато тих поодиноких Я безліч разів перетворювалися на могутнє, міцне, завзяте, хоробре ми, то запитуєш: звідки таке дурне поняття, як моя хата з краю. Українці різні, все, що було сказане упродовж цієї програми таким чи іншим чином віддзеркалює ту пістрявість національних рис і прикмет, які становлять особливості українського національного характеру. У письменника Юрія Клена є вірш, який мені особисто дуже подобається. Назва його «Ми». Ми - це український народ. Тоді, коли інші народи завойовували сусідні царства, український народ цього не робив. Воював він із тими, хто намагався його здобувати. По Україні багато хто пройшовся вогнем, мечем, танком. І залишили ті завойовники щось за собою, чи це далекоглядні сині очі степовика, чи, може, якийсь східній порив, який таки не дозволяє людині спокійно жити. Але усі перепони, усі небезпеки, усі виклики часу, український народ, переживав, бо стояв він перед чорною долею як МИ, а не як купа поодиноких Я. Усе це є у вірші «Ми» Юрія Клена, який закінчується таким куплетом:

Та ми татарську чорну кров Варязьким холодом остудим. У такт рокам іде наш крок. Ми йдем. Ми ростемо. Ми будем.

На цьому закінчуємо випуск передачі 30 хвилин у різних вимірах. Я, Ірина Халупа, прощаюся з вами до наступного тижня, і бажаю вам ясної погоди на душі. Залишайтесь з нами, із радіо Свобода.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG