Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 14:49

СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО...


СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО...

Прага, 3 серпня 2002 - Підсумки візиту папи Івана Павла Другого до Канади, Гватемали та Мексики. Віктор Єленський про причину прохолодних відносин між Ватиканом і Московським патріархатом. Яким чином впливають мораль і віра на творчість письменника. На цю тему міркування відомого літератора Валерія Шевчука. Професор Анатолій Свідзинський продовжить свою бесіду про синергетику і культуру. Ось коротко про зміст цієї передачі.

Юрій Маєрник

Починати доводиться сумним. Рівно тиждень тому минулої суботи о такій ранній порі понад десять тисяч львів’ян і гостей міста й гадки не мали, що дехто з них буде жертвою або очевидцем жахливої трагедії, що сталася близько тринадцятої години дня на летовищі Скнилів. Цього лиха, як стверджують посадовці, могли б уникнути, якби було більше відповідальності з боку організаторів авіашоу, якби в Україні панувало переконання та, відповідно до цього й поведінка, що найціннішим є людське життя. Якби...Впродовж одного тижня Львів завмер у журбі, у розпачі, у стресі, а весь світ співчуває родинам вісімдесяти трьох загиблих та понад ста пораненим.

Як зізналася мені у телефонній розмові моя колега Галина Терещук, вона ніколи більше в житті не хотіла б готувати журналістський матеріал на подібні теми. Усе таки... До вашої уваги її репортаж.

Галина Терещук

Є журналістські теми, на які тратиш багато зусиль і праці, але вони приносять моральне задоволення. Та коли маєш справу з людським горем, то ніяк не можеш бути осторонь. Заплакані матері й діти, перелякані люди на вулицях, переповнені пораненими львівські шпиталі - усе це було у Львові якихось 7 днів тому. Я бачила, як машини Швидкої допомоги везли перших потерпілих. Їх привозили по четверо, п’ятеро осіб одразу. Тим часом до лікарні під’їжджали й прибігали заплакані родичі. Інші львів’яни, котрі не знали, де їхні рідні чи діти, бігли на скнилівський аеродром. Люди у розпачі бігли по шпиталях. Тих, хто знав, що їхні близькі лежать на полі, туди не пускали. Очікували на прибуття президента. Машина за машиною вивозила з аеродрому понівечені тіла й уламки СУ-27. О 18:21 президентський літак сів на скнилівському летовищі. Засмаглий глава держави, який перервав на кілька годин свою відпустку у Криму висловив співчуття родинам загиблих. Жодна телекамера не показала сліз на очах Леоніда Кучми, коли він дивився на накриті брезентом людські рештки на полі. Президентський почет дбав про імідж глави держави. Пан Кучма відвідав потерпілих у шпиталях, дав обіцянки. А ще Леонід Кучма позривав на декому генеральські погони і полетів у Крим. Увечері біля приміщення львівського моргу я застала сотні людей. Сюди йшли й ті, хто не знав, чи є серед загиблих їхні рідні. Для тих, хто впізнав тіла своїх близьких, я не наважилася просто підійти, не те, що з мікрофоном. Батьки впізнали двох синів, невістку, 11-місячного онука, мати - трьох дітей, а хтось - двох донечок. Уже у неділю, пообідді, люди почали отримувати тіла своїх близьких у домовинах. Це час, коли душевні й фізичні рани сотень львів’ян залишаються відкритими. Це час, коли у свідомості багатьох людей виникають питання без відповідей. Це час, коли знедолені чекають на допомогу. Це час, коли духовні провідники нації повинні звернутися до усіх громадян словами підтримки. Такими словами звернувся глава УГКЦ, кардинал Любомир Гузар. Блаженнєйший Любомир перервав візит до Італії і негайно повернувся до Львова, щоб у важкі хвилини підтримати своїх вірних. Він відвідав шпиталі, де перебувають потерпілі. У парафіях УГКЦ в усьому світі збирають допомогу для родин жертв і постраждалих у чорну суботу, 27 липня. У неділю, на 9-й день від часу жахливої кровопролитної катастрофи, у всіх греко-католицьких храмах відбуватимуться заупокійні богослужіння. А на 40-й день, коли душі померлих покидають землю, передбачається панахида за участю духовенства від усіх релігійних конфесій. А ще можна розповісти, що на авіашоу були представники російської православної церкви. Вони були очевидцями жахливої трагедії, однак, не поспішили виконувати свій священний обов’язок відпущення гріхів, а, сівши в авто, покинули літовище, залите кров’ю і людськими слізьми. Можна розповісти, як не дозволяв отець у Сукільниках ховати на цвинтарі, бо це, мовляв, належить до його парафії. Та усе ж зауважу, що розуміння й милосердя зустрічаються сьогодні у Львові значно частіше, і ще у суботу, у трагічний день, я зустрічала чимало священників у львівських шпиталях.

Юрій Маєрник

Ще не минув тиждень від трагедії у Львові, як українські гірники та їхні родини, цього разу в Донецьку, оплакують і ховають жертви чергового нещастя на українських шахтах. Чи мусило це статися? І вкотре за останніх п’ять років? І хто ж винен, що в Україні так часто й так масово гинуть люди?

Важко з цим миритися. Чи, справді, людське життя в Україні ціниться так низько? Утім, хай кожен український громадянин сам розмірковує над такими питаннями й робить висновки. Ушануймо пам’ять загиблих у Львові та Донецьку хоча б коротенькою молитвою.

Вічна пам’ять...

Завершився візит Папи Римського на американський континент, який тривав понад тиждень. І хоча в програмі візиту фігурували три країни – Канада, Гватемала та Мексика, центральною подією, без сумніву, стала участь Івана Павла Другого в урочистостях Всесвітнього дня молоді в канадському місті Торонто. Докладніше про дев’яносто сьому закордонну поїздку Понтифіка у матеріалі Зоряни Курдини.

Зоряна Курдина

У Торонто для участі у ВДМ - масштабній акції, яку Церква проводить що два роки, Папа прибув 23 липня. У міжнародному аеропорту його зустрічали прем’єр-міністр Канади Жан Кретьєн, мер Торонто Мел Ластман, церковні ієрархи та інші офіційні особи. За свідченням очевидців, 82-річний Папа, не зважаючи на тривалий авіапереліт, виглядав після прибуття до Торонто краще, ніж в минулі тижні. Він зміг спуститися по трапу літака, спираючись на паличку й руки двох помічників. Під час попередньої поїздки в Азербайджан і Болгарію Папа спускався з літака за допомогою спеціальної гідравлічної платформи.

Після закінчення церемонії в аеропорту Іван Павло II вирушив вертольотом на курортний Суничний острів на озері Сімко, де він мешкав у будинку ченців-василіан до неділі. Як відзначають ватиканські джерела, кілька днів відпочинку на Суничному острові стали цього року своєрідними канікулами для Папи, адже в минулі роки він незмінно проводив свою літню відпустку в італійських Альпах, але цього разу, замість відпочинку, присвятив свій канікулярний час підготовці до візиту на американський континент. Як завжди, під час канікул біля Папи перебувало вкрай обмежене число близьких помічників, особистий лікар, особистий секретар, польська черниця, сестра Тобіана, яка вже багато років прислуговує Івану Павлу II.

На відкритті 17-го ВДМ, яке відбулося увечері 23 липня на площі перед Палацом Експозицій у Торонто і зібрало десятки тисяч молодих людей з усього світу, Папа участі не брав. До речі, всього у ВДМ узяли участь 250 тисяч юнаків і дівчат - на 50 тисяч більше, ніж очікувалось. Кульмінаційним днем свята була неділя, коли на заключну Літургію зібралися 800 тисяч людей. Щоправда, Папа зустрічався з молоддю і в попередні дні: 25 липня Іван Павло II виголосив перед ними коротку промову, у якій закликав ніколи не забувати, що вони, молодь, потрібні Христові для здійснення Його плану спасіння.

Наступного дня Папа прийняв на Суничному острові 14 учасників ВДМ, разом із якими він того дня обідав. Це були представники Канади, США, Йорданії, Судану, Кенії, Таїті, Боснії й Герцеговини та Німеччини. Після обіду молоді люди виконали для Папи дві пісні я з репертуару Бітлз та Джона Денвера. Субота була присвячена зустрічам Папи з політичними та церковними діячами Канади. Того ж дня Іван Павло II вирушив у парк Даунсвую, розбитий у 20 км від Торонто, де увечері взяв участь у молитовному чуванні за участю 600 тисяч молодих людей з усього світу, які прийшли сюди пішки. Вранці, всупереч прогнозам, над Торонто пройшла гроза, Літургія проходила під дощем із поривами вітру. У своїй проповіді, Папа як завжди, коли він говорить із молоддю, не обминув увагою теми людської статевості, натякаючи на нещодавні сексуальні скандали, які потрясли католицьку Церкву, Папа поза тим закликав молодь подумати про величезну більшість справді відданих Церкві, шляхетних священиків, ченців і черниць, єдине бажання яких - служити й творити добро.

Наступного дня Іван Павло II продовжив свій візит до країн американського континенту. Черговим пунктом цієї поїздки була Гватемала. Буквально напередодні візиту Папи стало відомо, що президент країни ввів мораторій на найвищу міру покарання. Раніше Папа неодноразово звертався до керівництва Гватемали з проханням скасувати кару на смерть. Це було під час його першого візиту в цю країну у 83-му році, однак диктатура, в руках якої тоді перебувала влада, проігнорувала це прохання. Саме з Гватемали Іван Павло II надіслав листа в Україну, у якому висловив глибоке співчуття у зв’язку з трагедією на львівському аеродромі Скнилів. На знак своєї духовної участі в траурі цього міста, яке він відвідав минулого року, Папа пообіцяв молитися за загиблих, яких він доручає Божому милосердю, йдеться у телеграмі.

Програма перебування Папи у Гватемалі була скороченою, так само, як і його наступне перебування у Мехіко, мексиканській столиці. В обох латиноамериканських країнах Іван Павло II відслужив урочисті Літургії і беатифікував, тобто підніс у сан блаженних, кількох християнських подвижників різних епох.

Юрій Маєрник

Реакція Московської патріархії на створення в Україні двох нових католицьких дієцезій (єпархій) – Харківсько-Запорізької та Одесько-Симферопольської – мало кого здивувала. Усі вже якось звикли до того, що Свято-Данилів монастир, оголосивши майже весь пострадянський простір своєю канонічною територією, практично втручається у внутрішні справи інших держав, диктує їхньому керівництву кого йому можна визнавати, а кого – ні, кого варто приймати, а кого треба виставити й залучає до одстоювання власних інтересів Російську державу. До чого не звикли оглядачі – так це до жорсткої позиції Апостольської Столиці у відповідь на нескінченні претензії до неї з боку російської ієрархії. Наш колега Віктор Єленський вбачає в цьому зміни у так званій “східній політиці” Ватикану.

Віктор Єленський

Донедавна ставлення Ватикану до православної сторони було запобігливим, якщо не запопадливим. Ватиканська інструкція "Загальні принципи і практичні норми координації євангелізаторської діяльності й екуменічні зобов'язання Католицької церкви в Росії та інших країнах СНД" (1992), скеровувала католиків, які перебувають у країнах СНД на місію “справжнього піклування про православних братів й сестер і виявлення при цьому поваги до їхньої віри”. Більше того, тут знаходимо вимоги уважного вивчення причин, які спонукають людей ставати католиками; нагадування таким людям про обов’язки перед своїми церквами. У документі йдеться про встановлення добрих взаємовідносин із православними ієрархами, уникнення звинувачень у створенні паралельних структур євангелізації, необхідність повідомлення православних про важливі пастирські ініціативи.

І раптом Ватикан іде на утворення нових єпархій в Росії, майже напевно знаючи, що це спричиниться до антикатолицької істерії, заручниками якої стануть російські католики; на утворення єпархій в Україні, не кажучи вже про візит сюди Івана Павла ІІ. Наразі не йдеться наскільки необхідними є ці єпархії для ліпшої організації церковного життя – не викликає сумніву, що кожна церква має невідчужене право вибудовувати свою інституційну структуру в той спосіб, який вона вважає для себе оптимальним. Але головний закид, який завжди висувала Московська патріархія католикам – це те, що їхня інфраструктура перевищує потреби власне католиків на її канонічній території, а відтак – розрахована на збільшення числа католицької пастви, яку немає звідки взяти, окрім як нібито вкрасти у православних. І католицька сторона дає патріархії підстави для звинувачень, йде на очевидне нарощення цієї інфраструктури, на крок, який є радше символічним, аніж практичним. Тобто йдеться про очевидний демарш. Апостольська Столиця відмовляється від політики умиротворення Московського патріархату. Звідти лунають заяви, жорсткість яких була цілковито неможливою ще зовсім недавно. Кардинал Вальтер Каспер, голова папської ради зі сприяння християнській єдності, кидає Руській церкві звинувачення в тому, що вона “відчуває власну пастирську й євангельську слабкість і таким чином боїться католицької присутності”, що вона “захищає реальність, якої більше не існує”.

Цю зміну пояснюють персональними змінами в Римській курії. Але, попри персоналії, стає очевидним, що католицька ієрархія цілковито розчарувалася у можливості налагодити скільки-небудь конструктивний діалог із Московським патріархатом і вирішила покласти край заграванням із ним. Москва вимагає занадто багато, нічого не даючи взамін. Вона домоглася, аби православно-католицький богословський діалог 1990-х було практично цілковито сфокусовано на проблемі унії, і католики пішли на це; вона наполягала на тому, щоби унію було засуджено як засіб досягнення єдності поміж християнськими Сходом і Заходом, і католицька сторона ратифікувала Баламандську угоду. Але наступним кроком із боку патріархії стала нова вимога – визнати ненормальним саме існування Східних Католицьких (уніатських) церков. Католики каялися перед православними, визнавали свої минулі провини, надавали православним щедрі субсидії, але дотепер так і не дочекалися зустрічного руху.

Можна припустити: католики зрозуміли, що покращення ситуації найближчим часом очікувати не доводиться: хвилі шовінізму і ксенофобії, які захльостують Росію не тільки не оминають Церкву, а й виправдовуються нею. Не має жодного сумніву стосовно того, що патріарх Алексій ІІ, який на початках свого предстоятельського служіння виступив перед нью-йоркськими рабинами (“Ваші пророки – наші пророки!”), а потім вибачився перед німцями за страждання, які принесли їм радянські багнети, сьогодні б на це ні за що не відважився. “Католицька загроза” дуже виразно слугує нині інструментом із мобілізації православних, інше питання наскільки адекватним є цей інструмент мобілізації. “Фактичне призупинення” відносин між Римо-Католицькою і Руською православною церквами, що сталося, як підкреслюється в Заяві Синоду РПЦ від 19 липня, внаслідок утворення нових католицьких єпархій у Росії, Ватикан, треба думати, не лякає. Адже відносини між священноначаллями “фактично призупинилися” ще до лютого 2002 р., а на найвищому рівні вони так і не розпочалися. А відносини між єпархіями і парафіями, напевно, триватимуть і далі, російські й українські діти оздоровлюватимуться в Італії як і раніше, фонд “Церква в потребі”, який минулого року збільшив допомогу країнам Центральної і Східної Європи на 21% і зібрав 23 млн. євро для церков регіону, цього і наступного року продовжить свою працю, німецькі католики так само сумлінно збиратимуть “гуманітарку”, що її православні волонтери Києва, Мінська та Пітера також сумлінно розподілятимуть серед безпритульних, і католицький милосердницький союз “Каритас” з України теж не поїде. А суперечкам про те, на кому лежить головна провина у “скандалі розділення” між християнами, вже зовсім скоро виповниться 950 років...

Юрій Маєрник

Яким чином впливають мораль і віра на творчість письменника? Чи має людська мораль своїм джерелом віру, чи вона просто встановлюється суспільством як певні правила гри? Про це веде розмову мій київський колега Віталій Пономарьов із відомим українським письменником Валерієм Шевчуком. Шевчуком.

Віталій Пономарьов

Пане Валерію, значна частина Вашого життя минула у радянському суспільстві. Чому ж тоді серед ваших персонажів майже немає войовничих безбожників?

Валерій Шевчук

Я ніколи не був офіційним письменником, не є ним і зараз. Через це я дозволяв собі мислити так, як мислилося, і ніколи себе не відчував невільною людиною. Мене мало цікавили успіх, письменницька слава, мене більше цікавило, щоб самовисловитися.

Віталій Пономарьов

У Вашій прозі завжди є щонайменше 2 плани - один план речовинний і інший план - як основа цього, як якась ідеальна реальність. І цікаво, що про неї здогадуються, навіть, Ваші персонажі.

Валерій Шевчук

Творчість кожного - це творення своєрідної духовної сфери, тобто життя це не є реальне, але воно створює повну видимість реальності. Можна сказати, що воно певною мірою і реальне. Через це ми не уявляємо різниці між літературним героєм і якимось персонажем із життя. «Ромео і Джульєтта» буває більш реальна ніж, наприклад, якісь реальні Ромео й Джульєтта. Усе це зовсім не розривається з дійсністю, бо мистецтво є узагальненням дійсності.

Віталій Пономарьов

Але у Вашій прозі завжди присутнє якесь підґрунтя, яке наукові атеїсти називали містикою.

Валерій Шевчук

Я у своїй поетиці користуюся методом необароко. Це один із різновидів модернізму, який і визначає бачення багатоплановості і багатопластовості життя із якимись уявними і реальними тіньовими ускладненими сферами, і все це складає дуже розгалужений і своєрідний мікросвіт.

Віталій Пономарьов

У Вашій прозі цікаве оте спілкування людини з Богом.

Валерій Шевчук

Спілкування людини з Богом - одна з основ людського існування взагалі. Може людина вірити чи не вірити в певну конфесію, навіть, говорити, що вона не визнає Бога, чи не вірить у нього, але вона, все одно, в Богові. Так як у Богові є все життя і все живе. Я у цьому плані сковородист і виходжу з головного навчання Сковороди, що Бог - це усе, що має життя. І, навіть, Бог є там, де немає життя, але там він існує як передумова існування життя в нежитті. Через це Бог є скрізь, Бог є в кожному, в кожній рослині, в кожній живій істоті, Бог є в небі, в землі - скрізь. І ця присутність Вищої сили як вічного, вищого і незбагненного нами Розуму покриває все життя.

Віталій Пономарьов

Мені здається, цей сковородинський підхід у Вас ще проявляється в цьому безпосередньому спілкуванні людини з Богом. Вона сама з причини цієї безпосередності дуже експресивна, інтенсивна і суб’єктивна.

Валерій Шевчук

Так. Справа в тім, що коли є безмежний розум, і ми відчуваємо його існування, це можна назвати вірою в Бога. Коли є така віра в Бога, а не припис тих чи інших догм і обрядів, тоді людина має потребу на спілкування з цим вищим, вічним, безконечним і незбагненним Розумом. Творчість, зокрема, письменницька в певних фазах теж є спілкуванням із таким Розумом. Принаймні, коли я сідаю писати якийсь твір і коли закінчую його, то, навіть сам не розумію, чому він такий вийшов, бо я віддаюся не контролю власного розуму, а отій стихії, отій керуючій силі, яка вища за мне, і веде мене.

Віталій Пономарьов

У Ваших творах кожна людина й суспільство в цілому хоча б підсвідомо переконані в існуванні моральних норм, які дані згори. І кожна людина хоча б підсвідомо переконана, що за порушення цих норм наступає кара. Чи Ви не ідеалізуєте таким чином суспільство?

Валерій Шевчук

Я вважаю, що моральні норми не подані людині згори, їх творить сама людина. Це була одна з дуже великих і теологічних і філософських дискусій в епоху Бароко про те, що є дійсніше - сама віра чи добротворення. Добротворення як віра в Бога, як основа цієї віри, як контакт з Богом є складником оцього світу й запорукою прогресу і, навіть, його вічності. Через те людина, яка має контакт і відчуття Вищого розуму, розуміє, що вона не повинна бути злотворна у цьому світі. Вона розуміє, що її віра - добротворення, і саме звідси корені її моралі.

Юрій Маєрник

І на завершення передачі пропоную вам чергову бесіду професора фізики Волинського університету в Луцьку Анатолія Свідзинського.

Анатолій Свідзинський

"Цивілізація" є багатозначне слово. Тойнбі називав цивілізаціями класи споріднених культур. Французька думка створила у 18 столітті термін "цивілізація" на позначення суспільних інституцій і засобів, які гарантували б кожній особистості її загальнолюдські права, і протиставила таке впорядковане суспільство варварству. В контексті нашої теми я приймаю саме таке наповнення цього терміну. Європейська цивілізація сформувалася на основі ідеї свободи та права. Правові інституції мають забезпечити захист громадянина проти будь-якої сваволі, в тому числі й державної, і при цьому незалежно від майнового стану, статі, раси, національності, віросповідання тощо. Життя суспільства має відбуватися в межах правових норм, обов'язкових для всіх. Громадянин має також право на освіту, правдиву інформацію, медичну допомогу, забезпечення старості тощо. Усі ці права, як і відповідальність, однакові для всіх, закріплені законом. Політичні свободи особи, а також її участь у формуванні органів влади, забезпечуються також усім громадянам. Зрозуміло, що для людей, які зростали за умов тиранії, норми цивілізації видаються світлим ідеалом, ще й досі недосяжним, бо найкраща писана конституція в суспільстві із зруйнованою загальною і правовою культурою може не виконуватися, її порушником виступає, передусім, сама влада. Навіть ми, українці, які зазнали жахливих культурних руйнацій, політичного гноблення включно з геноцидом, деформацій економіки, побудованої на дефектних соціалістичних засадах, до того ж ще й на колоніальному визиску, не можемо не бачити, що хоча цивілізація породжується культурою, вона спричиняє переродження останньої. На це вказували проникливі мислителі XX століття - Освальд Шпенглер, Ортега-і-Гассет та багато інших. На мою думку, криза культури на цивілізаційному етапі її розвитку (конкретно йдеться про західну цивілізацію у сенсі Тойнбі) зумовлена низкою чинників, серед яких визначальними стали гіпертрофія гуманістичного ідеалу та невміння визначити місце й призначення науково-технічного прогресу. Фундаментальний постулат гуманізму "Людина є мірою всіх речей" виключає питання "А що є мірою людини?" і прирікає людську думку на марноту кружлянь у зачарованому колі. І хоча саме в XX столітті на математичному рівні була усвідомлена неможливість вирішення всіх проблем внутрішніми засобами будь-якої теорії, тобто очевидною стала потреба в метатеоріях, це усвідомлення не визначило мислення ширших кіл. Унаслідок цієї глибинної помилки гуманізму Бог виявився нібито зайвим. Щодо місця науки в сучасному суспільстві. Саме по собі наукове пізнання цілком відповідає високому призначенню людини. Трагедія полягає в тому, що широкий загал поцінував науку не заради істини, яку вона знаходить, а заради техніки й технології, які вона живить, надто ж — заради зброї, яку вона дає в руки можновладцям. Інакше кажучи, ставлення до науки в сучасному споживацькому суспільстві — суто споживацьке, вона фінансується головним чином тому, що забезпечує вигоди, які люди цінують, хоча часом ці вигоди примарні.

Так, ми стали учасниками двох гонитв: гонитви озброєнь та гонитви споживання. Крім очевидного зла, яке цим спричиняється: марнотратного використання ресурсів, часто не відновлюваних, шаленого тиску на природу, поширення засобів убивства людей по всіх регіонах планети, множиться також зло менш очевидне: спустошення душ, відчуження людини від людини і, навіть, від споживаної речі через стандартизацію виробництва, рутинний характер спілкування між людьми, надто короткочасне користування річчю. Бездуховність суспільства споживання спричиняється до занепаду суспільної моральності, породжує злочинність, наркоманію, жорстокість, статеву розпусту. Ідея розумного самообмеження стала цілком чужою для сучасної західної цивілізації.

Юрій Маєрник

На цьому ми завершуємо сьогоднішню передачу СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО, присвячену питанням релігії та культурної пам’яті. З вами прощається укладач і ведучий передачі Юрій Маєрник. Усього вам доброго й до зустрічі в ефірі на хвилях радіо СВОБОДА через тиждень у той самий час.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG