Доступність посилання

logo-print
07 грудня 2016, Київ 16:38

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”


В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”

Київ-Прага, 16 серпня 2002 –

Олекса Боярко

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні у випуску: “Людина з чистим сумлінням”, “Українці Хорватії їдуть до Закарпаття”, “Весілля у молдован Буковини”.

Михайлина Коцюбинська. Про одну з найвизначніших представниць свого покоління розповідає ведучий циклу «Шістдесятники» Роман Корогодський.

Роман Корогодський

Шістдесятники в переважній більшості були діти селян, робітників, ремісників, тобто інтелігентами в першому поколінні. Та серед нас була Михайлина Коцюбинська, дівчина «блакитної крові», донька Хоми Михайловича Коцюбинського й вірменки-«бестужевки» (у ті часи рідкісний випадок, коли жінка мала вищу освіту — Жіночі Бестужевські курси в Петербурзі).

Аби ж то лише походження... Наша Михайлина грала на фортеп’яні. І то не «собачий вальс» чи ще щось розважальне, а Шопена, Бетховена! Як тепер кажуть: «Ето вообще!» Її любили всі: від науковців Інституту літератури ім. Шевченка (повально!) до Тараса Івановича Франка, в якого вона вивчала латину. Це він її викликав як зразкову студенту (Михайлина була, звичайно, відмінницею) й просив: «Скажіть-но, Михайлино-душко»...

Михайлина все знала: від Цезаря «De bello Halico» до Шевченка, Франка, Коцюбинського, Стефаника, Довженка. Академічно знала твердо й точно. Але, як на мене, Михайлина починається там, коли вона оті свої знання ставить під сумнів. І ТВОРЧО перенавчається, довчається, вчиться НАНОВО — НА-НО-ВО! І це, маючи червоний диплом, тобто з відзнакою, і відмінну аспірантуру в самого Олександра Івановича Білецького! І, нарешті, Михайлина Коцюбинська блискуче захистила дисертацію... Можливо, Олександр Іванович Білецький і підштовхнув ученицю до безперервного навчання. І новим її вчителем стало Життя. Життя душею. Совєтська вища освіта подібного не передбачала.

Михайлина Коцюбинська — це цілий світ, самодостатній, у чомусь навіть замкнений, в той же час відкритий для сприйняття всього незнаного, але такого, що не суперечить її сутності, органіці. Її цілісна натура здатна бути лише щирою. Людина широкого виднокола не вписується в схему будь-якого ригоризму, сектантства, що їй зовсім не заважає непохитно відстоювати свої погляди.

У 60-х роках вельми вчена дама Інституту літератури ім. Т. Шевченка стверджувала як медичний факт, що Шевченко принципово не визнавав Бога, був трохи не атеїст. М. Коцюбинська, учениця академіка О. І. Білецького, постала проти цієї брутальної кон’юнктури і не тільки наводила тексти поета, що спростовували цю вбогу однозначність. Сумлінний учений, вона цікаво тлумачила складне поетичне світовідчування Шевченка, його духові витоки, джерельну глибину. У цьому епізоді акумулюються характерологічні риси науковці та людини. Першою — я виділив би її силу духа. Вона не вірить у мудрість «береженого Бог береже», не промовчить, відкрито чесно висловить свою думку. На полі честі Михайлина незакомплексована й морально неушкоджена. У глухі часи перекладала білоруського поета-шістдесятника Валдзіміра Корочкевича. Заради Любові до білоруської мови, симпатії до друга університетських років. А що наражалась на неприємності — справа десята...

Друга якість: естетична вишуканість, прагнення завжди пізнати явище в діалектичній складності, не спрощувати в угоду загальним вимогам. Михайлина сміється над отарою напівінтелігентів, які завжди охочі відгукнутись і «спольняти» будь-що «у світлі рішень». Сьогодні цей жанр такий же розповсюджений — безумно вчорашні перестрашені впадають у модну риторику. Людина високої культури, вона знає білоруську, польську, французьку, англійську мови. Отже, має вищий рівень інформованості — харч для розважань, естетичного пізнання світового мистецтва, світової культури

І, нарешті, Михайлина Коцюбинська — глибоко укорінена шляхетна людина, для мене зразок українського інтелігента. Національні проблеми для неї — це проблеми духовного здоров’я народу. Це, передусім, катастрофічно порушена екологія української культури, літератури, мови, народознавства. За таких умов зберегти незатьмарене світовідчування, гармонійність, почуття гумору — хіба це не чудо! Мене завжди чарував образ Михайлини, і я намагався збагнути джерела особистості. Мати — високоосвічена вірменка, батько — знавець українського народного життя, талановитий організатор, господарник.. У силу родинної традиції Коцюбинських був переконаним демократом. Михайлина не раз оповідаючи про батьків, наголошувала на їх доброті, вмінні всіх розуміти, з усіма лагодити у зрусифікованому Чернігові в них не було ворогів, хіба що «свої»...

Незабутньою була наша подорож на могилки її батьків наприкінці 60-х рр. Оксана Ящишин, Михайлина і я заїхали до її старенької няні. Треба було бачити, як такі різні за всіма вимірами люди, можуть бути близькими, просто рідними. І ми відчули глибоку прикрість Михайлини, коли вона довела нас до Чернігівського музею М. М. Коцюбинського і несподівано сказала: «Мені туди заходити не можна. Я не витримаю тої профанації і кон’юнктури»... Потім вона нас детально розпитувала про враження. Коли ми із захопленням розповіли про сад, Михайлина розцвіла. Виявляється, її батько, Хома Михайлович Коцюбинський, сам добирав дерева, сам висаджував квіти, за всім сам доглядав. Сад був його улюбленим дітищем — адже він був незмінним директором музею. А по смерті прийшли «свої», і на догоду партійним бонзам почали за соціальною схемою з класика української літератури, тонкого новеліста-людинознавця, ліпити революціонера більшовицького гарту. Мої «рідні» колеги-кінематографісти також доклали до цього руку...

Михайлина Коцюбинська тяжко переживала сімейну колізію, відлучення від Музею, її родинного гнізда, «де ти зріс, де твій рідний корінь, яке завжди залишається найдорожчим»,— писала дослідниця. Від неї я вперше почув, як академік Сергій Єфремов, давній друг родини Коцюбинських, кинув Юрію Михайловичу Коцюбинському, сину письменника, коли той з катом Муравйовим 1919 вдерлися до Києва: «Ваш батько перевернувся б у труні, якщо б побачив на що ви здатні»... Михайлина Коцюбинська, будучи ще членом КПРС, беззастережно відрізала себе від усяких спокус комуністів спекулювати на її прізвищі. Вона назавжди обрала місце серед національно свідомої інтелігенції. Сумлінно опрацювала широку ниву класичної літератури: Шевченко, Коцюбинський, Стефаник. Переклала з англійської книжечку поезій Полін Джонсон. У найглухіші часи замкнулась серед трьох тем, які визначила для себе найістотнішими: це творчість Стуса, Світличного, Сверстюка. Саме Михайлині належить пріоритет у новітньому осмисленні творчості вчорашніх шестидесятників як сучасних класиків української літератури. І в цьому також позначається її новаційний погляд як вченого: від книги про поетику («Література як мистецтво слова»), яка належала своєму часові, до знаменитої післямови «Страсті за Батьківщиною» до книжки поезій Василя Стуса «Дорога болю», яка належить вічності — таким є творче сходження Михайлини Хомівни Коцюбинської.

Але не вінцем! На початку 90-х вона очолює колектив дослідників-стусознавців (так! тепер уже існуватиме таке поняття, таке визначення літературознавчої дисципліні) в Інституті літератури ім. Шевченка, з якого 30 років перед тим її вигнали. Через 20 років її знову запросять до Інституту й протягом 5 років нею створений колектив науково опрацьовуватиме й видасть 9 книжок 6-и томового зібрання творів Василя Стуса. Це по-справжньому взята висота!

Але й ще не вінець! Уже в новому тисячолітті Михайлина видає книжку розмислів над епістолярною спадщиною в українській літературі, над якою працювала 35 років. Книжка дивовижна! За гостротою думки, за непересічністю й самобутністю підходів, зрештою, за нетрадиційним, несподіваним добором матеріалу книжка дивовижна! Купити неможливо... І знову: в книжці пульсує сам дух шістдесятництва.

Але й це ще не вінець! На читачів очікує нова/новітня зустріч з Михайлиною Коцюбинською. Та це — секрет. Інтрига!..

А вже не секрет, що цього року почне виходити 10-и-томове видання творів В’ячеслава Чорновола під орудою все тої ж невгамовної Михайлини Коцюбинської.

Зізнаюсь, що жінки, яким за 50, така динаміка й творча суперформа — рідкість. І шістдесятники цій обставині неприховано радіють. І експлуатують нашу любу подружку: для Сверстюкової «Нашої віри» вона перекладає фантастично цікаві тексти Сергія Аверенцева. Для видавництва «Гелікон» (серія «Українська модерна література») редагує останню книжку незабутнього Юрія Остаповича Луцького.

“Асиду Софії Київської, на якій зображена Оранта, я сприймаю, як «непорушну стіну», як вічне джерело духовності. В моїй уяві Михайлина Коцюбинська асоціює з подібними міфологічними образами. І радісно усвідомлювати, що щирий пієтет до Михайлини Хомівни співіснує зі ставленням до реальної приятельки, що якої завжди можуть прийти на чай її друзі-шістдесятники. І тридцятилітні... Душею вона молода.”

* * * Це писалося 1991 року. Навіть не пам’ятаю, де було надруковано. Та сьогодні, через 10 років повторюю: Ти, Михасю — наша «непорушна стіна».

Олекса Боярко

Українці Закарпаття і Хорватії разом святкуватимуть День незалежності України. Розповідає Анастасія Осадчук.

Анастасія Осадчук

На території Хорватії проживає близько 6 тисяч русинів-українців. До Сербсько-Хорватської війни, ще у 1990 році ця цифра сягала 15 тисяч. Мета офіційної делегації на чолі з головою Закарпатської обласної держадміністрації Геннадієм Москалем, яка перебувала напередодні святкування Дня незалежності України у республіці Хорватія, - налагодити міжрегіональні контакти для розвитку економік обох територій, вивчення потенціалу експорту товарів, можливостей працевлаштування закарпатців у Хорватії і налагодити культурні зв’язки з хорватськими українцями.

До слова, це був перший офіційний візит представників України до цієї держави після Сербсько-Хорватського військового конфлікту 1991-97 років.

У ході зустрічі було обговорено нинішній стан стосунків між двома регіонами, а також перспективи їхньої інтенсифікації.

Крім економіки, мова йшла і про можливості культурного обміну. Не випадково на двосторонній зустрічі були присутні голова союзу Русинів-українців Хорватії і депутати хорватського парламенту. На їхнє запрошення Геннадій Москаль відвідав і місця компактного проживання вихідців з Закарпаття.

Гостя з України було запевнено у повній підтримці місцевою владою культурного розвитку русинів-українців Хорватії. Зокрема, на видання культурної періодики постійно виділяються кошти.

Наприкінці візиту голова Закарпатської облдержадміністрації запросив делегацію хорватських русинів-українців відвідати Закарпаття під час святкування Дня незалежності України.

Олекса Боярко

17 серпня виповнюється 238 років від народження українського історика Максима Берлинського. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки Національної історії” Віталій Пономарьов:

Син священика Максим Берлинський народився 17 серпня 1764 року у селі Новій Слободі на Сіверщині. Закінчивши Києво-Могилянську академію, він ще 2 роки навчався у Санкт-Петербурзі. 1788 року Берлинський повернувся до Києва і став викладачем щойно відкритого Головного народного училища на Подолі. 1809 року воно було перетворене на Київську першу гімназію, і в ній Берлинський загалом пропрацював 45 років.

Одночасно із викладанням географії та історії, Берлинський проводив у місті археологічні розкопки і першим розпочав систематичне дослідження історії Києва та України. 1800 року він видав у Москві власний підручник з історії, визнаний найкращим у Російській імперії, а його наступна праця: «Історичний опис Малоросії та міста Києва», – отримала урядову премію. 1820 року Берлинський видав у Петербурзі скорочений варіант цієї книги під назвою «Короткий опис Києва». Історик називав Київ містом, (цитата) «одним з найвідоміших у світі. Воно, носячи знамените ім’я, може пишатися, ставши у ряд із найбільш поштивими містами».

На межі ХVIIІ та XIX століть Берлинський завершив свій основний твір «Історія міста Києва від заснування його до нинішнього часу». У ньому вчений запровадив власну періодизацію історії України та започаткував наукове дослідження історії української столиці як політичного, військового, адміністративного, культурного та релігійного центру. Не опублікована за життя автора, ця праця тривалий час вважалася втраченою і була видана лише 1991 року.

Максим Берлинський помер у Києві 6 січня 1848 року.

Олекса Боярко

Весільна обрядовість у молдавських селах Буковини – їй присвячений «Етнографічний нарис» Олени Боряк:

В етноконтактній зоні, де українці і молдавани здавна мешкали поруч, весільна обрядовість набула яскравої своєрідності. Сватання молодої супроводжувалося обміном хлібом-сіллю, пов’язуванням "старостів" рушниками і сорочками. Проте домовлялися про весілля в хаті у молодого (а не молодої, як в українців). Так само, в ролі сватів у молдаван могли виступати рідні батько і мати. Напередодні весілля збиралися "на вінки" – їх плели з барвінку (є свідчення, що цю квітку зривала молода через отвір в калачі).

Тут же впоряджали весільне деревце. Молодій чесали коси і прикрашали голову "вінком". Дівчата мусили "перетанцьовувати його", дарували гроші "на хліб-сіль". До суто молдавських рис обрядовості слід віднести передвесільний обряд прощання нареченого з молоддю під назвою "подати руку". У день весілля кульмінаційним моментом ставав обряд благословення молодих – у перекладі з молдавської, буквально – "ходіння кругом столу" – на його середину викладалися хліб-сіль, полумисок із пшеницею, по кутах – калачі. Молодих водили навколо столу, кропили їх свяченою водою, а ті кидали під стіл трохи пшеничних зерен. Батьки зустрічали молодих за "сценарієм", подібним до українського традиційного весілля – перед ними виливали воду і кропили нею, посипали зернами пшениці, підносили хліб і мед.

Серед подальших обрядових дій – поділ короваю (і частування медом), обряд з’їдання молодими вареного яйця, яке слід було розрізати без крихти, перед "першим столом" відбувалося перев’язування близьких родичів рушниками, сорочками, хустками. За "другим столом" "розбирали" і "покривали" молоду хусткою. Тоді ж відбувалося і дарування молодих.

Обов’язковим було відвідування молодих наступного дня родичами нареченої – казали, треба "йти на поправку", або "на хліб". Цього дня відбувалося яскраве дійство рядження, коли молодому показували "фальшиву" молоду. Якщо наречена "виявлялася" "чесною", свашок із роду молодої перев’язували стрічками червоного кольору – так само, як і стіл, і весільні калачі.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG