Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 20:28

Марія Шептицька. Римська колона в епоху глобалізації


Марія Шептицька. Римська колона в епоху глобалізації

Варшава, 19 серпня 2002 - Професор Варшавського університету Марія Шептицька, котра походить з графського роду, каже, що шляхетські титули – це для неї – порожнє поняття, а її зріст і постава – усього лише фізичні ознаки Шептицьких, де всі були високі, й митрополит Андрей у тім числі. Вона ж від цього мала в юності страшні комплекси, і все життя – незручності, бо важко купити взуття гуліверівських розмірів.

… Серед усіх людей, котрі виходили з храму отців Василіян, що на вулиці Медовій у Варшаві, після недільної Служби Божої вирізнялася одна жінка – чи то ходою чи поставою, чи тим, що була майже на голову від усіх вища, чи – поглядом, в якому було щось таке, що притягувало, інтригувало, збуджувало цікавість. Жінці на вигляд могло бути за п’ятдесят. Це не була красуня. Вона чимось нагадувала римську колону. І здавалося, що якби одного разу не прийшла до храму, то впала б стеля, завалилося б склепіння, бо вона наче тримала на своїх плечах усю потугу міцної давньої споруди.

Жінка була просто підстрижена – її гривка на все чоло і рівне до плечей каштаново-сиве волосся, ніби залишилися ще зі студентських років. Зачіска не пасувала до віку, стиль вдягатися – просто й зручно, без будь-яких прикрас і навіть натяку на кокетство - творили разом таку суміш, що ставила під запитання багато речей. Наприклад, чи їй і справді - за п’ятдесят чи, може, - за тридцять?

“Римська колона” сідала в храмі на одному і тому ж місці і залишалася незворушною протягом усієї Літургії. Поважно, статечно, зосереджено йшла вона до Святого Причастя, вертала і знову застигала у своїй мармуровій позі.

Цікаво, хто вона, - питання виникало щоразу, коли я бачила її. Але якось не було наче в кого запитати. Аж сталося, що я цілком випадково зустріла її в іншому місці. У Сенаторській залі Варшавського університету присвоювали звання honoris causa відомому американському вченому українського походження, синові петлюрівського офіцера, знаменитому на увесь світ візантологу Ігореві Шевченку. Серед почесних гостей урочистості я побачила знайому постать. Хто ж вона? – тепер було у кого запитати, бо поряд сидів один із світил польської науки…

- Це наша професор Марія Шептицька. Я колись думав, що всі українки такі високі, як вона…

- А хіба … Українка?

Виявляється, Шептицьких у Польщі мають за українців так само, як мають їх за поляків в Україні. Професор Марія Шептицька виявилася не ким іншим, а внучкою рідного брата митрополита Андрея Шептицького – Леона Шептицького. І народилася вона в Україні.

Одного дня ми таки домовилися про зустріч.

- Слухайте, - кажу до Марії Шептицької, - ви походите з графів Шептицьких. У ваших жилах тече голуба кров. Це дуже цікаво, як ви почуваєтеся у вік глобалізації…

Пані професор поглянула на мене так, що я сама собі здалася супроти неї ще меншою на зріст.

- Які там титули, хто нині про це пам’ятає?! – відповіла. - Мої діди і прадіди – так., Але я не виросла у панських палатах. Нас не виховували виключно на легенді Шептицьких. Ми були звичайні діти – їздили на роверах, купалися в Віслюку (це така маленька річечка в Кросні, де ми мешкали після переїзду до Польщі), ми ходили до школи, і не до якогось там топ-ліцею, а до звичайнісінької, яких сотні в так званій Польщі “klasy “У”. Нашого батька у тридцять дев’ятому ще в Україні совєти з дому забрали, і після цього ми вже не знали, що таке – дім. За п’ять років ми чотирнадцять разів переїжджали. Дуже бідували. Мамі тяжко було давати з нами раду. Чим більше мені років, тим більше я оцінюю свою маму – вона дозволила нам учитися. Може так і не збагнула – навіщо це нам, але дала на це дозвіл. Ми вивчилися. Усі мої брати – професори. Наука дала нам можливість вижити.

- А поклик крові? Ви не відчували його?

- Це залежить що називати покликом крові. Я, наприклад, обожнюю коней. Завжди їздила в сідлі. Чи це поклик крові? Нехай буде так. Поклик крові – що це таке? Може це те, що я невідомо звідки знаю, як має виглядати добре оброблене поле, як цвіте яблуня. Але вже, наприклад, мій син не може відрізнити жита від вівса. З іншого боку, я люблю гірські лижі – ніхто ж із моїх предків не їздив на них. Чи не здається вам, що, може, саме поняття – поклик крові – то якась трохи авантюра ? Ми безперечно маємо родинну традицію. Але не думаю, що вона ґрунтується на титулах, які носили мої прадіди. Вони носили, я - ні.

- І все таки історія вашого прізвища така романтична…

- Але романтизм скоріше полягає в сутності роду Шептицьких, а не в аристократії. Ми часом сходимося й згадуємо Шептицьких. Бо в дитинстві, знаєте, мені ближчою була мамина родина. Мамині родичі часто до нас приїжджали, а ми – до них. Це творило певний клімат. А батько… Після того, як його вивезли в Сибір, він більше не повернувся…

- Вам, мабуть, простіше було б приховати ваше походження?..

- Не було такої можливості. Я називалася Шептицька. І це прізвище не було в ті часи помічне.

- Чи ви і ваші брати зазнали переслідувань у соціалістичній Польщі?

- Нелегко було жити з цим прізвищем, я вже казала. Мій брат студіював у Познані, то йому там, на півночі Польщі, може трохи легше було. Я ж у Кракові вчилася. А там було дуже непросто. Але все життя я відчувала підтримку людей, яким були близькі ідеї митрополита Андрея Шептицького. Бувало, нас навіть попереджували перед якоюсь бідою, яка з нами мала трапитися. Навіть у ті тяжкі часи знаходилися у Польщі люди чесні й відважні.

- Ваш батько, як склалася його доля після того, як ще в Україні в 1939-му його забрали совєти?

- Батько пережив Сибір і покинув Радянський Союз разом з армією генерала Андерса. Але він не вернувся до Польщі, бо знав, що тут чекало б його нове ув’язнення. Батько дав про себе вістку, коли ми вже були дорослі, з Південно-Африканської Республіки. Мама поїхала до нього, бо дуже кохала його все життя. Коли батько помер, мама вернула до Польщі і тут ми її поховали. Вам сьогодні здається, що це був незвичайний час і незвичайні люди. Для мене ж це були речі буденні. Усі мої ровесники розділили подібну долю – в кого батьки загинули, в кого опинилися в Америці чи Канаді. Ми були поколінням сиріт.

- Вас не тягнуло на місце, де ви народилися й мали казкове дитинство? Ви їздили в Україну після усіх трагедій, які там пережила ваша родина?

- Коли існував Союз – ні. Я казала собі – це не моя земля, не моє місто, не моя держава. А коли повстала самостійна Україна, то я поїхала до Львова. То була чудова мандрівка. У Львові я пішла до катедри Святого Юра, до інших церков, а потім поїхала до мого рідного села. І тут почалося… Я навіть не підозрювала, що моя реакція буде такою страшною, коли я туди приїду, що це буде така величезна емоційна напруга. Знаєте, я так і не вийшла з авто. Не змогла – сиділа за кермом і плакала. Я згадувала, як забирали тата, як ми лишилися самі. Так я просиділа до смерку. А потім поїхала…

- Чи особистість митрополита Андрея Шептицького мала вплив у вашому житті на якісь важливі ваші кроки?

- О так. Якийсь час я мало знала про митрополита Андрея, який був рідним братом мого діда Леона. Ми більше знали про мамину родину, яка теж була шляхетською. Але пізніше у дорослому житті…Ви знаєте, я була такою ж, як усі поляки – ходила до костелу, дотримувалася католицької традиції, мова польська була мені рідною. Але прийшов час і у мені прокинулося те, що ви казали напочатку – поклик крові. Я зрозуміла, що в моєму серці підсвідомо завжди жили дві любові – до Польщі і до України. Я довго йшла до того усвідомлення, що в мені існує Україна. Нелегко було з різних мотивів. Навіть із чисто формальних … Але одного дня я сказала своїм рідним і знайомим, що я відчуваю в собі українство. Я перейшла в греко-католицьку віру. Тому тепер щонеділі ви й бачити мене в храмі отців-василіян.

Професор Варшавського університету Марія Шептицька – одна з найцікавіших жінок, яких будь-коли довелося зустрічати. Іронічна, дотепна, може трохи жорстка, вона разом з тим наче зібрала й несе в собі весь той духовний вантаж свого роду, що його так важко зберегти в сучасному світі. Вона і справді - римська колона в епоху глобалізації – тримає на плечах великий духовний храм.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG