Доступність посилання

ТОП новини

Споконвіку було слово: Християнське розуміння прав людини – на чому воно ґрунтується; Марія Шептицька та інше


Споконвіку було слово: Християнське розуміння прав людини – на чому воно ґрунтується; Марія Шептицька та інше

Прага, 17 серпня 2002 - Кілька слів про зміст передачі: Християнське розуміння прав людини – на чому воно ґрунтується. Племінниця брата митрополита Андрея Шептицького, професор Варшавського університету Марія Шептицька про своє життя і свою віру. Генеральний директор Національного Шевченківського заповідника в Каневі Ігор Ліховий про те, як могила Тараса Шевченка єднає різні конфесії України. Професор Анатолій Свідзинський з Луцька продовжує свої бесіди – сьогодні про джерело добра й відсутність джерела зла.

Співвідношення між релігією, зокрема, християнською традицією й правами людини – питання, яке досі викликає палкі дискусії. Значимість і статус прав людини не є самоочевидністю, якщо ми звернемося до різних релігійних традицій, надто – якщо буквально тлумачити їхні сакральні тексти. В Біблії слово “право” (“права”), наприклад, зустрічається лише 16 разів. У той час як слово заповідь (заповіді або закон) – 141 раз. Бог, звертаючись до свого творіння, воліє радше наказувати, наставляти й карати за непослух, аніж говорити про права людини. Водночас, а це дуже важливо зазначити, Святе Письмо наділяє правами “ображеного, невинного й нужденного” і карає за порушення прав тих, хто зловживає владою й багатством. Якщо політична думка може хизуватися етапами поглиблення розуміння прав людини, то християнство має поставити собі в заслугу одвічне усвідомлення цих прав. Тему продовжить Віктор Єленський

Віктор Єленський

Християнське розуміння прав людини – якщо визнати за можливе абстрагування від конфесійних відмінностей – ґрунтується на трьох фундаментальних засадах. Насамперед, кожна людська особа незалежно від статусу й роду активності, має трансцендентний вимір. Наділена гідністю згори, ця особа має коло прав, які виправдані й вкарбовані сакрально. По-друге, людина народжена вільною й покликана реалізувати себе як син або донька Господа. По-третє, людина є соціальною одиницею; вона створена для життя в гармонії з іншими особами в любові й справедливості. Ці три фундаментальні цінності – гідність, свобода та соціальність і складають підвалини розвитку прав людини в історичній земній перспективі.

Слід особливо наголосити: те, що людина має права тільки тому, що вона є людиною – не батьком чи матір’ю, не роботодавцем чи робітником, не громадянином навіть, а просто людиною – уже сама така постановка питання є революційною. Один Бог, який викликав до життя цілісне творіння і створив людину за своєю подобою – ось джерело розуміння природності й невідчуженості прав людини. Освячення натурального права Божим атрибутом, санкцією, яка виходить поза межі буденної марноти, робить це право непідсудним ані урядам, ані суспільству. Без релігійного духу, без трансцендентного виміру найдосконаліші правові документи стають папірцями, якими брутально нехтують. Цей дух проголошує, що людина наділена правами не від уряду, а до і поза всяких урядів – вона суверенна й автономна. І частиною цієї автономії цілком добровільно може поступитися перед урядом на певних умовах і для досягнення певних цілей.

Так, дійсно, церкви далеко не завжди були в авангарді боротьби за права людини. Але, з іншого боку, саме Церковна Реформація стала одним з найбільших рухів за права людини. Лютер, Кальвін, Менно Сімонс почали свої виступи з вимог свободи – свободи індивідуальної совісті від клерикального контролю. Реформація як повстання проти релігійної несвободи і догматичної обов’язковості водночас несе в собі і концепт свободи совісті й розуміння цієї свободи як не тільки природного, але й політичного права.

Виступи на захист прав людини з боку церковних ієрархів сучасної України швидше виняток, аніж правило. Адже права людини не обмежуються релігійними правами і релігійними свободами. Ідеться про права на життя, на працю й гідний рівень життя, на освіту і соціальний захист, на участь у культурному житті. Зрештою, це право на мир, незабруднене повітря й воду, на розвиток і глобальну справедливість. Поки що ми чуємо про це з церковних кафедр дуже й дуже рідко. Але саме “поки що”. Церква не зможе залишитися осторонь цих проблем, якщо вона усвідомлює себе непідвладною пекельній брамі, останнім прихистком і надією людини. Саме Церква здатна запропонувати гранично збалансоване розуміння людських прав, позбавлене як крайнього лібералізму, що приносить у жертву особі спільноту, так і граничного тоталітаризму, котрий розпинає особу на догоду колективу. І не тільки запропонувати, але й стати у перші шереги захисту цих прав.

Юрій Маєрник

Професор Варшавського університету Марія Шептицька, онука брата митрополита Андрея Шептицького, Леона, котра походить із графського роду, каже, що шляхетські титули, це для неї порожнє поняття, а її зріст і постава всього лише фізичні ознаки роду Шептицьких, де всі були високі, включно з митрополитом Андреєм. Вона від цього мала в юності комплекси і все життя незручності, бо важко купити взуття гуліверівських розмірів. Наша варшавська кореспондентка Ганна Стеців зустрілася з професором Марією Шептицькою і поставила їй кілька запитань.

Ганна Стеців

Серед усіх людей, котрі виходили з храму Отців Василіан, що на вулиці Медовій, у Варшаві, після недільної служби Божої особливо відрізнялася одна жінка. Чи то ходою, чи поставою, чи тим, що була, майже, на голову від усіх вища, чи поглядом, в якому щось притягувало, інтригувало, збуджувало цікавість. Жінці на вигляд могло бути за 50. Це не була красуня, вона чомусь нагадувала римську колону і здавалося, що якби одного разу не прийшла до храму, то впала б стеля, бо вона, начебто, тримала на своїх плечах усю потугу міцної давньої споруди. Жінка була просто підстрижена, її рівне до плечей каштанове сиве волосся ніби залишалося ще зі студентських років. Зачіска не пасувала до віку, стиль вдягатися просто й зручно, без будь-яких прикрас, навіть, натяку на кокетство, створили разом таку суміш, що ставила під запитання багато речей, наприклад, чи їй, справді, за 50 чи, може, за 30 років. Римська колонна сідала в храмі на одному й тому ж місці і залишалася незворушною протягом усієї Літургії, поважно й зосереджено йшла вона до святого Причастя, вертала і знову застигала у своїй мармуровій позі. Цікаво, хто вона - таке питання виникало щоразу, коли я бачила її. «Це професор Марія Шептицька,- сказав мені одного разу один польський науковець. - Я колись думав, що всі українки такі високі як вона». А хіба вона українка? Виявляється, Шептицьких у Польщі мають за українців, так само, як мають їх за поляків в Україні. Професор Марія Шептицька виявилася не ким іншим, а внучкою рідного брата митрополита Андрея Шептицького Леона Шептицького, і народилася вона в Україні. Одного дня ми з нею зустрілися.

Питаю Марію Шептицьку:«Ви походите з графів Шептицьких, у Ваших жилах тече голуба кров. Це дуже цікаво, як Ви почуваєтеся у вік глобалізації?»

Пані професор поглянула на мене так, що я сама собі здалася супроти неї ще меншою на зріст і сказала:«Які там титули! Хто нині про це пам’ятає? Мої діди і прадіди - так, але я не виросла у панських палатах, нас не виховували виключно на легенді Шептицьких, ми були звичайні діти, їздили на роверах, купалися у Віслюку - це така маленька річечка в Кросні, де ми мешкали після переїзду до Польщі. Ми ходили до школи, не до якогось там топ-ліцею, а до звичайнісінької, яких сотні. Нашого батька у 39-му ще в Україні Совєти з дому забрали. І після цього ми вже не знали, що таке дім. За 5 років ми 14 разів переїжджали, дуже бідували. Мамі тяжко було давати з нами раду. Чим більше мені років, тим більше я оцінюю свою маму. Вона дозволила нам учитися. Може так і не збагнула, навіщо це нам, але дала на це дозвіл. Ми вивчилися. Усі мої брати - професори. Наука дала нам можливість вижити».

Ганна Стеців

А поклик крові Ви не відчуваєте?

Марія Шептицька

Це залежить, що називати покликом крові. Я, наприклад, обожнюю коней. Завжди їздила в сідлі. Чи це поклик крові? Нехай буде так. Що таке поклик крові? Може те, що я невідомо звідки знаю, як має виглядати добре оброблене поле, як цвіте яблуня. Але вже, наприклад, мій син не може відрізнити жита від вівса. З іншого боку, я люблю гірські лижі, ніхто з моїх предків не їздив на них. Чи не здається Вам, що, може, саме поняття поклик крові - якась трохи авантюра? Ми, безперечно, маємо родинну традицію, але не думаю, що вона ґрунтується на титулах, які носили мої прадіди. Вони носили, я - ні.

Ганна Стеців

Усе ж таки, історія Вашого прізвища така романтична.

Марія Шептицька

Але романтизм скоріше полягає в сутності роду Шептицьких, а не в аристократії. Ми часом сходимося й згадуємо Шептицьких, бо в дитинстві мені ближче була мамина родина. Мамині родичі часто до нас приїжджали, а ми - до них. Це створило певний клімат. Батько, після того, як його вивезли в Сибір, більше не повернувся.

Ганна Стеців

Вам, мабуть, простіше було б приховати Ваше походження тоді?

Марія Шептицька

Не було такої можливості. Я називалася Шептицька, і це прізвище не було в ті часи помічне.

Ганна Стеців

Чи Ви і Ваші брати зазнали переслідувань у соціалістичній Польщі?

Марія Шептицька

Нелегко було жити з цим прізвищем. Мій брат студіював у Познані, там, на Півночі Польщі, може, трохи легше було. Я вчилася у Кракові, а там було дуже непросто. але я все життя відчувала підтримку людей, яким були близькі ідеї митрополита Андрея Шептицького. Бувало нас, навіть, попереджали перед якоюсь бідою, яка з нами мала трапитися. Навіть, у ті тяжкі часи знаходилися у Польщі люди чесні й відважні.

Ганна Стеців

Як склалася доля Вашого батька після того, як в Україні в 39-му його забрали Совєти?

Марія Шептицька

Батько пережив Сибір і покинув Радянський Союз разом з армією генерала Андерса. Але він не вернувся до Польщі, бо тут його би чекало нове ув’язнення. Батько дав про себе вістку з Південно-Африканської Республіки, коли ми вже були дорослі. Мама поїхала до нього, бо дуже кохала його все життя. Коли батько помер, мама повернулася до Польщі, і тут ми її поховали. Вам сьогодні здається, що це був незвичайний час і незвичайні люди. Для мене ж це були буденні речі. Усі мої ровесники розділили подібну долю - в кого батьки загинули, в кого опинилися в Америці чи в Канаді. Ми були поколінням сиріт.

Ганна Стеців

Пізніше Марія Шептицька розповіла мені, як уперше по багатьох роках вона поїхала в Україну.

Марія Шептицька

У Львові я пішла до катедри Св. Юра, до інших церков, а потім поїхала до рідного села. І тут почалося... Я, навіть, не підозрювала, що моя реакція буде такою страшною, коли я туди приїду, що це буде така величезна емоційна напруга. Я так і не вийшла з авта - не змогла. Сиділа за кермом і плакала. Згадувала, як забирали тата, як ми лишилися самі. Так і просиділа до смерку, а потім поїхала.

Ганна Стеців

Митрополит Андрей Шептицький мав величезний вплив на долю професора Марії Шептицької. Спочатку вона була як усі поляки - ходила до костелу, дотримувалася католицької традиції, польська мова була її рідною. Але прийшов час, і в ній прокинулося те, що ми казали на початку, - поклик крові. Вона зрозуміла, що в її серці підсвідомо завжди жили дві любові - до Польщі й до України.

Марія Шептицька

Я довго йшла до того усвідомлення, що в мені існує Україна. Нелегко було з різних мотивів, навіть, із чисто формальних. Але одного дня я сказала своїм рідним і знайомим, що я відчуваю в собі українство. Я перейшла в греко-католицьку віру, тому тепер щонеділі Ви і бачите мене в храмі Отців Василіан.

Ганна Стеців

Професор Варшавського університету Марія Шептицька - одна з найцікавіших жінок, яких будь-коли довелося зустрічати - іронічна, дотепна, може, трохи жорстка. Вона разом із тим наче зібрала й несе в собі весь той духовний вантаж свого роду, що його так важко зберегти в сучасному світі. Вона і, справді, римська колонна в епоху глобалізації - тримає на плечах великий Духовний Храм.

Юрій Маєрник

Днями наша кореспондентка в Черкасах Тетяна Чорномаз побувала на могилі Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Скориставшись нагодою вона запросила до розмови генерального директора Національного Шевченківського заповідника Ігоря Ліхового, який, серед іншого, розкаже про те, як могила Тараса Шевченка єднає нині різні конфесії України.

Тетяна Чорномаз

Гучні слова - генеральний директор Ігорю Ліховому явно не підходять. У його поведінці і в голосі немає ні владних жестів, ні наказових інтонацій. Його можна назвати теплим і зворушливим словом - хранитель Шевченкової могили. Адже багато часу, а, може, і увесь час він перебуває із Шевченком у силовому полі його духу. На початку розмови з Ігорем Ліховим несподівано зіткнулась з певними труднощами - які б питання не задавала про віру, Бога чи служіння Богові, він їх, ніби, не чув, а говорив про своє.

Ігор Ліховий

Кожен народ, кожна нація мають свої духовні вершини, святині. Для українців понад, майже, півтора століття такою є Чернеча Тарасова гора у Каневі. Саме тут у 1861 році українці виконали волю свого духовного батька - Тараса Шевченка - не лише поховали його на Чернечій горі, а й повернули Шевченка в Україну - повернули його тіло й дух в Україну. З тих пір Чернеча гора набрала сакрального значення для українців. Нам, хранителям Шевченківського меморіалу, часто приходиться брати участь у панахидах на Шевченковій могилі. Ми бачимо, як навколо Шевченка, його вселюдської, Євангельської любові об’єднуються сьогодні ще, на жаль, різні релігійні конфесії в Україні. Шевченко єднає Схід і Захід, Південь і Північ, єднає греко-католиків і представників української православної церкви, Київського патріархату. Ми бачимо, як на Шевченковій горі моляться чужинці - баптисти із США, Нідерландів, представники інших напрямів християнства. Ми бачимо, з якою повагою відносяться буддисти й мусульмани до Тараса Шевченка. І ми запитуємо себе, які відносини з Богом були у Шевченка? Відповідь однозначно дати дуже складно. Тарас Шевченко - настільки багатогранна, духовна постать, що зрозуміти його можна тільки людям його рівня. Але разом із тим випадає так, що Шевченко, справді, сповідував Євангельські основи християнства. Він із дитинства і до останніх своїх хвилин цікавився релігійними питаннями, перекладав Псалми Давидові. Шевченко дуже часто звертається до Бога, інколи, навіть, допускаючи якихось богоборчих моментів у розмові з Богом. Він не міг зрозуміти, чому і за що карається його народ, чому Бог не захистить його народ. Тарас Шевченко вперше в Україні поставив людину поряд із Богом. Тепер, на початку ХХІ століття, коли ми бачимо, що на Чернечу гору піднімаються приходи з багатьох регіонів України, коли священик сповідує прихожан на Чернечій горі, коли Шевченкова могила перетворюється у вівтар храму, то ми, справді, бачимо, що люди у своїй дорозі до Бога ідуть, підсилені Шевченковою вірою, любов’ю до ближнього, до своїх дідів, прадідів, до тих ненароджених ще українців, які прийдуть після нас. Сотні тисяч людей щороку звертаються до Шевченка, шукають відповідей, які ставить перед ними сьогоднішнє життя, шукають відповіді у Шевченковій творчості, його думках, житті, помислах, і люди йдуть на Чернечу гору, піднімаються тими сходами і дивуються при цьому. Один із дідусів літнього віку підійшов до мене і питає:«Скажіть, Чернеча гора вища ніж п’ятиповерховий будинок чи ні ?» Я кажу:«Значно вище, в кілька разів». «А чого ж, коли я йду до доньки на п’ятий поверх, я задихаюся, мені не вистачає повітря, а на Чернечу гору піднявся на одному подиху, і мені тут легко і добре,»- каже він. Очевидно, це саме та особлива аура, особливе поле Чернечої гори, яке людям дає можливість відчути особливі сили. Насамперед, це для людей, які сповідують Шевченкові заповіти, які не мають провини перед Шевченком і українським народом. Чернеча гора, справді, сьогодні є однією з новітніх святинь України, це - духовний, національний храм українців під небом.

Тетяна Чорномаз

Чи не здається Вам, що могила Тараса Шевченка є екуменічним храмом в Україні?

Ігор Ліховий

Виглядає так, що Шевченко, справді, здатний єднати українців, українські церкви. Минулого року у Шевченківські травневі дні відбулася особлива подія - поблизу Чернечої гори патріархом Київським Філаретом було освячено місце, де буде збудовано церкву - Тарасову церкву. Виповняться мрії багатьох поколінь українських релігійних діячів, української громади, щоб українці мали тут свою церкву. Дуже показово, що ще на початку ХІХ століття невідомий український художник намалював портрет Тараса Шевченка з німбом навколо голови. Це так звана ікона Святого Тарасія, яка представлена в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві, копія є й у нас. Дуже цікаво, що цей художник із повагою до Тараса Шевченка, не чекаючи церковної канонізації, передав піднесене відношення українців до Тараса Шевченка, як до одного з апостолів українського християнства.

Тетяна Чорномаз

Пане Ігорю, кілька слів про себе. Ви віруюча людина?

Ігор Ліховий

Людина завжди знаходиться в дорозі до Бога, ближче чи дальше. Я сповідую християнські цінності, хрещений у православній церкві, але кожен день життя ставить такі проблеми, такі питання перед людиною, що без Бога, очевидно, їх вирішити не можна.

Тетяна Чорномаз

Замість підсумку процитую слова з Богословської студії митрополита Іларіона, в миру Івана Овієнка:« Служити народові - то служити Богові». Саме ці слова, як стало зрозуміло, є метою життя хранителя Шевченківської могили Ігоря Ліхового.

Юрій Маєрник

І на завершення сьогоднішньої передачі пропонуємо вам чергову бесіду професора Волинського університету в Луцьку Анатолія Свідзинського на тему самоорганізація і культура. Сьогодні мова йде про проблеми добра й зла.

Анатолій Свідзинський

Примітивні концепції зла, поширені в сучасному суспільстві, не дозволяють виробити адекватну оцінку подій, які відбуваються у світі, зрозуміти, які реакції можуть бути ефективними, а які призведуть до небажаних, ба навіть протилежних наслідків. Давно вже час припинити ігнорування фундаментальних етичних принципів, вироблених європейською християнською культурою. Вони не є теоретичними забавками, а життєво важливими істинами, без опертя на які годі думати про розумне життя на нашій планеті.

Концепція зла найчіткіше сформульована ще Августином (354 р. – 430 р.). Вона може бути описана в синергетичних термінах, тобто має наукове обґрунтування, але я сформулюю її в традиційних термінах. Зло і добро несиметричні. Джерелом добра є Бог, зло не має джерела, воно є відсутністю добра. Протилежна, маніхейська, точка зору полягає в тому, що існує джерело світового зла — диявол. Маніхейці вважають добро і зло рівнорядними сутностями, що ведуть між собою боротьбу. Приймаючи вчення Августина, ми маємо зрозуміти, в чому причина його позірної парадоксальності. Адже повсякденна мова відбиває переконання в наявності зла. Проста аналогія може тут допомогти. Ми говоримо про наявність темряви, хоча темрява є просто відсутністю світла. І очі, і прилади фіксують наявність світла (електромагнітних хвиль), темрява ж не є наявністю чогось, і прилади нічого не фіксують.

Так само безладдя є відсутністю порядку. Зло, темрява, безладдя не існують субстанціонально, але сприймаються на рівні феноменів саме через відсутність субстанції, тобто на тлі чогось, що існує. Такий характер зла не заважає йому бути руйнівною силою. Відомо, що довготривале й невизначене щодо часу утримання людини в цілком темній, ізольованій від звуків камері є для неї тяжкою мукою.

Зі сказаного випливають цілком практичні висновки:

1. Якщо зло — відсутність, а добро — наявність, то зло може бути подолане лише добром.

2. Намагання нищити зло злом марні. Вони приводять лише до ланцюгової реакції зла.

3. Асиметрія між добром і злом виявляється ще й у тому, що чин добра потребує напруги, зло ж породжується самочинно, спонтанно.

Класичний приклад безладдя: якщо брати книжки, що розташовані на полиці впорядковано, а потім класти назад будь-як, в їх розташуванні самочинно виникне хаос. Упорядкування ж потребуватиме зусиль. Зло пов’язане з вільною волею людини, воно виникає, коли людина робить хибний вибір. Знищити зло Бог міг би, лише позбавивши людину свободи волі. В цілком детермінованому світі не було б зла (як і добра), бо всякий вчинок виникав би однозначно. Зло є платою за вищу цінність — свободу. Вихід для людини є у віднайдені шляху добра. Це не є просто, такий шлях вимагає волі й розуму.

У християнській теології є поняття гріха, тобто вчинку, який відхиляється від бажаного Богом. Але Бог не примушує людину йти “єдино правильним шляхом”, він дає їй можливість вільного пошуку. Ці міркування вельми нетривіальні. Свобода благо, але невміле використання свободи веде до гріха, а за словами Христа, “той, хто чинить гріх, є гріха невільник“, тобто цим він обмежує і свою свободу. Давнє вчення маніхейців узяли на озброєння большевики. Цікаво, що ці атеїсти вірили в диявола і робили його відповідальним. Насправді відповідальна завжди сама людина. Ані концепцію Августина, ані її сучасне синергетичне обґрунтування атеїст прийняти не годен. Варто глибше зрозуміти витоки релігійності найбільших геніїв людства. Вона заснована на глибокій переконаності в тому, що усі частинні порядки, які ми спостерігаємо в нашому світі, підпорядковані Центральному порядку, який людина може гостро відчувати.

На питання, поставлене Гайзенбергові, чи вірить він в особистого Бога, цей творець квантової механіки відповів позитивно. “Центральний порядок може сприйматися настільки ж напружено й безпосередньо, як і душа іншої людини”,—сказав він. Релігійність Ейнштейна ґрунтувалася на аналогічних підставах: наявності об’єктивної впорядкованості в явищах, якої не можна очікувати апріорі.

Юрій Маєрник

На цьому ми завершуємо сьогоднішню передачу СПОКОНВІКУ БЦУЛО СЛОВО, присвячену питанням релігії і культурної пам’яті.

Бажаю вам гарного настрою й відпочинку під час вихідних. До зустрічі в ефірі на хвилях радіо СВОБОДА через тиждень у той самий час.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG