Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 14:34

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: Проблема взаємин Церкви і школи в сучасній Україні


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: Проблема взаємин Церкви і школи в сучасній Україні

Київ, 20 серпня 2002 –

Олекса Боярко

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Проблема взаємин Церкви і школи в сучасній Україні. Почнемо із історичної розвідки. Впродовж минулого тисячоліття школа в Україні була здебільшого тісно пов’язана із церквою, а освіта мала релігійне забарвлення.

Розповідає Віталій Пономорьов.

Віталій Пономарьов

Першу відому нині українську школу започаткував Володимир Великий одразу по охрещенню киян. Він, за свідченням літописця, «став у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне», хоча їхні матері і плакали за ними, «як за мертвими». 1037 року Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі у Києві перекладацький гурток, групу переписувачів книг, бібліотеку та школу. Саме за такою моделлю: церква–інтелектуальний осередок–друкарня–школа, – виникали згодом нові освітні центри. Так у ХVІ та XVІI століттях постали школи православних братств Львова, Луцька і Києва, Острозький та Києво-Могилянський колеґіуми, греко-католицькі гімназії у Володимирі-Волинському та Холмі, колеґії єзуїтів у Луцьку, Кам’янці-Подільському і Львові, протестантські академія у Киселині та гімназії у Панівцях і Дубецьку.

В усіх цих навчальних закладах, крім обов’язкових елементів філософії та богослов’я, викладалися так звані «7 вільних мистецтв»: граматика, поетика, риторика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, – а також грецька, церковнослов’янська, польська і латинська мови. Про атмосферу віротерпимості у тодішньому шкільництві свідчить хоча б навчання в єзуїтських колеґіях православних шляхтичів, таких як Богдан Хмельницький та Пилип Орлик.

В останній чверті ХVIII століття ченці греко-католицького Ордену василіан вдалися до реформування своїх парафіяльних шкіл і училищ в Галичині та на Правобережжі. Крім запровадження вивчення західноєвропейських мов, природничих і математичних дисциплін, історії та права, василіани переорієнтували школу з виховання в дитині релігійності на формування її вільної особистості. Одним з головних завдань нової школи стало навчання учнів – незалежно від їхньої релігійної приналежності, – засадам громадянської моралі і основним цінностям суспільства.

Олекса Боярко

Підтримка, висловлена президентом Кучмою на недавній зустрічі з членами Синоду Української греко-католицької Церкви запровадженню вивчення релігії в загальноосвітніх школах – а Леонід Кучма говорив навіть про богослов‘я – викликала неабияке збурення у суспільстві. Чи повинна викладатися релігія у школі, і якщо повинна – то яким чином? Ситуацію аналізує наш колега Віктор Єленський.

Віктор Єленський

Почнемо з аргументів проти. Вони виглядають таким чином. Впровадження релігійної етики і богослов’я у школах і вищих навчальних закладах відповідно є порушенням конституційного принципу відокремлення школи від церкви; теологія не може вважатися науковою дисципліною, оскільки вона не припускає перегляду сталих доктрин; священнослужителі, яким доведеться викладати, в більшості випадків є професійно слабкими, а належні програми, підручники і методичні посібники відсутні. Україна, далі, є поліконфесійною країною і тому якась частина віруючих буде дискримінованою внаслідок допущення до школи лише представників церков більшості; до того ж міжцерковний конфлікт може поширитися на школи; нарешті, запровадження “Християнської етики” у школах західноукраїнських областей засвідчило, що такі уроки нерідко перетворюються на звичайну катехізацію.

Головні аргументи “за” є такими. Моральна ситуація в суспільстві є загрозливою і без прищеплення прийдешній генерації релігійних цінностей цю генерацію можна просто втратити; більшість батьків, опитаних різними соціологічними службами, висловлюються за впровадження релігійної освіти в школі; у демократичному суспільстві платники податків мають право на вибір характеру освіти, у т.ч. і в публічних школах, які вони (платники) утримують; жодна з західноєвропейських демократій не застосовує правового режиму, який би не дозволяв викладів релігії в школі і теології – в державних університетах; теологія не є застиглою сумою догматів і канонів, вона постійно розвивається в пошуках більш повного, глибокого і адекватного пізнання Бога.

Після викладу всіх аргументів видається принциповим підкреслити, що право на навчання релігії є фундаментальним принципом релігійної свободи і – ширше – загальних прав людини. І батьки, яки замість правд віри вчили свого часу на “ленінських уроках” про миролюбну політику СРСР, мають святе право на те, щоби їхні діти вивчали нарешті етичні принципи тієї чи іншої релігії. Не тільки тому, наголосимо, що це було б справедливим, а й тому, що таке право випливає з міжнародних документів, до яких приєдналася Україна.

Тепер інше питання – наскільки обґрунтованими є побоювання, що уроки релігії, етики, релігійної моралі чи як ще ці уроки можуть називатися, здатні розширити зону міжцерковних конфліктів і спричинитися до дискримінації представників релігійних меншин? Цілком обґрунтованими. Випадки, коли дітей з протестантських родин примушували накладати на себе хресне знамено чи молитися Божій Матері, не є поодинокими. Так само, як і спроби священиків довести зарюмсаним діткам, що правда – тільки в його церкві, а не в церкві їхніх батьків.

Звідси висновки. Україні не треба черговий раз винаходити колесо – в Європі існують цілком дієздатні системи викладання релігії в школі, ці системи працюють і в багатоконфесійних країнах, і в країнах, де церкву відокремлено від держави, і там, де національний етос просякнутий релігійними символами й уявленнями, і в дуже зсекуляризованих суспільствах. Є з чого обирати. Але є принаймні три принципи, поза якими бажання зробити якнайкраще, обернеться “як завжди”. Передовсім, це – принцип добровільності. Стосовно уроків релігії деякі європейські конституції запроваджують навіть “право на мовчання”. Тобто, якщо формується група з вивчення релігії, приймаються лише позитивні заявки батьків, ті, хто проти, не повинні навіть про це повідомляти.

Другий принцип – це недискрімінаційність. Уроки релігії не можуть ображати почуття представників будь-яких релігій, мають враховувати потреби дітей з релігійних меншин і пропонувати вільний і добре обґрунтований вибір в духовній сфері. У багатьох країнах при цьому підкреслюється, що школи виховують моральну людину, а не доброго католика чи протестанта і тому надають релігійній освіті широкий загальнохристиянський, а не вузькоконфесійний характер. Зрозуміло, що при цьому не забувають і про іудеїв, мусульман чи буддистів.

Нарешті, має бути запровадженою система державного ліцензування і атестації вчителів релігії, затвердження підручників і навчальних програм.

На недавній конференції, присвяченій обговорюваній зараз проблемі, один з учасників заявив, що церква влізе у шкільне вікно, якщо їй не відкриють шкільні двері. Двері, поза сумнівом, треба відкрити і перевірити біля них здатності, якості та повноваження запрошеного.

Олекса Боярко

Істотно відмінну від Віктора Єленського думку щодо взаємин Церкви і школи має політолог Борис Бахтєєв.

Борис Бахтєєв

Президент України Леонід Кучма пообіцяв запровадити у школах уроки богослов’я. На зустрічі з керівництвом Української греко-католицької церкви він зазначив: “Церква мусить бути в школі. Поступово ми будемо робити це обов’язково”. Якими можуть бути наслідки такого кроку?

Передусім, Україна є країною поліконфесійною. У нас немає церкви, чиє домінування склалося б історично, не було накинутим, а отже, сприймалося б переважною більшістю населення як доконаний факт. Натомість є цілком зрозумілим, що у школі (тим більше за умов перманентного браку коштів на освіту) неможливо дотримуватися конфесійного розмаїття: ймовірніше за все, на школу припадатиме один викладач богослов’я. А отже, всі учні кожної конкретної школи будуть навернені в одну віру. Міняти школи й возити дітей бозна-куди лише задля того, щоб на уроках богослов’я викладали ту віру, якій батьки надають перевагу, зможуть (та й захочуть) далеко не всі. А отже, йтиметься про те, що дітей директивним порядком будуть навертати до певної релігії лише за фактом їхнього проживання у певній місцевості: у школі вашого мікрорайону викладають російське православ’я – тож і буде ваша дитина православною. Окрім того, що насильницьке навернення громадян до якоїсь віри суперечить Конституції України, подібна практика вихолощуватиме й дискредитуватиме саме поняття віри. “Швидкісне”, так би мовити, зростання кількості релігійних громад в Україні, що прийшло на зміну офіційному атеїзмові, в дуже багатьох громадян викликає сумніви щодо щирості багатьох новоспечених церковнослужителів.

Як наслідок, до 20% віруючих України задовольняють свої релігійні потреби поза релігійними закладами. І хоч церква є найшанованішим серед громадських інститутів, відсоток тих, хто не довіряє їй, лишається високим. Значною є й кількість атеїстів. Діти яких просто кривлятимуться, виконуючи певні маніпуляції без віри. Що з погляду будь-якої віри є гріхом. Ще один аспект: чи зможуть школярі осягнути зміст, а не лише форму віри? Чи вистачить їм освіти? Варто уточнити: президент пропонує запровадити у школах уроки не релігієзнавства й не історії релігій, а саме богослов’я: вислів “Церква у школі” не може мати іншого тлумачення.

Нарешті, дітям не так просто пояснити, чому їхній товариш, із яким вони разом грали у футбол, слухали музику та обговорювали фільми, не ходить разом із ними на молитву, а ходить на якусь іншу. Дитяча психологія одразу підкаже: відмінний – отже гірший. Представники релігійних меншин одразу ж перетворяться на неповноцінних, вигнанців.

Епітети “басурманин”, “нехристь”, а то й “жид-христопродавець” стануть найм’якішими проявами цього.

Інший бік справи: президент висловив цю ідею в бесіді з греко-католиками, ставлення до яких на Сході та Півдні є далеко не однозначним. І тепер багато хто переконаний, що президент хоче привести у школи не просто церкву, а саме греко-католицьку церкву. Лемент про “насильницьку українізацію” тепер без сумнівів доповниться лементом про “окатоличування”. Мені особисто навіть у Києві доводилося чути, що “всіх християн тепер змусять бути католиками, а хто не буде – засадять до в’язниці”. Навіщо ж проводити в суспільстві ще одну лінію розламу?

За українських умов церква не може й не повинна бути у школі.

Олекса Боярко

У Міністерстві освіти та науки до введення у шкільний розклад предмету “релігія” ставляться дуже обережно. Про причини такого ставлення розповів заступник державного секретаря Міносвіти Григорій Науменко.

Григоій Науменко

У першу чергу, позиція Міносвіти та науки визначається чинним законодавством, зокрема, Конституцією України , відповідно до якої, держава і церква, держава і релігія відділені одна від одної.

Перш, ніж говорити про запровадження якихось нових речей до шкільної освіти... Я розумію, те, що стосується релігії, пов’язано, в першу чергу, з певними традиціями і історичною пам’яттю. На сьогоднішній день треба враховувати поліконфесійність, різні підходи, різні бачення і погляди, в першу чергу, в середовищі віруючих. Свою роль відіграють традиції.

Один приклад – православне село. У школу призначено нового директора, який належить до іншої конфесії. Перше, що він зробив – переобладнав колишню піонерську кімнату під капличку, але трошки іншого обряду.

Закінчилося це серйозним конфліктом з рукоприкладством, з побиттям. І цьому директору довелося написати заяву про звільнення за власним бажанням і поїхати з цього села.

Це приклад того, коли невиважені рішення або рішення, які ухвалювалися без урахування певних особливостей, призводили до конфліктів.

Система освіти охоплює всіх дітей України. Створювати ще одну причину для конфліктів і напруженості ми б дуже не хотіли. Крім того, тим, хто пропоную запровадити такі курси, як “християнська етика”, інші - хотів би нагадати одну річ: в Україні є не тільки християни. В Україні - понад 2 мільйони мусульман, прихильників інших вірувань. Тому якщо ми підемо директивним шляхом запровадження тільки одної етики – це викличе черговий конфлікт.

З другого боку, ми підтримуємо позицію, яку висловив свого часу президент України: спочатку мова повинна йти про створення Єдиної помісної православної церкви, щоб припинилися внутрішні конфлікти і розбрат. Тоді можна вести мову про те, як запроваджувати елементи того чи іншого виховання, шкільні курси історії і інших предметів.

Олекса Боярко

І завершує програму коментар нашого колеги Сергія Набоки.

Сергій Набока

Як часто трапляється з Президентом України, слово його виявилося аж ніяк не горобцем... Заява Кучми, як і багато інших його заяв, викликала, окрім певних надій у певних колах, ще й – у зовсім іншому середовищі - серйозне занепокоєння та силу найрізноманітніших питань. Цілком можливо, комусь із спеціяльно уповноважених президентських речників доведеться акуратно уточнювати, а то й спростовувати цю заяву, як уже неодноразово траплялося.

Ясна річ, вивчати релігію – річ потрібна й необхідна, але це мав би бути не “урок закону Божого”, а спеціяльний предмет “релігієзнавство” чи й взагалі “історія культури людства”, або щось на кшталт факультативу чи недільних шкіл для різних конфесій... До речі, у більшості населених пунктів такі недільні школи функціонують. Лишається налагодити постійний контакт між ними та шкільними адміністраціями. Та все ж – згадаємо фантазії з приводу “уроків футболу ім. Суркіса” чи вказівок на необхідність вивчення у школах звернення Президента Кучми до Верховної ради... На жаль для одних, і на щастя – для інших, подібні ініціятиви, що народжуються у надрах оточення Леоніда Кучми, мають одну, але величезну ваду: вони непродумані й нереальні. А головне – якщо й справді введуть у школах щось подібне – то можна не сумніватися, що більшість учнів отримають стійку відразу і до релігії, і до Церкви, достеменно так, як вони отримують відразу, скажімо, до літератури...

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG