Прага, 17 серпня 2002 - Цього разу ми присвячуємо нашу програму лише одному листові. На прохання автора я не називаю його повного імені, скажу лише, що написав його нам Андрій з одного із сіл Харківщини. Андрію 18 років, він закінчив І курс Сумського національного аграрного університету. Чому саме цей лист привернув нашу увагу? Серед інших листів він викликає підвищений інтерес своєю глибиною, неординарністю.
Лист Андрія:
Свій лист я надіслав не на передачу «Листи на Свободу», а саме на адресу Вашого київського кореспондентського пункту через те, що цей лист зовсім незвичайний. Я його написав не для читання у програмі, а для того, щоб Ви, якщо це можливо, ознайомилися з ним та надіслали мені відповідь. Я розумію те, що кожен день Ви отримуєте доволі багато листів і зовсім не повинні на них відповідати. Але я дуже просив би Вас про те, щоб моє прохання не залишилося без уваги. Бачите, я, навіть, не знаю, хто зі співробітників першим читатиме ці рядки, але я звертаюся саме до цієї людини: «Будь ласка, якщо Ви зможете передати людині, чи якійсь організації, які зможуть мені допомогти, моє звернення, то зробіть це, благаю Вас». В будь-якому випадку я дуже чекаю на відповідь, сподіваюся, що Ви її надішлете, мені дуже потрібна відповідь, нехай навіть про те, що Ви не розглядали мого листа.
Василь Зілгалов
Ми вирішили ознайомити цього листа з багатьма людьми, які зацікавлені в долі юнаків, таких як Андрій. І у нашій передачі чимало цих людей відгукнулися на лист Андрія з Харківщини. Продовжую лист нашого дописувача:
Я звертаюся до Вас із проханням допомогти мені виїхати з України. Можливо, це виглядає дуже смішно, нахабно, безглуздо, неприпустимо, навіть не знаю, як ще, але для мене це зовсім не жарти. Будь ласка, зверніть увагу на мого листа, тому що я майже у відчаї, бо немає адреси за якою звертатися з таким проханням. Я звертаюся саме до Вашої радіостанції тому, що, по-перше, у Радіо Свобода є багато філій у різних країнах і, можливо, Ви передасте мого листа в закордонні офіси, де зможуть мені допомогти, по-друге, через те, що працівники «Свободи», на мій погляд, майже єдині в Україні у кого ще залишилося трохи співчуття, небайдужості до проблем інших людей.
Мене звуть Андрій, мені 18 років і у свої юнацькі роки я зовсім не бачу ніякої перспективи на шляху України. Поясню чому: по-перше, слухаючи «Свободу», я зміг дещо порівняти рівень життя в різних країнах, тому обізнаній людині не спадає на думку порівнювати ту ж таки Польщу й Україну. По-друге, я поспілкувався з деякими людьми, які приїхали з країн ЄС і побачив величезну прірву між життям тамтешніх громадян та існуванням більшості українців. По-третє, й найголовніше, для того, щоб в Україні справді, з’явилася демократія, потрібно не лише змінити владу, а й змінити мислення більшості українців. А змінити це одночасно, взагалі, неможливо. Якщо ж ці зміни втілювати в життя поступово, то очікуваного ефекту не буде. Я, передчуваючи звинувачення на свою адресу в не патріотизмі та доріканні про те, що мої прадіди боролися за незалежність та заможність України, зможу на це відповісти. Я вважаю себе, як це не дивно, патріотом, але не самогубцем. А зараз, якщо дуже не сподобатися верхівкам то можна «привернути» до себе увагу серцевої недостатності. Щодо прадідів, то вони у своїй боротьбі покладалися на однодумців та були впевнені, що досягнуть своєї мети. Зараз же я, хоча й на останніх виборах віддав свій голос за блок Тимошенко, не можу однозначно стверджувати, що у Верховній Раді, в так званих опозиційних блоках та партіях зібралися самі патріоти, які 16 вересня все змінять на краще. А розпочинати розмову про патріотизм серед працівників будь-якої виконавчої влади, взагалі, нерозумно, тому що, на мій погляд, вже пройшов той час, коли можливо було щось кардинально змінити. На сьогоднішній день в Україні є дуже заможні люди, у їхніх гаманцях є дуже великі гроші, і вони ні в якому разі не зрадіють, якщо хтось буде турбувати їх спокій, їхню налагоджену систему для «заробітку» рахунків у закордонних банках. Узагалі, це майже природно, якщо в тебе відбирають щось, що належить тобі, то ти змушений не віддавати це щось, пручатися. Мова не йде про те, як зароблене це щось, мова йде про те, що це щось – уже приватна власність, яку ніхто не збирається віддавати, а ту мить, коли можна було запобігти узаконенню цієї власності вже втрачено. Саме тому в найближчі 50 років ніякого поліпшення ситуації, яка склалася за останнє десятиліття, не накреслюється. Але ці рядки зовсім не свідчать про те, що я не люблю багатих. Якщо людина заробила свій капітал професіоналізмом, наполегливою працею, це дуже добре. На жаль, в Україні таких громадян не існує.
Усе це я веду до того, що я не бачу перспективи в подальшому розвитку України. Саме тому у мене є велике бажання виїхати у будь-яку розвинену англомовну країну, саме тому, я звертаюся до Вас за допомогою здійснити моє бажання. Але існує велика проблема – я ще не отримав закордонний паспорт. Бачите, в Україні я зовсім не хочу зірок із неба, я хочу почувати себе громадянином, який працює на користь держави, натомість отримуючи за свою працю пристойний заробіток. Хочу й можу навчитися та виконувати щось більше, ніж «бери побільше, кидай подалі». Але за сьогоднішніх часів це неможливо.
Я закінчив перший курс ветеринарного факультету Сумського НАУ. Зараз змушений шукати більше трьох тисяч гривень, щоб офіційно заплатити в касу, не зважаючи на те, що я навчаюсь на держбюджетному відділенні. Я добре закінчив загальноосвітню школу, можу більш-менш зрозуміло спілкуватися англійською, не палю, зовсім не вживаю алкоголю, виконую будь-яку доручену мені роботу. Звертаюсь до Вас із великим проханням - якщо я потрібен у якійсь англомовній країні як будь-який працівник, то допоможіть мені емігрувати. Натомість, я згоден на найсміливіші умови з Вашої сторони. Наприклад, якщо Ви зможете мені допомогти, я згоден до самої смерті віддавати чи то якійсь людині, чи то організації 50% від мого заробітку. Я Вас благаю, якщо можливо втілити в життя моє прохання будь-яким чином, звісно, все тільки в рамках законів, допоможіть мені. Можливо, якась країна надасть мені політичний притулок, навіть не знаю, що ще – я згоден. Звичайно, я чекаю будь-якої інформації від вас.
Заздалегідь щиро дякую, Андрій.
Василь Зілгалов
Я вирішив почати розмову про лист цього 18-річного українського юнака з одним із досвідчених людей, який прожив чимале життя, істориком із Жовкни на Львівщині Євгеном Маїком. Лист 18-річного Андрія з Харківщини є типовим. Таких листів ми отримуємо щотижня чимало. Але його звернення вражає глибиною аналізу й самоаналізу. З усього змісту цього листа відчувається , що хлопець розумний, із силою волі, із бажанням досягти чогось суттєвого для людини у житті. Радити йому звертатися до еміграційних програм, до канадської чи американської амбасади, чи до мафії, яка наживається на таких андріях, переправляючи їх за кордон, - це, думаю, остання справа. Як Ви вважаєте?
Євген Маїк
Прочитавши листа пана Андрія, в мене виникло 2 думки. Перша – що він пише правду. Дійсно, життя більшості людей є вкрай складним і тяжким. Люди розчаровані, зневірені, не знають, що робити. Бо владу в країні на сьогоднішній день не турбують проблеми народу, їй, фактично, наплювати, як він живе і чи, взагалі, може вижити. Наведу лише один факт: прожитковий мінімум у країні сьогодні визначений у 340 гривень, а понад 80% громадян одержують зарплати й пенсії значно нижчі. Біля 30% громадян країни взагалі безробітні. Як вони можуть існувати, нікого не цікавить. З другого боку, в Україні сьогодні відсутня справжня українська еліта, яка б на ділі переймалася насущними проблемами людей і розкривала перед ними перспективи, щоб вони бачили своє майбутнє і знали, що робити. Переважна більшість партій, що існує в державі, переймається лише своїми справами, говорять про зміну системи влади, а як житиме народ - мовчать. Через те люди розгублені і не бачать виходу. Тому для таких, як Андрій є один вихід, як вони вважають, - втечи з рідної Батьківщини за кордон. Але чи це є розумний вихід? Уявімо собі, якщо так як Андрій будуть робити усі українці, то хто тоді залишиться в Україні? Утеча з Батьківщини не є патріотизм, а, навпаки, антипод цьому великому почуттю. І ніхто зі справжніх патріотів не тікав із своєї країни – ні Шевченко, ні Франко, ні багато інших, хоча їхнє життя було дуже тяжким. Де ж вихід? Що робити? У людському суспільстві, як засвідчує історичний досвід, існує закономірність, суть якої можна висловити словами: який народ, така і влада, а яка влада, така політика, а яка політика, таке і життя. Отже, ми, громадяни, що складаємо народ, повинні не тікати, бо там добре, де нас немає, не плакати й нарікати, а навчитися організовано захищати свої права та інтереси, і не давати владі знущатися над собою. Ми поки що цього не вміємо і не хочемо, тому й погано живемо. На мій погляд, дуже розумні слова сказав віце-прем’єр Словаччини, що влада так ставиться до народу, як він це дозволяє їй робити. Ці слова варто було б запам’ятати, бо вони підтверджуються практикою. Народи Заходу досягли високого рівня добробуту не завдяки ласки урядів чи власників, а в першу чергу, завдяки наполегливій боротьбі, яка тривала протягом ХІХ-ХХ століть. І сьогодні, якщо в якійсь країні порушуються права громадян, то вони масово виходять на вулиці і протестують, примушуючи владу виконувати їхні вимоги. Так повинні робити і ми, а не плакати й нарікати чи тікати за кордон.
Василь Зілгалов
Пане Євген, хлопцеві потрібно заплатити за навчання 3 000 гривень. Де ж йому ці гроші взяти, коли, наприклад, зарплата керівника президентської адміністрації пана Медведчука лише 400 гривень на місяць, у віце-прем’єра уряду України – 390 гривень. Звідки ж беруться такі такси на навчання? Тим більше, що Андрій з Харківщини пише, що навчається на держбюджетній основі. І, звичайно, виникає питання, як же живуть оці високопосадовці, від яких залежить рівень оплати за навчання у вузах України? Невже на одну зарплату? Правда, Медведчук декларує як прибуток від свого бізнесу мільйони гривень на рік.
Євген Маїк
Правда, є проблема. Але є і парадокс. В нашій Конституції записано, що навчання є безкоштовним. Фактично, усі бажаючі повинні навчатися безплатно. Але на практиці картина зовсім інша. Відносно грошей виникає тут велика проблема. Будь-яка цивілізована держава, на мій погляд, повинна здійснювати перерозподіл доходів від багатих до бідних. Як історик я знаю, що співвідношення доходів багатих і бідних на Заході є один до семи, а у нас, в Україні, - один до тридцяти. Саме держава не здійснює цієї функції, не допомагає більшості громадян, зокрема, категорії бідних.
Василь Зілгалов
І нам важко порадити щось зразу Андрієві, але, думаю, що інші учасники нашої передачі знайдуть, що сказати цьому хлопцеві, щоб він не впадав у відчай, а шукав вихід і боровся не тільки за своє майбутнє, а й за майбутнє своїх однолітків – 18-річних, 19-річних. І думаю, що, в решті решт, і він, і його однолітки знайдуть вихід із цієї ситуації.
Євген Маїк
Мені здається, що нашим людям треба подолати цей індивідуалізм – вирішувати справи тільки власними силами. Ми повинні навчитися організовано захищати свої права. Це було б легше, ніж вирішувати індивідуально.
Василь Зілгалов
Одним із перших поділився своїми враженнями про лист Андрія наш постійний дописувач зі Львівщини, історик Євген Маїк. Ми маємо також реакцію представника української опозиції, політичного координатора блоку Юлії Тимошенко, народного депутата України Олександра Турчинова на цей лист 18-річного українського юнака.
Олександр Турчинов
Ви знаєте, я може надто радикально скажу, але ж поки нашою країною керує пан Кучма, поки нашою країною керують представники з його оточення, ні у молоді, ні у людей похилого віку перспективи не існує. І, Ви знаєте, багато можна говорити про ті злочини, які інкримінуються Кучмі і його оточенню. Але, на мою думку, головний злочин у тому, що вони щодня руйнують суспільну мораль. Оце головна проблема, із якою постійно нам приходиться мати справу.
І, на жаль, зараз дуже багато людей опускають руки. Вони пишуть заяви в посольства іноземних країн, шукають кращу долю за межами Батьківщини. На наше переконання, це все ж таки не той шлях, який сьогодні треба обирати.
Не можна опускати руки. Це наша країна, це наша Батьківщина і тільки від нас із вами залежить, якою вона буде. І буде перспектива у нашої молоді, і будуть нормально себе почувати в країні люди похилого віку.
Ми, наша партія «Батьківщина», блок Юлії Тимошенко пропонуємо саме активні дії. Треба все робити для того, щоб змінити владу, щоб усунути достроково Кучму з його посади. Є всі шанси для того, щоб перемогти.
Прикладів багато: і Східна Німеччина, і Югославія, і Румунія і так далі й так далі... Але ж у всіх цих країнах люди не їхали шукати кращої долі. Вони просто сказали «Ні» диктатурі. Вони казали «Ні» злочинцям, вони казали «Ні» рабському життю. Саме такий шлях ми пропонуємо сьогодні і сподіваємося, що радіослухачі, які чують мене, виборці, які підтримали наш блок, поділяють нашу позицію і будуть разом із нами.
Шановний, пане Андрій. Я б не радив здаватися. Не треба давати їм можливість насолоди від нашої поразки. Треба перемагати. А для цього треба боротися. І лише в боротьбі можна отримати свободу, лише в боротьбі можна отримати насолоду життя. Знущатися над нами будуть стільки, скільки ми будемо дозволяти це робити.
Василь Зілгалов
Наступна реакція на лист Андрія з Харківщини від моєї колеги у Польщі – Ганни Стеців.
Ганна Стеців
Колега з Праги телефоном зачитав мені твого листа, Андрію і вибив мене з усіх сьогоднішніх планів. Твої слова і фрази переслідують мене, і я думаю, що тобі сказати, аби не сфальшивити, аби не збитися на менторський тон, аби Тебе не поранити і, разом з тим, говорити правду.
Це не просто з кількох причин. І перша з них, це те, що ти, навіть, не уявляєш, як багато людей перейшло й переходить те, що ти зараз переживаєш. Кожен викарабкується по-різному: одні ламаються, стають наркоманами, алкоголіками, другі - звикають до нужденного існування і тягнуть свій багаж без спротиву аж до останньої хвилини, треті… Мені здається, Андрію, що ти належиш до тих третіх, Ти пробуєш зламати роги своїй долі і сісти на неї як на переможеного бика. Ти належиш, безперечно, до сильних людей.
Знаєш, спочатку мене твій лист засмутив. Але чим більше я думала над тим про що ти пишеш, тим більше переконувалася, що тут є предмет для оптимізму. Є, бо ти - грамотний, молодий, здоровий,свідомий хлопець. Більше того, ти оптиміст, бо віриш, що можна знайти у світі добрих і справедливих людей, які відгукнуться на Твої проблеми. Навіть, якщо я скажу Тобі, що світ жорстокий і несправедливий, і що чесній людині жити всюди дуже важко, Ти однаково мені не повіриш, бо така вона перевага молодості - є віра в добро й милосердя. І може молодість має рацію, бо скільки з нас загинуло б, якби в юності не вірило у ці одвічні вартості.
Сьогодні, до речі, Папа Іван Павло Другий приїхав до Польщі і привіз він полякам,(а серед поляків дуже й дуже багато молодих людей, які не можуть дати раду з матеріальною скрутою), отож, Папа привіз їм свій заповіт. Той заповіт простий, як просте все, що велике. Папа каже: «Бог милосердний». Не знаю, як в тебе складалося досі, але багатьох людей рятувала і рятує віра у Боже милосердя.
Знаєш, людина у житті мусить дуже тяжко працювати, як писав Франко, «у праці сконати». Чи на своїй землі? Це питання для тебе зараз є принципове.
Я знову ж хотіла сказати тобі, що щастя нема на чужині, але ти мені, Андрію, знову ж таки, не повіриш. Ти не повіриш, які приниження мусить перейти людина, яка, як ти пишеш, «могла б погодитися на будь-яку працю за кордоном». Ти не знаєш, наприклад, і у тому, може, твоє щастя, як збиткуються над нашими нелегалами у Польщі працедавці. Бо, навіть, якби ти мав легальну працю тут, це дуже тяжко бути там, де всі чужі і де до тебе немає нікому ніякого діла. Я бачила багатьох, навіть, досить забезпечених людей, які заломлювалися в чужій країні.
Ні, Андрію, хоч ти і не хочеш цього чути, але я скажу тобі:«Не туди твоя дорога». Одне ясно, тобі треба зараз допомогти оплатити навчання і тут мусимо усі спільно шукати доброчинців. Ти мусиш дістати блискучі знання й досвід. Бо, Андрію, 18-річний хлопець після першого курсу коштує у Польщі, наприклад, долар за годину важкої, фізичної виснажливої праці без соціального страхування. Така є правда.
З того щабля досвіду, який посідаю я, твоє майбутнє мені бачиться іншим. Ти мав би пристати до грона реформаторів, політиків, які прагнуть змінити життя в Україні. Ти мав би активно включитися в політичні процеси, стати кимось, людиною, яка щось вміє й може, витривалим, змужнілим. Туди Тобі дорога, Андрію. Вона тяжка, так. Але якщо ти слабак, то на Заході пропадеш тим паче, бо західна демократія хоч і дає шанс, але рожевим Захід здається лише здалека.
Мені виглядає, що ти сильний чоловік, а тому тобі є місце в Україні: і в нинішній, і в тій, яку ми всі хочемо бачити, яку ми намагаємося будувати. Бо, повір мені, немає ніде краще, ніж удома.
Василь Зілгалов
А ось як звертається до нашого дописувача - Андрія з Харківщини мій колега, журналіст радіо Свобода з Югославії.
Михайло Рамач
Схвилювали мене твої слова, дорогий Андрію!
Починаючи з 1992 року я кілька разів перебував в Україні. Втікаючи від мобілізації й, маючи в руках лише дрібні гроші, в Будапешті я сів саме в поїзд до Львова, де в мене не було ні родичів, ані знайомих. Знав я лише одне: що мої предки 250 років тому покинули убоге Закарпаття шукаючи кращої долі.
Правду кажучи, перші враження були дуже прикрі: понурі люди, порожні крамниці... Проте, я був безмежно щасливим. Я дихав вільно. Не боявся йти вулицею й не здригався бачачи уніформу. Уночі не стукали на двері поліцейські кулаки.
Три роки тому, під час бомбардування, моя дочка, яка тоді була студентом четвертого курсу університету в Новому Саду, втекла з дому саме до України й розпочала студії української мови й літератури. Чому до України? Тому, що кров – не вода. Чимало її ровесників у минулому десятилітті виїхало із Сербії. Угорці селилися до Угорщини, словаки до Словаччини, хорвати до Хорватії. Серби – де-небудь, аби лише не жити в цій безперспективній країні.
Багатьом молодим не довелося ступити на важкі емігрантські шляхи. У Боснії й Герцеговині від кінця дев'ятнадцятого століття перебувало кілька тисяч наших земляків-галичан. Вони прибули на Балкани не за багатствами, а за шматком хліба. П'ятдесят двоє твоїх ровесників загинуло у недавній війні. Їх ніхто не питав чи хочуть воювати. Їх примусово мобілізували й жертвували за безглузду ідею створення Великої Сербії.
У Хорватії на початку дев’яностих років перебувало приблизно вісім тисяч наших земляків. Наразі їх є на половину менше. Чому, питаєшся? Тому, що вони заважали сербським націоналістам. До села Міклошевці, що неподалік Вуковара, не повернулося 150 передвоєнних мешканців.
Наші предки, нагадаю ще раз, покинули рідній край утікаючи від голоду й злиднів. Здавалося, що тут знайшли обіцяну землю. Побудували собі церкви, школи. Та перспектива не лише в стандарті й грошах. Нас тут є щороку менше й боюся, що через кілька поколінь залишиться лише пам’ять про жменю закарпатців й галичан, яка щезла в чужому морі.
Скажу тобі правду, дорогий Андрію! Донедавна тут жилося краще ніж в Україні. Нині багато твоїх ровесників міркують так само як ти: завершити студії й виїхати де-небудь й робити що-небудь, аби лише не бачити несправедливості, міжнаціональної ненависті, корупції та свавілля новоспечених багатіїв. Чимало моїх друзів у минулому виїхало за кордон. Пишуть, що там багато краще. Усе-таки, скучають й мріють про повернення.
Не дорікаю тобі, юний друже, за безнадійність. Не маю цього права. Неспроможний навіть порадити Тебе. Скажу лише одне: коли мені й моїй сім’ї було найважче, серце чомусь тягнуло не на Захід, а на Схід, за Карпати. Не бачу Україну в рожевому світлі. Проте, для мене, як і для тебе, вона – одна і єдина на світі. Мачуха може бути і щирою, і ніжною й щедрою. Рідна мати залишається матір’ю навіть у найглибшому відчаю. Подумай про це, Андрію!
Василь Зілгалов
І на завершення перших реакцій на лист Андрія з Харківщини, бо я думаю, що реакцій буде ще чимало, ми надаємо слово архієпископу Харківському й Полтавському, керуючому справами Патріархії Української автокефальної православної церкви Ігорю Ісиченку.
Ігор Ісиченко
В житті кожної людини, як і кожного народу бувають найстрашніші хвилини кризи, коли здається, що попереду лише пустка, і ти втратив джерело наснаги й надії. Від цих періодів ніхто не застрахований. І, навіть, у Євангелії ми читаємо про те, як Божий Син, сам Спаситель, доходячи до вінця своїх страждань, навіть, понад нестерпні муки розп’яття переніс на Хресті ще важче. Ми почули його слова:«Боже, Боже мій, нащо Ти залишив мене?»
Але така мить, мить духовної пустелі дається нам, власне для того, щоб ми переглянули свою систему життєвих орієнтирів, свої стереотипи і знайшли ту точку опори поза традиційними, які нам здається, що ми втратили. Така точка є для кожного. І кожен із нас, потрапляючи й у незвичні умови, має шукати там те, чого, може, бракувало досі у житті.
І навіть виїзд на роботу за кордон може бути для нас великою й важливою школою. Ми можемо вчитися там самостійно вирішувати своє життя, прийняти відповідальність на себе. Можемо вчитися боротися за свої людські права й будувати своє життя так, як збудували країни західної цивілізації. Пам’ятаймо про це, коли здається, що все втрачено.
Ми маємо чудову перспективу перед Україною. Але ми маємо так мало людей здатних боротися за цю перспективу. Надія на молодь, на ту молодь, яка зараз шукає себе на дорогах світу. І ці дороги кожну мислячу людину, людину, яка шукає перспективу власно, індивідуально, неминуче приведуть на Батьківщину. Тому, хай Господь допомагає шукати, не зневірюватися, не впадати у відчай, здобувати досвід, який неминуче придасться тут у рідному краї.
І пам’ятаймо також про те, що майбутнє мають будувати люди незаангажовані у колишній комуністичній системі, люди не причетні до кримінального світу, який сьогодні склався в Україні. То ж саме це є світлом у кінці тунелю, який має побачити кожна людина на глибині своєї душі у хвилину духовної пустелі, яка стає найважчим випробуванням, але, водночас, і джерелом найбільшої надії у своїй співпричетності до Христових страждань.
Василь Зілгалов
На цьому ми завершуємо нашу програму Листи на Свободу, яка була присвячена одному листові Андрія з Харківщини. Вів і укладав програму Василь Зілгалов. Чекаємо ваших реакцій на лист і на нашу програму.
Лист Андрія:
Свій лист я надіслав не на передачу «Листи на Свободу», а саме на адресу Вашого київського кореспондентського пункту через те, що цей лист зовсім незвичайний. Я його написав не для читання у програмі, а для того, щоб Ви, якщо це можливо, ознайомилися з ним та надіслали мені відповідь. Я розумію те, що кожен день Ви отримуєте доволі багато листів і зовсім не повинні на них відповідати. Але я дуже просив би Вас про те, щоб моє прохання не залишилося без уваги. Бачите, я, навіть, не знаю, хто зі співробітників першим читатиме ці рядки, але я звертаюся саме до цієї людини: «Будь ласка, якщо Ви зможете передати людині, чи якійсь організації, які зможуть мені допомогти, моє звернення, то зробіть це, благаю Вас». В будь-якому випадку я дуже чекаю на відповідь, сподіваюся, що Ви її надішлете, мені дуже потрібна відповідь, нехай навіть про те, що Ви не розглядали мого листа.
Василь Зілгалов
Ми вирішили ознайомити цього листа з багатьма людьми, які зацікавлені в долі юнаків, таких як Андрій. І у нашій передачі чимало цих людей відгукнулися на лист Андрія з Харківщини. Продовжую лист нашого дописувача:
Я звертаюся до Вас із проханням допомогти мені виїхати з України. Можливо, це виглядає дуже смішно, нахабно, безглуздо, неприпустимо, навіть не знаю, як ще, але для мене це зовсім не жарти. Будь ласка, зверніть увагу на мого листа, тому що я майже у відчаї, бо немає адреси за якою звертатися з таким проханням. Я звертаюся саме до Вашої радіостанції тому, що, по-перше, у Радіо Свобода є багато філій у різних країнах і, можливо, Ви передасте мого листа в закордонні офіси, де зможуть мені допомогти, по-друге, через те, що працівники «Свободи», на мій погляд, майже єдині в Україні у кого ще залишилося трохи співчуття, небайдужості до проблем інших людей.
Мене звуть Андрій, мені 18 років і у свої юнацькі роки я зовсім не бачу ніякої перспективи на шляху України. Поясню чому: по-перше, слухаючи «Свободу», я зміг дещо порівняти рівень життя в різних країнах, тому обізнаній людині не спадає на думку порівнювати ту ж таки Польщу й Україну. По-друге, я поспілкувався з деякими людьми, які приїхали з країн ЄС і побачив величезну прірву між життям тамтешніх громадян та існуванням більшості українців. По-третє, й найголовніше, для того, щоб в Україні справді, з’явилася демократія, потрібно не лише змінити владу, а й змінити мислення більшості українців. А змінити це одночасно, взагалі, неможливо. Якщо ж ці зміни втілювати в життя поступово, то очікуваного ефекту не буде. Я, передчуваючи звинувачення на свою адресу в не патріотизмі та доріканні про те, що мої прадіди боролися за незалежність та заможність України, зможу на це відповісти. Я вважаю себе, як це не дивно, патріотом, але не самогубцем. А зараз, якщо дуже не сподобатися верхівкам то можна «привернути» до себе увагу серцевої недостатності. Щодо прадідів, то вони у своїй боротьбі покладалися на однодумців та були впевнені, що досягнуть своєї мети. Зараз же я, хоча й на останніх виборах віддав свій голос за блок Тимошенко, не можу однозначно стверджувати, що у Верховній Раді, в так званих опозиційних блоках та партіях зібралися самі патріоти, які 16 вересня все змінять на краще. А розпочинати розмову про патріотизм серед працівників будь-якої виконавчої влади, взагалі, нерозумно, тому що, на мій погляд, вже пройшов той час, коли можливо було щось кардинально змінити. На сьогоднішній день в Україні є дуже заможні люди, у їхніх гаманцях є дуже великі гроші, і вони ні в якому разі не зрадіють, якщо хтось буде турбувати їх спокій, їхню налагоджену систему для «заробітку» рахунків у закордонних банках. Узагалі, це майже природно, якщо в тебе відбирають щось, що належить тобі, то ти змушений не віддавати це щось, пручатися. Мова не йде про те, як зароблене це щось, мова йде про те, що це щось – уже приватна власність, яку ніхто не збирається віддавати, а ту мить, коли можна було запобігти узаконенню цієї власності вже втрачено. Саме тому в найближчі 50 років ніякого поліпшення ситуації, яка склалася за останнє десятиліття, не накреслюється. Але ці рядки зовсім не свідчать про те, що я не люблю багатих. Якщо людина заробила свій капітал професіоналізмом, наполегливою працею, це дуже добре. На жаль, в Україні таких громадян не існує.
Усе це я веду до того, що я не бачу перспективи в подальшому розвитку України. Саме тому у мене є велике бажання виїхати у будь-яку розвинену англомовну країну, саме тому, я звертаюся до Вас за допомогою здійснити моє бажання. Але існує велика проблема – я ще не отримав закордонний паспорт. Бачите, в Україні я зовсім не хочу зірок із неба, я хочу почувати себе громадянином, який працює на користь держави, натомість отримуючи за свою працю пристойний заробіток. Хочу й можу навчитися та виконувати щось більше, ніж «бери побільше, кидай подалі». Але за сьогоднішніх часів це неможливо.
Я закінчив перший курс ветеринарного факультету Сумського НАУ. Зараз змушений шукати більше трьох тисяч гривень, щоб офіційно заплатити в касу, не зважаючи на те, що я навчаюсь на держбюджетному відділенні. Я добре закінчив загальноосвітню школу, можу більш-менш зрозуміло спілкуватися англійською, не палю, зовсім не вживаю алкоголю, виконую будь-яку доручену мені роботу. Звертаюсь до Вас із великим проханням - якщо я потрібен у якійсь англомовній країні як будь-який працівник, то допоможіть мені емігрувати. Натомість, я згоден на найсміливіші умови з Вашої сторони. Наприклад, якщо Ви зможете мені допомогти, я згоден до самої смерті віддавати чи то якійсь людині, чи то організації 50% від мого заробітку. Я Вас благаю, якщо можливо втілити в життя моє прохання будь-яким чином, звісно, все тільки в рамках законів, допоможіть мені. Можливо, якась країна надасть мені політичний притулок, навіть не знаю, що ще – я згоден. Звичайно, я чекаю будь-якої інформації від вас.
Заздалегідь щиро дякую, Андрій.
Василь Зілгалов
Я вирішив почати розмову про лист цього 18-річного українського юнака з одним із досвідчених людей, який прожив чимале життя, істориком із Жовкни на Львівщині Євгеном Маїком. Лист 18-річного Андрія з Харківщини є типовим. Таких листів ми отримуємо щотижня чимало. Але його звернення вражає глибиною аналізу й самоаналізу. З усього змісту цього листа відчувається , що хлопець розумний, із силою волі, із бажанням досягти чогось суттєвого для людини у житті. Радити йому звертатися до еміграційних програм, до канадської чи американської амбасади, чи до мафії, яка наживається на таких андріях, переправляючи їх за кордон, - це, думаю, остання справа. Як Ви вважаєте?
Євген Маїк
Прочитавши листа пана Андрія, в мене виникло 2 думки. Перша – що він пише правду. Дійсно, життя більшості людей є вкрай складним і тяжким. Люди розчаровані, зневірені, не знають, що робити. Бо владу в країні на сьогоднішній день не турбують проблеми народу, їй, фактично, наплювати, як він живе і чи, взагалі, може вижити. Наведу лише один факт: прожитковий мінімум у країні сьогодні визначений у 340 гривень, а понад 80% громадян одержують зарплати й пенсії значно нижчі. Біля 30% громадян країни взагалі безробітні. Як вони можуть існувати, нікого не цікавить. З другого боку, в Україні сьогодні відсутня справжня українська еліта, яка б на ділі переймалася насущними проблемами людей і розкривала перед ними перспективи, щоб вони бачили своє майбутнє і знали, що робити. Переважна більшість партій, що існує в державі, переймається лише своїми справами, говорять про зміну системи влади, а як житиме народ - мовчать. Через те люди розгублені і не бачать виходу. Тому для таких, як Андрій є один вихід, як вони вважають, - втечи з рідної Батьківщини за кордон. Але чи це є розумний вихід? Уявімо собі, якщо так як Андрій будуть робити усі українці, то хто тоді залишиться в Україні? Утеча з Батьківщини не є патріотизм, а, навпаки, антипод цьому великому почуттю. І ніхто зі справжніх патріотів не тікав із своєї країни – ні Шевченко, ні Франко, ні багато інших, хоча їхнє життя було дуже тяжким. Де ж вихід? Що робити? У людському суспільстві, як засвідчує історичний досвід, існує закономірність, суть якої можна висловити словами: який народ, така і влада, а яка влада, така політика, а яка політика, таке і життя. Отже, ми, громадяни, що складаємо народ, повинні не тікати, бо там добре, де нас немає, не плакати й нарікати, а навчитися організовано захищати свої права та інтереси, і не давати владі знущатися над собою. Ми поки що цього не вміємо і не хочемо, тому й погано живемо. На мій погляд, дуже розумні слова сказав віце-прем’єр Словаччини, що влада так ставиться до народу, як він це дозволяє їй робити. Ці слова варто було б запам’ятати, бо вони підтверджуються практикою. Народи Заходу досягли високого рівня добробуту не завдяки ласки урядів чи власників, а в першу чергу, завдяки наполегливій боротьбі, яка тривала протягом ХІХ-ХХ століть. І сьогодні, якщо в якійсь країні порушуються права громадян, то вони масово виходять на вулиці і протестують, примушуючи владу виконувати їхні вимоги. Так повинні робити і ми, а не плакати й нарікати чи тікати за кордон.
Василь Зілгалов
Пане Євген, хлопцеві потрібно заплатити за навчання 3 000 гривень. Де ж йому ці гроші взяти, коли, наприклад, зарплата керівника президентської адміністрації пана Медведчука лише 400 гривень на місяць, у віце-прем’єра уряду України – 390 гривень. Звідки ж беруться такі такси на навчання? Тим більше, що Андрій з Харківщини пише, що навчається на держбюджетній основі. І, звичайно, виникає питання, як же живуть оці високопосадовці, від яких залежить рівень оплати за навчання у вузах України? Невже на одну зарплату? Правда, Медведчук декларує як прибуток від свого бізнесу мільйони гривень на рік.
Євген Маїк
Правда, є проблема. Але є і парадокс. В нашій Конституції записано, що навчання є безкоштовним. Фактично, усі бажаючі повинні навчатися безплатно. Але на практиці картина зовсім інша. Відносно грошей виникає тут велика проблема. Будь-яка цивілізована держава, на мій погляд, повинна здійснювати перерозподіл доходів від багатих до бідних. Як історик я знаю, що співвідношення доходів багатих і бідних на Заході є один до семи, а у нас, в Україні, - один до тридцяти. Саме держава не здійснює цієї функції, не допомагає більшості громадян, зокрема, категорії бідних.
Василь Зілгалов
І нам важко порадити щось зразу Андрієві, але, думаю, що інші учасники нашої передачі знайдуть, що сказати цьому хлопцеві, щоб він не впадав у відчай, а шукав вихід і боровся не тільки за своє майбутнє, а й за майбутнє своїх однолітків – 18-річних, 19-річних. І думаю, що, в решті решт, і він, і його однолітки знайдуть вихід із цієї ситуації.
Євген Маїк
Мені здається, що нашим людям треба подолати цей індивідуалізм – вирішувати справи тільки власними силами. Ми повинні навчитися організовано захищати свої права. Це було б легше, ніж вирішувати індивідуально.
Василь Зілгалов
Одним із перших поділився своїми враженнями про лист Андрія наш постійний дописувач зі Львівщини, історик Євген Маїк. Ми маємо також реакцію представника української опозиції, політичного координатора блоку Юлії Тимошенко, народного депутата України Олександра Турчинова на цей лист 18-річного українського юнака.
Олександр Турчинов
Ви знаєте, я може надто радикально скажу, але ж поки нашою країною керує пан Кучма, поки нашою країною керують представники з його оточення, ні у молоді, ні у людей похилого віку перспективи не існує. І, Ви знаєте, багато можна говорити про ті злочини, які інкримінуються Кучмі і його оточенню. Але, на мою думку, головний злочин у тому, що вони щодня руйнують суспільну мораль. Оце головна проблема, із якою постійно нам приходиться мати справу.
І, на жаль, зараз дуже багато людей опускають руки. Вони пишуть заяви в посольства іноземних країн, шукають кращу долю за межами Батьківщини. На наше переконання, це все ж таки не той шлях, який сьогодні треба обирати.
Не можна опускати руки. Це наша країна, це наша Батьківщина і тільки від нас із вами залежить, якою вона буде. І буде перспектива у нашої молоді, і будуть нормально себе почувати в країні люди похилого віку.
Ми, наша партія «Батьківщина», блок Юлії Тимошенко пропонуємо саме активні дії. Треба все робити для того, щоб змінити владу, щоб усунути достроково Кучму з його посади. Є всі шанси для того, щоб перемогти.
Прикладів багато: і Східна Німеччина, і Югославія, і Румунія і так далі й так далі... Але ж у всіх цих країнах люди не їхали шукати кращої долі. Вони просто сказали «Ні» диктатурі. Вони казали «Ні» злочинцям, вони казали «Ні» рабському життю. Саме такий шлях ми пропонуємо сьогодні і сподіваємося, що радіослухачі, які чують мене, виборці, які підтримали наш блок, поділяють нашу позицію і будуть разом із нами.
Шановний, пане Андрій. Я б не радив здаватися. Не треба давати їм можливість насолоди від нашої поразки. Треба перемагати. А для цього треба боротися. І лише в боротьбі можна отримати свободу, лише в боротьбі можна отримати насолоду життя. Знущатися над нами будуть стільки, скільки ми будемо дозволяти це робити.
Василь Зілгалов
Наступна реакція на лист Андрія з Харківщини від моєї колеги у Польщі – Ганни Стеців.
Ганна Стеців
Колега з Праги телефоном зачитав мені твого листа, Андрію і вибив мене з усіх сьогоднішніх планів. Твої слова і фрази переслідують мене, і я думаю, що тобі сказати, аби не сфальшивити, аби не збитися на менторський тон, аби Тебе не поранити і, разом з тим, говорити правду.
Це не просто з кількох причин. І перша з них, це те, що ти, навіть, не уявляєш, як багато людей перейшло й переходить те, що ти зараз переживаєш. Кожен викарабкується по-різному: одні ламаються, стають наркоманами, алкоголіками, другі - звикають до нужденного існування і тягнуть свій багаж без спротиву аж до останньої хвилини, треті… Мені здається, Андрію, що ти належиш до тих третіх, Ти пробуєш зламати роги своїй долі і сісти на неї як на переможеного бика. Ти належиш, безперечно, до сильних людей.
Знаєш, спочатку мене твій лист засмутив. Але чим більше я думала над тим про що ти пишеш, тим більше переконувалася, що тут є предмет для оптимізму. Є, бо ти - грамотний, молодий, здоровий,свідомий хлопець. Більше того, ти оптиміст, бо віриш, що можна знайти у світі добрих і справедливих людей, які відгукнуться на Твої проблеми. Навіть, якщо я скажу Тобі, що світ жорстокий і несправедливий, і що чесній людині жити всюди дуже важко, Ти однаково мені не повіриш, бо така вона перевага молодості - є віра в добро й милосердя. І може молодість має рацію, бо скільки з нас загинуло б, якби в юності не вірило у ці одвічні вартості.
Сьогодні, до речі, Папа Іван Павло Другий приїхав до Польщі і привіз він полякам,(а серед поляків дуже й дуже багато молодих людей, які не можуть дати раду з матеріальною скрутою), отож, Папа привіз їм свій заповіт. Той заповіт простий, як просте все, що велике. Папа каже: «Бог милосердний». Не знаю, як в тебе складалося досі, але багатьох людей рятувала і рятує віра у Боже милосердя.
Знаєш, людина у житті мусить дуже тяжко працювати, як писав Франко, «у праці сконати». Чи на своїй землі? Це питання для тебе зараз є принципове.
Я знову ж хотіла сказати тобі, що щастя нема на чужині, але ти мені, Андрію, знову ж таки, не повіриш. Ти не повіриш, які приниження мусить перейти людина, яка, як ти пишеш, «могла б погодитися на будь-яку працю за кордоном». Ти не знаєш, наприклад, і у тому, може, твоє щастя, як збиткуються над нашими нелегалами у Польщі працедавці. Бо, навіть, якби ти мав легальну працю тут, це дуже тяжко бути там, де всі чужі і де до тебе немає нікому ніякого діла. Я бачила багатьох, навіть, досить забезпечених людей, які заломлювалися в чужій країні.
Ні, Андрію, хоч ти і не хочеш цього чути, але я скажу тобі:«Не туди твоя дорога». Одне ясно, тобі треба зараз допомогти оплатити навчання і тут мусимо усі спільно шукати доброчинців. Ти мусиш дістати блискучі знання й досвід. Бо, Андрію, 18-річний хлопець після першого курсу коштує у Польщі, наприклад, долар за годину важкої, фізичної виснажливої праці без соціального страхування. Така є правда.
З того щабля досвіду, який посідаю я, твоє майбутнє мені бачиться іншим. Ти мав би пристати до грона реформаторів, політиків, які прагнуть змінити життя в Україні. Ти мав би активно включитися в політичні процеси, стати кимось, людиною, яка щось вміє й може, витривалим, змужнілим. Туди Тобі дорога, Андрію. Вона тяжка, так. Але якщо ти слабак, то на Заході пропадеш тим паче, бо західна демократія хоч і дає шанс, але рожевим Захід здається лише здалека.
Мені виглядає, що ти сильний чоловік, а тому тобі є місце в Україні: і в нинішній, і в тій, яку ми всі хочемо бачити, яку ми намагаємося будувати. Бо, повір мені, немає ніде краще, ніж удома.
Василь Зілгалов
А ось як звертається до нашого дописувача - Андрія з Харківщини мій колега, журналіст радіо Свобода з Югославії.
Михайло Рамач
Схвилювали мене твої слова, дорогий Андрію!
Починаючи з 1992 року я кілька разів перебував в Україні. Втікаючи від мобілізації й, маючи в руках лише дрібні гроші, в Будапешті я сів саме в поїзд до Львова, де в мене не було ні родичів, ані знайомих. Знав я лише одне: що мої предки 250 років тому покинули убоге Закарпаття шукаючи кращої долі.
Правду кажучи, перші враження були дуже прикрі: понурі люди, порожні крамниці... Проте, я був безмежно щасливим. Я дихав вільно. Не боявся йти вулицею й не здригався бачачи уніформу. Уночі не стукали на двері поліцейські кулаки.
Три роки тому, під час бомбардування, моя дочка, яка тоді була студентом четвертого курсу університету в Новому Саду, втекла з дому саме до України й розпочала студії української мови й літератури. Чому до України? Тому, що кров – не вода. Чимало її ровесників у минулому десятилітті виїхало із Сербії. Угорці селилися до Угорщини, словаки до Словаччини, хорвати до Хорватії. Серби – де-небудь, аби лише не жити в цій безперспективній країні.
Багатьом молодим не довелося ступити на важкі емігрантські шляхи. У Боснії й Герцеговині від кінця дев'ятнадцятого століття перебувало кілька тисяч наших земляків-галичан. Вони прибули на Балкани не за багатствами, а за шматком хліба. П'ятдесят двоє твоїх ровесників загинуло у недавній війні. Їх ніхто не питав чи хочуть воювати. Їх примусово мобілізували й жертвували за безглузду ідею створення Великої Сербії.
У Хорватії на початку дев’яностих років перебувало приблизно вісім тисяч наших земляків. Наразі їх є на половину менше. Чому, питаєшся? Тому, що вони заважали сербським націоналістам. До села Міклошевці, що неподалік Вуковара, не повернулося 150 передвоєнних мешканців.
Наші предки, нагадаю ще раз, покинули рідній край утікаючи від голоду й злиднів. Здавалося, що тут знайшли обіцяну землю. Побудували собі церкви, школи. Та перспектива не лише в стандарті й грошах. Нас тут є щороку менше й боюся, що через кілька поколінь залишиться лише пам’ять про жменю закарпатців й галичан, яка щезла в чужому морі.
Скажу тобі правду, дорогий Андрію! Донедавна тут жилося краще ніж в Україні. Нині багато твоїх ровесників міркують так само як ти: завершити студії й виїхати де-небудь й робити що-небудь, аби лише не бачити несправедливості, міжнаціональної ненависті, корупції та свавілля новоспечених багатіїв. Чимало моїх друзів у минулому виїхало за кордон. Пишуть, що там багато краще. Усе-таки, скучають й мріють про повернення.
Не дорікаю тобі, юний друже, за безнадійність. Не маю цього права. Неспроможний навіть порадити Тебе. Скажу лише одне: коли мені й моїй сім’ї було найважче, серце чомусь тягнуло не на Захід, а на Схід, за Карпати. Не бачу Україну в рожевому світлі. Проте, для мене, як і для тебе, вона – одна і єдина на світі. Мачуха може бути і щирою, і ніжною й щедрою. Рідна мати залишається матір’ю навіть у найглибшому відчаю. Подумай про це, Андрію!
Василь Зілгалов
І на завершення перших реакцій на лист Андрія з Харківщини, бо я думаю, що реакцій буде ще чимало, ми надаємо слово архієпископу Харківському й Полтавському, керуючому справами Патріархії Української автокефальної православної церкви Ігорю Ісиченку.
Ігор Ісиченко
В житті кожної людини, як і кожного народу бувають найстрашніші хвилини кризи, коли здається, що попереду лише пустка, і ти втратив джерело наснаги й надії. Від цих періодів ніхто не застрахований. І, навіть, у Євангелії ми читаємо про те, як Божий Син, сам Спаситель, доходячи до вінця своїх страждань, навіть, понад нестерпні муки розп’яття переніс на Хресті ще важче. Ми почули його слова:«Боже, Боже мій, нащо Ти залишив мене?»
Але така мить, мить духовної пустелі дається нам, власне для того, щоб ми переглянули свою систему життєвих орієнтирів, свої стереотипи і знайшли ту точку опори поза традиційними, які нам здається, що ми втратили. Така точка є для кожного. І кожен із нас, потрапляючи й у незвичні умови, має шукати там те, чого, може, бракувало досі у житті.
І навіть виїзд на роботу за кордон може бути для нас великою й важливою школою. Ми можемо вчитися там самостійно вирішувати своє життя, прийняти відповідальність на себе. Можемо вчитися боротися за свої людські права й будувати своє життя так, як збудували країни західної цивілізації. Пам’ятаймо про це, коли здається, що все втрачено.
Ми маємо чудову перспективу перед Україною. Але ми маємо так мало людей здатних боротися за цю перспективу. Надія на молодь, на ту молодь, яка зараз шукає себе на дорогах світу. І ці дороги кожну мислячу людину, людину, яка шукає перспективу власно, індивідуально, неминуче приведуть на Батьківщину. Тому, хай Господь допомагає шукати, не зневірюватися, не впадати у відчай, здобувати досвід, який неминуче придасться тут у рідному краї.
І пам’ятаймо також про те, що майбутнє мають будувати люди незаангажовані у колишній комуністичній системі, люди не причетні до кримінального світу, який сьогодні склався в Україні. То ж саме це є світлом у кінці тунелю, який має побачити кожна людина на глибині своєї душі у хвилину духовної пустелі, яка стає найважчим випробуванням, але, водночас, і джерелом найбільшої надії у своїй співпричетності до Христових страждань.
Василь Зілгалов
На цьому ми завершуємо нашу програму Листи на Свободу, яка була присвячена одному листові Андрія з Харківщини. Вів і укладав програму Василь Зілгалов. Чекаємо ваших реакцій на лист і на нашу програму.
