Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 20:59

Чернече життя – виклик сучасному світові


Чернече життя – виклик сучасному світові

Київ, 29 серпня 2002 - Монах. Це слово походить від грецького "монос" - один, тобто той, хто живе осібно, інакше, ніж звичайні, світські люди. Сьогодні, як і шістнадцять-сімнадцять століть тому, монахи чи монахині беруть на себе обітниці убозтва, цноти та абсолютного послуху. Хто був першим монахом? Можливо, Пахомій, колишній римський воїн, який у розпеченій єгипетській пустелі гартував власну волю й шукав прихистку від хтивості й недосконалості цього світу? А можливо, й Антоній, який усім серцем сприйняв суворі слова Євангелія: "Коли хочеш бути досконалим,- піди, продай добра свої та вбогим роздай - матимеш скарб на небі" - і зрозумів: Ісус звертається до нього! Він продав усе і двадцять років провів у печері, в невтомній молитві, а коли зустрів людей, то був уже посвячений у глибокі тайни і сповнений Божим духом. Чернече життя це щоденне чудо, яке ми можемо спостерігати серед божевілля сучасних технологій і суперкомунікацій. Можемо, якщо будемо уважними. Чернече життя в Україні й світі – тема матеріалу.

Приблизно 320 року згаданий вже Пахомій створив перший монастир, а 362-го церковний учитель Василій, що його згодом визнають Великим, уклав правила, за якими й нині живуть монахи добре знаного в Україні чину Святого Василія Великого,- 55 ширших правил і 313 коротких. За тих же часів виникають і перші жіночі чернечі згромадження. Спільне богослужіння і псалмоспіви, важка праця й справи любові до ближнього, бідність і сувора дисципліна - так змальовував сучасний йому жіночий монастир у Віфліємі святий Ієроним.

На Русі чернече життя почалося ще до 988 року, але перші монастирі з'являються вже після Володимирового хрещення. Сила християнської аскези викликає до життя різноманітні монастирські устрої; монастирі стають центрами культури, книгодрукування, виконують важливі соціальні й навіть оборонні функції. Але головним для монаха лишається молитва, зосереджене споглядання Бога, наслідування Христа. Українські монастирі страждали від татаро-монгольської навали і від турецьких набігів, від Йосифінської касації у Галичині й на Закарпатті і від катерининської секуляризації на Правобережжі та Слобожанщині. Після 1917 року здавалося, що їм ніколи не відродитися. У монастирях влаштовували концтабори, а в найвідоміших екскурсоводи розповідали трудящим про зажерливих і розпусних монахів.

Між іншим, нелегкі часи переживали монастирі у ХVIII – XIX століттях і на Заході. Чернецтво з його обітницями видавалося анахронізмом, а монастирське майно - надто ласим шматком. Але глибокі євангельські корені, котрі завжди живили посвячене життя, виявилися здатними давати свіжі пагони і демонструвати світові високі зразки духовної досконалості. Друга світова війна залишила нам численні приклад подвижництва ченців і черниць: вони пропонують своє життя в обмін на життя заложників, йдуть у печі Аушвіца, створюють громаду "Братів Святої Марії" у Дахау і гинуть разом із бійцями руху Опору.

Ця жертовність осяяла своїм світлом важкі повоєнні часи, коли почало викристалізовуватися усвідомлення необхідності пошуку нових шляхів наслідування Христа у дедалі більше знебоженому світі. II Ватиканський собор проголошує програму оновлення, однак, як зауважив один відомий теолог, "чернече життя не оновлюється самим тільки фактом наявності соборового декрету". Кінець 60-х - початок 70-х років стає добою кризи західного чернецтва. 1970-ий був роком найбільшої кількості зречень чернечих обітниць – їхнє число перевищило 2,5 тисяч. Але в той самий час, коли ченці й черниці залишали бельгійські, голландські та німецькі монастирі, у східноєвропейські обителі вишиковувались черги тих, хто жадав присвятити своє життя Богові.

Від часів хрущовської антирелігійної кампанії в Україні аж до 1988 року діяли тільки 9 монастирів. Кількість послушників і насельників тут була жорстко регламентована, новіціантів відмовлялися прописувати, а тих, хто мешкав без прописки, виловлювали й карали "за порушення паспортного режиму". Але все одно люди йшли за монастирські мури - молоді й похилого віку, з вченими ступенями й майже зовсім неписьменні, зі священицьких родин і з тих, де говорити про Бога вважалося недоречним.

Чим був цей рух? Спротивом режиму? Потребою віднайти справжні, нетлінні цінності, зерна істини в морі зневіри, цинізму й тотальної брехні? Містичним піднесенням, яке незбагненно час від часу відвідує той чи інший народ? Можливо, і першим, і другим, і третім. А можливо, неповторна духовна традиція, виплекана цією землею і цим повітрям, багаторазово употужнила й сфокусувала ідейний пошук людей, для яких проблеми буття ніколи не відсуваються на життєву периферію, а поглинають їх цілковито, без останку, тобто людей, здатних чинити моральний опір найчорнішим і найпідлішим часам,- людей, які ніколи не переводяться на планеті. Ці люди і сьогодні становлять переважну більшість з-поміж тих п’яти з половиною тисячченців і черниць, які населяють триста тридцять монастирів сучасної України. Абсолютна більшість із них, природно,- це православні та греко-католицькі обителі, близько семидесяти монастирів і чернечих згромаджень належать римо-католикам.

Звичайно, трапляються серед монахів особи випадкові, люди, які не дуже уявляли собі тягар чернечого життя й суворість монастирського устрою : досвітні молитви, богослужіння повного циклу, важкий послух, вбогий харч, щотижнева, а в деяких монастирях - щоденна сповідь і безперестанна зосереджена молитва... Трапляються і намісники, які вимагають не покори в шані й любові, а казарменого підкорення; і єпархіальні архиєреї, котрі прагнуть повністю підім'яти під себе монастир, розглядаючи його не як осередок високої духовної праці, а як джерело прибутків та дармової робочої сили. Але потяг до чернечого життя не згасає. Медіа часто повідомляють про доброчинну працю монастирів, про ченців і черниць, які роблять максимум можливого для тих, про кого всі забули. І це правда. Але правда й те, що чернеча громада - то все ж таки не соціальна служба; смисловим центром монастирського буття є богослужіння, а головною проблемою ченця або черниці - улаштування внутрішнього духовного життя, яке ґрунтується на аскезі, заглибленій спільній і неодмінно - усамітненій молитві.

Чернече життя - то тисячолітній виклик цьому світові з його марнотою й недосконалістю, виклик, який триває тисячоліття і триватиме доти, доки людина відмовлятиметься від усього в пошуках Бога - в собі і в інших людях.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG