Прага, 29 серпня 2002 – Парламентаризм – це система державної влади, при якій чітко розмежовуються функції її законодавчих та виконавчих органів при визнанні пріоритетної ролі парламенту, як вищого представницького й законодавчого органу. Ясно, що при такій ситуації парламент формує уряд на основі вибраної народом більшості і несе відповідальність, як за діяльність кабінету міністрів, так і за ситуацію в економіці, соціальному, політичному житті країни. А президенту в таких умовах належить у державі лише протокольно-представницька роль. В Україні ситуація дещо інша.
Деякі спостерігачі навіть вважають, що чітко охарактеризувати зміст української політичної системи надзвичайно важко. І у цьому, за словами американського політолога Збіґнєва Бжезинського, винна насамперед соціальна розмитість українського суспільства, його недовершена власницька, економічна структурованість... Тому й роль політичних партій і блоків в Україні умовна, як вважає Бжезинський, бо політична влада, як і економічна, належить кільком приватновласницьким кланам. Тим же донецьким, чи дніпропетровським, чи київським олігархам, які й ведуть між собою основну боротьбу за впливи у державі...
Тому говорити про справжню роль президентського чи парламентського характеру політичного правління в Україні досить контроверсійно. Усе залежить у цій державі, насамперед, від того, де концентрують зусилля «грошові мішки«. Так склалося ще за Леоніда Кравчука, що «грошові мішки» облюбували собі президента України й резиденцію на Банківській. Тому й країну з чиєїсь легкої руки почали називати такою, яка еволюціонує у бік президентсько-парламентської республіки. В останні роки тільки й стверджувалося, що Леонід Кучма хоче зміцнити інститут президентства, тому й провів так званий квітневий 2000 – го року референдум... Але раптом поворот – президент сам забажав перетворити Україну у парламентсько-президентську державу, змінивши при цьому Конституцію.
Всьому світові відомі твердження, як нібито брутально було «куплено» більшу частину нинішньої Верховної Ради України, і куплено саме «грошовими мішками», із благословення президента, у пресі називалися навіть суми коштів на одного купленого до лав «Єдиної України», які дорівнювали від 200 і вище тисяч доларів... І ось на цій базі й хочуть створити конституційну більшість і з її благословення рушити у напрямку «нового» українського парламентаризму, тобто, нічого, по суті, не змінюючи у цій державі, бо становище «грошових мішків», як політичне, так і економічне, залишається непохитним, базовим для цього суспільства. А що ж народ, спитаєте ви? А він, як ще за часів описаних Олександром Пушкіним у драмі «Борис Ґодунов», німує, тобто – мовчить...
Деякі спостерігачі навіть вважають, що чітко охарактеризувати зміст української політичної системи надзвичайно важко. І у цьому, за словами американського політолога Збіґнєва Бжезинського, винна насамперед соціальна розмитість українського суспільства, його недовершена власницька, економічна структурованість... Тому й роль політичних партій і блоків в Україні умовна, як вважає Бжезинський, бо політична влада, як і економічна, належить кільком приватновласницьким кланам. Тим же донецьким, чи дніпропетровським, чи київським олігархам, які й ведуть між собою основну боротьбу за впливи у державі...
Тому говорити про справжню роль президентського чи парламентського характеру політичного правління в Україні досить контроверсійно. Усе залежить у цій державі, насамперед, від того, де концентрують зусилля «грошові мішки«. Так склалося ще за Леоніда Кравчука, що «грошові мішки» облюбували собі президента України й резиденцію на Банківській. Тому й країну з чиєїсь легкої руки почали називати такою, яка еволюціонує у бік президентсько-парламентської республіки. В останні роки тільки й стверджувалося, що Леонід Кучма хоче зміцнити інститут президентства, тому й провів так званий квітневий 2000 – го року референдум... Але раптом поворот – президент сам забажав перетворити Україну у парламентсько-президентську державу, змінивши при цьому Конституцію.
Всьому світові відомі твердження, як нібито брутально було «куплено» більшу частину нинішньої Верховної Ради України, і куплено саме «грошовими мішками», із благословення президента, у пресі називалися навіть суми коштів на одного купленого до лав «Єдиної України», які дорівнювали від 200 і вище тисяч доларів... І ось на цій базі й хочуть створити конституційну більшість і з її благословення рушити у напрямку «нового» українського парламентаризму, тобто, нічого, по суті, не змінюючи у цій державі, бо становище «грошових мішків», як політичне, так і економічне, залишається непохитним, базовим для цього суспільства. А що ж народ, спитаєте ви? А він, як ще за часів описаних Олександром Пушкіним у драмі «Борис Ґодунов», німує, тобто – мовчить...
