Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 18:26

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: «Валерій Шевчук і українське бароко», «Доля голови уряду радянської України», «Весілля в болгар Південної Бессарабії»


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: «Валерій Шевчук і українське бароко», «Доля голови уряду радянської України», «Весілля в болгар Південної Бессарабії»

Київ, 3 вересня 2002 –

Олекса Боярко

В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка» . Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Віталій Пономарьов.

Сьогодні у випуску: «Валерій Шевчук і українське бароко», «Доля голови уряду радянської України», «Весілля в болгар Південної Бессарабії».

Ім’я письменника та вченого Валерія Шевчука асоціюється насамперед із культурою українського бароко. Перед мікрофоном – ведучий циклу «Шістдесятники» культуролог Роман Корогодський.

Роман Корогодський

Шістдесятники — це просто розкішна колекція індивідуальностей, які на очах зростали, й їхні твори, вчинки, громадянська поведінка засвідчували про розвій особистості.

Навіть серед яскравих постатей Валерій не загубився, а, навпаки, виділився. Сьогодні, коли Шевчук посідає чи не провідне місце серед українських прозаїків на межі тисячоліть, має найширше коло шанувальників серед читаючої інтелектуальної публіки, напевно, буде цікаво довідатися про його сходження.

Його шлях суто індивідуальний. Я його ніколи не бачив ні у Світличних, ні в Алли Горської, ні в Клубі творчої молоді, ні на вечорах... Але про нього завжди говорили й у Світличних, і в Алли, згадували в Клубі. І, нарешті, про нього писала «Літературна Україна», як правило, погано, але раптом написав сам Дмитро Затонський, що Валеріана проза — рівень європейської літератури.

...Валерій приїхав до Києва вчитися з Житомира. Жив на квартирі з поетом Федором Бойком, який, можливо, нас і познайомив. Ми швидко заприязнилися на ґрунті різних теревенів про образотворче мистецтво. Відразу хочу зазначити й спробую перерахувати напрямки його інтересів і доволі глибокі знання в різних галузях культури. Отже: література,— в якій Валерій найбільше проявив себе,— це і проза, поезія, і драматургія, і критика, літературознавство. За фахом Шевчук — історик. Він спромігся здобути капітальні знання знову-таки в різних галузях історичної науки: він архівіст, знавець давньослов'янської мови, медіавіст козаччини, гетьманства, Визвольних змагань 1917—1921 років. Для Шевчука все це не просто ерудиція, а з десяток книжок, серед яких необхідно назвати унікальне видання «Літопис Самійла Велична» у 3-х томах. За його драматургією поставлені фільми й театральні вистави в Києві й Львові. Та нема де правди діти: його драматургія (а це — з десяток п’єс, сценаріїв, лібрето) ще не приступна сьогоденню — вона потребує великих знань і високої культури, це театр і кіно майбутнього. І, нарешті, Шевчук — знавець образотворення, культурології, неперевершений книгознавець, бібліограф. І знову-таки: не йдеться про знання енциклопедиста, а одного з найбільших спеціалістів у галузі бароко, яке детально ним осмислено в десятках новел, повістей, романів, п’єс, статтях, тобто про все це — окремі книжки Валерія Шевчука. Його творчість перекладена на десятки чужих мов. Він нагороджений і увінчаний чи не усіма літературними преміями України. Й Польща Шевчука не забула, адже його мати — полька. Валерій — заслужений діяч мистецтв Польщі, й нагорода заслужена.

Усе, що ви тільки що чули — правда. І я її свідок. Але це не вся правда — тільки один її бік. А другий...

Доля шістдесятника щасливою, безхмарною бути не могла. Валерій Шевчук — типовий шістдесятник і тяжкі випробування його не оминули. Причин кілька. Почну з творчості.

Валерієва проза — наскрізно асоціальна, неідеологічна. Про світоглядні засади совєтського світовідчування, про метод соцреалізму не говоритиму. Шевчук — майстер вираження стану душі людини в прикордонній ситуації «серед будня». «Серед будня» — так називається книжка новел, і ця назва є Шевчуковим естетичним маніфестом. Людина наддисциплінована, митець величезної працездатності, національно заангажований і пристрасний, він не сприймає всього демонстративного, атракційного, фальшивого, а совєтська риторика та й будь-яка інша завжди нічого не має спільного з глибиною й серйозністю. Шевчукова стрижаль у літературі — серйозність, відповідальність. Естетика неореалізму з її увагою до звичайної людини «серед тижня» найповніше відповідало смаку й світовідчуванню молодого Шевчука.

Другий крок прозаїка — готичні оповідання й повісті. Тут реалізовується багатющий історико-фольклорний матеріал, знавцем якого він є. З цього джерела магічної візії світу постали характери таїнств роману «Дім на горі», що знаменував нову якість сучасної української літератури Новий прорив — це сконцентроване епічне полотно про становлення новочасної української інтелігенції — роман «Три листочки за вікном». Тема національної інтелігенції у творчості Шевчука — наскрізна. Як заявка вона звучала в повістях «Турчановский», «На полі смиренному», «У пащу дракона», оповіданні «Постріл»... Але «Три листки» не вичерпали теми, бо події роману розгорталися у XVIII—XIV ст.ст.

Новий крок прозаїка — це «Житомирська сага. Стежка в траві», роман про інтелігенцію в підсовєтському вимірі. Це вже поєднання глибинного психологізму, повільного розгортання епічного сюжету з органічним украпленням готичної естетики, коли реальність совєтських задвірків поставало атракційним вибухом літаючих чортів, із якими постійно жили поруч, звикли до цього кодла, змирилися, не хрестячись.

Ще треба було б багато рахувати тих Шевчукових кроків, але не назвати неможливо. Це — Сковорода як історія інтелігенції, історіософія світу любомудра XVIII ст. і актуальність життя душею в XXI ст. на його життєдайних засадах, це — філософія й поетика бароко. Шевчук це неозоре поле зорав. Можливо, існують огріхи, напевно існують, та ми маємо говорити про масштаб справжнього творчого подвигу.

І, нарешті, жіноча тема в усій історії української літератури не знаходила такого послідовного шанувальника, як Шевчук. Можна й, гадаю, треба з ним не погоджуватися, сперечатися, дискутувати, та наскільки була б наша література біднішою, сірішою, якщо б не зблиски з’яв Валерієвих «женщин», які неначе виглядають деструктивною какофонією, а, як на мене, доповнюють гармонію превеликої мудрості його прози пронизливим голосом Армстронгової труби, що всю гамму об’єднує, як у джазі,— сейнш... Здавалося, радій та аплодуй великому талантові...

Повертаюсь до долі шістдесятника: Шевчука 11 років не друкували за підпис під знаменитим листом дисидентів проти політичних репресій 1968 року.

Совєти дивилися на нього чортом, бо ще 1965 року було заарештовано в Житомирі його рідного брата Анатолія, до речі, також цікавого прозаїка й культуролога. Валерій настільки внутрішньо вільна людина, що спокійно поїхав до табору в Комі-республіку до брата. Уся творчість Валерія з’явилася в останні 17 років, коли контроль совєстької опричнини спочатку послабився, а потім зник.

І все-таки проблема, як на мене, існує. Це — проблема національного престижу. Ще в 60-х роках Шевчука зваблювали переїхати до Польщі. У Польщі така постать була б не просто поцінована літературними преміями, а «розкручена» як національний внесок у світову культуру. В Україні таких понять, поки що не існує, бо не існує ферментальної міфології щодо національної присутності у світі. Не існує інтелектуально-мистецької України на карті бодай Європи.

Гірше, як не крути, в минулому. Валерій Шевчук потужно працює й необтяжений комплексами слави. Ім’я потрібне не йому (він його має) — нам, Україні.

Олекса Боярко

До Дня Незалежності України відкрилася найбільша у Києві книгарня «Буква», в якій розмістилися понад сорок тисяч найменувань книжок українською, англійською, російською, французькою та іншими мовами. Детальніше розповідає Богдана Костюк.

Богдана Костюк

На вході у книгарні зустрічає книга поезій Тараса Шевченка англійською мовою й низка книжок сучасних українських авторів, що побачили світ у видавництвах Києва, Львова, Харкова. За словами директорки – письменниці Світлани Зориної, відвідувачі магазину можуть придбати книги на будь-який смак – наукові довідники, словники, художня література тощо.

Світлана Зорина продовжує:

“На трьох поверхах ми маємо більше, ніж 40 тисяч найменувань різних книг.

Це українські, англійські і російські видавництва. На першому поверсі – література на іноземній мові, другий поверх – це художня література і підручники для вищих і середній закладів, третій поверх – це медична література й література для дітей. Ми плануємо десь на початку вересня відкрити зал для фільмів. Ці фільми не прокатні. Це чорно-білі фільми, які були дуже популярні в 30-40, 50-60 роках.

Планується проводити презентації книг і фільмів, а також музики.»

Олекса Боярко

Про основні події, пов’язані з міжнаціональними стосунками в Україні, розповість у «Етнополітичному огляді тижня» Надія Шерстюк.

Надія Шерстюк

26 серпня у Чернівцях розпочав роботу п’ятий міжнародний Конгрес україністів. Його організували Міжнародна асоціація україністів, Світова наукова рада та українське історичне товариство. Делегати – а їх понад 500 осіб з України, Канади, Сполучених Штатів, Росії, Франції, – планують обговорити стан державної мови і національної культури в Україні. За результатами Конгресу планується видати близько 10 томів наукових праць.

У Криму завершила роботу наукова експедиція з вивчення життя і побуту місцевих циган. Учені з’ясували, що в Автономній республіці Крим мешкає набагато більше ромів, ніж вважалося раніше, до того ж науковці відзначили більш толерантне ставлення до них із боку представників інших національностей. Кримських циган, як і багато етносів півострова, свого часу депортувала радянська влада. Наразі за даними Держкомстату, в Україні мешкає близько 80 тисяч представників ромської національності, більшість із них проживає на півдні України і в Закарпатті.

У Києві відбулася прес-конференція за підсумками ІІ Всесвітнього Собору болгар, який проходив на Полтавщині, у місті Нові Санжари 15-19 серпня цього року. Делегати надіслали на ім’я голови президентської адміністрації Віктора Медведчука та міністра науки і освіти Василя Кременя лист, в якому висловили занепокоєння скороченням кількості шкіл із болгарською мовою навчання. Наразі в Україні налічується близько 300 тисяч представників болгарської діаспори. За словами президента Всесвітнього Собору болгар Миколи Габера, українські болгари не можуть у повному обсязі задовольнити свої культурно-мовні потреби.

Олекса Боярко

29 серпня виповнилося 65 років від загибелі українського комуністичного політика Панаса Любченка. Слово – ведучому рубрики «Сторінки національної історії” Віталію Пономарьову.

Віталій Пономарьов

Панас Любченко народився 2 січня 1897 року у місті Кагарлику на Київщині. Двадцяти років він вступив до Української партії соціалістів-революціонерів, був обраний до Центральної Ради, а у серпні 1919 року став одним із лідерів партії боротьбистів. Після її саморозпуску Любченко перейшов до компартії України і до кінця життя працював у партійному та радянському апараті.

Своєю обмеженістю й неосвіченістю Любченко вирізнявся навіть серед комуністичної номенклатури. 1926 року на Київському геологічному з’їзді він уславився ототожненням геології з археологією, заявивши, що «радянська влада з геології користується для антирелігійної пропаганди». Особливих зусиль Панас Любченко докладав до так званого «ідейного перевиховання» інтелігенції, за що академік Сергій Єфремов називав його «превосходительним дурнем», а письменник Аркадій Любченко – «зарозумілим хамом».

Панас Любченко був одним із творців справи Спілки Визволення України і громадським обвинувачем на судовому процесі, і саме він звинуватив підсудних в організації терору. У передмові до видання стенограми процесу він писав: «Стенограма розкаже, за яку «незалежну» Україну борються українські націоналісти». Як секретар цк Любченко відповідав за проведення колективізації та виконання накинутого з Москви плану хлібозаготовок, що призвело до загибелі від голоду мільйонів людей.

На пленумі центрального комітету компартії України 29 серпня 37-го року посланець Сталіна Молотов звинуватив члена політбюро Любченка у керівництві контрреволюційною націоналістичною організацією та запропонував звільнити його з посади голови Раднаркому. Проте члени цк відмовилися, тож Молотов запропонував їм виїхати до Москви для проведення спільного засідання з політбюро ЦК ВКП(б). Добре розуміючи, що це означає, Любченко у перерві між засіданнями приїхав додому, вбив свою дружину і застрелився сам.

Олекса Боярко

І завершує програму Етнографічний нарис Олени Боряк про весільну обрядовість болгар Південної Бессарабії.

Олена Боряк

Життя людини є послідовним переходом з одного стану в інший, що ритуально оформлюється обрядами переходу. У будь-якій обрядовій практиці ми, мабуть, не зможемо знайти більш урочистої церемонії, як перший шлюб. У цій системі окреме місце посідають обряди першої шлюбної ночі. Вони, перш за все, знаменують перехід від власне весілля до післявесільного циклу обрядів.

Першій шлюбній ночі передує певна підготовка, і головну роль у ній болгари відводять куму. Саме від нього наречені отримували «дозвіл» на шлюбну постіль – прошку. За свідченнями джерел початку ХХ ст., молоді підходили до кума з хлібом (короваєм) і свічками, вклонялися йому та йшли спати, а кум слідом за ними розбивав на шматки тарілку. Усі обрядові дії, що здійснювали після шлюбної ночі, можна було умовно об’єднати під назвою «червена ракія», бо саме коло цього напою відбувалося подальше дійство. Червена ракія – це підсолоджена та підфарбована у червоний колір чи пов’язана червоною стрічкою горілка, якою пригощали весільних гостей у випадку цнотливості молодої. Вона «перевірялася» кумою разом із свекрухою чи кумом: нижню сорочку чи спідницю як головний доказ клали у сито і накривали фартухом. Галасливою процесією (іноді перевдягненою у циган) усе це урочисто неслося – спочатку до свекра, а потім – до батьків молодої. По дорозі пили червону ракію, палили вогнище і танцювали.

Якщо ж «результат» першої шлюбної ночі не «справджував» сподівань, то святкування припинялося, гостям виносили білу ракію й гуртом «ганьбили» молоду. Переказували, що колись давно її навіть могли вигнати до батьків, або молодий возив свою дружину для загального презирства по вулиці. Іноді батьки дівчини сплачували викуп, щоб відшкодувати родині молодого моральний збиток. Серед болгар (як, до речі, й українців) існувало повір’я, що ця обставина могла негативно вплинути на господарство молодої сім’ї, а часом і добробут цілої громади.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG