Київ, 9 вересня 2002 - До 16 вересня, тобто до антивладних виступів опозиції залишається все менше часу. Натомість, питань довкола широко проанонсованих акцій виникає все більше.
Насамперед, що ж це буде насправді – революційний порив мас, чи заколот ображених “вершків” українського політикуму? Адже й справді, як пише на сторінках сайту “Братство. Com.ua” Дмитро Корчинський, “вся існуюча опозиція – то колишня влада”. Теперішня влада – то майбутня опозиція.” До того ж, він вважає, що штурм Президентського палацу – естетика 1917-го року, застаріла і неефективна, а для перемоги нинішній опозиції потрібен імідж таких собі скривджених калічок. (Ну, чого-чого, а цього добра... – косо посміхнемось про себе).
Судячи з назви акції – “Повстань, Україно!”, її організатори претендують трохи не на гонтівсько-залізняківський “бренд”. Але склад опозиційних “отаманів” воскрешає в пам'яті атмосферу парткомівських засідань...До того ж, як слушно зазначає “Українська правда”, погляди лідерів опозиції “лежать на різних полюсах політичного глобусу”. З одного боку – екс-олігарх Тимошенко, з іншого – “червоний” Симоненко і напіврожевий Мороз, до яких начебто приєднується пан Ющенко, що перманентно маневрує між визначеннями “батько нації” і “син президента”. Нечіткою й розмитою є й соціальна база опозиції. Навіть обіцяна підтримка шахтарів означає мало що, адже останнім часом з “авангарду пролетаріату” вони перетворились на банальних прохачів.
Найголовніше ж – для чого опозиція закликає людей вийти на вулиці? Здійснити інформпрорив? Просто потусуватися і сказати своє “фе” владі? Але навіщо ж тоді все оте “Повстань..” і таке інше? Чи не краще надрукувати мільйон листівок, наприклад? Як на мене, вдаючись до революційної риторики, нинішня опозиція нездатна відтворити революційну атмосферу.
Її здатна створити вулиця, але тоді бути зметеними ризикують не лише владні структури, а й розрахунки самої опозиції.
Насамперед, що ж це буде насправді – революційний порив мас, чи заколот ображених “вершків” українського політикуму? Адже й справді, як пише на сторінках сайту “Братство. Com.ua” Дмитро Корчинський, “вся існуюча опозиція – то колишня влада”. Теперішня влада – то майбутня опозиція.” До того ж, він вважає, що штурм Президентського палацу – естетика 1917-го року, застаріла і неефективна, а для перемоги нинішній опозиції потрібен імідж таких собі скривджених калічок. (Ну, чого-чого, а цього добра... – косо посміхнемось про себе).
Судячи з назви акції – “Повстань, Україно!”, її організатори претендують трохи не на гонтівсько-залізняківський “бренд”. Але склад опозиційних “отаманів” воскрешає в пам'яті атмосферу парткомівських засідань...До того ж, як слушно зазначає “Українська правда”, погляди лідерів опозиції “лежать на різних полюсах політичного глобусу”. З одного боку – екс-олігарх Тимошенко, з іншого – “червоний” Симоненко і напіврожевий Мороз, до яких начебто приєднується пан Ющенко, що перманентно маневрує між визначеннями “батько нації” і “син президента”. Нечіткою й розмитою є й соціальна база опозиції. Навіть обіцяна підтримка шахтарів означає мало що, адже останнім часом з “авангарду пролетаріату” вони перетворились на банальних прохачів.
Найголовніше ж – для чого опозиція закликає людей вийти на вулиці? Здійснити інформпрорив? Просто потусуватися і сказати своє “фе” владі? Але навіщо ж тоді все оте “Повстань..” і таке інше? Чи не краще надрукувати мільйон листівок, наприклад? Як на мене, вдаючись до революційної риторики, нинішня опозиція нездатна відтворити революційну атмосферу.
Її здатна створити вулиця, але тоді бути зметеними ризикують не лише владні структури, а й розрахунки самої опозиції.
