Київ, 11 вересня 2002 - “Ми Україну тільки любимо, а живемо ми у всьому світі” – так, принаймні, стверджує епатажний український політик нової хвилі Дмитро Корчинський. Як на мене, частка правди в цьому вислові є. Світ за останні часи змінився до невпізнання – скоротилися відстані, все умовнішими стають державні кордони – одним словом, глобалізація...
Утім, бінарним опозиціям “батьківщина – чужина” лишається місце і в цьому, такому сучасному і такому, здавалося б, об'єднаному світі.
Чужина – тільки простір має, Чужина – то усе, чого не торкнувся Бог...
- стверджує молодий львівський поет Ігор Павлюк.
Промандрувати бодай дещицею того химерного і водночас реального простору спробуємо…
Якщо є Вітчизна, мусить бути і чужина. Для кожного своя.
“Чужий хутір”, “чужа слобода” – казала моя бабця, приклавши до очей долоню “дашком”, вдивляючись кудись у дальні пагорби, за якими ховались невидимі села, в котрих баба за все життя ні разу не побувала і які здавалися їй краєм світу.
“Да-а... Так і вмер козак на чужині...” – скрушно похитували головами дядьки й тітки на гуляйпільському кладовищі під час перепоховання поета Василя Діденка. “Тепер хоч додому вернувся...” А помер поет, автор славнозвісної пісні “На долині туман...”, треба сказати, у Києві...
Так що чужина – поняття відносне. Хоча звично асоціювалася вона з кресами, що розпочиналися в акурат за смугастими шлагбаумами і зеленими картузами прикордонників. На тих таємничих землях якось різко вужчала звична залізнична колія й обривалась популярність Али Пугачової з Кобзоном. Не кажучи про те, що на відміну від “нас”, де кожен один одному друг, товариш і брат, там “у них” буяло царство визиску людини людиною і клацав іклами звіриний оскал капіталізму. Утім, від нього нас надійно захищали все ті ж хлопці в зелених кашкетах і неосягненною чужиною сприймалися навіть країни соцтабору. Тобто, Таджикистан чи, скажімо, острів Ітуруп – це “наша Родіна”, а вже, наприклад, який не будь Перемишль – то вже “зарубєжьє”, а відповідно – і “чужина”.
Тепер із кордонами простіше і, виявляється, ніякий супостат захоплювати нас не збирається. Навпаки, громадяни колишнього СРСР у масовому порядку перетинають кордони з єдиним напрямком – Захід. Чим далі – тим краще. А якщо ще й залишитися там назавжди – то це вже просто найсміливіший сон мешканців “совка”. Відтак, не дивно, що на вулицях європейських міст, тієї ж таки Праги, чи не за кожним рогом лунає знайома вимова різношерстих “саатєчєствєннікав”, а подвигами так званої “російської мафії” скоро будуть, мабуть, лякати на ніч неслухняних дітей. Українську мову можна почути теж, але в місцях досить специфічних – переважно на будівельних риштованнях чи в підсобках ресторанів - трудова еміграція... Утім, це окрема тема...
А чужина – ну що чужина? Барвиста й буйна, як писав Маланюк. Чистенька. Вилизана. Підрівняна. Правильна. Застебнута на всі ґудзики. Занудна. І мимохіть повертаєшся в бік Сходу, і шепотиш подумки, про себе: “Нічого... Дайте час. “Ми ще ніколи не були собою...” – так, здається, писав поет? Але ж будемо...”
Вже в Бориспільському аеропорту, вслухаючись у всі оті “каторий час”, “мужчіна, астарожнєй”, прийде на пам'ять рядок ще одного поета - "Яка нестерпна рідна чужина!” І схитнеш головою - ніде правди діти – таки нестерпна.
Але рідна – і це теж правда...
Утім, бінарним опозиціям “батьківщина – чужина” лишається місце і в цьому, такому сучасному і такому, здавалося б, об'єднаному світі.
Чужина – тільки простір має, Чужина – то усе, чого не торкнувся Бог...
- стверджує молодий львівський поет Ігор Павлюк.
Промандрувати бодай дещицею того химерного і водночас реального простору спробуємо…
Якщо є Вітчизна, мусить бути і чужина. Для кожного своя.
“Чужий хутір”, “чужа слобода” – казала моя бабця, приклавши до очей долоню “дашком”, вдивляючись кудись у дальні пагорби, за якими ховались невидимі села, в котрих баба за все життя ні разу не побувала і які здавалися їй краєм світу.
“Да-а... Так і вмер козак на чужині...” – скрушно похитували головами дядьки й тітки на гуляйпільському кладовищі під час перепоховання поета Василя Діденка. “Тепер хоч додому вернувся...” А помер поет, автор славнозвісної пісні “На долині туман...”, треба сказати, у Києві...
Так що чужина – поняття відносне. Хоча звично асоціювалася вона з кресами, що розпочиналися в акурат за смугастими шлагбаумами і зеленими картузами прикордонників. На тих таємничих землях якось різко вужчала звична залізнична колія й обривалась популярність Али Пугачової з Кобзоном. Не кажучи про те, що на відміну від “нас”, де кожен один одному друг, товариш і брат, там “у них” буяло царство визиску людини людиною і клацав іклами звіриний оскал капіталізму. Утім, від нього нас надійно захищали все ті ж хлопці в зелених кашкетах і неосягненною чужиною сприймалися навіть країни соцтабору. Тобто, Таджикистан чи, скажімо, острів Ітуруп – це “наша Родіна”, а вже, наприклад, який не будь Перемишль – то вже “зарубєжьє”, а відповідно – і “чужина”.
Тепер із кордонами простіше і, виявляється, ніякий супостат захоплювати нас не збирається. Навпаки, громадяни колишнього СРСР у масовому порядку перетинають кордони з єдиним напрямком – Захід. Чим далі – тим краще. А якщо ще й залишитися там назавжди – то це вже просто найсміливіший сон мешканців “совка”. Відтак, не дивно, що на вулицях європейських міст, тієї ж таки Праги, чи не за кожним рогом лунає знайома вимова різношерстих “саатєчєствєннікав”, а подвигами так званої “російської мафії” скоро будуть, мабуть, лякати на ніч неслухняних дітей. Українську мову можна почути теж, але в місцях досить специфічних – переважно на будівельних риштованнях чи в підсобках ресторанів - трудова еміграція... Утім, це окрема тема...
А чужина – ну що чужина? Барвиста й буйна, як писав Маланюк. Чистенька. Вилизана. Підрівняна. Правильна. Застебнута на всі ґудзики. Занудна. І мимохіть повертаєшся в бік Сходу, і шепотиш подумки, про себе: “Нічого... Дайте час. “Ми ще ніколи не були собою...” – так, здається, писав поет? Але ж будемо...”
Вже в Бориспільському аеропорту, вслухаючись у всі оті “каторий час”, “мужчіна, астарожнєй”, прийде на пам'ять рядок ще одного поета - "Яка нестерпна рідна чужина!” І схитнеш головою - ніде правди діти – таки нестерпна.
Але рідна – і це теж правда...
