Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 18:50

СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО: Що таке прозелітизм і чому цим поняттям так часто послуговуються нині представники Російської православної церкви?


СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО: Що таке прозелітизм і чому цим поняттям так часто послуговуються нині представники Російської православної церкви?

Прага, 14 вересня 2002

Юрій Маєрник:

Що таке прозелітизм і чому цим поняттям так часто послуговуються нині представники Російської православної церкви? У Львові готують до друку працю «Митрополит Андрей Шептицький і російські греко-католики». Чергова бесіда на тему «самоорганізація й культура» присвячена українсько-російському питанню. Дві монографії про Києво-Печерську Лавру – одна написана з позиції української історії, інша – із позиції великодержавного російського шовінізму. Ось теми сьогоднішньої передачі.

«Нам потрібно остаточно відректися від фальшивого божества нашого віку і принести в жертву правдивому Богу наш національний егоїзм... Не можна безкарно написати на своєму знамені свободу слов’янським й іншим народам, віднімаючи в той же час національну свободу у поляків, релігійну свободу в уніатів і російських розкольників, громадянські права у євреїв». Так писав понад сто років тому своїм землякам визначний російський богослов і філософ – учень українського філософа Памфілія Юркевича, Володимир Соловйов. Згодом інший російський філософ Микола Бердяєв піддав гострій критиці «крайні форми російського націоналізму» у шатах московського православ’я. А недавно сучасний глибоко віруючий російський вчений Сергій Аверінцев, на тлі духовного спустошення, до якого призвів комунізм та співпраця з ним верхівки Російської православної церкви нагадав своїм співвітчизникам, в тому числі і ієрархам РПЦ: «либо смирение без фраз – либо цинизм без удержу; средины для нас, русских больше нет... Жизнь сохранит в себе нынче лишь тот, кто решится вьібрать смирение».

У мене немає потреби «ходити зі своїм уставом в чужий монастир», тому я навів кілька думок відомих росіян про неоднозначне розуміння християнських цінностей в Російській православній церкви. Навів ці думки, власне, тому, що вони і далі актуальні у зв’язку з проявами релігійної нетерпимості російського православ’я до інших конфесій, у зв’язку з імперським духом керівництва РПЦ, коли московський патріарх безцеремонно наполягає на тому що вся сучасна Україна, це начебто «канонічна територія» Російської православної церкви, а православні церкви, які їй не підкоряються, це розкольницькі церкви, а католики – вороги. У понеділок з Росії вислано ще одного римо-католицького священика, громадянина Польщі, який легально, із дозволу властей душпастирював на Сахаліні. Це за останні місяці вже четвертий випадок, коли російські цивільні власті активно втручаються в конфлікт між Ватиканом та РПЦ, беручи сторону останньої. «Загрозою для безпеки» Росії, схоже, став і Далай Лама 14-тий, якому російські власті відмовили у поїздці до буддистів Бурятії, Туви й Калмикії. Чи це ознаки повернення симбіозу церкви й держави з часів царської Росії?

Цього року ми особливо часто чуємо про прозелітизм. В обігу церковних дипломатів Московської патріархії воно, скидається, стало чи не найбільш вживаним і напрочуд масштабно застосованим. Йдеться про візит папи в Україну чи відкриття нових католицьких єпархій у Росії, про працю католицьких черниць у сиротинцях чи про допомогу потерпілим від повені з боку протестантів – ми кожного разу чуємо про прозелітизм. Що означає це страшне слово і для позначення кого або чого воно може бути прийнятним? Відповідь на це питання – у матеріалі Віктора Єленського.

Віктор Єленський

Первісно слово “прозеліт” відповідало своєму етимологічному значенню. Похідне від грецького "приходити", воно вказувало на кожного, хто переходить з однієї землі до іншої, з однієї віри до другої. В Євангелії цим словом названо новонавернених до іудаїзму з поган (як-от Микола з Антіохії у Діях святих апостолів, 6:5). Але навіть тоді, коли християнство робило перші кроки, слово "прозелітизм " стало набувати якогось неприємного відтінку. Є в ньому щось таке, що вказує на примус, неадекватність зусиль, докладених для зміни особою своєї віри, нещирість наміру, яка робила новонавернених лицемірами. Ісус звинувачує книжників і фарисеїв, які обходять море й землю, аби придбати нововірця, і роблять його сином геєни, удвоє гіршим від вас (Мф. 23:15). Отже в новозавітні часи виникає розуміння того, що апостольська місія Церкви не повинна здійснюватися будь-яким коштом, що до справи здобуття нових душ християни повинні підходити з урахуванням також і інших заповідей свого Вчителя. Але де закінчується місія, яку Христос доручив усім своїм послідовникам і починається нечесна гонитва за душами? Відповідь на це питання залежить від розуміння що таке Церква і хто є її членами. Православні ієрархи неодноразово підкреслювали, що вони вважають членами своїх церков не лише тих, хто свого часу був у них хрещений, хай навіть потім він і не мав жодного зв'язку з церквою, але й тих, хто своїм походженням пов'язаний з православною традицією. Природно, що таке тлумачення належності до церкви автоматично дозволяє розцінювати будь-які місійні акції серед болгар, росіян чи румун прозелітизмом. Зрештою, визначення, наприклад, Руською православною церквою майже всього колишнього СРСР (окрім Грузії) як власної "канонічної території" знімає саму можливість дискусії з приводу прозелітизму: практично все, що роблять на цій території католики й протестанти, є прозелітизмом.

У правовому сенсі визначити прозелітизм не легше, ніж навіть в екклезіологічному. Визнання права висловлювати свої релігійні погляди, одержувати інформацію, приймати будь-яку релігію і змінювати її робить прозелітизм не правовою категорією. Точніше, у законодавствах різних країн є величезна кількість всіляких законів, указів, юридичних положень, які обмежують (прямо або опосередковано) можливість перенавернення. У деяких країнах це нерівні умови для релігійних інституцій, що позбавляє певні з них можливості поповнювати свої лави за рахунок іновірців і невіруючих. В інших країнах – головним чином ісламських – зміну релігійної належності прямо заборонено.

У 1995 році Спільна робоча група Всесвітньої Ради церков та Римо-Католицької церкви, здійснила спробу дати розуміння прозелітизму. Так з’явився документ "Виклик прозелітизму й заклик спільного свідчення", де однозначно стверджується: прозелітизм суперечить екуменічним зусиллям церков. Він спрямований на те, щоб примусити особу змінити свою релігійну належність вбирає в себе такі методи.

Насамперед, це несправедлива й образлива критика віровчення та практики іншої (інших) церкви, яка часом перетворюється на відверте висміювання. Це також порівняння двох християнських церков, при якому досягнення однієї всіляко підносяться, а проблеми й слабкості другої гіпертрофуються. Беззастережно засуджуються фізичне насильство, моральний примус, психологічний тиск, так само як і використання рекламних технік у мас-медіа, котрі здатні тиснути на свідомість читачів або глядачів. Методами, які є, сказати б, прозелітичними, вважається використання політичної, соціальної або економічної влади з метою надбання "нових душ" для тієї чи іншої церкви. Нечесно, до того ж, пропонувати (прямо або приховано) освіту, медичну допомогу, матеріальні ресурси тощо в обмін на перенавернення. Документ засуджує й намагання використати з цією метою людські потреби, хвороби, необізнаність і недостатню освіту.

Говорячи про загрозу прозелітизму в Україні, треба визнати, що вона вкорінена в самій релігійній ситуації, яка склалася в країні. За цієї ситуації Церкви, які перебувають у режимі жорстокої конкуренції, за визначенням скеровані на на «перекрадення душ». Водночас не слід забувати, що в історичній ретроспективі, якщо навіть обмежити її ХХ ст., на території України розгорталися широкомасштабні кампанії, які беззастережно можуть (і повинні) бути кваліфіковані саме як прозелітичні. Найбільш відома з них – “возз’єднання” українських греко-католиків із Руською православною церквою в другій половині 1940-х рр., яке здійснювалося в насильницький спосіб і з використанням усього того інструментарію, котрий тільки може бути визначеним як прозелітичний.

Що ж стосується розмов про прозелітизм відносно сучасної України, то вони є, безперечно, образливими для її народу. Він, тобто народ, постає тут якоюсь безтямною і дуже корисливою масою, чиє навернення й перенавернення у різні віри можна легко купити. Не думаю, що за гроші можна надбати доброго католика чи протестанта і що Православній – як і будь-якій іншій церкві - варто шкодувати за перекупленим вірним.

Водночас важливо визнати, що реально убезпечують від прозелітизму не правоохоронні органи, а повага між церквами, визнання важливості й самоцінності того, хто простує до Бога хай не твоїм, але все одно гідним шляхом. Тоді можна не тільки оголошувати “місійний мораторій”, який передбачає, що церква, яка колись хрестила народ, зможе знову повернути його до Христа. Тоді можна говорити і про спільні євангелізаційні заходи і про співпрацю зі школою, яка є ключовою ланкою для місії і яку не підняти поодинці, про військо, про соціальні заклади, про, зрештою, діалог любові між християнами.

Юрій Маєрник

У Львові готується до друку сенсаційне видання "Митрополит Андрей Шептицький і російські греко-католики". Інша, робоча назва цієї книги -- "Греко-католицький рух у Росії." У науковий збірник увійдуть унікальні документи, зокрема листи екзарха Російської католицької церкви східного обряду, мученика, отця Леоніда Федорова до митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Хоча книга і побачить світ наприкінці нинішнього року, однак уже сьогодні Російська православна церква висловлює негативні думки про це видання. Наша львівська колега Галина Терещук у Львові зустрічалася з упорядником книжки отцем російськомовного душпастирства дієцезій Мюнхена, Фрайзинга в Німеччині Георгієм Аввакумовим. Послухаймо матеріал.

Галина Терещук

"Усі шляхи ведуть до Риму, але для російського серця, яке відчуває покликання до служіння святій справі єдності Церков, дорога з Росії у Рим лежала тоді через Львів, де було місцеперебування митрополита Андрея Шептицького". Ці слова, які належать історику, діячеві російського католицького руху князю Волконському, передають настрої у Росії на початку 20 століття. Правда, сьогодні, на початку 21 століття у Росії переважно або не знають про постать митрополита Шептицького, або ж говорять про нього виключно у негативному контексті, навмисно ігнорують українську проблематику. Зауважу, що митрополит Андрей з 1914 по 1917 відбував ув’язнення у російському місті Суздаль. Після свого арешту він почав активно працювати над створенням російської-католицької церкви східного обряду.

Саме Шептицький добився, що Рим визнав правомочність РКЦ, а російським екзархом із титулом Апостольського протонотарія було призначено отця Леоніда Федорова. До речі стараннями митрополита Шептицького у 1937 році розпочато беатифікаційний процес отця Леоніда Федорова. Під час візиту у 2001 році у Львові Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив російського екзарха блаженним. Упорядники збірника, отець Георгій Аввакумов та завідуюча сектором релігієзнавства центрального державного історичного архіву України у Львові Оксана Гайова, вважають, що найважливіше представити для читачів документи. Адже книга не має пропагандистського характеру, вона -- наукова. Більшість документів -- це листування екзарха Леоніда Федорова з митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким. Звісно, листів написаних самим митрополитом обмаль. Однак із тих, які надходили йому, зрозуміло, як митрополит Андрей багато зробив для того, щоб російські церковні традиції увійшли в католицьку єдність. Отець Аввакумов зазначає:

Георгій Аввакумов:

У центрі усього збірника постать митрополита Андрея Шептицького, який був духовним наставником отця Леоніда Федорова, допомагав десяткам російських православних священиків, які до речі як і митрополит Андрей належали до організації поборників об’єднання церков. Готуючи збірник, ми ставимо перед собою завдання відкрити митрополита Андрея росіянам, який запитував себе, греко-католицьку й католицьку церкви загалом, хто ми такі, які наші завдання, що ми зробимо, щоб привести весь християнський світ до єдності. Наше видання буде малим кроком у напрямку пізнання української греко-католицької церкви в Росії.

Галина Терещук:

"Митрополит Андрей Шептицький і російські греко-католики " буде перше якнайповніше 2-томне видання документів по 800 сторінок кожне, яке стосується російського греко-католицького руху. Однак, як зауважив отець Георгій Аввакумов, це лише 10 частина документів, що зберігаються у фондах митрополита Львівського центрального державного історичного архіву. Тому завжди, коли не приїжджаю працювати у львівський архів, роблю для себе певні відкриття, зізнався отець Аввакумов. Скажімо, цього разу йому потрапило до рук листування митрополита Андрея у справі взаємин Росії й Ватикану. А ще про те, як у 1905 році митрополит Шептицький, на той час він очолював УГКЦ лише 4 роки, звернувся до кардинала Готті з проханням дозволити йому носити бороду. Адже у той час борода була ознакою східної традиції, і їх носили лише православні отці. Відтак, щоб повернути слов’янський схід до апостольського престолу, митрополит просить дозволу відпустити бороду. Кардинал Готті вказує, що згідно з рішенням львівського собору – це заборонено. Але для митрополита галицького Андрея було зроблено виняток. Безперечно, нове видання зацікавить багатьох читачів як у Росії, так і в Україні.

Юрій Маєрник

А зараз - чергова бесіда на тему професора Волинського університету в Луцьку Анатолія Свідзинського про «самоорганізацію й культуру». Сьогодні – про українсько-російські взаємини.

Анатолій Свідзинський:

Вихідним пунктом при обговоренні українсько-російських взаємин має бути науковий підхід до історії українського та російського народів, започаткований Грушевським у його знаменитій статті 1904 р. про “нову схему історії”. Нині важливі праці, що спростовують фальсифікації царських істориків, а пізніше — совєтських, опублікував професор Гарвардського університету Едвард Кіннан, об’єктивність і незаангажованість якого не підлягає сумніву. Наукова історія не лишає місця для сумнозвісної концепції “спільної колиски”. Той факт, що український і російський народи мали до Переяславської угоди різні історичні шляхи, орієнтації та досвід, зокрема й відмінні шляхи формування мов на основі давньослов’янської, для мене особисто став цілком очевидним, коли я опинився в Росії і пожив не лише в Москві, а в так званій глибинці. Був вражений тим, що і стиль життя, і менталітет у нас і росіян разюче відмінні, часом до діаметральної протилежності. Назву два чинники, які цю протилежність визначили: 1) монгольські впливи на росіян, які зумовили специфічний тип московської державності, 2) аномально довге збереження "общинного" ладу із систематичним "переділом" землі.

Зближення між Україною та Росією почалося після 1654 року, коли десятки тисяч освічених людей з України, переважно духовенства, випускників Києво-Могилянської академії почали переселятися до Московського царства з метою подолання безмірного московського невігластва. Передусім це стосувалось царини культури й освіти, зокрема, богослужіння та редагування церковних книг. Ця безпрецедентна культурна інвазія була вельми помітною ще в середині ХІХ століття, а, власне, не припинялася ніколи, міняючи лише форми (у ХІХ столітті Україна давала державних службовців — читаймо лист Євгена Гребінки, в совєтські часи — діячів мистецтва, науки, в наші дні — кваліфіковану та ініціативну робочу силу). Вона була дивовижною помилкою з боку українців, бо ледь ставши на ноги, Росія "віддячила" репресивними акціями, які в другій половині ХІХ століття досягли апогею у відомих указах і циркулярах, що повністю вилучали із суспільного ужитку українську мову.

В ХХ столітті українська нація стала об’єктом нечуваного за своїм розмахом, тривалістю й упертістю етноциду та лінгвоциду, а в певні періоди навіть і геноциду. Зараз злочини комуністичної держави СРСР проти українського народу стали відомі світові попри те, що процес поширення правдивої інформації завжди наштовхувався на активну протидію унікальної дезінформаційної машини, створеної ще царською Росією і вдосконаленою більшовиками. Наприклад, навіть голодомор 1932-1933 років, який спустошив українське село і коштував нам близько десяти мільйонів жертв, ця диявольська машина просто заперечувала.

Але все таємне рано чи пізно стає явним (на жаль, часто доволі пізно!), тому варто поговорити про день сьогоднішній, бо нині методи змінилися, а суть підривної діяльності залишилася: таємні плани російських спецслужб спрямовані на те, щоб перетворити українську незалежність на цілком фіктивну, а врешті-решт знайти форму включення України в те чи інше державне об’єднання, повністю кероване Москвою. Цей план є настільки ж злочинним, наскільки й безглуздим. Він несе нещастя не лише українському народові, а й російському, бо прирікає і Україну, і Росію на відставання у соціальному розвитку в добу, коли формується новий світ із різко вираженим розподілом на багаті та бідні країни і коли відставання може набути незворотного характеру. Справді, розваливши остаточно освіту, науку, господарство, будь-яка країна прирікає себе на те, щоб стати сировинним придатком для розвинених країн, звалищем для шкідливих відходів світового виробництва, постачальником дешевої робочої сили. Шкода, але Росія не може подолати свою багатовікову звичку до імперського панування, а українське керівництво досі неспроможне навести лад у країні і без жодних коливань взяти курс на Європу.

У кризових ситуаціях на зразок тої, яку переживаємо нині, ставлять традиційні питання: хто винен і що робити. Відповідь, яку полюбляють давати “національно свідомі” українці, полягає в тому, щоб звинувачувати Росію, а заразом й інших сусідів-воріженьок. Ця відповідь надто банальна, щоб бути цілком правильною. Хоч історичні злочини Москви були і є безсумнівними, очевидно, що росіяни як слід не усвідомлювали, що вони творять, бо ж перекривали і самим собі шлях до власного розвитку, залишаючись віками в стані перманентної задріпаності та злиднів. Отже, в корені — суміш зловмисності та нерозуму. Християнська мораль спонукає в таких випадках до прощення. Але передумовою прощення є каяття, ознак якого, на жаль, не видно.

Поза тим, нам, українцям, продуктивніше шукати провину в самих собі. Справді, могутні творчі сили українського народу останні кілька сот років спрямовувалися куди завгодно, але не у сферу власних національних інтересів, не у сферу розбудови самоорганізованих форм соціального буття заради самих себе. Натомість дбали про своїх фіктивних братів. Маємо дивовижний феномен власної поступливості аж до самоїдства, коли українець зрікається свого заради чужого.

Де ще знайдеться народ, значна частина якого цурається своєї мови, національної культури, аби лише комфортно почувався в нашому середовищі хам, який тільки й здатний вивергати матюки, образи на адресу українців, кпини з приводу української мови, до розуміння якої він нездатний дорости? В якій країні міліція б’є людей тільки за те, що вони розмовляють мовою народу, який цю ж міліцію годує? Хіба що в скаліченій усе ще радянській Білорусі.

Я не маю часу наводити всі подібні парадокси, повторю лише пророцтво Шевченка: “Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде”. Втім, лихо вже сталося, воно зростатиме й надалі, якщо наша нація не здійснить поворот на 180 градусів у визначенні фундаментальних принципів свого буття. Слід зрозуміти, що національне самовизначення є не лише правом, а й святим обов'язком. І ті, хто ними нехтує, неминуче бувають покарані історією.

Юрій Маєрник

До 950-річчя Києво-Печерської Лаври світ побачили два помітні видання, присвячені історії одного з найдавніших і найбільших чоловічих монастирів України. Ідеться про монографії відомого українського вченого Дмитра Степовика та ігумені Серафіми. Обидві монографії мають одну ту саму назву “Історія Києво-Печерської Лаври”. На цьому їхня подібність закінчується. Одна монографія писана українською мовою, друга – російською; одна висвітлює історію цього визначного монастиря з позицій тяглості, безперервності української історії, друга – із позицій великодержавного російського шовінізму.

Тарас Марусик:

Перша книга монографії ігумені Серафіми містить сім розділів й охоплює період з 11 по першу половину 13 століття. Пишучи про митрополита Іларіона, вона називає його русичем. Цитую у перекладі з російської: “Спадщина святителя Іларіона грандіозна. Він – перший представник нашої Помісної Церкви”. А ось як вона пише про Свято-Успенський собор: “На жаль, собор не зберігся. Його висадили в повітря під час окупації Києва у Велику вітчизняну війну”. У цій цитаті звертає на себе увагу совєтський штамп “Велика вітчизняна війна” замість загальноприйнятого вислову “Друга Світова війна”, а також відсутність згадки про руйнівників цієї пам’ятки. Певне тому, що ними були радянські підпільники з відступаючих частин Червоної армії, спадкоємиці більшовицького режиму. А ще Микола Бердяєв писав, що (цитую): “...більшовизм є третьою формою російського імперіалізму, російської великодержави, першою і другою формою якої були Московське царство й імперія Петра Великого. У тому розумінні більшовизм є синтезом Івана Грозного й Маркса. Замість Третього Риму Росія створила Третій Інтернаціонал”.

Останній розділ монографії ігумені Серафіми має, на перший погляд, дивну назву “Лавра – світоч християнської державности”. Але такі вирази, як “заигрывание с католичеством”, “вирус латинства”, “измена родине и православию” все ставить на звичне для російської історії місце – злиття імперської держави й імперської церкви. Тому не дивно, що, ведучи мову про події 800-річної давности, зокрема, про спроби князя Андрія Боголюбського децентралізувати Київську митрополію, вона проводить паралелі з реаліями незалежної України: “Процес створення різних “автокефальних” (у лапках) лже-Церков показує нам усю згубність “церковних революцій” (у лапках), коли політичні принципи проникають у церковне середовище”. Це означає, що вслід за Валуєвим, який у позаминулому столітті прокукурікав, що не було, немає і не може бути української мови, вслід за Леніним, який стверджував, що без єдности дій пролетарів українських і великоруських незалежна Україна неможлива, ігуменя Серафіма вторить, що українське православ’я не може існувати без Москви.

Прикметно, що післямову до цієї монографії написав директор Інституту археології, народний депутат України Петро Толочко. Він, зокрема, особливо відзначив розділ про роль Лаври (цитую) “в становлении русской государственности». Отакої пише український академік. Хоча нічого тут дивуватися. Варто прочитати його статтю, надруковану у парламентській газеті «Голос України», на підтримку президентського указу про відзначення 350-річчя Переяславської угоди. Дивно інше. Як з такими пропрезидентськими поглядами можна перебувати у такій антипрезидентській фракції, як Блок Юлії Тимошенко.

Монографія доктора філософських наук і доктора мистецтвознавства, професора Дмитра Степовика складається з чотирьох розділів й охоплює історію Києво-Печерської Лаври від самих початків до наших днів. На відміну від ігумені Серафіми, яка вважає, що золотий вік Лаври припадає на 13 століття, Дмитро Степовик пише про (цитую) «гіркий стан Лаври в 13 солітті – це руїна Успенського собору, від краси якого мало що лишилося, і пізніше його довелося прикрашати наново». Іншим доказом такого стану є численні поховання в печерах Лаври покалічених монахів і світських людей після руйнування Києва 1240 року. Дмитро Степовик продовжує: «Лавра разом з усім Києвом, з Руссю-Україною, занурилася в морок».

Дмитро Степовик називає дві дати започаткування Печерського монастиря – 1012 рік і 1051-ий. Цю розбіжність дослідник тлумачить такими поняттями, як де-факто і де-юре. Далі цитую Дмитра Степовика: «...молодий священик Іларіон, майбутній Київський митрополит, викопує печерку приблизно на тому місці, де тепер стоїть щойно відбудований Успенський собор, і тм започатковує українську традицію чернецтва». А 1051 рік – це дата правового і громадського закріплення цього факту. Тому офіційно засновниками монастиря вважають Антонія і Феодосія.

Історія Києво-Печерської Лаври, на думку Дмитра Степовика, нерозривно повязана з історією українського народу, з його злетами і падіннями. «Києво-Печерську Лавру, - пише Дмитро Степовик, - можна розглядати у двох аспектах: як концентроване вираження духовности і як потужний осередок церковної культури. І в обох аспектах простежується дивовижна послідовність, одна лінія й одна концепція – від 11 до 18-го століть включно. Ніяких різких перепадів і змін: це одна духовно-культурна лінія певного етнічного середовища в його розвитку».

В кінці монографії Дмитро Степовик висловлює впевненість, що втретє за час існування Лаври накинутий на неї московський зашморг порветься. «Те угруповання Московського патріархату, - пише Дмитро Степовик, яке окопалося в Нижній Лаврі, робить помилку за помилкою, все глибше вгрузаючи в конфронтацію з цілою українською християнською спільнотою, з українським суспільством в цілому». Це була цитата з монографії Дмитра Степовика про історію Києво-Печерської Лаври.

Юрій Маєрник

На цьому ми завершуємо сьогоднішню передачу СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО, присвячену питанням релігії і культурної пам’яті. Передачу підготував і вів Юрій Маєрник. До зустрічі в ефірі наступної суботи в той самий час на хвилях радіо СВОБОДА.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG