Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 05:09

Новий церковний рік


Новий церковний рік

Київ, 16 вересня 2002 - Позавчора, 14 вересня, православні і греко-католики відзначили початок нового церковного року. Ця подія, звісно, виявилася для суспільства майже непоміченою – значущою вона є лише для християн, глибоко залучених у літургійне життя своїх церков, що розгортається навколо величної драми Христової смерті на Голгофському хресті і Його тріумфального Воскресіння. Те, що громадськість не помічає початок нового церковного року, як не помічає багато чого іншого в церковному житті, спонукає до роздумів про відносини між суспільством і церквою – відносини, стан яких повинен був би бути більш вимогливо оціненим обома цими інституціями.

Елементи відчуження між Церквою й суспільством існують повсюдно в Європі. Церква видається людині постмодерну занадто категоричною, надмірно менторською і, сказати б, незручною. Своїми повчаннями й апеляціями до людської совісті вона щоразу викликає дискомфорт у звиклої до затишку й добробуту особи. Її настанови видаються безнадійно застарілими й несучасними. У пострадянських країнах до цього додається розчарування – Церква не виправдала сподівань, які покладалися на неї у романтичну добу прощання з комунізмом. Вона вимагала шукати гріх насамперед у собі, а не в політичному устроєві і кликала до особистісного покаяння, замість суспільних перетворень. Церква пояснює пострадянській людині, що найвищий закон для неї – це спасіння людської душі. І - це свята правда.

Пострадянська ж людина говорить, що вона дезорієнтована, прагне моральних орієнтирів, що за останнє десятиріччя вона, ця людина, неодноразово опинялася в ситуації вибору, який торкається глибинних основ її буття. Але Церква не кинулася їй на допомогу. І, треба визнати, ця людина також має рацію.

Очевидно, вирвавшись із соціального гетто, де вона перебувала впродовж десятиріч, Церква не пізнає суспільство, яке майже остаточно втратило традиційний характер і пройшло скрізь здійснені у варварський спосіб індустріалізацію, урбанізацію і розселянення. Вона, разом із тим, не завжди розуміє, що докомуністичні часи не можуть вважатися “золотою добою”, взірцем, котрого слід прагнути і що, вирішуючи проблему виживання, вона певною мірою пропустила у своєму розвиткові не лише багато років, але принципові церковні відповіді на ключові події ХХ ст. Церква не до кінця усвідомила, що вона більше не може розраховувати на “обов’язковість” своєї проповіді. Церква потребує нового інструментарію – принаймні відмінного від часів, коли вона мала можливість спиратися на елементи поза церковного примусу.

Часом саме Церква опиняється серед тих сил, які не можуть прийняти цінності демократії, і це стосується не лише України. “Католицька церква має проблеми з польською демократією, – говорить відомий польський інтелектуал А. Міхнік. – Демократія має проблеми з Польською Католицькою церквою. Кожен польський священик має спитати себе: як могло статися, що Церква, котра зробила такий внесок у польську свободу, нині критикується у вільній Польщі? Як сталося, питає себе пересічний поляк, що та сама демократія, котра повернула Церкві всі її права, карається цією Церквою у виразах, брутальніших за ті, які вона коли-небудь застосовувала проти тоталітарних комуністичних диктатур?”

Але ці та інші, набагато більш жорсткі звинувачення на адресу Церкви, можуть бути звернені також і до кожного члена суспільства, якого в цій Церкві було охрещено і з якою він відчуває якийсь – хай погано усвідомлений і не чітко артикульований – зв’язок. Ідентичність Церкви не може бути обмеженою колом її професійних служителів; Церква - це, як відомо, весь народ Божий. І вона наближатиметься до суспільства тією мірою, якою мільйони хрещених нею будуть чинити у своєму повсякденному житті, на своїх робочих місцях як її вірні

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG