Прага, 23 вересня 2002 – Приблизно 340 років тому народився один із послідовних борців за незалежність України – гетьман Павло Полуботок. Із цим українським політичним діячем пов’язано чимало і історичних фактів, і легенд. Чого варта лише справа так званих “Полуботкових скарбів”, котра й до сьогодні хвилює не лише ентузіастів вітчизняної історії, а й серйозних дослідників?
Але є й інші цікаві судження та перекази щодо деяких сторін життя та смерті наказного гетьмана. Це стосується і його передсмертного прокляття та майбутнього розвитку подій, аж до здобуття Україною втретє своєї незалежності.
Після смерті Івана Скоропадського, котрий був обраний гетьманом за згоди Петра Першого у 1708 році, відразу ж після переходу Івана Мазепи на бік шведів, у 1722 році наказним гетьманом українська старшина обрала чернігівського полковника Павла Полуботка – людину шановану і тверду. Про це свідчить і його подальша доля.
Наказний гетьман ужив негайних заходів, щоб стати на заваді Малоросійській колегії, повторюючи при цьому прохання про вибори нового гетьмана України. Але Петро Перший всіляко відкладав ці вибори, шукаючи нових нагод зміцнити російські порядки в Гетьманщині.
Настирливість Павла Полуботка мала певні наслідки. У час іранської воєнної кампанії царя Петра, коли той надовго залишив Петербург, наказний гетьман усе ж таки переконав Сенат видати ропорядження про те, щоб Малоросійська колегія узгоджувала свої дії з українською адміністрацією.
Полуботок прагне перебрати на себе низку важливих українських справ. Це дуже розгнівило царя. А тут іще й донос на гетьмана, організований президентом Малоросійської колегії Вельяміновим. До речі, доноси на нього написали самі ж українці.
Петро Перший ув’язнює Павла Полуботка і його прибічників у Петропавловській фортеці. Це супроводжується страшними катуваннями і вмовляннями з боку Петра визнати ті обвинувачення, які висунуло проти гетьмана слідство. Але український гетьман відмовився від каяття і нібито сказав наостанок цареві, що той помре незабаром у тяжких муках і постане перед судом Божим за катування України відразу ж після смерті Полуботка.
Так і сталося: Петро Перший помер через кілька місяців у страшних муках. Історики кажуть, що цар уже на смертному одрі згадував із жалем та острахом про Полуботкове прокляття – але відбулося те, що відбулося.
Виглядає так, що прокляття наказного гетьмана діяло чи не на всіх катів України. Згадаймо, як загинула Катерина Друга, про справжні причини смерті котрої й до сьогодні не бажають писати російські ура-патріоти. Бо визнати причиною смерті “великої імпертариці”, яка підступно знищила Запорізьку Січ, удар солдатського багнета в нужнику та ще й у найбільш грішне місце великої перелюбниці Катерини, – якось незручно справжнім великоросам і до сьогодні.
Смерть Павла Першого описана істориками цілком достовірно: був заколотий чи не на очах власного сина.
Та й навколо покаяння Олександра Першого ходить чимало легенд: він подався нібито в монахи, а на його місце в Казанському соборі поклали тіло двійника – денщика імператора.
Олександр Перший ще при владі замолював власні гріхи та злочинні діяння свого шефа військових поселень генерала Аракчеєва, який особливо активно насаджував військову муштру в Україні. Відома й насильницька смерть цього царедворця – його зарізала власна прислуга.
Низка смертей катів – і шефа жандармів Мезенцева, котрого застрілив українець – народник Кравчинський, і смерть пригноблювача України – Миколи Другого, що його російська православна церква оголосила нині святим. Чи бува не за ті репресії й розстріли тисяч інтелігентів, політиків, що він благословив на Західній України під час Першої світової війни своєю власною присутністю у Львові?
Як не дивно, але сьогодні у, так би мовити, демократичній Росії згадані царські верхи, а також і сталінські прислужники всіляко ідеалізуються і постають в ореолі державників. Чи не тому багато росіян знову відчуває ностальгію за сильною рукою, на кшталт Петра Першого чи Йосипа Сталіна?
Не оминула лиха доля й інших, уже радянських катів України. Не кажемо багато про смерть Леніна – це нині всім відомо.
У страшних муках і корчах, за свідченнями його ж охоронців, помирав Йосип Сталін, котрий знищив за ХХ століття чи не найбільше українців.
Кажуть, що каяття за організацію українського голоду і репресій на Україні відвідало ще за життя, на лікарняному ложі, і Лазаря Кагановича.
А такий відомий кат українців, як Павло Судоплатов, уже в роки незалежної України, перед смертю так боявся за свої гріхи, у тому числі і вбивства українських діячів, що навіть у мемуарах договорився до того, що він нібито доклав і свою дещицю на олтар незалежності української держави. І таке буває.
Ми не можемо стверджувати, що саме прокляття Павла Полуботка наздоганяло всіх катів України. Але факт, що, як казав колись поет Стародавнього Риму Горацій, “кара за злочини наздоганяє за п’ятами”.
Але є й інші цікаві судження та перекази щодо деяких сторін життя та смерті наказного гетьмана. Це стосується і його передсмертного прокляття та майбутнього розвитку подій, аж до здобуття Україною втретє своєї незалежності.
Після смерті Івана Скоропадського, котрий був обраний гетьманом за згоди Петра Першого у 1708 році, відразу ж після переходу Івана Мазепи на бік шведів, у 1722 році наказним гетьманом українська старшина обрала чернігівського полковника Павла Полуботка – людину шановану і тверду. Про це свідчить і його подальша доля.
Наказний гетьман ужив негайних заходів, щоб стати на заваді Малоросійській колегії, повторюючи при цьому прохання про вибори нового гетьмана України. Але Петро Перший всіляко відкладав ці вибори, шукаючи нових нагод зміцнити російські порядки в Гетьманщині.
Настирливість Павла Полуботка мала певні наслідки. У час іранської воєнної кампанії царя Петра, коли той надовго залишив Петербург, наказний гетьман усе ж таки переконав Сенат видати ропорядження про те, щоб Малоросійська колегія узгоджувала свої дії з українською адміністрацією.
Полуботок прагне перебрати на себе низку важливих українських справ. Це дуже розгнівило царя. А тут іще й донос на гетьмана, організований президентом Малоросійської колегії Вельяміновим. До речі, доноси на нього написали самі ж українці.
Петро Перший ув’язнює Павла Полуботка і його прибічників у Петропавловській фортеці. Це супроводжується страшними катуваннями і вмовляннями з боку Петра визнати ті обвинувачення, які висунуло проти гетьмана слідство. Але український гетьман відмовився від каяття і нібито сказав наостанок цареві, що той помре незабаром у тяжких муках і постане перед судом Божим за катування України відразу ж після смерті Полуботка.
Так і сталося: Петро Перший помер через кілька місяців у страшних муках. Історики кажуть, що цар уже на смертному одрі згадував із жалем та острахом про Полуботкове прокляття – але відбулося те, що відбулося.
Виглядає так, що прокляття наказного гетьмана діяло чи не на всіх катів України. Згадаймо, як загинула Катерина Друга, про справжні причини смерті котрої й до сьогодні не бажають писати російські ура-патріоти. Бо визнати причиною смерті “великої імпертариці”, яка підступно знищила Запорізьку Січ, удар солдатського багнета в нужнику та ще й у найбільш грішне місце великої перелюбниці Катерини, – якось незручно справжнім великоросам і до сьогодні.
Смерть Павла Першого описана істориками цілком достовірно: був заколотий чи не на очах власного сина.
Та й навколо покаяння Олександра Першого ходить чимало легенд: він подався нібито в монахи, а на його місце в Казанському соборі поклали тіло двійника – денщика імператора.
Олександр Перший ще при владі замолював власні гріхи та злочинні діяння свого шефа військових поселень генерала Аракчеєва, який особливо активно насаджував військову муштру в Україні. Відома й насильницька смерть цього царедворця – його зарізала власна прислуга.
Низка смертей катів – і шефа жандармів Мезенцева, котрого застрілив українець – народник Кравчинський, і смерть пригноблювача України – Миколи Другого, що його російська православна церква оголосила нині святим. Чи бува не за ті репресії й розстріли тисяч інтелігентів, політиків, що він благословив на Західній України під час Першої світової війни своєю власною присутністю у Львові?
Як не дивно, але сьогодні у, так би мовити, демократичній Росії згадані царські верхи, а також і сталінські прислужники всіляко ідеалізуються і постають в ореолі державників. Чи не тому багато росіян знову відчуває ностальгію за сильною рукою, на кшталт Петра Першого чи Йосипа Сталіна?
Не оминула лиха доля й інших, уже радянських катів України. Не кажемо багато про смерть Леніна – це нині всім відомо.
У страшних муках і корчах, за свідченнями його ж охоронців, помирав Йосип Сталін, котрий знищив за ХХ століття чи не найбільше українців.
Кажуть, що каяття за організацію українського голоду і репресій на Україні відвідало ще за життя, на лікарняному ложі, і Лазаря Кагановича.
А такий відомий кат українців, як Павло Судоплатов, уже в роки незалежної України, перед смертю так боявся за свої гріхи, у тому числі і вбивства українських діячів, що навіть у мемуарах договорився до того, що він нібито доклав і свою дещицю на олтар незалежності української держави. І таке буває.
Ми не можемо стверджувати, що саме прокляття Павла Полуботка наздоганяло всіх катів України. Але факт, що, як казав колись поет Стародавнього Риму Горацій, “кара за злочини наздоганяє за п’ятами”.
