Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 20:55

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: У випуску: “Проблеми Криму очима науки”, “Історія вимагає поваги”, “Трагедія українських кобзарів”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: У випуску: “Проблеми Криму очима науки”, “Історія вимагає поваги”, “Трагедія українських кобзарів”

Київ, 20 вересня 2002 –

Олекса Боярко

В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка». Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський. Сьогодні у випуску: “Проблеми Криму очима науки”, “Історія вимагає поваги” , “Трагедія українських кобзарів”.

Днями за підтримки Гете-інституту та посольства Німеччини в Україні у Симферополі пройшов семінар на тему: “Діалог культур і проблеми інтеграції у кримському співтоваристві”. Розповідає Володимир Притула.

Володимир Притула

У роботі “круглого столу” взяв участь посол ФРН в Україні Дітмар Штюдеманн, а також уповноважена у справах іноземців у Берліні Еміне Демірбюкен. Саме виступи пані Демірбюкен – етнічної турчанки, яка посідає високу посаду в Німеччині і є кваліфікованим експертом у галузі міжетнічних стосунків, - викликав найбільший інтерес і найбільше суперечок в учасників заходу, а це – кримські урядовці, депутати, науковці, журналісти, студенти. Її тези про мультикультурне суспільство в Німеччині і перспективи його розвитку в Україні спричинили живу, а подекуди - гостру дискусію.

Втім, більш суперечливою виявилася теза про існування якогось окремого “кримського співтовариства” і про те, як мають проходити інтеграційні процеси і де – в межах згаданого “кримського співтовариства” чи - загальноукраїнської політичної нації.

Пані Сабіне Штьор, прес-секретар німецького посольства, яка теж брала активну участь в обговоренні проблем інтеграції у Криму, зазначила, що німецький досвід буде корисним для України і, зокрема, для Кримської автономії.

Попри те, що представники кримськотатарської громади під час засідання покинули залу для узгодження своєї позиції з Меджлісом, пані Штьор каже, що семінар досягнув своєї мети – діалог всередині кримських еліт ведеться.

Говорить Сабіне Штьор:

“Мені здається, що діалог все-таки відбувся і це найважливіше. Навіть, якщо вони публічно про це не говорять, вони можливо для себе щось отримали і починають трошки розуміти позицію іншого”.

Зрештою, експерти з-поміж кримських татар повернулися до роботи “круглого столу”, принісши свої пропозиції, які, здебільше, стосувалися повного відновлення прав раніше депортованих народів, їхньої реабілітації, відшкодування завданих депортованим збитків, а також визначення статусу кримськотатарського, кримчацького і караїмського народів як корінних. Більшість цих пропозицій теж викликали гострі дискусію і критику, однак, зрештою, учасники цього заходу відзначили, що такий діалог слід продовжувати.

Говорить один з організаторів “круглого столу” професор Олег Габріелян:

“Круглий стіл” показує, наскільки розколоте кримське співтовариство, наскільки інтереси різних етнічних груп, соціальних груп, ці вектори – десь паралельні, десь перпендикулярні, десь уже є місце перетину. У будь-якому випадку потрібні майданчики, не обов’язково політичні, де люди хоча б на рівні експертів могли б домовитися, що є інтеграцією в кримському співтоваристві, якщо є якісь проблеми, а вони є – ми в цьому переконалися – як шукати розв’язання цих проблем”.

Схоже, відповіді на запитання - як багато спільного потрібно суспільству для функціонування, які можливості існують для збереження і підтримки національних культур, яку роль у діалозі культур грають виховання і засоби масової інформації, наскільки важливі для цього мова і релігія – кримчанам, як і, загалом, українцям - слід ще шукати.

Олекса Боярко

Тим часом, на Прикарпатті відбулася міжнародна науково-практична конференція “Караїми Галича: історія та культура”. Інформує Іван Костюк.

Іван Костюк

Ще донедавна мало хто згадував, що в столиці Галицько-Волинського князівства у місті Галичі, яке ще до часів середньовіччя було одним з великих урбаністичних центрів в Європі, серед багатьох найрізноманітніших груп та народів мешкали караїми. На сьогодні вони переважно асоціюються навіть у свідомості фахівців, як народ, представлений Кримською асоціацією караїмів. Але мало кому відомо, що караїми ще в 14 столітті оселилися також і в Галичі.

Дотепер уздовж правого берега Дністра від Ринкової площі у нинішньому Галичі пролягає вулиця Караїмська, яка дістала назву на честь її корінних мешканців – караїмів.

Відразу треба наголосити, що про те, хто такі караїми сперечаються дотепер провідні історики в світі. Чим більше стає відомостей про цей народ, тим глибшою стає повага до його традицій та культури. Історію караїмів у Галичі почали детально фіксувати з початку 18 століття, тут їх постійно проживало не більше 2-3 сотень. Вони говорили своїм окремим діалектом, який зберегли дотепер 9 жінок-караїмок, які живуть у Галичі. Наймолодшій з них 72 роки.

Зберігся давній караїмський цвинтар, який, щоправда, руйнується, бо на унікальні барельєфи ніхто не доглядає. Місцева влада мотивує це тим, що на дослідження історії караїмів немає відповідних коштів. Караїми упродовж своєї історії ведуть літопис громади, і ця історія дотепер детально не вивчена науковцями і лише чекає своїх дослідників.

Науковці Галича зараз самотужки створюють музей історії караїмів і водночас провели міжнародну науково-практичну конференцію, присвячену долі цього народу.

Олекса Боярко

Вільне поводження з історичними фактами – задавнена біда української журналістики. Але останнім часом навіть поважні видання захворіли на цю недугу. “Коментар з нагоди” Сергія Грабовського.

Сергій Грабовський

У минулі часи тексти, друковані у провідних газетах чинними чи колишніми високопосадовцями, багаторазово вивірялися як залученими фахівцями академічних інститутів, так і самими журналістами. Оскільки ці тексти мали бути взірцем того, як треба подавати фактаж – а реально вони були зразком того, як маніпулювати фактами, замовчувати одні і акцентувати інші. І, звісна річ, коли фальсифікувалися якісь дати і факти, робилося це бодай професійно. Що ж зараз?

От газета “Факты и комментарии” подає інтерв‘ю з колишнім секретарем ЦК КПУ Яковом Погрібняком, присвячене особі Бориса Єльцина, сповнене фактологічними нонсенсами. Яків Погребняк пише, що восени 1995 року він розмовляв у Москві з Єльциним – котрий наче був у той час секретарем ЦК КПСС, одержавши призначення на цю посаду після вдалого виступу на 27-му з‘їзді КПСС. Але ж цей з‘їзд пізніше, відбувся на початку 1986 року! Чи інший фрагмент: Погрібняк стверджує, що 1989 року на виборах народних депутатів СРСР програму Єльцину розробляли “директор Інституту світової економіки Афанасьєв, мер Москви Попов, академік Сахаров”. Але ж Юрій Афанасьєв не економіст, а історик, котрий ніколи не керував “інститутом економіки”; Гавриїл Попов – справді, економіст – став мером Москви роком пізніше, за підтримки Єльцина. І нарешті. Погрібняк датує ХІХ партконференцію 1989 роком – мовляв, Єльцин виступав там, уже ставши народним депутатом. Насправді ця партконференція відбулася роком раніше, і саме на ній було ухвалене рішення про тоді ще напівдемократичні вибори депутатів. І так далі. Ясна річ, Яків Погрібняк може щось забути, може сплутати дати, але якою тоді є реальна вартість його спогадів?

І як можна у поважній газеті друкувати компендіум історичних нісенітниць?

Інший приклад: публікація першого заступника глави президентської адміністрації Валерія Хорошковського у газеті день, присвячена актуальним проблемам сьогодення, але з екскурсами в історію. Пан Хорошковський, критикуючи опозицію, зазначив, що, мовляв, Україна стоїть перед вибором, перед яким стояла Німеччина в 1933-34 роках. Тоді злі, нехороші радикали зловмисно руйнували владу як інститут – і такі ж бандюки намагаються зруйнувати зараз владу в Україні. Але ж і сам Валерій Хорошковський, і редактори “Дня” не помітили, що йдеться про час, коли у Німеччині при владі постали нацисти, і кожна чесна людина якраз і вважала своїм обов‘язком геть зруйнувати злочинну владу як інститут. Тож із тексту Валерія Хорошковського випливає те, чого він вочевидь не хотів робити, а саме порівняння Леоніда Кучми з Адольфом Гітлером.

А все дрібничка: неувага до дат і неповага до історичних знань. У тому числі – і з боку редакцій поважних видань.

Олекса Боярко

Найголовніші події, пов‘язані з міжнаціональними стосунками в Україні і навколо неї - це тема “Етнополітичного огляду тижня”. Перед мікрофоном Надія Шерстюк.

Надія Шерстюк

Екс-спікер кримського парламенту, народний депутат України Леонід Грач має намір створити всеукраїнський рух під назвою “Спадщина Богдана Хмельницького”. Про це він заявив 15 вересня під час зустрічі у Севастополі з головою Державної Думи Російської Федерації Геннадієм Селезньовим. Нове об’єднання, за словами Грача, “на основі православ’я має об’єднати широкі верстви населення України в ім'я підтримки союзу України з Росією і канонічного православ'я". Певно, занадто перейнявшись ідеєю возз’єднати “два братні слов’янські народи”, Леонід Грач забув, що, між іншим, великий гетьман наприкінці свого життя усвідомив свою помилку з Переяславською унією і спрямував зовнішню політику на Захід.

На цьому тижні на сайті Майдан.org відбулася Інтернет–конференція народного депутата, заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова. Серед іншого, він відзначив високий рівень міжнаціональної толерантності в українському суспільстві. У той же час, за словами Рефата Чубарова, є спроби певних політичних сил “використати велику кількість негативних міфологем, які вбивалися в голову людей за радянських часів, у тому числі стосовно кримських татар”.

“Зокрема, російські політики підкидають твердження про нібито потенційну загрозу майбутньому України з боку кримських татар,” - зазначив Рефат Чубаров.

18 вересня міліція затримала чотирьох громадян ромської національності, яких підозрюють у вбивстві 17-ти річного хлопця на Одещині. Після того, як стався цей інцидент, місцеві жителі вчинили погроми будинків циган. Роми побоюються, що цей трагічний випадок може збурити хвилю ненависті і ворожнечі до них з боку українського суспільства. Уповноважена Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова, коментуючи цей інцидент, наголосила, що це не лише українська, але й світова проблема.

Говорить Ніна Карпачова:

«Завжди була дискримінація щодо представників цього етносу. Більше того, ця дискримінація була прихованою. У найближчий час буде представлена спеціальна доповідь українського омбудсмена, присвячена національним меншинам, де проблема народу рома буде також відображена».

Олекса Боярко

21 вересня виповнюється 54 роки від загибелі українського богослова Гавриїла Костельника. Слово ведучому рубрики “Сторінки Національної історії” Віталію Пономарьову.

Віталій Пономарьов

Син греко-католицького священика Гавриїл Костельник народився 1886 року у сербському місті Руському Керестурі. Він вивчав богослов’я у Загребі та Львові і філософію у Фрибурзькому університеті у Швейцарії. Двадцяти семи років доктор філософії Костельник був висвячений на священика, викладав у Львівській греко-католицькій семінарії та Богословській академії, редагував часопис «Нива». Він був автором низки богословських праць і публіцистичних статей, а також збірки ліричної поезії, писав українською, латинською, німецькою, сербсько-хорватською та польською мовами.

1941 року співробітники НКВД запропонували настоятелю Преображенського храму у Львові отцю Костельнику очолити акцію з ліквідації греко-католицької Церкви. Коли ж він рішуче відмовився, агенти радянської спецслужби заарештували і невдовзі вбили його сімнадцятирічного сина Богдана.

11 квітня 45-го року протоієрей Костельник був заарештований разом з усією греко-католицькою ієрархією, але через тиждень звільнений. А вже 28 травня він очолив «Ініціативну групу для возз’єднання Греко-католицької церкви з Православною церквою». Костельник їздив по парафіях, змушував священиків переходити у російське православ’я і складав списки тих, хто відмовлявся, для подальшого арешту.

Від 8 по 10 березня 46-го року з ініціативи органів держбезпеки під головуванням Костельника відбувся так званий «Львівський собор», який проголосив скасування Берестейської унії і приєднання греко-католиків до Російської православної церкви. Згодом Костельник брав активну участь у ліквідації Греко-католицької церкви у Галичині та на Закарпатті.

21 вересня 1948 року Гавриїл Костельник був убитий біля свого будинку у Львові. Більшість дослідників уважають його вбивцю, який під час переслідування застрелився, радянським агентом.

Олекса Боярко

“Останні сторінки історії українського кобзарства” – тема “Етнографічного нарису” Олени Боряк.

Олена Боряк

Традиції кобзарства і лірництва в Україні виявилися досить стійкими. Вони почали зникати разом із мандрівними кобзарями і лірниками вже в 30-40-х роках ХХ ст. До їхнього зникнення великою мірою спричинилися репресії з боку більшовистського режиму. Адже сліпі барди були неконтрольованим джерелом морального авторитету на селі. Основа їхнього репертуару складалася з жанрів, що мали як релігійні, так і національні символи, з чим влада не могла змиритися.

Кінець 20-х років характеризувався початком тотального наступу на традиційне співоцтво - як із метою його прямого знищення, так і закорінення у суспільство зневажливого, а то й відверто ворожого ставлення до його носіїв – сліпих кобзарів, лірників і стихівничих. На сторінки видань виносилася навмисна підміна понять "бандурництво" і "кобзарство", проводилося їх свідоме ототожнення і поєднання.

Одночасно над народними співцями готувалися репресії. Вже на початку 30-х рр. на сторінках газет почали з’являтися листи від громадян, в яких незрячі кобзарі зараховувалися до "куркульської агентури" і вимагалося захистити громадськість від "скигліїв-скоморохів". Розпочата кампанія у пресі відбувалася водночас із посиленням репресій проти співців: за словами одного з часописів, "новий економічний і культурний стан вимагав нових пісень і нової музики". Загальним гаслом розвитку "революційного кобзарства" мусило стати: " з-під тину, з базару - на концертну естраду". Так традиційне кобзарство, як "рудимент епохи", крок за кроком витіснялося "ревкобзою". У полум’ї антирелігійної пропаганди , під час руйнації церков, що інколи були місцем збереження символів кобзарських братств, горіли їхні святині, що століттями надихали співців вірою у своє призначення. Наставав час фізично покінчити зі сліпцівським мистецтвом.

Чи не найбільше свідчень про масові репресії народних співців торкаються так званого Кобзарського з’їзду, що ніби-то відбувся на початку 30-х рр. у Харкові. Незважаючи на те, що сам факт проведення цього з’їду є досі документально не доведеним, з’являється дедалі більше свідчень того, що такий з’їзд ретельно готувався, місцем зібрання переважно називається Харків. Усні перекази (також досі не підтверджені документально) наполегливо відтворюють сюжет небаченого злочину влади – одночасної страти когорти сліпих співців України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG