Київ, 18 вересня 2002 –
Олекса Боярко:
Уже одинадцять років поспіль у другу суботу вересня на Полтавщині вшановують пам’ять жертв голодомору 1932-33 років. Перед мікрофоном Людмила Кучеренко.
Людмила Кучеренко:
Я не ходжу на могилу свого діда по матері Федора Горобця, тому що… її просто немає. У 1933-му, коли лютував голод, його, завідувача колгоспної конеферми, звинуватили у змові з підлітком-підлеглим, який украв торбинку зерна для своєї родини. Спочатку мого діда катували в сільраді, потім у районному ГПУ. Більше у Великий Бакай Решетилівського району Полтавської області Федір Горобець не повернувся. Про те, де він похований разом із іншими безвинними селянами, мовчать навіть архіви.
Про мільйони тих, хто помер страшною голодною смертю у 1932-33 роках, нинішнім поколінням нагадує величний дзвін на Кургані скорботи біля монастиря поблизу Лубен. Цей меморіал жертвам голодомору недарма споруджено на Полтавщині – адже наша область найбільше постраждала від цього злочину більшовиків.
Цього разу на панахиду і мітинг-реквієм невинно убієнним радянською владою прибули голова асоціації дослідників голодоморів в Україні народний депутат Левко Лук’яненко, народний депутат Григорій Омельченко. Левко Лук’яненко у своєму виступі наголосив на незаперечних доказах штучного походження голоду в Україні.
Тільки у 1932 році з України було вивезено 7 мільйонів тонн хліба при загальному врожаї в 12,8 мільйона тонн. Другий терор голодом (перший був у 1921-23 роках) тривав 22 місяці. Під час голодомору, за даними дослідників, вимерло 8-10 мільйонів українців.
Народний депутат, заступник УРП “Собор” Григорій Омельченко наголосив на тому, що десятиліття незалежної України, протягом якої при владі Кучма, можна назвати четвертим голодомором. За його словами, за цей час населення України без війни і стихійного лиха зменшилося майже на 4 мільйони громадян.
Цьогорічне вшанування пам’яті жертв голодомору мало ту особливість, що лубенська влада повністю проігнорувала цей захід.
Можновладці, до яких зверталися ініціатори вшанування з проханням організувати перевезення людей із Лубен до Кургану Скорботи, відмовили їм у цьому.
Олекса Боярко:
У вересні цього року виповнюється двісті років від переселення болгар в Україну і сто сорок років – від переселення бесарабських болгар у Таврію. Про заходи, присвячені цим річницям, розповідає Богдана Костюк.
Богдана Костюк:
Основні заходи – наукові конференції, знайомство з пам’ятками історії болгарського походження, мистецькі заходи за участю болгарських громад – відбувалися на Одещині і в Запорізькій області. На ці акції прибула представницька делегація з Болгарії на чолі з депутатом Народних Зборів, головою парламентського комітету “Болгарія – Україна” Сільвією Нейчевою.
Як повідомила в інтерв’ю для Радіо Свобода Сільвія Нейчева, “нам пощастило побачити пам’ятні для всіх болгар місця – Болград, Одесу, Ізмаїл, Запоріжжя, Бердянськ і Приморськ, де наші предки знайшли притулок від турецьких поневолювачів і доклали зусиль для розвитку цих місць”. За словами пані Нейчевої, підтримка українською владою болгарського етносу є найяскравішим доказом того, що історичні зв’язки між двома державами, започатковані за доби Київської Русі і Болгарського Царства, мають гарні перспективи на майбутнє.
Олекса Боярко:
Яким чином трагедія 11 вересня минулого року позначилася на релігійній ситуації? Чи наявні антиісламські настрої в українському суспільстві? Проблему досліджує Надія Шерстюк.
Надія Шерстюк:
На думку експертів, події 11 вересня в Америці навряд чи істотно вплинули на ставлення пересічних українців до представників мусульманської релігії. Провідний науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України Людмила Филипович стверджує, що українське суспільство не встигло виробити чітких антиісламських настроїв. По-перше, мусульманська релігія в Україні не дуже поширена (за винятком Криму), і пересічний український громадянин мало що знає про магометанство. По-друге, українське суспільство у переважній більшості є досить апатичним, щоб цікавитися релігійною проблематикою взагалі та ісламським питанням зокрема.
Говорить Людмила Филипович: “Я думаю, що антимусульманських настроїв українське суспільство не зуміло ще витворити, оскільки воно, складається враження, інфантильне. Це пов’язано ще з тим, що мусульманська громада в Україні нечисленна”.
Такої ж думки дотримується президент Української асоціації релігієзнавців Анатолій Колодний, котрий уважає, що відсутність виразних антимусульманських настроїв в українському соціумі зумовлене релігійною терпимістю переважної більшості українців: “Нашому народові ніколи не була притаманна ненависть до мусульман – хіба що в ті часи, коли ми мали набіги татар із півдня. Зараз, скільки я не спілкуюся з представниками різних конфесій, я не помічав антиісламських настроїв”, – зазначив Анатолій Колодний.
Разом із тим, на думку Людмили Филипович, у свідомості пересічного українця вже вкорінився негативний образ мусульманина: “Я з цим постійно стикаюся, оскільки викладаю релігієзнавство у вузах. Як тільки я називаю тему “іслам”, реакція аудиторії абсолютно однозначна, і мені доводиться пояснювати студентам, що мусульманство – це не лише ваххабізм, і це не стільки ваххабізм”.
Керівник Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос уважає, що стереотипне уявлення про мусульманина як про терориста не в останню чергу сформовано російською пропагандою крізь призму чеченської війни.
Ігор Семиволос: “До певної міри цей образ для пересічного громадянина пов’язується з тими образами, які сформувалися ще з часів Радянського Союзу. Образи утворилися завдяки російській або західній пропаганді”.
Крім цього, на думку Ігоря Семиволоса, в українському суспільстві простежується тенденція до ідентифікації мусульман із представниками певного етносу. Це, з політичних мотивів, може бути використано для роздмухування міжнаціональної ворожнечі.
Ігор Семиволос продовжує: “Для пересічного громадянина, який майже нічого не знає про життя мусульманської громади в Україні, скоріш за всього він мусульман уособлює, наприклад, із арабами. Я можу сказати, що ставлення до представників ісламу більш негативне, ніж позитивне. Тут є певна упередженість, небезпека, яку відчуває пересічний українець, коли мова заходить про іслам”.
На думку президента Української асоціації релігієзнавців Анатолія Колодного, часто ісламську карту розігрує в Криму російськомовна преса, яка аж ніяк не зацікавлена в тому, щоб мусульманська релігія стала чинником національної консолідації для кримських татар.
Олекса Боярко:
Минулого четверга Верховна Рада України ухвалила постанову за результатами парламентського Дня уряду, де, серед іншого, була заслухана інформація про державну політику в царині охорони культурної спадщини. Про перипетії парламентських баталій – Тарас Марусик.
Тарас Марусик:
Ухваленню постанови в четвер передували парламентські слухання, якщо можна назвати півгодинний розгляд цього питання в самому кінці денного засідання перед великою перервою. Цікаво, що співдоповідачеві від уряду, міністрові культури та мистецтв Юрієві Богуцькому надали для виступу 10 хвилин, а голові комітету Верховної Ради з питань культури та духовності Лесеві Танюкові – 5 хвилин, про що він не забув згадати у своєму виступі.
Говорить Лесь Танюк: “П’ять хвилин, які відведені на таке питання, – це, звичайно, насмішка над проблемою вирішення культурної спадщини. За результатами всієї роботи нашого комітету, пов’язаною з охороною об’єктів культурної спадщини, виїзних засідань, зробити можна лише один висновок – про незадовільний стан державної політики у цій сфері”.
У зверненні, про яке згадав Лесь Танюк, серед іншого, сказано: “Однією з основних проблем галузі є відсутність до цього часу системи спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини. Державну службу охорони культурної спадщини створено лише на папері… Я не знаю такої країни, де б нерухома частина культурної спадщини перебувала в управлінні двох урядових структур”. Мається на увазі, що за пам’ятки відповідають Мінкультури та Держбуд.
У своєму виступі Юрій Богуцький спочатку зупинився на позитивних моментах, які звелися в основному до прийняття закону “Про охорону культурної спадщини”. Порушення ж чинного законодавства зумовлені передовсім, на думку міністра, “недосконалою нормативною документацією щодо визначення зон охорони пам’яток”.
Але ж нормативні документи мали бути прийняті виконавчою владою протягом шести місяців після ухвалення закону. А пройшло вже два з половиною роки з того часу.
Говорячи про Національний заповідник “Хортиця”, міністр не міг не згадати про очевидні і від цього не менш кричущі факти: “На території заповідника розташовано сьогодні 35 суб’єктів землекористування, яким належить 44 об’єкти. Серед них 7 санаторіїв, 2 готелі, 2 навчальні заходи, цвинтарі. Це суттєво ускладнює роботу цього заповідника”, – зазначив Юрій Богуцький.
А тим часом (знову цитую звернення Леся Танюка до депутатів) “На території заповідника діє збиткове сільськогосподарське підприємство, яке належить Мінкультури. На запитання, чому ж його тримають на острові, чіткої відповіді не знайшлося”.
У первісному варіанті постанови Верховної Ради було записано пункт про визнання діяльності уряду у здійсненні державної політики щодо виконання закону України “Про охорону культурної спадщини” незадовільною. Але, очевидно, до четверга з депутатами попрацювали, і в остаточному варіанті слово “незадовільна” була замінено словом “недостатня”. За це рішення проголосували 341 депутат.
Олекса Боярко:
18 вересня виповнюється 339 років від загибелі наказного гетьмана Лівобережної України Якима Сомка. Слово – ведучому рубрики “Сторінки національної історії” Віталієві Пономарьову.
Віталій Пономарьов:
До початку козацької революції Яким Сомко був просто заможним переяславським міщанином, чия сестра Ганна взяла шлюб із чигиринським сотником Богданом Хмельницьким. А вже 1658 року Сомко став наказним переяславським полковником. Невдовзі він разом зі своїм свояком, ніжинським полковником Василем Золотаренком допоміг московській армії захопити Лівобережжя.
У жовтні 1660 року на козацькій раді в Переяславі Сомко вдруге присягнув на вірність московському цареві і був обраний наказним гетьманом Лівобережної України. Навесні 1662 року старшинська Рада в Козельці обрала Сомка гетьманом усієї України.
Золотаренко, який теж домагався булави, написав на нього донос цареві як на зрадника. Сомко теж відправив до Москви подібний донос на Золотаренка, однак цар так і не затвердив обрання Сомка гетьманом.
Улітку гетьман Правобережної України Юрась Хмельниченко переправився через Дніпро та осадив свого дядька Сомка в Переяславі. Московські частини допомогли Сомкові відтиснути Хмельниченка до Дніпра і розгромити його напроти Канева. Сам Юрась устиг утекти до Чигирина, пославши по допомогу за кримськими татарами, проте їх по дорозі зупинили запорожці.
Наприкінці червня 1663 року 40 тисяч козаків зібралися в полі біля Ніжина на Чорну раду, а саме місто оточила московська армія князя Великоґаґіна. Через 3 дні суперечок гетьманом був обраний прихильник козацької голоти Іван Брюховецький. Натовп одразу кинувся громити маєтки старшини, і, за словами літописця, «козаки значні яко могучи ховалися, хто де міг, жупани кармазинові на сермяги міняли».
Під приводом захисту життя суперників Брюховецького Сомка та Золотаренка Великоґаґін ув’язнив їх у Ніжинському замку. А 18 вересня за доносом Брюховецького Яким Сомко, Василь Золотаренко та ще кілька полковників були страчені у Борзні на Сіверщині як зрадники царя.
Олекса Боярко:
Традиції навчання кобзарів – тема “Етнографічного нарису” Олени Боряк.
Олена Боряк:
В українській традиції кобзарське учнівство було жорстко обумовленим. Обмеження були численні, і їх жорстко дотримувалися. Великою мірою це пояснювалося тим, що кобзарство було інститутом матеріального забезпечення, а не засобом артистичного виразу. Бути співцем – означало бути злидарем, подорожувати селами та співати заради милостині.
Проте співак не був жебраком (який звичайно просив платню саме через своє каліцтво). Стати професійним виконавцем могла лише сліпа людина, і єдиним шляхом до цього було пройти формальне навчання, яке закінчувалося ініціальним обрядом, після якого дозволявся вступ до кобзарського цеху. Учнівство розподілялося на стадії, котрі визначалися такими термінами, як "книга" чи "наука". "Наука" тривала, в залежності від здібностей учня (їх ще називали "челяддю" або "підмайстрами") протягом шести років.
Спершу набувалися навички життя сліпого. Це були вкрай практичні інструкції: як самому поводитися в щоденному житті, а також специфічно-кобзарські тренування – такі, як вміння подорожувати без провідника, як просити подаяння, як висловлювати вдячність. Коли освоєння цього етапу було позаду, учень починав "просити", щоб сплатити кошти за навчання. Зароблені гроші поверталися майстрові. Їжу та одяг він отримував від свого вчителя, на додачу до навчання.
Надалі крок за кроком починалося оволодіння знаннями власне кобзарського мистецтва. Першим кроком була жебранка. По тому учень вивчав слова репертуару співців: релігійні, історичні й сатиричні пісні, епос. Ïхні слова при тому промовлялися, а не співалися. І лише коли учень набував уміння повторити належну кількість пісень, його навчали одночасно музиці, співу й грі на музичному інструменті.
Є декілька свідчень, що майстри навчали своїх учнів, прив’язуючи їхні пальці до своїх власних. "Наука" закінчувалося оволодінням мовою співців. Лише потому колишній учень знову проходив через обряд ініціації – "визволку" або "одклінщину" зі складними ритуальними діями й отримував звання майстра. Відтепер він міг розпочати самостійно працювати, залишаючи собі все, що було зароблено, а також отримував право навчати інших.
Олекса Боярко:
Уже одинадцять років поспіль у другу суботу вересня на Полтавщині вшановують пам’ять жертв голодомору 1932-33 років. Перед мікрофоном Людмила Кучеренко.
Людмила Кучеренко:
Я не ходжу на могилу свого діда по матері Федора Горобця, тому що… її просто немає. У 1933-му, коли лютував голод, його, завідувача колгоспної конеферми, звинуватили у змові з підлітком-підлеглим, який украв торбинку зерна для своєї родини. Спочатку мого діда катували в сільраді, потім у районному ГПУ. Більше у Великий Бакай Решетилівського району Полтавської області Федір Горобець не повернувся. Про те, де він похований разом із іншими безвинними селянами, мовчать навіть архіви.
Про мільйони тих, хто помер страшною голодною смертю у 1932-33 роках, нинішнім поколінням нагадує величний дзвін на Кургані скорботи біля монастиря поблизу Лубен. Цей меморіал жертвам голодомору недарма споруджено на Полтавщині – адже наша область найбільше постраждала від цього злочину більшовиків.
Цього разу на панахиду і мітинг-реквієм невинно убієнним радянською владою прибули голова асоціації дослідників голодоморів в Україні народний депутат Левко Лук’яненко, народний депутат Григорій Омельченко. Левко Лук’яненко у своєму виступі наголосив на незаперечних доказах штучного походження голоду в Україні.
Тільки у 1932 році з України було вивезено 7 мільйонів тонн хліба при загальному врожаї в 12,8 мільйона тонн. Другий терор голодом (перший був у 1921-23 роках) тривав 22 місяці. Під час голодомору, за даними дослідників, вимерло 8-10 мільйонів українців.
Народний депутат, заступник УРП “Собор” Григорій Омельченко наголосив на тому, що десятиліття незалежної України, протягом якої при владі Кучма, можна назвати четвертим голодомором. За його словами, за цей час населення України без війни і стихійного лиха зменшилося майже на 4 мільйони громадян.
Цьогорічне вшанування пам’яті жертв голодомору мало ту особливість, що лубенська влада повністю проігнорувала цей захід.
Можновладці, до яких зверталися ініціатори вшанування з проханням організувати перевезення людей із Лубен до Кургану Скорботи, відмовили їм у цьому.
Олекса Боярко:
У вересні цього року виповнюється двісті років від переселення болгар в Україну і сто сорок років – від переселення бесарабських болгар у Таврію. Про заходи, присвячені цим річницям, розповідає Богдана Костюк.
Богдана Костюк:
Основні заходи – наукові конференції, знайомство з пам’ятками історії болгарського походження, мистецькі заходи за участю болгарських громад – відбувалися на Одещині і в Запорізькій області. На ці акції прибула представницька делегація з Болгарії на чолі з депутатом Народних Зборів, головою парламентського комітету “Болгарія – Україна” Сільвією Нейчевою.
Як повідомила в інтерв’ю для Радіо Свобода Сільвія Нейчева, “нам пощастило побачити пам’ятні для всіх болгар місця – Болград, Одесу, Ізмаїл, Запоріжжя, Бердянськ і Приморськ, де наші предки знайшли притулок від турецьких поневолювачів і доклали зусиль для розвитку цих місць”. За словами пані Нейчевої, підтримка українською владою болгарського етносу є найяскравішим доказом того, що історичні зв’язки між двома державами, започатковані за доби Київської Русі і Болгарського Царства, мають гарні перспективи на майбутнє.
Олекса Боярко:
Яким чином трагедія 11 вересня минулого року позначилася на релігійній ситуації? Чи наявні антиісламські настрої в українському суспільстві? Проблему досліджує Надія Шерстюк.
Надія Шерстюк:
На думку експертів, події 11 вересня в Америці навряд чи істотно вплинули на ставлення пересічних українців до представників мусульманської релігії. Провідний науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України Людмила Филипович стверджує, що українське суспільство не встигло виробити чітких антиісламських настроїв. По-перше, мусульманська релігія в Україні не дуже поширена (за винятком Криму), і пересічний український громадянин мало що знає про магометанство. По-друге, українське суспільство у переважній більшості є досить апатичним, щоб цікавитися релігійною проблематикою взагалі та ісламським питанням зокрема.
Говорить Людмила Филипович: “Я думаю, що антимусульманських настроїв українське суспільство не зуміло ще витворити, оскільки воно, складається враження, інфантильне. Це пов’язано ще з тим, що мусульманська громада в Україні нечисленна”.
Такої ж думки дотримується президент Української асоціації релігієзнавців Анатолій Колодний, котрий уважає, що відсутність виразних антимусульманських настроїв в українському соціумі зумовлене релігійною терпимістю переважної більшості українців: “Нашому народові ніколи не була притаманна ненависть до мусульман – хіба що в ті часи, коли ми мали набіги татар із півдня. Зараз, скільки я не спілкуюся з представниками різних конфесій, я не помічав антиісламських настроїв”, – зазначив Анатолій Колодний.
Разом із тим, на думку Людмили Филипович, у свідомості пересічного українця вже вкорінився негативний образ мусульманина: “Я з цим постійно стикаюся, оскільки викладаю релігієзнавство у вузах. Як тільки я називаю тему “іслам”, реакція аудиторії абсолютно однозначна, і мені доводиться пояснювати студентам, що мусульманство – це не лише ваххабізм, і це не стільки ваххабізм”.
Керівник Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос уважає, що стереотипне уявлення про мусульманина як про терориста не в останню чергу сформовано російською пропагандою крізь призму чеченської війни.
Ігор Семиволос: “До певної міри цей образ для пересічного громадянина пов’язується з тими образами, які сформувалися ще з часів Радянського Союзу. Образи утворилися завдяки російській або західній пропаганді”.
Крім цього, на думку Ігоря Семиволоса, в українському суспільстві простежується тенденція до ідентифікації мусульман із представниками певного етносу. Це, з політичних мотивів, може бути використано для роздмухування міжнаціональної ворожнечі.
Ігор Семиволос продовжує: “Для пересічного громадянина, який майже нічого не знає про життя мусульманської громади в Україні, скоріш за всього він мусульман уособлює, наприклад, із арабами. Я можу сказати, що ставлення до представників ісламу більш негативне, ніж позитивне. Тут є певна упередженість, небезпека, яку відчуває пересічний українець, коли мова заходить про іслам”.
На думку президента Української асоціації релігієзнавців Анатолія Колодного, часто ісламську карту розігрує в Криму російськомовна преса, яка аж ніяк не зацікавлена в тому, щоб мусульманська релігія стала чинником національної консолідації для кримських татар.
Олекса Боярко:
Минулого четверга Верховна Рада України ухвалила постанову за результатами парламентського Дня уряду, де, серед іншого, була заслухана інформація про державну політику в царині охорони культурної спадщини. Про перипетії парламентських баталій – Тарас Марусик.
Тарас Марусик:
Ухваленню постанови в четвер передували парламентські слухання, якщо можна назвати півгодинний розгляд цього питання в самому кінці денного засідання перед великою перервою. Цікаво, що співдоповідачеві від уряду, міністрові культури та мистецтв Юрієві Богуцькому надали для виступу 10 хвилин, а голові комітету Верховної Ради з питань культури та духовності Лесеві Танюкові – 5 хвилин, про що він не забув згадати у своєму виступі.
Говорить Лесь Танюк: “П’ять хвилин, які відведені на таке питання, – це, звичайно, насмішка над проблемою вирішення культурної спадщини. За результатами всієї роботи нашого комітету, пов’язаною з охороною об’єктів культурної спадщини, виїзних засідань, зробити можна лише один висновок – про незадовільний стан державної політики у цій сфері”.
У зверненні, про яке згадав Лесь Танюк, серед іншого, сказано: “Однією з основних проблем галузі є відсутність до цього часу системи спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини. Державну службу охорони культурної спадщини створено лише на папері… Я не знаю такої країни, де б нерухома частина культурної спадщини перебувала в управлінні двох урядових структур”. Мається на увазі, що за пам’ятки відповідають Мінкультури та Держбуд.
У своєму виступі Юрій Богуцький спочатку зупинився на позитивних моментах, які звелися в основному до прийняття закону “Про охорону культурної спадщини”. Порушення ж чинного законодавства зумовлені передовсім, на думку міністра, “недосконалою нормативною документацією щодо визначення зон охорони пам’яток”.
Але ж нормативні документи мали бути прийняті виконавчою владою протягом шести місяців після ухвалення закону. А пройшло вже два з половиною роки з того часу.
Говорячи про Національний заповідник “Хортиця”, міністр не міг не згадати про очевидні і від цього не менш кричущі факти: “На території заповідника розташовано сьогодні 35 суб’єктів землекористування, яким належить 44 об’єкти. Серед них 7 санаторіїв, 2 готелі, 2 навчальні заходи, цвинтарі. Це суттєво ускладнює роботу цього заповідника”, – зазначив Юрій Богуцький.
А тим часом (знову цитую звернення Леся Танюка до депутатів) “На території заповідника діє збиткове сільськогосподарське підприємство, яке належить Мінкультури. На запитання, чому ж його тримають на острові, чіткої відповіді не знайшлося”.
У первісному варіанті постанови Верховної Ради було записано пункт про визнання діяльності уряду у здійсненні державної політики щодо виконання закону України “Про охорону культурної спадщини” незадовільною. Але, очевидно, до четверга з депутатами попрацювали, і в остаточному варіанті слово “незадовільна” була замінено словом “недостатня”. За це рішення проголосували 341 депутат.
Олекса Боярко:
18 вересня виповнюється 339 років від загибелі наказного гетьмана Лівобережної України Якима Сомка. Слово – ведучому рубрики “Сторінки національної історії” Віталієві Пономарьову.
Віталій Пономарьов:
До початку козацької революції Яким Сомко був просто заможним переяславським міщанином, чия сестра Ганна взяла шлюб із чигиринським сотником Богданом Хмельницьким. А вже 1658 року Сомко став наказним переяславським полковником. Невдовзі він разом зі своїм свояком, ніжинським полковником Василем Золотаренком допоміг московській армії захопити Лівобережжя.
У жовтні 1660 року на козацькій раді в Переяславі Сомко вдруге присягнув на вірність московському цареві і був обраний наказним гетьманом Лівобережної України. Навесні 1662 року старшинська Рада в Козельці обрала Сомка гетьманом усієї України.
Золотаренко, який теж домагався булави, написав на нього донос цареві як на зрадника. Сомко теж відправив до Москви подібний донос на Золотаренка, однак цар так і не затвердив обрання Сомка гетьманом.
Улітку гетьман Правобережної України Юрась Хмельниченко переправився через Дніпро та осадив свого дядька Сомка в Переяславі. Московські частини допомогли Сомкові відтиснути Хмельниченка до Дніпра і розгромити його напроти Канева. Сам Юрась устиг утекти до Чигирина, пославши по допомогу за кримськими татарами, проте їх по дорозі зупинили запорожці.
Наприкінці червня 1663 року 40 тисяч козаків зібралися в полі біля Ніжина на Чорну раду, а саме місто оточила московська армія князя Великоґаґіна. Через 3 дні суперечок гетьманом був обраний прихильник козацької голоти Іван Брюховецький. Натовп одразу кинувся громити маєтки старшини, і, за словами літописця, «козаки значні яко могучи ховалися, хто де міг, жупани кармазинові на сермяги міняли».
Під приводом захисту життя суперників Брюховецького Сомка та Золотаренка Великоґаґін ув’язнив їх у Ніжинському замку. А 18 вересня за доносом Брюховецького Яким Сомко, Василь Золотаренко та ще кілька полковників були страчені у Борзні на Сіверщині як зрадники царя.
Олекса Боярко:
Традиції навчання кобзарів – тема “Етнографічного нарису” Олени Боряк.
Олена Боряк:
В українській традиції кобзарське учнівство було жорстко обумовленим. Обмеження були численні, і їх жорстко дотримувалися. Великою мірою це пояснювалося тим, що кобзарство було інститутом матеріального забезпечення, а не засобом артистичного виразу. Бути співцем – означало бути злидарем, подорожувати селами та співати заради милостині.
Проте співак не був жебраком (який звичайно просив платню саме через своє каліцтво). Стати професійним виконавцем могла лише сліпа людина, і єдиним шляхом до цього було пройти формальне навчання, яке закінчувалося ініціальним обрядом, після якого дозволявся вступ до кобзарського цеху. Учнівство розподілялося на стадії, котрі визначалися такими термінами, як "книга" чи "наука". "Наука" тривала, в залежності від здібностей учня (їх ще називали "челяддю" або "підмайстрами") протягом шести років.
Спершу набувалися навички життя сліпого. Це були вкрай практичні інструкції: як самому поводитися в щоденному житті, а також специфічно-кобзарські тренування – такі, як вміння подорожувати без провідника, як просити подаяння, як висловлювати вдячність. Коли освоєння цього етапу було позаду, учень починав "просити", щоб сплатити кошти за навчання. Зароблені гроші поверталися майстрові. Їжу та одяг він отримував від свого вчителя, на додачу до навчання.
Надалі крок за кроком починалося оволодіння знаннями власне кобзарського мистецтва. Першим кроком була жебранка. По тому учень вивчав слова репертуару співців: релігійні, історичні й сатиричні пісні, епос. Ïхні слова при тому промовлялися, а не співалися. І лише коли учень набував уміння повторити належну кількість пісень, його навчали одночасно музиці, співу й грі на музичному інструменті.
Є декілька свідчень, що майстри навчали своїх учнів, прив’язуючи їхні пальці до своїх власних. "Наука" закінчувалося оволодінням мовою співців. Лише потому колишній учень знову проходив через обряд ініціації – "визволку" або "одклінщину" зі складними ритуальними діями й отримував звання майстра. Відтепер він міг розпочати самостійно працювати, залишаючи собі все, що було зароблено, а також отримував право навчати інших.
