Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 18:19

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Українська Бойківщина”, “Родослав” на Прикарпатті”, “Порфирій Мартинович – кобзар і етнограф”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Українська Бойківщина”, “Родослав” на Прикарпатті”, “Порфирій Мартинович – кобзар і етнограф”

Прага-Київ, 25 вересня, 2002 –

Олекса Боярко:

В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський. Сьогодні у випуску: “Українська Бойківщина”, “Родослав” на Прикарпатті”, “Порфирій Мартинович – кобзар і етнограф”.

Науково-культурологічне товариство “Бойківщина” у вересні відзначає 75-річчя з часу створення і 10-річчя з часу свого відновлення. До ювілеїв побачило світ цікаве видання – перший том наукового збірника “Бойківщина”. З членом редколегії “Бойківщини”, музикознавцем з Дрогобича Володимиром Грабовським розмовляє Тарас Марусик.

Тарас Марусик: Бойки належать до одного з трьох субетносів, які здавна заселяють Карпати. А коли вони оформили себе організаційно?

Володимир Грабовський: Це сталося в Самборі, 75 років тому, коли протягом 1927 року група самборських інтелігентів задумалися над своєю історією і почали активно творити музей, а разом з ним і товариство Бойківщини. Разом працівники музею і товариство стали випускати літопис “Бойківщина”, який не втратив і сьогодні своєї наукової вартості.

Товариство проіснувало, як більшість освітніх товариств, до 1939 року, коли прийшли “визволителі” і все заборонили, що не в’язалося з їхнею ідеологією.

Тарас Марусик: Коли товариство було відновлено?

Володимир Грабовський: Воно було відновлено у своєрідний спосіб. Частина людей, які змушені були тікати за кордон, відновили товариство “Бойківщина” у 1960-х роках у США. Там воно почалося активно творитися науковцями, був не тільки відновлений літопис “Бойківщина”, але і наукові видання “Бойківщина” - багатосторінкова етнографічна збірка, а також “Літературна Бойківщина”.

Тарас Марусик: А хто був біля джерел відновлення товариства в незалежній Україні?

Володимир Грабовський: У незалежній Україні сталося так, що акцент був перенесений дещо на Дрогобичину, але в Самборі також був відновлений осередок. Стало зрозуміло, що треба робити новий тип науково-культурологічного товариства, і це сталося в Дрогобичі.

Тоді в 1992 році (це 10 років, і це друга дата, яку ми відзначаємо) це товариство було відновлено з залученням осередків в Самборі, на Івано-Франківщині, Закарпатті, Мукачеві, навіть в Ужгороді в нас є представництво.

Тарас Марусик: Ви згадали про дві дати: 75-річчя та 10-річчя товариства. Коли точно будуть відзначатися ці дві дати?

Володимир Грабовський: Відзначення вже фактично іде. До цієї дати випущений науковий збірник, том перший, дуже розлоге видання. І 28-29 вересня цього року буде проведена конференція в кількох містах: Самборі, Дрогобичі, і в завершиться в Трускавці. За підтримки, до речі, голів міст.

Якщо продовжити тему, бойки завжди були за єднання карпатських субетносів, і щоб це стало прикладом для інших субетносів країни. І ось минулого року створено товариство “Богулем” – бойки, гуцули, лемки. Плодом цього товариства є фестиваль “Родослав”.

Олекса Боярко:

Упродовж вихідних в Івано-Франківську відбувся другий міжнародний фольклорний фестиваль “Родослав”. Розповідає Іван Костюк.

Іван Костюк:

Участь у Другому міжнародному фольклорному фестивалі “Родослав” узяли понад 40 аматорських колективів практично з усіх областей держави та 9 художніх фольклорних колективів із 6-ти країн світу. На фестивалі представили свої композиції колективи з Польщі, Румунії, Португалії, Хорватії, Білорусі та Молдови. Фестиваль відкрився парадом учасників та виставкою майстрів декоративно-прикладного мистецтва. На жаль, доводиться констатувати, що цьогорічний Другий фестиваль “Родослав” був значно нижчого рівня, аніж попередній. У ньому не взяли участь національних меншин області. Регіони України були переважно представлені дитячими колективами, які штучно намагаються зробити фольклорними.

Виступи окремих колективів з Полтавської та Хмельницької областей лише підтверджували загальне правило. Основні сили Івано-Франківської області концентруються для проведення чергового фестивалю гуцулів, на якому почесним гостем вкотре повинен стати президент Леонід Кучма. Проведення фестивалю через вшанування пам”яті жертв авіакатастрофи на Скнилівському літовищі перенесено на кінець вересня. Учасниками “Родославу” у районах області було доручено провести культурно-мистецьку програму “Храм української родини”. Мистецтвознавці не безпідставно стверджують, що, очевидно, Другий фестиваль, можливо, стане останнім, оскільки естетичний рівень виступів основної кількості колективів дуже невисокий. Виступи учасників “Родославу”, незважаючи на зливу, відбувалися на численних майданчиках міста Івано-Франківська і завершилися гала-концертом.

Олекса Боярко:

На черзі – рубрика “Проблема”. Українці традиційно не вміють утримати перемогу, яка вже у них у руках. До такого висновку дійшов письменник Олександр Ірванець. Можна з ним погоджуватися чи ні, але варто послухати його міркування.

Олександр Ірванець:

В Олександра Бригинця, який зараз відомий своїм керівництвом агенцією “Територія А”, проте років п’ятнадцять тому був доволі знаним поетом, є вірш-верлібр, присвячений гравцям київського футбольного клубу “Динамо”. Там говориться про перемоги, від яких захлинається місто, про поразки, які надовго повергають маси в стан морального незадоволення. Та найбільше люблю я, – пише автор, звертаючись до футболістів – ваші безбарвні нічиї.

Згадались ці рядки за асоціацією – ні, не з футболом, про нього пізніше – а з поруйнуванням наметового містечка в центрі Києва у вівторок 17 вересня. Це не було перемогою влади, і перемогою опозиції це теж було назвати важко. Безбарвна нічия – ліпшої характеристики й не придумаєш.

Нічия – це не поразка, але й не перемога, це саме отой феномен налитої до половини склянки, яку один назве напівповною, а інший – напівпорожньою. Нічия – це балансування на линві, між “за” і “проти”, що вже одинадцятий рік поспіль успішно робить великий народ у центрі Європи, час від часу, щоправда, похитуючись то в один, то в інший бік.

А повертаючись до улюбленої гри мільйонів, слід одразу ж пригадати, що київське “Динамо”, зі згадки про яке починались ці роздуми, розпочало цьогорічну Лігу Чемпіонів доволі успішно: пройшовши два відбіркові тури, закріпилось у груповому турнірі, переконливо перегравши (щоправда, на власному полі) англійський “Newcastle”. Прикрим елементом у цій радісній звістці є те, що голи в динамівців забили Максим Шацьких – росіянин з громадянством Узбекистану та білорус Александр Хацкевич. І взагалі, гравців-українців у складі київського клубу було чи то двоє, чи троє. Серби, румуни, болгари, марокканці й нігерійці надійно закріпились у складі столичного клубу – і в цьому немає нічого поганого, доки українські гравці успішно захищають кольори італійських, німецьких, англійських та бельгійських команд.

Та коли на поле виходить збірна України, ситуація виглядає трохи інакше, як було це, наприклад, кілька тижнів тому в матчі з командою Вірменії в рамках відбіркового турніру чемпіонату Європи 2004 року. Виграючи 2:0 після першого тайму, українські футболісти залишили поле за нічийного рахунку – 2:2. І це досить показово.

Невміння втримати вже здобуту перемогу, невміння сконцентровано дограти до кінця – скільки разів ми вже стикалися з цим в українській історії? Не будемо навіть згадувати зараз часи Мазепи або Петлюри (бо тоді перемога не виглядала остаточною, та й не могла виглядати), зазирнімо у ближчі, вже на нашій пам’яті, часи: референдум 1991-го року чи цьогорічні парламентські вибори. Перемогу було здобуто. І її було невдовзі втрачено безкінечними ваганнями, хитаннями, балансуваннями на линві між “за” і “проти”. Й усупереч народній хвилі 1991-го сьогодні Харківська, Луганська, Донецька чи які там ще обласні ради узаконюють на своїх територіях російську мову в статусі державної, і всупереч переконливій перемозі “Нашої України” на виборах спікер Верховної Ради України репрезентує зовсім іншу політичну силу.

Згортання наметів на Банковій та Інститутській вулицях столиці – це знов чергова нічия. Безбарвна нічия. Продовження балансування на линві, яку все більша частина громадян моєї держави називає по-своєму, “канатом”.

Олекса Боярко:

28 вересня виповнюється 177 років від дня смерті українського композитора Дмитра Бортнянського. Слово – ведучому рубрики “Сторінки національної історії” Віталію Пономарьову.

Віталій Пономарьов:

Дмитро Бортнянський народився 1751 року у Глухові, навчався у місцевій музичній школі та у Києво-Могилянській академії, згодом – у Петербурзькій придворній капелі. Він рано почав виступати у концертах і писати власні музичні твори, а вісімнадцяти років виїхав на десятилітнє навчання до Італії під керівництвом композитора Галюппі. В останні роки перебування там Бортнянський створив свої перші опери «Креонт», «Алкід» і «Квінт Фабій», поставлені в театрах Сан-Бенедетто, Венеції та Модени. В Італії композитор написав і свої перші хорові твори, низку інструментальних та вокальних композицій.

1779 року Бортнянський повернувся до Петербурґа і невдовзі став капельмейстером придворної капели майбутнього імператора Павла Першого. У Гатчині та Павловську він створив опери «Сокіл» (за однією з новел Джованні Бокаччо) та «Син-суперник», пасторальну комедію «Свято сеньйора», балет, кілька духовних концертів і симфонію. Останні 29 років свого життя композитор працював директором придворної співочої капели у Петербурзі.

Бортнянський є автором чотирьохсот музичних творів, з них понад ста творів хорової духовної музики, шести опер, музичних п’єс, романсів, пісень. Лібрето опер, створених ним в Італії, написані італійською мовою, у Павловську і Гатчині – французькою, тексти духовних хорів – церковнослов’янською, а кілька пісень композитор написав на слова Гаврили Державіна та Олександра Радіщева. Музика Бортнянського поєднує мотиви української народної пісенності з елементами західноєвропейського бароко та класицизму, а його хорові твори засновані на традиціях Київського лаврського розспіву і відлунюють інтонаціями кантів Києво-Могилянської академії.

Дмитро Бортнянський помер у Петербурзі 28 вересня 1825 року. Про значення його творчості для української музики найкраще сказав композитор Олександр Кошиць: «Всі ми під Бортнянським ходимо, а Бортнянський є, слава Богу, витвір української стихії».

Олекса Боярко:

Доля Порфирія Мартиновича - маляра-етнографа, фольклориста і кобзаря – тема “Етнографічного нарису” Олени Боряк.

Олена Боряк:

Порфирій Мартинович – маляр-етнограф, фольклорист і кобзар. Широкому загалові він більше відомий як майстер портрету побутових сцен і перший ілюстратор "Енеїди" І. Котляревського. Знані також його ілюстрації до Шевченкової "Катерини"і "Гайдамаків". Проте ним вписана і яскрава, хоча до сьогодні не повністю розшифрована сторінка до українського думознавства.

В особі Мартиновича все викликає подив і захоплення. Він народився в с. Стрюківці. Як згадував Порфирій, через похрество кобзаря Гаврила Вовка до батьківської хати сходилися сліпі співці "з усієї України". Незабаром він став учнем кобзаря Федоренка, успішно пройшов належне навчання і склав своєрідний іспит, тобто пройшов обряд "визвілки".

Проте природний хист до малярства взяв гору – і він вступив на навчання до Петербурзької Академії мистецтв. Під час літніх вакацій він повертався в рідні місця – щоби малювати. Проте біда прийшла несподівано – внаслідок нервового захворювання продовження навчання стало неможливим. Двадцятисемирічний Мартинович повернувся додому до Костянтинограду. Для нього почався новий відлік часу. Рятувала "робота над творчістю народного духу".

Його глибоко усвідомленим покликанням стала фольклористика, а саме – записування "давніх народних переказів". Визначальною для П.Мартиновича виявилася його зустріч із кобзарем Іваном Кравченко-Крюковським з м. Лохвиці на Полтавщині. Відтоді записування кобзарського репертуару стало справою всього його життя. Це був особливий досвід – адже в особі П. Мартиновича поєднувався професійний знавець та виконавець дум і записувач текстів. Нагадаю, що серед кобзарів він мав статус панотця, і попередня обізнаність з текстами полегшувала його завдання. В останні десятиліття життя чи не основною для нього стала мета складання сакральних кобзарсько-лірницьких , так званих Устиянських, Сліпецьких Книг – усного репертуарного збірника, повний зміст яких був відомий лише вузькому колу. Ці тексти знали напам’ять лише панотці цехмайстери і великі майстри, які тримали їх у суворій таємниці. Кожна з дванадцяти книг мала строго визначений зміст. Скорочувати, змінювати чи доповнювати його суворо заборонялося.

Рукописні записи цього, за словами Катерини Грушевської, "найкращого знавця нашого кобзарства" , що зберігаються в архівосховищах, ще чекають на своїх дослідників.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG