Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 02:00

Споконвіку було слово: Міжконфесійний діалог – шлях до єдності церков. Мова й культура. Іван Мазепа й храм Святої Софії у Києві


Споконвіку було слово: Міжконфесійний діалог – шлях до єдності церков. Мова й культура. Іван Мазепа й храм Святої Софії у Києві

Прага, 28 вересня 2002 – Важким і тернистим є шлях до єдності церков. У цьому пересвідчуються, зокрема, українські християни, будучи віч-на-віч конфронтовані з реаліями православного роз’єднання й ворожнечі. Проте міжконфесійний діалог остаточно не заглух, бо великою є відповідальність перед Богом тих, яким довірено керувати церквами.

Одним із піонерів екуменічного діалогу слід уважати Мелхітську греко-католицьку церкву, ієрархія якої ще наприкінці сорокових років минулого століття гаряче заохочувала тодішнього Папу Римського Пія ХІІ до зустрічі зі Вселенським патріархом як рівний із рівним. Як відомо, це прагнення здійснилося щойно 1964 року в Єрусалимі, коли вперше зустрілися Папа Павло VІ та Вселенський патріарх Афінагор.

Це саме мелхіти домагалися принципу колегіальності в Католицькій церкві та просили Папу про створення в Римі постійного органу для контактів із некатоликами, що згодом здійснилося утворенням у Ватикані Секретаріату у справах єдності християн.

На цьому тижні патріарх Мелхітської греко-католицької церкви Григорій ІІІ вперше прибув до України. Він відвідав Львів, святі місця на Тернопільщині та Івано-Франківщині.

Під час зустрічі блаженнійшого патріарха з єпископами Української греко-католицької церкви було домовлено про створення спільної комісії, яка би працювала для єдності церков, зокрема, допомагаючи Апостольській столиці краще зрозуміти православні конфесії.

Детальніше про перебування Мелхітського патріарха Григорія ІІІ в Україні, а також про Мелхітську греко-католицьку церкву розповідає Галина Терещук.

Галина Терещук:

Мелхітська є найдавнішою християнською церквою. Її вважають спадкоємницею древньої християнської спільноти Антіохії. Назва «мелхіти» походить від семітського «мелх», що значить цар. У 325 році на Першому вселенському соборі у Нікеї Антіохійська митрополія була піднесена до гідності патріархату, як і Римська, Олександрійська та Єрусалимська. Після приходу арабів Мелхітська церква залишилася вірною візантійському імператорові й зазнала впливу візантійської духовної культури. Упродовж століть у цій церкві відбувалися зміни власної сирійської літургії й перехід із арамейської мови на грецьку та на літургійні форми Візантійської церкви. Цей процес завершився на початку ХVІІІ століття, а саме з 1724 року мелхіти перебувають у єдності з Римом.

Нині Мелхітська греко-католицька церква налічує 2 мільйони вірних візантійського обряду і є другою за чисельністю після Української греко-католицької церкви. Вона має 18 єпархій на Близькому Сході, 6 у США та Австралії. Патріарші резиденції розташовані в Каїрі, Дамаску та Єрусалимі. Богослужіння ведуться арабською та грецькою мовами.

Між літургіями Української та Мелхітської греко-католицьких церков немає суттєвих відмінностей, хіба що кожна має свої особливості, пов’язані радше з народними традиціями та обрядами. Адже Мелхітська греко-католицька церква присутня від Індії аж до Північної Африки та Америки і має надзвичайно великий вплив у світі, у тому числі на процес формування східної церковної ідентичності у лоні католицької церкви. Адже з-поміж усіх східних католицьких церков Мелхітська має добрі стосунки з православними вірними Антіохійської церкви.

Під час зустрічі зі студентами Українського католицького університету патріарх Григорій ІІІ згадав про співпрацю свого попередника патріарха Максима V з патріархом УГКЦ Йосипом Сліпим. Вони разом у Римі відстоювали гідність східних католицьких церков. До речі, константинопольський патріарх Атенагор назвав патріарха Максима V голосом православ’я на ІІ Ватиканському соборі. Григорій ІІІ є новим патріархом Мелхітської греко-католицької церкви, однак він пишається тим, що продовжує місію своїх попередників – працює для єдності церкви.

На зустрічі з молоддю, а також у привітальному слові з нагоди свого прибуття в Україну високий духовний гість зазначив, що співпраця обох східних церков повинна бути спрямована для служіння єдності християнства. А те, що на сході й заході українських та мелхітських греко-католиків називають уніатами, з одного боку є терпінням, а з іншого – «гордістю, що ми об’єднані з церквою Риму». Однак патріарх Григорій ІІІ зауважив, що варто говорити не «з’єднані з Римом», а що «перебуваємо у повному розумінні і погодженості з Римо-католицькою церквою-сестрою». «Поки що не було справжнього діалогу між католиками східної церкви й римо-католиками», – вважає патріарх Григорій ІІІ.

Патріарх Григорій ІІІ:

«Наша греко-католицька церква зробила відважні кроки у 1996 році. Ми заявили про свою повну узгодженість із діями Ватикану і про своє бажання бути в порозумінні з нашою православною сестрою. Цю ініціативу я успадкував, і це моя основна місія.

Я вітаю українську церкву – вірну своїй вірі, традиціям, впевнену на важкій дорозі пошуку єдності християнства. Наші обидві церкви подарували мучеників. Я вдячний Господові за те, що я сьогодні є паломником на святій українській землі».

Галина Терещук:

Патріарх Григорій ІІІ говорив про необхідність співпраці між східними католицькими церквами, про обмін досвідом, інформацією, про те, щоб мелхітські й українські єпископи були гостями один в одного на митрополичих синодах. Уже домовлено, що наступного року глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар візьме участь у священичому соборі Мелхітської церкви.

Блаженнійший патріарх Григорій ІІІ під час свого візиту у Львові відвідав і помолився у крипті в соборі Святого Юра. Там поховані митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, патріарх Йосип Сліпий, кардинал Любомир Любачівський. Побував патріарх і в рідному селі кардинала Йосипа Сліпого – Заздрості. Окрім того, поважний духовний гість спілкувався з ченцями, православними владиками. Патріарх Григорій ІІІ разом із отцями українського католицького університету відправив акафіст до Богородиці.

Юрій Маєрник:

А тепер подивимося на інший вимір діяльності церкви – на практичне служіння людині. У Монреалі живе отець Роман Лагола. Він є деканом Української греко-католицької церкви в канадській провінції Квебек і водночас постійно працює в монреальському медичному центрі Сейнт Мері, де можуть лікуватися до 300 пацієнтів. У розмові, яку з отцем Романом провів мій колега Михайло Мигалисько, звернено увагу саме на цей аспект його пастирської діяльності – на духовну опіку серед хворих у лікарнях.

Михайло Мигалисько:

Отче Романе, Ви є деканом греко-католицької церкви у Канаді, проте Ви також постійно працюєте в Монреальській лікарні. Що, власне, означає бути капеланом у лікарні?

Роман Лагола:

Колись священик був незалежний. Приходив, приносив священне причастя тим особам, які хотіли. Його роллю було те, щоби принести Святі Тайни. Натомість тепер роль капелана є набагато розгалуженіша: є питання етичні, моральні. Капелан, священик став інтегральною частиною шпиталю.

Людина не є лише тілом – людина є також і соціальна особа, духовна і також особа релігійна. Кожна частина терпить, коли людина є у шпиталі. Якщо лікар переймається питанням тілесним, важливим є також, щоб інші особи чи соціальні працівники намагалися допомогти хворому у відношеннях із домашніми, тими переживаннями, що він має. Духовна частина також переживає духовний біль – розлучання, питання життя й смерті. Над цим питанням приходить капелан.

Людина є не лише фізичне єство, але єство, яке в собі має кілька граней. У медичній пасторській практиці особа капелана є необхідна. У шпиталі стараються, щоб людина одужала не лише фізично, що є дуже важливим, але в дорозі до оздоровлення духовне життя багато впливає на те, щоб одужати й фізично.

Михайло Мигалисько:

Не всі пацієнти є християнами. Деякі належать до інших віросповідань. Інші можуть бути агностиками чи прямо атеїстами. Як реагують ті особи на присутність священика греко-католицької церкви?

Роман Лагола:

Не кожна людина є релігійна. Але кожна людина має власну духовність. Кожна людина є духовна. Кожна людина має щось, що має за святе, яким вона вважає себе сполученою зі своїм життям. Кожна людина ставить собі ті самі питання, не завжди очікуючи, що є якась релігійна відповідь. Духовна особа питає:«Моє терпіння – який замисел має? Моє терпіння – чому воно стається? Чому я мушу відлучатися від цього світу? Що мене пізніше чекає?» Релігійна особа повертається до своєї віри, до основи свого християнського життя і в світлі Євангелія старається знайти відповідь саме на ті тяжкі питання: розлучання, недуга, біль, терпіння, смерть, – і про питання, ким є Бог у моєму житті.

Михайло Мигалисько:

Чи були випадки, коли тяжко хворі відмовилися від Ваших послуг капелана?

Роман Лагола:

У шпиталі не ходжу завжди в убранні священика. Ходжу в краватці. Не тому, що не бажаю, щоб люди знали, що я священик. Але деколи особа священика може залякати хворого, який думає, що невже мені лікар щось не сказав, а тут приходить духовна особа до мене, може, моя ситуація є в гіршому стані, ніж та, яка мені знана.

Я стараюся, щоб гуманність наша зустрілася, щоб я відповідав і ця особа відповідала як людина людині. Коли приходить час, коли людина починає легше відповідати на питання, коли вона почуває себе спокійніше, тоді вона торкається теми глибшого характеру – про терпіння, про значення терпіння, про сенс життя і про те, що пізніше очікує людину, коли вона залишить цей світ. І тоді, коли є відповідний час, коли пасторальна інтуїція мені каже, я тоді говорю, що я є священик. Тоді не раз буває, що людина хоче примиритися з Богом, і людина сповідується і не раз прийме Святі Тайни.

Особи, які не духовні, які не релігійні, доходять до якось внутрішнього заспокоєння і, можливо, що питають про свого власного репрезентанта духовного, а, можливо, кажуть, що я дякую Вам, що Ви прийшли, що мене вислухали.

Не кожна бесіда капелана вимагає, щоби священик себе об’явив, що він є священик. Не кожна бесіда у справі про Бога. Але відсутність Бога у розмові не означає, що Бога немає у цій розмові.

Михайло Мигалисько:

Отче Романе, Ви входите до складу персоналу штату шпиталю. Серед лікарів та медичних спеціалістів яке місце Ви займаєте в цій системі?

Роман Лагола:

Ми працюємо 24 години 7 днів на тиждень. Так що у будь-який час можуть нас покликати. І не раз буває, що і вечорами кличуть. Бувають часи, коли не лише пацієнт, але й родина переживає, коли і лікарі, і медсестри потребують із кимсь виговоритися.

Дана ситуація кожного стосується. Людина не є без почуттів. Хоч вони роблять специфічну працю, одначе коли, наприклад, хвора людина має той самий вік, що і вони, то не раз у нас виникає питання: якщо це не їм сталося, то як би я зреагував на цю ситуацію, як би я собі дав раду? Не раз навіть лікарі і медсестри, і родина потребують із кимсь поговорити.

Я працюю 5 днів на тиждень. Мене викликають не раз і вночі. У нас є особи, які приходять на коротке лікування, на короткі операції, і ті, що мають смертельні недуги, які намагаються знайти, може, якесь полегшення. Приходять, щоб лікар їм дав якісь ліки, якими б зменшити цей біль. Але вони знають, що, може, час добігає до кінця. Моїм найбільшим привілеєм є, що люди бажають мене бачити, що бажають висловити свої жалі, хочуть виговоритися про своє терпіння.

Юрій Маєрник:

Мова й культура. Це тема чергової бесіди професора Волинського університету в Луцьку Анатолія Свідзинського із циклу: «Самоорганізація і культура».

Анатолій Свідзинський:

Добре відомо, що, крім прямих заборон на вживання української мови, репресивних акцій різного характеру і проти нашої мови, і проти її носіїв (це влучно визначається словом лінгвоцид), в голови людей настирливо впроваджувалася думка про те, що українська мова неповноцінна в порівнянні з іншими європейськими мовами, і передусім – із російською.

Те, що це судження не має нічого спільного з істиною, давно відомо. Українська мова належить до найрозвиненіших, найбагатших мов світу. Навіть формальні показники — великий успіх на Всесвітньому конкурсі мов – говорять про це цілком переконливо. Колосальне синонімічне багатство, розкіш зображальних, образотворчих засобів, можливість точно, виразно висловити найтоншу й найскладнішу думку є її найхарактернішою ознакою. Само собою, щоб цього досягти, треба нею володіти і при тому на доволі високому рівні. А ті, хто виносить свої абсурдні присуди щодо неповноцінності української мови, знають її на якусь жалюгідну трієчку, і то за умови ліберальної оцінки знань.

Очевидно, було б ідіотизмом, якби я почав розводитися щодо низьковартісності японської мови на тій підставі, що не годен пов’язати на ній двох слів! Але довгі роки пропаганди, навіть найбезглуздіших суджень робили свою справу, і нині, на жаль, можна зустріти українців, які думають, що українська мова принаймні непрестижна, непопулярна тощо. Ці бідолахи справді не відають, які шедеври створені українською мовою і культурою. Часто-густо вони навіть не чули імен багатьох наших поетів та прозаїків – не те, щоб читати та сприймати створене ними. Зациклившись на вживанні російської мови, до того ж у найпримітивнішій і звульгаризованій її частині, вони прирікають себе на духовне зубожіння, проходять мимо багатств української культури з невидющими очима.

Та є й інше явище. Повернення до української мови людини, яка силою обставин була відлучена від неї, спричиняє виразне піднесення творчих можливостей такої людини, часто навіть творчий вибух. І кожного разу, коли таке спостерігаєш, вкотре переконуєшся в могутньому культуротворчому потенціалі української мови.

Багато людей, які продовжують послуговуватися російською мовою, роблять це тому, що не усвідомлюють переваг, які дала б їм українська мова. Щоб ці переваги оцінити, треба її добре знати, а справжнє оволодіння мовою вимагає культури, із нею пов’язаної. Останнє не можна зробити, не знаючи мови. Виникає замкнене коло. Щоб розірвати його, треба вольові зусилля, на які не кожен здатний. Тому важливо активніше поширювати українську культуру серед нашого населення.

Пригляньмося, однак, хто і як користується в Україні російською мовою. Найбільше нею послуговуються сфера бізнесу, криміналітету та частина політиків, інтереси яких протилежні інтересам народу й держави. Українська мова не потрібна обивателям, девізом яких є "все пополам" і "какая разница". Коло інтересів російськомовної публіки і відповідно розмови, які в цих колах ведуться, складаються головним чином із таких тем: заробіток і робота, стосунки на роботі, їжа та пиття, одяг, квартира, ремонт, машина, гараж і т. ін. в тому ж роді, значно рідше – секс, пригоди. Чтиво, вживане нею, – низькопробне: детективи і те, що в цьому середовищі називається "порнуха". Таке звуження інтересів і тем не забезпечує нормального функціонування російської мови в Україні. Ця обставина – про що ж говорять російськомовні – чомусь досі випадає з поля зору дослідників, які вивчають мовний стан в Україні.

Натомість у світі творчих працівників поширена українська мова, а в тих випадках, коли звичайна інерція поведінки ще не привела людину до вживання української мови, наявна пошана до неї. Зустрічаючись у переважно російськомовному Києві з людиною, яка говорить українською мовою, можна з високою ймовірністю бути певним у її інтелігентності, доброзичливості, вихованості. Інакше кажучи, носії української мови водночас є носіями вищої культури. Здається, нині вже не менше від третини населення України розуміє, що побудувати заможну процвітаючу державу, здатну задовольнити інтереси всіх її громадян, у тому числі й російськомовних, ми зможемо, виходячи з пріоритетного розвитку української культури й мови.

Примітивізм мислення, який у мовній сфері знаходить свій крайній вияв у безглуздому, щохвилинному вживанні мату, бездумному користуванні суржиком, несумісний зі складною і відповідальною роботою державотворення. Оскільки ця проста істина поки що не надихує керівництво країни, необхідно збільшити зусилля тих, хто розуміє свою відповідальність за наше майбутнє. На жаль, у цій передачі я не маю часу на обговорення конкретних програм такого роду.

Юрій Маєрник:

Злам другого й третього тисячоріч має для України символічне значення: адже триста років тому мурувалися фундаменти суверенної України – Гетьманщини, будівничим якої був гетьман Іван Мазепа. Найкращим, донині живим свідком державотворчих ідей Івана Мазепи є Свята Софія Київська. Саме за його участю Софія, після десятиліть руїн, отримала своє друге народження. Убрана в нові барокові шати, пишно оздоблена і багато опоряджена, вона уособила ідею Української Державності у звучанні Мазепиної доби, і водночас – зберегла Дух Божий, який від початку зберігав храм від руйнацій. Однак так трапилося, що ім’я Мазепи якось залишалось у затінку, коли йшлося про грандіозні роботи в Софії Київській на зламі XVII–XVIII сторіч. Про ту добу в житті храму розповідає історик, дослідниця київського Свято-Софіївського храму Надія Никитенко:

Найзначніші роботи в храмі провадилися саме тоді, коли гетьман Мазепа досяг зеніту своєї слави й могутності, а митрополичу кафедру, яка резидувала в Софії, посів Києво-Печерський архимандрит Варлаам Ясинський, якого Мазепа називав “отцом, пастирем і благодетелєм моїм великим”.

Вірний син української Православної церкви, Іван Мазепа всіляко обронив її від централізаторської та русифікаторської політики московської влади. Він спирався на ідею гармонійної співпраці національної держави й Церкви, і символом цієї співпраці стала Софія Київська. Недаремно у герб Мазепи вкомпоновано образ храму, названий Тріумфальною Церквою Премудрості Божої, себто Софією, заснованою на святих київських горах.

Прикметне й те, що симетричні вівтарі західної частини Св. Софії (північний і південний) гетьман присвячує Іванові Предтечі – своєму небесному патронові – і Дванадцятьом Апостолам. У вівтарі Івана Предтечі було встановлено пишний бароковий іконостас. Його верхня частина являла собою древо Ієсеєве: із черева праотця Ієсея виростала золота лоза, на вітах якої фігурували образи вітхозавітних царів – предків Ісуса Христа. Цим акцентувався шляхетний родовід гетьмана – від Рюриковичів, від Святого Володимира. Цікаво, що патрональний Мазепі вівтар Івана Предтечі перебував у смисловому зв’язку із симетричним вівтарем Дванадцяти Апостолів. Вівтарною композицією Апостольського вівтаря є написаний у 18-му сторіччі образ Тронного Спаса, із постатями Володимира та Ольги навколо.

У мене є всі підстави віднести появу цього сюжету до часів Мазепи, коли було створено цей вівтар. Володимир зображений на тлі Дніпра і київських гір; Ольга – на тлі краєвиду, який символізує Царгород із його численними спорудами. Відтак, акцентовано їхню рівноапостольність: навернення Ольги – предтечі українського християнства у Царгороді – та хрещення Володимиром Русі на берегах Дніпра. Сам вівтар нагадує пишну двірцеву капелу, із якої можна одразу потрапити у Південну вежу на княжі хори. Причому великий парадний вхід у вежу було пробито за Мазепи. А в давнину сюди потрапляли лише з подвір’я, відкіля тепер вхід було закрито.

Отже, гетьман в оточенні козацько-старшинської еліти піднімався на хори як «новий Володимир». Згадаймо, що найвидатнішим твором доби Мазепи була драма Феофана Прокоповича «Володимир», присвячена гетьманові, в якій князь прославляється як фундатор Київської держави. Мазепу ж Прокопович величав гідним спадкоємцем Володимира.

Згадаймо й те, що мати гетьмана – Марія Магдалина Мазепина – була впливовою церковною діячкою, ігуменею аристократичного Вознесенського монастиря на Печерську. На моє переконання, так само як гетьман співставляється в живопису Софії з Володимиром, так само Марія Магдалина Мазепина – з Ольгою. Тобто йдеться вже про українських рівноапостолів, котрі розбудовують власну державу на традиціях Київської Русі.

Юрій Маєрник:

На цьому ми завершуємо сьогоднішню передачу «Споконвіку було слово», присвячену питанням релігії і культурної пам’яті, яку для вас підготував і вів Юрій Маєрник.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG