Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 01:14

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: Прем‘єра рубрики “Музика”, “Виставка “Віза на життя”, “Історик Кость Гуслистий”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: Прем‘єра рубрики “Музика”, “Виставка “Віза на життя”, “Історик Кость Гуслистий”

Прага-Київ, 2 жовтня 2002

Олекса Боярко

В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні у випуску: “Прем‘єра рубрики “Музика”, “Виставка “Віза на життя”, “Історик Кость Гуслистий”.

У наших програмах від сьогодні буде регулярно представлена нова рубрика – “Музика”, яку вестиме київський музикознавець Леся Олійник. Нині мова йтиме про щойно завершений міжнародний фестиваль “Київ-музик-фест-2002”. Отже, про фестиваль і не тільки про нього – Леся Олійник.

Леся Олійник

Учора, 1 жовтня, в Міжнародний день музики в Житомирі відбувся мистецький вернісаж на батьківщині Бориса Лятошинського. Він став заключним акордом 13 музичного фестивалю “Київ-музик-фест-2002”. Саме Лятошинський, цей всесвітньо відомий композитор 20 століття, є зачинателем сучасної української композиторської школи. До речі, у 1995 році, диск із його симфоніями, виданий у США, був визнаний кращим записом року. Основи школи Лятошинського продовжили його учні. Насамперед, Іван Карабиць, Валентин Сильвестров, Євген Станкович. Ці імена добре відомі в сучасному музичному світі. На фестивалі прозвучали такі шедеври, як “Голосіння” Івана Карабиця (з його фрагменту розпочалася моя розповідь), шоста симфонія Валентина Сильвестрова, камерна симфонія №3 Євгена Станковича, яка ще в 1985 році за визнанням міжнародної трибуни ЮНЕСКО увійшла до десятку кращих творів світу. Послухаємо кілька тактів цієї симфонії ( запис).

Упродовж 8 днів тривав у Києві грандіозний за обсягом музичний марафон. 39 благодійних концертів відбулися в кращих залах столиці. А в церквах, соборах та костьолах звучала хорова духовна музика. Українські та зарубіжні виконавці представили творчість понад ста композиторів усіх регіонів України різних поколінь – від класиків до нової генерації. Музика найрізноманітніших стильових напрямків українських авторів звучала поряд із творами композиторів з Австрії, Франції, Великобританії, Росії, Японії, США, Фінляндії, Швеції, Норвегії, Голландії.

Фестиваль вкотре засвідчив, що українська музична культура є частиною світового мистецького процесу. Художнім керівником “Київ-музик-фесту” упродовж попередніх 12 років незмінно залишався Іван Карабиць, який пішов із життя, ледь перейшовши поріг свого 55-ліття.

Організаторами цього щорічного заходу є Національна спілка композиторів України та Міністерство культури та мистецтв. Цього року від був присвячений пам’яті Івана Карабиця.

Своєрідною кульмінацією фестивалю стала світова прем’єра “Страсті за Іоанном”, Карла Філіпа Еманнуеля Баха, сина Йоганна Себастьяна Баха. Цей твір належить нині знаменитій колекції Берлінської хорової капели, яку Україна нещодавно подарувала Німеччині. Цей факт, сам по собі безпрецедентний, і його можна порівняти хіба що з відмовою України від ядерної зброї.

Олекса Боярко

Інший, сказати б, соціокультурний вимір цієї ж теми – у “Коментарі з нагоди” мого колеги Сергія Грабовського.

Сергій Грабовський

Ставлення суспільства до музики в усьому розмаїтті її форм, стилів, методів і напрямів – один із найважливіших показників стану соціуму і, особливо, його еліти. Змінюються історичні епохи, але залишаються певні культурні інваріанти, принаймні, це стосується обширів Європи. Тієї самої Європи, гідні внески до музичної класики котрої українські музики роблять ще з гетьманських часів. І так само Україна постійно прагне долучитися до європейських – і – ширше – загальносвітових музичних процесів. Але не вся Україна.

Сто років тому регулярне відвідування концертів симфонічної та фортепіанної музики входило до обов‘язкового “джентльменського облаштунку” будь-кого, хто серйозно претендував на належність до політичної і навіть економічної еліти європейської країни. Можливо, часом ці джентльмени насправді не дуже розумілися на музиці, але найбільше вони боялися видатися в очах суспільства парвеню, плебеями, нуворишами без зеленого уявлення про світ краси.

Часи змінилися. Особливо на 1/6 земної кулі. Якщо старі більшовики ще щось тямили у серйозній музиці, то далі вершинами музичної культури для переможної номенклатури стали гармошка і гітара, а культури інтелектуальної – преферанс і “круті” відеострічки. Номенклатурно-клептократична квазіеліта незалежної України успадкувала совкові традиції і збагатила їх. Відтак квазіеліта часом на чолі з першими особами держави товчеться (інакше не скажеш) на концертах Кобзона, Малініна і Вєрки Сердючки, віддаючи за квитки гроші, часом більші від офіційної зарплати державних мужів; і водночас на вистави й концерти знаних українських митців українських політиків, а тим більше – бізнесменів заганяє хіба, що службова необхідність.

Щоправда, без примусу ходили на них покійні В‘ячеслав Чорновіл та Олександр Ємець. А що ж інші? Хіба що на одному із ювілейних вечорів Євгена Станковича на останньому “Київ-Музик-Фесті” можна було відзначити присутність – і, то, очевидно, за обов‘язком – низки представників суспільних верхів. А от на закритті фестивалю вдалося помітити тільки одного народного депутата. Й одного керівника управління президентської адміністрації. Усі інші – хоч провладні, хоч опозиційні – політики та представники ділової еліти виявилися одностайними в іґнорації музики Сильвестрова, Рахманінова та Скорика, яка звучала на заключному концерті “Київ-Музик-Фесту”. Отож чи змінить докорінно ситуацію в Україні зміна персоналій у владній вертикалі, - чи потрібні ґрунтовніші зміни?

Олекса Боярко

Першого жовтня у Києві відкрита виставка “Віза на життя”, присвячена дипломатам, котрі рятували євреїв у роки Другої світової війни. Виставка організована єрусалимським музеєм “Яд-ва-Шем” за сприяння посольства Держави Ізраїль в Україні. На виставці побувала наша колега Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Друга світова війни – це голокост, це Бабин Яр. Але це також тисячі людей, які рятували євреїв від смерті. Це Рауль Валенберг, швецький дипломат, який працював у Будапешті і давав візи приреченим угорським євреям. Це японський консул у Литві Хіуне Соіхара, який попри заборону Токіо, видавав візи, допомагаючи єврейським біженцям залишити країну. Більшість із врятованих євреїв так ніколи і не потрапили до Швеції та Японії, але штампи в паспортах стали для них візами на життя.

На виставці представлені копії архівних документів і фотографій, записи свідків тих подій, дипломатів, їхніх родичів і урятованих ними єврейських родин.

За словами надзвичайного й повноважного посла Ізраїлю в Україні Анни Азарі, ця виставка має особливе значення, оскільки розкриває дипломатичну сторінку у справі врятування євреїв у роки Голокосту.

Треба було мати неабияку мужність, щоб, усупереч чинним правилам, видавати візи людям, приреченим на смерть.

Надзвичайний і повноважний посол Швеції в Україні Окке Петерсон нагадав, що за тієї доби дипломати ризикували не лише кар’єрою, але і життям – своїм і своїх родин. А тисячі людей, врятовані ними, так і не дізналися імен людей, яким вони завдячують своїм спасінням, візами на Життя.

Ці імена стають відомими тільки тепер...

Олекса Боярко

5 вересня виповнюється 362 роки від дня смерті Київського православного митрополита Ісайї Копинського. Слово – ведучому рубрики “Сторінки національної історії” Віталію Пономарьову.

Віталій Пономарьов

Народжений у селі Копині на Підляшші, шляхтич Ісайя Копинський закінчив Острозьку та Львівську братську школи. У Києво-Печерському монастирі він постригся у ченці і прожив там близько шістнадцяти років у печері святого Антонія. 1615 року Копинський став одним із засновників Київського православного братства та школи при ньому і був обраний ігуменом Братського монастиря. Крім Братського, він розбудував Густинський Троїцький, Мгарський Спасо-Преображенський та Підгірський Ладинський монастирі.

1620 року у Братському монастирі Копинський був висвячений Єрусалимським патріархом Теофаном на єпископа Перемишльського. Того ж року послані ним ченці заявили у Москві про готовність Копинського разом із ста п’ятдесятьма монахами переселитися до Московщини. Разом з митрополитом Борецьким та єпископом Курцевичем він склав «Універсальну протестацію» проти переслідувань українського православ’я, в якій обґрунтовувалося відновлення православної ієрархії: «Ми взялися за те, що нам наші предки залишили – Божі закони й звичаї, а ще й шестисотлітню традицію».

1631 року Копинський був обраний православним митрополитом Київським, проте сейм і король не затвердили результатів виборів. А наступного року Петро Могила за підтримки короля, сейму та Константинопольського патріарха також був обраний митрополитом Київським. Обидва митрополити не визнали один одного, але старий та хворий Копинський врешті поступився кафедрою. Він заперечував запроваджувані Могилою реформи Церкви і звинувачував його у латинізації православ’я, а Могила вважав промосковську орієнтацію Копинського зрадою України.

У найвідоміших своїх богословських творах: «Алфавіт духовний» та «Духовна лествиця», – Копинський дотримувався традиції ісихазму – містичної течії у православ’ї. Ідеалом людського життя він вважав пізнання Бога і з’єднання з ним через самопізнання (цитата): «Той, хто пізнав істинно себе, пізнав Бога, і той, хто пізнав Бога, пізнав себе, із Богом поєднаний».

Олекса Боярко

Нарис про українського етнографа й історика Костя Гуслистого пропонує сьогодні Олена Боряк.

Олена Боряк

Виповнюється 100 років від дня дня народження українського історика, фольклориста й етнографа Костя Григоровича Гуслистого. Учень відомих істориків Д. Яворницького та Д. Багалія, він все своє життя присвятив вивченню історії українського народу, його звичаїв, побуту й культури. Він створив понад 200 наукових праць, частина з яких і досі залишається неопублікованою. Окремою галуззю своєї наукової роботи Кость Гуслистий вважав розвідки про етногенез і етнічний розвиток українського народу, формування української народності.

У радянській історіографії Гуслистий вважався цілком "безпечним" істориком. В умовах неухильного ідеологічного тиску писати роботи "в руслі документів партії й праць її діячів" було справою нелегкою.

Проте починаючи від своєї першої наукової праці – про повстання в с. Турбаях у кінці ХУІІІ ст. до не виданої праці "Історичний розвиток української нації" – для Костя Григоровича Гуслистого це був шлях постійної боротьби. Ні, не із системою, це було неможливим у тих умовах. Треба було боротися із собою, щоб вистояти, не втратити якості чесного дослідника. Нагадаю, що під керівництвом К. Гуслистого здійснювалася підготовка першої у радянській історіографії монографії "Українці". Після надрукування макету книги проходило широке його обговорення спеціально створеною комісією при Президії АН УРСР. Нею були зроблені висновки, що робота має серйозні недоліки й істотні хиби (наприклад, згадувалося, що не дотримується принцип "чіткого розмежування між діяльністю прогресивних і реакційних діячів". Особливої критики зазнав розділ про утворення української народності, зокрема було наголошено, що автори "знаходять національні особливості там, де їх у дійсності немає". Було рекомендовано зробити корінну доробку тексту, і світ книга так і не побачила.

Ім’я Костя Гуслистого серед тих істориків, хто жив і творив "на грані можливого". Життєпис ученого на тлі епохи ще раз нагадує – не ярлика потребує нині "так звана радянська історіографія", а глибокого аналізу всіх її складових.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG