Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 09:14

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Таємниця Української повстанської армії”, “Гуцульський фестиваль на Прикарпатті”, “Етнограф Тадей Рильський”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Таємниця Української повстанської армії”, “Гуцульський фестиваль на Прикарпатті”, “Етнограф Тадей Рильський”

Київ-Прага, 4 жовтня, 2002 -

Олекса Боярко

В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський. Сьогодні у випуску: “Таємниця Української повстанської армії”, “Гуцульський фестиваль на Прикарпатті”, “Етнограф Тадей Рильський”.

Українська повстанська армія свого часу дивувала західних спостерігачів уже фактом свого існування – яким чином може діяти армія без підтримки держави? Таємницю побудови тилових структур УПА розкриває її останній командувач, полковник Василь Кук.

Василь Кук

Для того, щоб творити армію, треба було мати попередню сильну підготовку. Треба було мати не тільки фронтові частини, але і тили. Для дуже багатьох людей, зокрема, на Заході, коли казали, що тут є повстанська армія, було тяжко вірити: як ви можете таку армію втримувати? Добре, озброєння можна здобути, а треба її ще годувати, лікувати. Треба мати величезний господарський апарат, для того є державні бюджети. І витрачаються колосальні гроші, щоб утримувати армію.

Як могла така армія втримуватися, не маючи держави? І от тут є дуже важливий момент.

Ми мали велике оте запілля, і ми мали організацію. А організація була так створена, що вона у кожному селі мала так звану свою станицю. У станичному керівництві було 5-6 людей. Це був станичний, це був господарчий, який займався господарськими справами. Там був військовик, була людина, яка займалася молоддю, людина, яка займалася жіноцтвом. Вони керували селом.

І коли вже виникла потреба в організації військових частин, тоді там створилися господарські частини. І ці частини збирали добровільні датки, добровільні фонди, харчові. Так же само паралельно створювалися майстерні. У подальшому все перейшло в те, що були цілі райони, звільнені від окупаційних військ, які були базою забезпечення армії.

Ще була така річ, як зв’язок від села до села, тоді був такий дежур, хто має їхати і куди. Армію також перевозили - цілі навіть відділи - на сільських возах. Після того вони вертали до своїх робіт, а вночі виконували цю роботу.

Наші повстанські відділи в більшості були не в лісах, а у селах. А німці були відтіснені до районних центрів, навіть у деяких районних центрах вони не могли втримуватися, а були в більших містах. І там вони мусили охоронятися, аби не було на них якогось нападу.

Ця велика мережа запілля – вона і забезпечувала армію. У них було все необхідне в селах, була і санітарна служба. У штабі УПА був спеціальний референт, який організовував те запілля.

І тому не треба було нашим відділам грабити, вони мали кожного разу все необхідне від наших сіл. У той час, коли більшовицька “партизанка” була цілком залежна від харчів, які їй скидали. Якщо вони вже йшли на села, то вони мусили грабувати. І це одразу викликало настрой проти них. І навіть той рейд Ковпака, ці грабежі його, одразу викликали ворожнечу всього населення. І німці могли дуже легко з ним справитися. У той час, куди б не йшли українські повстанці, вони мали організоване постачання. І їм не треба було вдаватися до таких екстрених засобів.

Олекса Боярко

Попри те, що Українська повстанська армія боролася за свободу України, вона і досі не здобула визнання з боку української влади. Ставленню державної бюрократії до УПА присвячений сатиричний вірш Олександра Ірванця. Назва цього вірша – “Сон чиновника”. Перед мікрофоном – Олександр Ірванець.

Олександр Ірванець

Сон чиновника

Якось утром я проснувся, і проснувшись, ужаснувся - В нашем тіхом городку, прямо в центрє, на горбку.... Я смотрю, глазам не вєря: ставлять памятник Бендерє!

Можу даже забожитьця, я протер глаза раз п'ять. Лєнін, Кіров і Дзержинський у нас давно уже стоять. Усі ми ними наслаждаємся, й більш не в кому не нуждаємся.

Єслі б нам приказ спустили, убідити нас змогли, Усе, як нада, роз’яснили, указанія дали, Аргументи предоставили – може й він героєм єсть? Кажуть, город у Молдавії на єво назвали честь.

А вот так – без указанія? Це достойно наказанія! Я від ужасу струснувся Й окончатєльно проснувся.

Заявляю в полній мєрі За сєбя і за народ! Ми не вєрім той Бендерє! В нас Бендера не пройдьот!

Олекса Боярко

Тим часом на Прикарпатті закінчився 12-й міжнародний гуцульський фестиваль. Розповідає Іван Костюк.

Іван Костюк

На Прикарпатті відбувся 12 Міжнародний гуцульський фестиваль. Цей фестиваль, столицею якого стало гірське місто Косів, вважають чи не найкращим за останні роки. Більшість оглядачів переконані, що якість цьогорічного фестивалю стала вищою за рахунок того, що участь у ньому не взяли керівники країни і він відповідно позбувся обов'язкових бюрократичних заходів, які традиційно проводили з цієї нагоди місцеві чиновники.

Напередодні відкриття 12 Міжнародного гуцульського фестивалю значну частину Косівського району було проголошено національним парком під назвою “Гуцульщина”. Гості фестивалю вже знали про те, що на імпрезу не приїде почесний гуцул нашої держави Леонід Кучма. Саме таке звання на одному з попередніх форумів надали президентові країни. Можливо, саме з цієї причини фестиваль відбувався, як ніколи, розкуто і без традиційних показово-бюрократичних заходів, основне призначення яких – догодити керівництву країни.

У межах фестивалю, окрім численних виступів фольклорних хорових та вокальних колективів, оркестрів народних інструментів, відбулося також відкриття пам’ятника відродження, який символізує здобуту незалежність України. Під час фестивалю також була проведена науково-практична конференція “Гуцульщина на початку 21 століття”. Гуцули Прикарпаття, проводячи фестиваль, пронесли гуцульськими селами Прикарпаття: Космачем, Прокуравою, Шешорами та Пістинем – символічний вогонь, яким запалювали фестивальні ватри, що збирали народних митців, мешканців сіл на свої мікро-фестивалі. Участь у 12 Міжнародному гуцульському фестивалі взяло також чимало гостей із-за кордону, які були вражені самобутнім мистецтвом, яке зберегли гуцули.

Зрештою, про збереження гуцульських традицій, які, на жаль, втрачаються, говорилося впродовж усього святкування. Гуцули поки що не втратили свою автентику, однак, не маючи державної підтримки і відповідно розроблених програм, роз’їхавшись світами в пошуках заробітку, вони не здатні самотужки утверджувати й продовжувати унікальне мистецтво регіону. Поки що ж державне керівництво в кращому випадку звертає увагу на нинішнє соціальне становище та мистецтво гуцулів хіба що під час святкувань.

Олекса Боярко

Про найголовніші події, пов‘язані з міжнаціональними стосунками в Україні, розповість у “Етнополітичному огляді тижня” Надія Шерстюк.

Надія Шерстюк

30 вересня у Києві вшановували пам’ять розстріляних євреїв під час ІІ Світової війни. На жалобному мітингу у Бабиному Яру взяли участь близько 300 осіб - учні столичних єврейських шкіл, Праведники Бабиного Яру, свідки трагедії, а також співробітники Посольств Ізраїлю, Німеччини, і представники Київської міської державної адміністрації.

Виступаючи на урочистому зібранні Надзвичайний і повноважний посол Держави Ізраїль в Україні Анна Азарі зазначила, що людство не й досі не вивчило «уроки Голокосту». Свідченням того є прояви тероризму у світі за останній рік.

На цьому тижні у Києві відкрився корпункт загальноросійської державної телерадіокомпанії - РТР. Відкриття корпункту, за словами керівника каналу РТР Олега Добродєєва, “надасть можливість росіянам отримати повне уявленні про Україну”. На думку посла РФ в Україні Віктора Чорномирдіна, ця подія має стати має стати приводом для єднання “двох слов’янських народів”. Віктор Чорномирдін сказав ( переклад) : “Ми дуже потрібні один одному саме зараз. Не лише в політичному, але й в економічному плані. Важливо, щоб мас-медіа об’єктивно висвітлювали ці питання.”

3 жовтня у Криму відкрився міжнародний форум із культури і національної ідентичності “Місцеві культури Криму і їхня роль у майбутньому України”. Мета форуму – знайти спільний підхід до розв’язання проблем збереження унікальної культурної спадщини Криму та розвитку освіти рідними мовами. Висновки й домовленості його учасників ляжуть в основу підсумкового Меморандуму.

Олекса Боярко

8 жовтня виповнюється 64 роки від загибелі українського достойника культури Гната Хоткевича. Слово ведучому рубрики “Сторінки національної історії” Віталію Пономарьову.

Віталій Пономарьов

Прямий нащадок литовських гетьманів Гнат Хоткевич народився у Харкові 19 грудня 1877 року. Під час навчання у Харківському технологічному інституті він був тимчасово виключений з нього за участь у студентських антиурядових виступах. Дипломний проект Хоткевича був заснований на ідеї встановлення на паротяг чотиритактного дизельного двигуна.

На початку ХХ століття Хоткевич ініціював відродження кобзарства, удосконалив конструкцію бандури, згодом став першим професором класу бандури і започаткував «харківську школу» гри на ній. Він написав підручник і перший самовчитель гри на бандурі, творив музичні твори, а про його власну гру на бандурі та скрипці сучасники казали: «Так грати може тільки Хоткевич або чорт». Він був засновником і керівником двох селянських театрів на Харківщині, робітничого театру у Харкові і Гуцульського театру на Прикарпатті. У Харкові Хоткевич організував і очолив українське видавництво під назвою «Вс. І. Гуртом», редагував журнал «Вісник культури й життя».

Своє перше оповідання Хоткевич опублікував ще студентом, згодом як письменник був відомий під псевдонімом «Гнат Галайда». Він перекладав Шекспіра, Шіллера, Мольєра, Гюго, Калідасу, писав монографії та підручники. Світогляд Хоткевича характеризують його слова: «Та невже ж і справді не зосталося у нас нічого з пошани до свого національного достоїнства?».

1905 року Хоткевич став головою Центрального страйкового комітету Харківсько-Миколаївської залізниці, брав участь у грудневому повстанні у Москві і після його поразки виїхав до Галичини. Після повернення на Наддніпрянщину 1912 року він був заарештований, а 16-го року як «особливо шкідливий елемент» висланий до Воронежа. 23 лютого 1938 року Гнат Хоткевич був заарештований за звинуваченням у шпигунстві та створенні українських націоналістичних організацій. А 8 жовтня за рішенням «трійки» він був страчений у підвалі Харківського управління НКВД.

Олекса Боярко

На закінчення програми – розповідь Олени Боряк про знаного українського етнографа Тадея Рильського.

Олена Боряк

Тадей Розеславович Рильський народився в сім’ї заможного шляхтича в селі Ставище на Київщині. Відомо, що один iз його пращурів був київським міським писарем за часів Б. Хмельницького. Навчався в Київському університеті. Уже в молоді роки він відчув несправедливість у зверхньому ставленні правобережного польського панства до корінного українського населення, у намаганні розглядати землі Правобережжя як провінцію польської корони. Саме ця патріотична ідея зумовила його зречення католицької віри і перехід до православ’я, намагання вивчити культуру й побут населення рідного краю.

У першій своїй публікації – "Із правого берега Дніпра", виступаючи під псевдонімом Т. Чорний, він так окреслив її мету: "принести користь тим, хто вивчає суспільне та етнографічне становище Південного краю". Уже у цій розвідці 20-ти річний автор полемізував з українською школою так званих "польських романтиків", які лише милуються Україною "як землею красивих дівчат, русалок та молодикуватих ніжно відданих Польщі козаків". Демократичні погляди Тадея Рильського, спілкування із селянами, убрання в народний одяг, спільна праця на полі, і особливо "революційний характер" розмов бентежили владу. Проте для Т. Рильського мету його життя було визначено – "освіта народу". У подальшому Рильський активно співпрацював у організації української ліберальної інтелігенції "Стара громада", до якої він увійшов разом з учасниками гуртка "хлопоманів", зокрема відомим вченим, і громадським діячем Володимиром Антоновичем.

У роботі "Громади" активну участь брав і Михайло Драгоманов. Уряд переслідував громадівців за їхні "сепаратистські" погляди, за випуск літератури українською мовою, а після ухвалення сумнозвісного Емського указу заборонив їхню діяльність. У 80-х роках поміркована частина громадівців об’єдналася навколо літературно-історичного журналу "Київська старина". Тут Рильський друкував свої наукові розвідки про побут українського села, звичаєве право, народні звичаї, світоглядні народні уявлення тощо. Ім’я поборника вільного незалежного розвитку українського народу за радянських часів було повністю вилучене з підручників і наукового вжитку. Навіть ім’я сина, визнаного владою поета-класика, не змогло змінити цього становища.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG