Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 23:17

Глава УГКЦ звернувся з посланням до українських політиків


Глава УГКЦ звернувся з посланням до українських політиків

Київ, 7 жовтня 2002 - Звернення глави Української греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара до “усіх тих, хто заангажований у політичне життя держави”, є, можливо, одним із найбільш адекватних застосувань соціального вчення Католицької церкви до кризової ситуації в Україні взірця осені 2002 року. Предстоятель намагається закликати владу й опозицію до чесного діалогу і подивитися навколо себе неупереджено і без хитрощів, які призвели до драматичної втрати довіри з боку народу до своїх політичних провідників.

Для тих, хто чув коли-небудь виступи Любомира Гузара і спілкувався з кардиналом, очевидно – “Звернення” він написав уласноруч. При цьому владика, скидається, не розраховував на широкий суспільний резонанс і рясне цитування у медіях – інакше зробив би документ більш яскравим і гострим. Пригадується, 10 жовтня 2000 р. Синод єпископів Києво-Галицької митрополії УГКЦ оприлюднив за його ж підписом незмірно критичніше щодо влади Звернення. Вона, тобто влада, звинувачувалася тоді у взаконеному беззаконні, депопуляції нації, безкарному обкраданні народу, в тому, що корумпованістю і штучною бюрократизацією її органи скомпрометували велику ідею Української держави.

Восени 2002 року кардинал уже багаторазово зважує кожне слово і прагне переконати неперсоніфікованих політиків, що інакшого шляху до розв’язання української кризи, ніж чесний діалог, не існує. Владика розуміє, мабуть, що багато, дуже багато хто з його вірних вітав би значно більш радикальні заяви й радикалізм додав би йому авторитету в краї. Але він, схоже, щиро переконаний у тому, що – цитую: “Насильні методи розв'язки, яку б форму вони не прийняли, нічого не розв'язують, тільки ще більше усугубляють причини непорозумінь і утривалюють їх на довгі роки, десятиліття, а то й століття”. Не менш ілюзорними вважає Любомир Гузар ситуативні домовленості, те, що він називає принагідними комерційними переговорами для забезпечення власних короткотривалих інтересів. Він називає брак довіри народу до політичних лідерів з одного боку й брак пошани лідерів до тих, кому вони мали б служити – з іншого, найбільш жалюгідним фактом політичної реальності сучасної України. І відтак пропонує, по суті справи, суб’єктам політичного процесу цю довіру відновити. Заклик кардинала до чесного й прозорого діалогу, де не буде переможців і переможених, здається наївним будь-кому, хто либонь трохи знайомий з українською політикою. Але владика прагне переконати сторони, знов таки, що іншого шляху для них немає.

Кардинал пропонує владі і опозиції посередницьку допомогу і цю позицію оглядачі вже порівняли з тією, яку зайняла на понад двадцять років тому Римо-Католицька церква в Польщі. Але насправді становище Української греко-католицької церкви є набагато складнішим (ще складнішим, зазначимо заради справедливості, виявилося б тут становище будь-якої іншої української церкви). Головних відмінностей дві: по-перше, костьол часів “Солідарності” користувався абсолютною довірою і постійно маніфестованою підтримкою щось понад 96 % поляків, які – і це по-друге – беззастережно винесли комуністичну владу за дужки польської спадщини. Українська греко-католицька церква об’єднує заледве 8% українців, а політичної визначеності в українському суспільстві незмірно менше, ніж у тогочасному польському. Але кардинал, якого ще недавно дехто з галичан звинувачував у песимізмі й зневірі, не втрачає надії. Ба більше, він має стільки довіри до своїх адресатів, що надіється: його заклик “не впаде на глухі вуха й закаменілі серця”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG